Навігація
Головна
ПОСЛУГИ
Авторизація/Реєстрація
Реклама на сайті
 
Головна arrow Політекономія arrow Історія західних політичних вчень
< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >

Розвиток неомарксизму в XX ст.

Теоретична спадщина К. Маркса та Ф. Енгельса була надзвичайно масштабною і стосувалась широкого кола суспільних проблем. Тому поряд з ленінізмом і соціал-демократією, які позиціонували революційний та реформістський напрями робітничого руху й інтерпретації марксизму, в XX ст. сформувався своєрідний академічний напрям, не пов'язаний із революційно-реформістською практикою. Переважно це була спроба сучасного, на конкретний момент, прочитання марксизму інтелектуалами. У спеціальній літературі досить часто можна натрапити на його трактування як "кабінетного марксизму" внаслідок слабкої заангажованості його представників у практичну політику. Розроблену в межах цього напряму теорію кваліфікують як критичну*54.

*54: {Критична теорія // Енциклопедія політичної думки / за ред. Д. Міллера; пер. з англ. – К.: Дух і Літера, 2000. – С. 193–195.}

Аналіз неомарксизму в межах цієї теми зумовлений тим, що його представники постійно декларували свої "ліві" симпатії й одночасно відкидали засади ортодоксального марксизму в ленінському/ більшовицькому варіанті, гостро критикували його авторитарний, недемократичний характер. Спільним для них також було те, що вони відмовились від традиційного класового підходу, властивого марксизму, і головну увагу зосередили на концепції "людини-творця", яку розробив К. Маркс у ранніх працях. Усе це концептуально позиціонувало їх ближче до засадничих положень соціал-демократії, ніж комунізму/ленінізму. Крім того, один із лідерів цього напряму Ю. Хабермас у процесі теоретико-політичної еволюції став досить впливовим теоретиком саме соціал-демократії.

Головні представники цього напряму переважно були пов'язані з діяльністю Франкфуртської школи. Назву почали використовувати після Другої світової війни на означення групи вчених, які працювали безпосередньо або активно взаємодіяли з Інститутом соціальних досліджень, створеним в 1923 р. у Франкфурті-на-Майні (Німеччина). Науковці цього інституту визнали марксизм як головний дослідницький метод. Саме цей інститут уперше видав у 1932 р. "Економіко-філософські рукописи 1944 р.". До ключових представників напряму належать: Т. Адорно, М. Хоркхаймер, Г. Маркузе, Е. Фромм, Ю. Хабермас та ін.

Макс Хоркхаймер (1895–1973) – німецький філософ і соціолог, з 1930 р. очолював Інститут соціальних досліджень. Його головні праці: "Традиційна та критична теорія" (1937); "Діалектика просвітництва" (у співавторстві з T. Адорно, 1948). Програмні положення Франкфуртської школи він сформулював у публікаціях, які були видані двотомним виданням у 1968 р. під назвою "Критична теорія". Марксизм він розглядав як висхідну позицію для аналізу, а не як догмат, матрицю самого аналізу. Робітничий клас вважав творцем історії, але він свою роль не виконував автоматично. Підставою критичного сприйняття робітників були факти підтримки ними ідей і рухів фашизму, націонал-соціалізму, американської моделі капіталізму, що суперечило інтересам власне робітничого класу. Причини цього, на думку М. Хоркхаймера, полягали у наявності зв'язків між особистістю та базисом, який формував особу, в можливості виникнення хибного бачення власних інтересів. Унаслідок цього свою теорію він адресував людству, а не певному класу. Значну увагу в своїй спадщині присвятив критиці тоталітаризму в усіх можливих формах. Він вважав, що еволюція капіталізму від класичного лібералізму до монополістичного передбачала посилення механізмів соціального контролю, обмеження ініціативи і вела до тоталітаризму. Вчений зазначав, що державний капіталізм у форматі комунізму був одним з варіантів авторитаризму/тоталітаризму. Завданням критичної соціальної теорії він проголошував пошуки раціональної моделі організації суспільства, а власне теорію трактував як самодостатню і значною мірою незалежну від політичної практики. Гостро і критично виступив проти практики маніпулювання індивідами за допомогою ЗМІ, вважаючи, що це сприяє їх деградації. Згодом почав відходити від марксистських поглядів.

Герберт Маркузе (1898–1979) – німецький, а згодом американський соціолог і філософ. Головні праці: "Розум і революція" (1941); "Ерос і цивілізація" (1955); "Одновимірна людина" (1964); "Контрреволюція і бунт" (1972). Ключовою проблемою вважав усвідомлення правдивої суті людини. На його думку, вона полягала у свободі, прагненні бути вільною. Це положення є відправною точкою в аналізі суспільства. Він критикував сучасне йому промислове суспільство, яке перетворює людей на споживачів, котрі не здатні усвідомити власні інтереси. Цей тип людей Г. Маркузе назвав "одновимірними", відповідно суспільство трактував як неототалітарне. Подібний стан справ досягався за рахунок маніпуляції з допомогою ЗМІ, які поширювали/насаджували штучні потреби. Вчений кваліфікував сучасні йому капіталістичне та соціалістичне суспільства як неототалітарні. Вважав, що лише революція здатна була зламати цю систему невільництва і звільнити індивіда. В новітній революції робітничий клас та його політичні партії вже не могли вважатися революційною силою, оскільки були корумповані споживацькою системою буржуазного суспільства. Новим революційним класом мала стати молодь, інтелектуали, представники авангардного мистецтва, етнічні та расові меншини, народи третього світу. Всі разом вони становили "нових лівих". Цей новий революційний клас у своїй боротьбі мав використати відмову від буржуазної системи цінностей. Молодіжні рухи визнали Маркузе "пророком" і під час студентської революції 1968 р. у Франції на прапорах писали: МММ ( Маркс, Мао, Маркузе).

Юрген Хабермас (нар. 1929) – німецький філософ і соціолог, учень Т. Адорно та М. Хоркхаймера, належить до так званого другого покоління представників Франкфуртської школи. Головні праці: "Теорія суспільства або соціальні технології?" (1973); "Проблеми легітимізації в умовах пізнього капіталізму" (1973); "До реконструкції історичного матеріалізму" (1976); "Філософський дискурс модерна" (1985) та ін. У своїх працях досліджує питання актуальності марксизму для сучасного йому суспільства. Дійшов висновку, що марксизм дає підстави адекватно зрозуміти багато суспільних явищ, однак його категоріальний апарат не дає змоги усвідомити суспільство загалом. Зокрема, марксизм був нездатний пояснити феномен домінації, в цьому йому може допомогти теорія комунікації. Хабермас доводить, що домінація пов'язана з комунікацією. Ідеальна комунікація передбачає рівність усіх учасників комунікаційного процесу, свободу вибору. В комунікації особливого значення набуває діалог, який конституює демократію, а вона є різновидом політичного діалогу. Вчений вважає, що можна визначити умови цього діалогу, які б задовольняли всіх його учасників. Хабермас досліджує проблему співвідношення права і демократії; розглядає питання державного втручання в економіку, вважає його припустимим; переконаний, що заміщення ринкових механізмів державними можливе лише за умови збереження суверенних прав приватних власників. Він розглядав також проблему кризи легітимності пізнього капіталізму.

Отож, теорія К. Маркса і Ф. Енгельса у XX ст. зазнала суттєвого розвитку. В доктринах соціал-демократії та неомарксизмі головна увага була зосереджена на питаннях демократії та розвитку особистості, розкритті її творчого потенціалу. На зламі XX і XXI ст. політична практика та система суспільних викликів зумовили запозичення соціал-демократією багатьох концептуальних положень лібералізму.

Запитання для самоконтролю

  • 1. Чим зумовлена логіка трансформації політичної доктрини соціал-демократії?
  • 2. Які головні концептуальні положення були властиві соціал демократії на всіх етапах її розвитку?
  • 3. Чим зумовлена криза соціал-демократії наприкінці XX ст.?
  • 4. Що спільного і в чому полягають особливості концепції демократичного соціалізму та соціального лібералізму?
  • 5. Чи можна вважати концепцію демократичного соціалізму творчим продовженням марксизму?
  • 6. У чому полягає суть концепції "третього шляху" ?
  • 7. Чи можна вважати постсоціал-демократію складовою частиною/етапом у розвитку соціал-демократії?
  • 8. Що спільного і в чому полягають особливості пост соціал-демократії та неолібералізму?
  • 9. Які політичні партії України ми можемо кваліфікувати як соціал-демократичні?
  • 10. Що спільного і в чому полягають особливості неомарксизму і ленінізму?

 
Якщо Ви помітили помилку в тексті позначте слово та натисніть Shift + Enter
< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >
 
Дисципліни
Агропромисловість
Банківська справа
БЖД
Бухоблік та Аудит
Географія
Документознавство
Екологія
Економіка
Етика та Естетика
Журналістика
Інвестування
Інформатика
Історія
Культурологія
Література
Логіка
Логістика
Маркетинг
Медицина
Менеджмент
Нерухомість
Педагогіка
Політологія
Політекономія
Право
Природознавство
Психологія
Релігієзнавство
Риторика
РПС
Соціологія
Статистика
Страхова справа
Техніка
Товарознавство
Туризм
Філософія
Фінанси
Інші