Навігація
Головна
ПОСЛУГИ
Авторизація/Реєстрація
Реклама на сайті
 
Головна arrow Література arrow Основи літературознавства
< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >

Пафос і його різновиди

З ідеєю тісно пов'язаний пафос (грец. pathos — почуття, пристрасть) — натхнення, пристрасне переживання душевного піднесення, викликане ідеєю чи подією. У пафосі думка і почуття складають єдине ціле. Аристотель під пафосом розумів пристрасть, яка спонукає до написання твору. За Бєлінським, пафос — це "ідея — пристрасть". "Звідси, — зауважує А. Ткаченко, — бере свій початок понятійна тавтологія: ідею визначають через пафос, а пафос — через ідею. Апогеєм відходу від первинної суті поняття пафосу можна вважати твердження, згідно з яким усі види пафосу створюються суперечностями соціальних характерів, які письменники осмислюють на основі ідейних позицій. Ці позиції містять у собі партійність суспільного мислення письменників і зумовлені класовістю їх світогляду". А. Ткаченко вважає, що автори підручника "Введение в литературоведение" за редакцією Г. Поспєлова, називаючи такі види пафосу, як героїчний, драматичний, трагічний, сатиричний, гумористичний, сентиментальний, романтичний, не дотримуються єдиних критеріїв класифікації. Драматичний, трагічний, сатиричний пов'язаний з жанрами, а сентиментальний і романтичний — з літературними напрямами. Пафос, на думку А. Ткаченка, — це надмірна риторичність, театральність. Він пропонує використовувати термін "тональність ". Видом тональності є патетика. Окрім патетичної тональності є лірична з такими підвидами, як сентиментальність, романтичність, гумористичність, меланхолійність; драматична з трагічним, сатиричним, саркастичним, сентиментальним, романтичним підвидами; епічна з підвидами: героїчна, описова, фантастична.

Кожен вид тональності має свої відтінки. Так, у ліриці тональність може бути ностальгійною, меланхолійною, журливою. Позитивні емоції пов'язані з мажорною тональністю. На думку А. Ткаченка, пафос більш риторичний, зумисний, ніж тональність.

Героїчний пафос

Предметом героїчного пафосу є героїка самої дійсності — діяльність людей, які долають стихію природи, борються з реакційними силами суспільства, відстоюють свободу і незалежність Вітчизни. Героїчне займає важливе місце у міфології Давньої Греції, де поряд з образами богів діють образи героїв, які здійснюють величні подвиги, що викликають захоплення і бажання наслідувати їх. Такими є Ахілл, Патрокл, Гектор з "Іліади" Гомера, герої міфів Прометей, Геракл, Персей.

Італійський філософ Д. Віко у праці "Основи нової науки про загальну природу нації" писав, що героїзм характерний лише для початкового стану розвитку людства — "віку героїв". На його думку, кожен народ проходить три стадії — теократичну, аристократичну і демократичну. Першій стадії відповідає "вік богів", це період, коли люди пов'язують свою історію з міфологією, уявляючи, що ними керують боги. Третя стадія — "вік людей". Між "віком богів" і "віком людей" знаходиться "вік героїв", які царюють в аристократичних республіках. Віко вважав, що ці герої — грубі, дикі, малокультурні, жорстокі, з необмеженими пристрастями.

На думку Гегеля, героїка передбачає вільне самовизначення особистості, не підпорядковане законам. Загальнодержавні завдання герой виконує як свої особисті. Гегель вважав, що героїчна діяльність властива людям, які живуть у "вік героїв", тобто в додержавний період. Коли держава досягає значного розвитку, настає, за його словами, "прозово упорядкована дійсність", "кожен індивід отримує лише визначену і обмежену частину в роботі цілого" і "держава в цілому... не може бути довірена свавіллю, силі, мужності, хоробрості, і розумінню окремої особи".

Гегель мав рацію, що "вік героїв" був історичною стадією розвитку національних держав, коли можна було виявити героїзм безпосередньо і вільно. Але з виникненням держав героїзм, всупереч твердженню Гсгсля, не зникає, а змінює свій характер, стає усвідомленим і морально відповідальним. Так, граф Роланд з "Пісні про Роланда" гине за волю рідної Франції. Однак держава може бути не лише прогресивною, але й реакційною силою, яка перешкоджає національному розвитку, звідси необхідність антидержавної діяльності прогресивних людей, спрямованої проти віджилої влади. Ця боротьба вимагає значних героїчних зусиль.

Починаючи з епохи Відродження, національно-історична героїка тісно пов'язана з формуванням феодальних держав, а згодом — буржуазних націй.

У соціології XX століття є дві протилежні тенденції: одна полягає в містифікації героїчної особи, друга відкидає можливість героїчної особистості в сучасному суспільстві. Англієць Реглен писав, що герої є продуктом соціальних міфів. На думку американського соціолога Даніела Бурстина, сьогодні герой перетворюється на знаменитість, який є антиподом героя.

Кожну епоху характеризує свій тип героїзму: це або визвольний порив, або самопожертва, або просто жертовність в ім'я загальнолюдських цінностей. Героїчне може виявлятися через прекрасне, піднесене, трагічне і комічне.

Пафос драматизму

Як і героїка, драматизм породжують суперечності життя. Драматизм виникає тоді, коли високим прагненням людей, а іноді й життю загрожує поразка або загибель. Драматичні події і ситуації можуть бути суспільно закономірними і випадковими, але лише перші є темами художніх творів. Гегель відзначав, що мистецтво цікавиться насамперед суспільно-історичною характерністю життя зображених індивідуальностей.

Коли люди ведуть гостру політичну боротьбу, стають жертвами репресій, свідомо готуються до визвольних воєн, виникає глибокий драматизм дій і переживань людей. Письменник може співчувати персонажам, які опинилися в драматичній ситуації, такий драматизм є ідейно утверджуючим пафосом. Він може і засуджувати характери, які винні у виникненні драматичного стану. У трагедії Есхіла "Перси" змальовано поразку персидського флоту у загарбницькій війні проти греків. Для Есхіла і Давньої Греції переживання персами драматичних подій є актом осуду ворога, який посягнув на свободу греків. Пафосом драматизму проникнуте "Слово о полку Ігоревім". На прикладі Ігоря автор твору показує, до яких сумних наслідків приводять княжі міжусобиці.

У повісті М. Коцюбинського "Fata morgana", у романі Бальзака "Батько Горіо" драматизм виникає внаслідок соціальної нерівності. Драматизм подій і переживань може мати ідейно утверджуючий характер. Таким драматизмом характеризується "Пісня про Роланда", у якій змальована боротьба франкських військ Карла V з сарацинами та загибель Роланда й Олівера в Ронсільванській ущелині.

Часто драматизмом характеризуються особисті відносини між людьми. Героїня роману Л. Толстого "Анна Кареніна", яка не зазнала щастя в сімейному житті, вперше пізнала його з Вронським, залишила чоловіка, порвала з лицемірним світом, прийняла на себе весь тягар станового вигнанництва, але не витримала цього і покінчила життя самогубством.

Сентиментальність

Сентиментальність як пафос потрібно відрізняти від сентименталізму як напряму. Теоретик німецького сентименталізму Ф. Шиллер у статті

"Про наївну і сентиментальну поезію" (1796 р.) засновником сентиментальної поезії назвав римського поета Горація, який звеличує у своєму Тібурі "спокійну розкіш". Ф. Шиллер називає Горація постом "освіченої і зіпсутої епохи". Шиллер писав, що сентиментальність виникла тоді, коли наївне життя з його моральною цілісністю і чистотою відходило в минуле або відтіснялося на периферію соціальних відносин. Для виникнення сентиментального світосприйняття необхідно було, щоб у суспільстві постало невдоволення його вадами і щоб його прогресивні сили знаходили задоволення у прагненні до морально чистого й цілісного життя, яке відходить у минуле.

Г. Поспєлов вважає, що говорити про сентиментальний пафос творів Горація, "Буколіків" Вергілія, ідилій Теокріта, повісті Лоша "Дафніс і Хлоя" не варто, бо в них немає "емоційної рефлексії самих персонажів і ще більше — їх авторів" . Перші проблиски сентиментальності він знаходить в творах провансальських трубадурів (XII ст.). Пафос сентиментальності яскраво виявився у літературі XVIII століття. її героєм була проста, скромна, щира людина, яка зберегла пережитки патріархальності. Цей герой став предметом художньої рефлексії.

Витоки сентиментального почуття в українській літературі сягають XVII—XVIII ст., вони зароджуються в епоху бароко. Письменники-сентименталісти проймаються співчуттям до героїв, які не можуть знайти гармонію в реальному житті. Вони далекі від соціально-політичних конфліктів, але близькі до природи, їх чутливість йде від "серця". Для героїв І. Котляревського ("Наталка Полтавка"), Г. Квітки-Основ'яненка, Є. Гребінки ("Чайковський") характерні непохитні моральні переконання, бажання подолати свої страждання, внутрішній стоїцизм.

На формування українського сентименталізму помітний вплив мав кордоцентричний характер української філософії. "На відміну від західноєвропейської філософської традиції, де "серце" ніколи не мало онтологічного аспекту, — відзначає І. Лімборський, — в українських мислителів воно вже з часів Г. Сковороди виступає як джерелом усіх почуттів, так і інструментом пізнання, якому слід беззастережно довіряти".

У підручнику "Введение в литературоведение" за ред. Г. Поспєлова є таке визначення сентиментального пафосу: "Це душевна зворушливість, викликана усвідомленням моральної гідності в характерах людей соціально принижених або зв'язаних з аморальним привілейованим середовищем".

Умови для виникнення сентиментального пафосу існують і в літературі XIX—XX століть. Яскравим прикладом є повість Ф. Достоєвського "Бідні люди". її герой чиновник Дєвушкін — бідна, маленька людина, яку зневажають співробітники за те, що лише переписує папери. Але він гордиться, що чесно заробляє собі на шматок хліба, вважає себе доброчесним громадянином, високо цінить свою "амбіцію", свою репутацію, готовий захищати себе від приниження.

Пафос сентиментальності є у творах Ю. Федьковича ("Люба-згуба"), П. Грабовського ("Швачка").

Здатність до емоційної рефлексії сприяла появі не лише сентиментальності, але й романтики.

Романтика

Сентиментальність — це рефлексія розчуленості, зворушеності, викликана минулим життям з його простотою, моральною досконалістю відносин і переживань. Романтика — це рефлективна захопленість, звернена до піднесеного, до ідеалу. Слово "романтичний" (франц. romantique) вперше з'явилося в англійській поезії і критиці в середині XVIII ст. (Томсон, Коллинз) для означення пафосу творчості.

Романтика найчастіше пов'язана з ідеєю національної незалежності, громадянської свободи, рівності і братерства народів, це піднесений настрій.

О. Веселовський називав романтичних письменників ентузіастами. Романтика є ентузіазмом емоційних прагнень і почуттів. Вона з'явилася в епоху середньовіччя, нею проникнуті твори про легендарних рицарів, любовна лірика Петрарки, роман Сервантеса "Дон Кіхот", трагедія Шекспіра "Ромео і Джульєтта". Романтичний пафос присутній у творах сентименталістів, романтиків, реалістів і неоромантиків.

Ю. Ковалів визначає романтичний пафос як "мрійливо-піднесений настрій, якому притаманні спалахи почуттів, загострене переживання незвичайних подій, процесу діяльності, протиставлений буденності".

Гумор і сатира

Гумор (лат. humor — волога) — це відображення смішного, кумедного в життєвих явищах і характерах, прояв оптимістичного, життєрадісного ставлення до дійсності, торжество здорових сил над відсталими, безперспективними. Гумор може бути м'яким, доброзичливим, сумним, саркастичним, в'їдливим, вульгарним. "Об'єктом гумору, — за спостереженням Ю. Коваліва,— постає не цілісне явище, предмет чи особа, а окремі огріхи загалом позитивних явищ, неадекватні конкретній ситуації людські вчинки...

Гумор, охоплюючи суперечності та контрасти життя, твориться насамперед метафорою, а не порівнянням, що дає змогу розкривати піднесене в обмеженому, дрібному факті, тому він у художньому вираженні часто набуває не так критичного, як оптимістичного забарвлення".

Гумор — це здебільшого прояв оптимістичного, гуманістичного ставлення до дійсності, торжество здорових сил над безрадісним, безперспективним. На думку Вольтера, сатира повинна бути колючою і водночас веселою. Жало сатири спрямовується проти соціально вагомих потворних фактів. Об'єкт сатири — соціально-комічне, небезпечне для суспільства і людини, об'єкт гумору — елементарно-комічне. Сміх у сатирі і гуморі має різну тональність, різні рівні соціального і художнього осмислення життєвих явищ. В одному творі деколи співіснують гумористична і сатирична тональність. У гуморі й сатирі можуть поєднуватися такі види комічного, як дотепність, іронія, сарказм, і такі художні засоби, як пафос, каламбур, карикатура, пародія, жарт, гіпербола.

 
Якщо Ви помітили помилку в тексті позначте слово та натисніть Shift + Enter
< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >
 
Дисципліни
Агропромисловість
Банківська справа
БЖД
Бухоблік та Аудит
Географія
Документознавство
Екологія
Економіка
Етика та Естетика
Журналістика
Інвестування
Інформатика
Історія
Культурологія
Література
Логіка
Логістика
Маркетинг
Медицина
Менеджмент
Нерухомість
Педагогіка
Політологія
Політекономія
Право
Природознавство
Психологія
Релігієзнавство
Риторика
РПС
Соціологія
Статистика
Страхова справа
Техніка
Товарознавство
Туризм
Філософія
Фінанси