Навігація
Головна
ПОСЛУГИ
Авторизація/Реєстрація
Реклама на сайті
 
Головна arrow Психологія arrow Диференціальна психологія
< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >

Диференціально-психологічний аналіз структурних компонентів характеру

У широкому сенсі характером називають цілісну сукупність, яка позначає приховану за різними проявами людського Я природу особистості. Теофраст, який запропонував використовувати цей термін у психології на позначення комплексу ознак, що відрізняють поведінку однієї людини від іншої, уклав і першу класифікацію характерів. У ній він описав велику кількість типів особистостей - брехливий або чесний, хитрий або простодушний, жадібний або щедрий тощо. Тривалий час характер визначали через просту комбінацію ознак, не диференційованих між собою. Спроби вичленувати структуру характеру пов'язані з появою і розвитком у психології поняття "воля", а також виразнішим розробленням дихотомії "розум - почуття". Фактично навколо основних вимірів "розум - воля - почуття" і розвиваються уявлення про структуру характеру.

Трактуючи характер як підструктуру, що належить до особистісного рівня, його вважають концептом який здебільшого стосується сили характеру - властивості, пов'язаної із зусиллями, спрямованими на подолання обставин. Дослідження засвідчили, що воля або наполегливість, у досягненні мети пов'язані з такими характеристиками, як мотиви, особистісні орієнтації, Я-концепція (у т. ч. самооцінка як центральний компонент).

С. Рубінштейн визначав характер як сукупність генералізованих (узагальнених, стійких і переважальних) мотивів у структурі особистості (рис. 2.4).

Структура харатеру

З позицій формальної (ієрархічної) теорії індивідуальності основними вимірами характеру, що формують його структуру, є Я-концепція, Я як системокомплекс рис і Я як система генералізованих базових орієнтацій.

Я-концепція. Як центральне утворення характеру першим її обґрунтував американський психолог Вільям Джеме (1842-1910). Один із її базових складників, фіксує зміст життєвого досвіду (Я як об'єкт), а другий позначає процес усвідомлення людиною цього досвіду (Я, яке знає, усвідомлює). У структурі Я-концепції об'єднуються дві тенденції: "Я, яким мене бачать інші" і "Я, яким я сам себе бачу".

Я-концепція - сукупність усіх уявлень людини про те, яка вона у всіх своїх проявах, можливих і дійсних, Істотних і другорядних.

Я-концепція властива кожній особистості й формується у процесі розвитку самосвідомості, охоплюючи Я-вчорашнє, Я-сьогоднішнє і Я-завтрашнє. Вона будується на основі самосприйняття, самоставлення, які людина яскраво переживає, постійно зіставляє зі сприйняттям себе іншими людьми, їхнім емоційним ставленням. У створенні Я-концепції активно задіяні самоспостереження, самооцінювання й інші рефлексій-ні особистісні процеси.

Значною мірою Я-концепція неусвідомлювана, і лише надзвичайні обставини, наприклад життєва криза, вимагають від людини глибшого самоусвідомлення. Представники різних психотерапевтичних напрямів активно працюють із Я-концепцією клієнта як найважливішим смислотвірним компонентом його переживань, допомагаючи йому досягти більшої автентичності, самодостатності.

Формування Я-концепції є результатом фізичного розвитку, що впливає на створення образу тіла (фізичне Я), когнітивного й емоційного розвитку (психічне Я), а також вироблення навичок соціальної взаємодії, що виникають унаслідок виконання суб'єктом різних соціальних ролей (соціальне Я). Фізичний образ Я відображає дію конституційного чинника на формування системи уявлень про себе, специфіку характеру і навіть особистості. Особливості статури впливають на всі психічні процеси, у т. ч. самосвідомість. Для аналізу цього взаємозв'язку школярам показували чоловічі силуети, які характеризують різні типи статури, виділені за системою В. Шелдона: мезоморфний (атлетичний, м'язистий), ендоморфний (повний, невисокий) та ектоморфний (високий, худий). Перший тип незмінно отримував стійкі позитивні оцінки, другий характеризували переважно негативно, а третьому відводили нейтральну позицію.

У реальній ситуації діти також рідше обирають дитину ендоморфного типу як товариша. В ендоморфних дітей частіше спостерігається негативне ставлення до свого тіла, неприйняття свого фізичного Я. Чинником, що зумовлює це, можуть бути еволюційні стратегії надання переваги, засновані на важливості сили й активності для забезпечення життєвої адаптації індивіда.

Я-концепція як центральна підструктура характеру формується в 6-11 років, набуваючи абстрактнішого (узагальненого) відтінку, не пов'язаного прямо з фізичними рисами. Глобальне почуття самоцінності як риса характеру з'являється у 6-7 років.

Характер є своєрідною мембраною між внутрішнім світом особистості і навколишньою дійсністю. Він пов'язаний зі способами самовираження, механізмами захисту від несприятливих для людини дій.

Я-концепцію формують Я-образ і самооцінка. Я-об-раз є регулятивним механізмом психічного життя, мотиваційним ядром особистості.

Я-образ - особистість у єдності всіх складових ЇЇ буття, відображена в самосвідомості як її основна складова, кінцеве уявлення про себе, результат роботи над пізнанням себе, формуванням ставлення до себе, осмисленням своєї ролі на кожному життєвому етапі.

Він є суб'єктом свідомості, осмислення всіх психічних явищ, внутрішнього і зовнішнього буття особистості в їх інтегральності, цілісності. У структурі Я-образу виокремлюють діяльний компонент, що відображає його суб'єктну складову, і компонент рефлексивний, в якому кристалізується об'єктна, тобто уявлення людини про себе. Традиційно в Я-образі виокремлюють когнітивний (пізнавальний) і поведінковий (діяльний) афективний (емоційний) компоненти.

Серед різних типів Я-образу найвідоміші Я-реальне і Я-ідеальне. Залежно від критеріїв розрізнення існують також Я-минуле, Я-теперішнє і Я-майбутне; Я-соціальне, Я-сімейне і Я-власне; Я-чисте (пізнавальне) і Я-емпіричне (пізнаване), усередині якого - Я-матеріальне, Я-соціальне і Я-духовне; Я-наявне, Я-бажане і Я-уявне тощо. У кожної людини постійно співіснують різні образи себе, які нерідко перебувають у внутрішньому конфлікті. Те, якою людина хотіла б себе бачити (Я-ідеальне), те, що вона про себе думає (Я-суб'єктивне), те, що про неї думають інші (Я-відображене), і те, якою вона є насправді (Я-об'ективне), дуже рідко збігаються, а стан такої гармонії переживається як щастя.

Я-образ може мати високу або низьку стійкість на різних вікових етапах, у різних типів особистості. Коли в кризових ситуаціях виникає загроза стійкості Я-обра-зу, що людина переживає дуже важко - як втрату себе, зазвичай автоматично спрацьовують особистісні захисні механізми. Простота або складність Я-образу залежить від когнітивної складності особистості, її емоційної розвиненості. Він може бути також більш або менш внутрішньосуперечливим, що залежить від інтегрованості, зв'язності його компонентів.

В онтогенезі самооцінка формується спочатку на основі оцінок дитини близьким оточенням. Із включенням у самосвідомість механізму рефлексії самооцінка дедалі більше уточнюється й удосконалюється в процесі самоаналізу з урахуванням власного досвіду, ставлення значущого оточення.

Самооцінка - оцінка особистістю себе, своїх фізичних, інтелектуальних, емоційно вольових, комунікаційних, етичних якостей, життєвих можливостей, ставлення до себе оточення і свого місця серед них.

Спрямованість ставлення на різні аспекти власного Я виявляється в самоставленні, а прагнення продемонструвати свої соціально значущі якості - в самопрезентації.

Самооцінка - це прояв суб'єктної активності особистості, складова частина Я-концепції, Я-образу, який не треба ні уявляти, ні згадувати, оскільки він суб'єктивно існує як даність, внутріособистісна структура, що керує ставленням особистості до себе і світу.

Самооцінка переважно пов'язана з соціальною іпостассю Я, бо воно відображає в системі суб'єктивних значень втілення особистості в людях. Водночас самооцінку можна розглядати як інтегратора усіх основних компонентів Я-образу: фізичного, психологічного і соціального.

Індивідуальні особливості самооцінки впливають на формування таких рис характеру, як упевненість, рівень домагань, самолюбство, критичність, цілеспрямованість тощо. Самооцінка динамічно змінюється згідно з рівнем соціального благополуччя, формуванням особистісних особливостей індивіда. Регулятором її є ступінь успішності людини в житті згідно з її рівнем домагань, що відображено у формулі Джемса: самооцінка = успіх: домагання.

Характеризується самооцінка ступенем адекватності, стійкістю. Висока самооцінка сприяє особистісному зростанню, самоствердженню; низька - заважає розкриттю індивідуальності, стимулює формування комплексів. Адекватна рівню домагань і реальним можливостям людини самооцінка допомагає правильно обрати життєві тактики й форми поведінки, а відтак - зберегти здоров'я. Неадекватна самооцінка може бути завищеною (рівень домагань вище особистісних потенцій, необхідних для успіху) і заниженою (рівень домагань нижче особистісних можливостей). В обох випадках утруднюється нормальна самоактуалізація і не виправдовуються соціальні очікування.

Стійкість/нестійкість самооцінки визначається рівнем ригідності (лат. гідісіия - твердий, заціпенілий) нервової системи, силою установок, соціальною сенситивністю, конформністю, навіюваністю.

Здатність до формування самооцінки удосконалюється з віком, освітою, розвитком інтелекту і підвищенням соціального статусу особистості. Корекція самооцінки - одне з основних завдань психічного самовдосконалення і психотерапії.

З віком самооцінка стає дедалі диференційовані-шою. Школярам сьомого класу, старшокласникам і студентам вечірніх курсів у віці приблизно ЗО років запропонували оцінити себе за 40 характеристиками, використовуючи шестибальну шкалу від "цілком правильно" (6 балів) до "абсолютно неправильно" (1 бал). Твердження охоплювали: фізичні якості, рівень досягнень, інтелектуальний розвиток, міжособистісне спілкування і соціальну відповідальність. Аналіз індивідуальних варіацій виявив тенденцію до їх збільшення з віком. Можливо, диференціація самооцінки пов'язана з розвитком здатності оцінювати різні аспекти свого Я, використовуючи найрізноманітніші стратегії.

Аналіз концепції характеру в контексті ієрархічного підходу пов'язаний з дослідженнями саморегуляції як психофізіологічного компонента волі, наполегливості як риси, що є основою вольових дій, волі як категорії, використовуваної при дослідженні життєвих процесів, які рухають людьми в певному напрямі або до конкретної мети.

Саморегуляція (лат. regulo - упорядковую, налагоджую) психічна - система психічної самодіїз метою свідомого управління осо-бистісію своїми психічними станами відповідно до вимог ситуації і доцільності.

Психічна саморегуляція може здійснюватися на неусвідомлюваному рівні механізмами підтримки внутрішнього гомеостазу (рівноваги) і адаптивної поведінки (наприклад, ситуація небезпеки викликає стан напруженості, тривоги, стресу, готовності діяти) і бути свідомим, довільним процесом на основі освоєння спеціальних методів мобілізації внутрішніх резервів, які в буденному житті залишаються незатребуваними.

Основою психічної саморегуляції є систематичне тренування психосоматичних реакцій і центральних нервових процесів, що допомагає виробити первинний комплекс специфічних навичок, призначених для довільної зміни поточних психофізіологічних і психічних станів. Для всієї різноманітності методик психічної саморегуляції існують загальні і обов'язкові прийоми: стани м'язового розслаблення (релаксація); управління ритмом дихання; вироблення й активізація позитивних, світлих уявлень і чуттєвих образів (зорових, слухових, тактильних та інших); розвиток здатності до концентрації і децентрації уваги; спілкування із собою як активізація регулювальної і програмувальної сили мисленого і вимовленого вголос слова.

Психічна саморегуляція, як правило, відбувається на таких рівнях:

  • 1. Регуляція рівня психічної активності особистості за рахунок інформаційно-енергетичного потоку ("відре-агування" - посилення рухової або психічної активності); катарсис (очищення, емоційно-енергетична реакція на естетичну інформацію); зміна нервової імпульсації (регуляція м'язового і психічного тонусу); ритуальні дії (спосіб впливу на психіку через відповідну організацію зовнішніх умов для зміни психічної активності).
  • 2. Емоційно-вольовий рівень психічної саморегуляції життєдіяльності: спрямованість особистості на підвищення стресостійкості, зняття емоційної напруги і психофізичного стомлення; вироблення позитивних установок, підвищення ефективності пізнавальної діяльності за рахунок тренування уяви, інтуїції, пам'яті, уваги; мобілізація сил організму для виживання в екстремальних умовах.
  • 3. Психічна саморегуляція мотиваційних складових життєдіяльності особистості: сили мотивації, усвідо-мленості, смислової насиченості, інтегрованості мотиваційних тенденцій тощо.
  • 4. Самокоригування особистості в плані самоорганізації, самоствердження, самоактуалізації, самодетермі-нації, самовдосконалення. Діалог із собою може відбуватися у формі самосповіді, самопереконання, самона-казу, самонавіяння, самопідкріплення тощо.

Я-системокомплекс рис. Він інтегрує всі життєві прояви, допомагає особистості розглядати себе зсередини, спостерігати, усвідомлювати, видозмінюватись, регулювати свою життєдіяльність її активне начало - Я. Я-системокомплекс рис є найвищою концентрацією суб'єктності людини, в якій утілюються всі відчуття від швидкоплинних станів до кардинальних вчинків, ключових життєвих рішень, переживання власної цілісності і нерозривності, свого минулого, сьогодення і майбутнього.

Я - глибинна сутність людини, ЇЇ самість, достовірність, автентич* ність, що дає змогу їй відрізняти себе від інших, відчувати, переживати, усвідомлювати реальність свого існування.

Сила Я визначається здатністю людини зберігати свою самість, незважаючи на несприятливі зовнішні і внутрішні обставини. У змінених станах свідомості, при деяких захворюваннях людина може переживати множинність, мінливість свого Я, його постійні трансформації.

Найважливішою відправною точкою для почуття цілісності і безперервності Я € тіло людини, її ім'я, потім ЇЇ особисті речі, улюблені предмети, заняття, хобі, референтна група, значущі інші.

Структура Я як основний елемент характеру виконує такі регулятивно-інтеграційні функції: інтроцентричні (орієнтовані на здійснення особистих завдань і цілей) й екстероцентричні (орієнтовані на здійснення завдань і цілей, не пов'язаних безпосередньо з власними). На думку І, Якубіка, регулювальна роль структури Я полягає в тому, що вона є джерелом мотивації до дій, спрямованих на захист, підтримку і розвиток власної особистості. Відповідно до описаної ролі Я розрізняють типи регуляції поведінки: егоцентричний (спрямованість на задоволення власних потреб), алоцентричний (спрямованість на задоволення потреб, захист інтересів і розвиток інших людей), соціоцентричний (переважання цілей соціальних груп, суспільних інститутів), альтруїстичний (відмова від власних цілей і завдань заради виконання чужих).

Предметом диференціально-психологічного аналізу воля практично не була. У класичних дослідженнях вольові прояви інтерпретували як такі динамічні (формально-динамічні) параметри:

  • - детермінуюча тенденція, необхідна для розірвання асоціативного зв'язку;
  • - подолання тенденцій поля як наслідок порушення рівноваги "індивід - середовище";
  • - система образів потреб і усвідомлювана схема мотивів, які є основою уявлень людини про власні динамічні сили;
  • - тенденція організовувати власне Я так, щоб здійснювався рух до заданої мети, в заданому напрямі.

Волю завжди пов'язують з усвідомленим вибором, а наполегливість - наданням переваг, саморегуляцію - зі стратегіями зняття невизначеності.

Відмінності в інтенсивності вольових устремлінь відображають відмінності в здатності людини робити самостійний вибір, специфіку спрямувальної і регуляторної функції особистості.

Я-система базових (генералізованих) орієнтацій

Орієнтація (особистісна) є стабільною домінуючою тенденцією суб'єкта, яку формують схильності, установки, мотиви. Типи орієнтації вивчають переважно в межах диференціальної психології і психології особистості.

Базові орієнтації - тенденції поведінки, зафіксовані в структурі життєвого досвіду і пов'язані із системою надання переваг, що виявляються в орієнтації на себе (суб'єктна репрезентація), на інших (комунікативна взаємодія) і на предмет (предметно-маніпулятивна активність).

Орієнтації, що розглядаються як домінуючі мотиви, пов'язані з інтегральнішим поняттям "спрямованість особистості" - узагальнене ставлення особистості до різних аспектів зовнішнього світу. Система базових орієнтацій (СБО), яка формується вже в перші роки життя суб'єкта, є чинником не тільки формування характеру, а й особистості загалом.

Орієнтація на себе пов'язана з вираженим зосередженням суб'єкта на власних думках, переживаннях і характеризується (за показниками "16-факторного особистісного опитувальника" Кеттела) такими ознаками: тривожність, турбота про фізичне здоров'я, висока недовірливість, егоцентризм, детермінованість поведінки своїм самопочуттям і настроєм - при цьому основними мотивами поведінки є власне благополуччя, особисті досягнення, прагнення до самоствердження.

Орієнтація на предметні аспекти активності (об'єкт, справу) характеризується вираженими потребами в пізнанні та освоєнні предметного середовища. Можливо, цей тип орієнтації проявляється у наймолодшому віці.

Орієнтація на інших (групу) насамперед полягає у позитивному налаштуванні на спілкування. Переважні мотиви поведінки визначаються здебільшого інтересами і потребами інших людей.

М. Неймарк виявив значущі відмінності в психологічних особливостях, характерних для дітей з різними типами мотиваційної структури. Школярі, об'єднані у три групи за домінуванням у структурі їхніх мотивів однієї з трьох орієнтацій, відрізнялися як за ступенем вираженості у них певних ознак, так і за особливостями їх комбінації. Орієнтація на себе пов'язана із завищеною оцінкою своїх здібностей і соціального становища, бажанням досягти вищого соціального статусу, захисною реакцією на невдачу, пред'явленням нереалістичних вимог до інших. Домінуюча орієнтація на предмет слабо пов'язана з особливостями Я-образу і адаптивними реакціями на невдачу. За словами М. Неймарка, мотиви, розвиваючись, організовуються в ієрархічну структуру, на різних етапах життя одні мотиви домінують над іншими. При дослідженні співвідношення спрямованості особистості молодших підлітків з афектом неадекватності - переживанням, що виникає, коли домагання, зумовлені звичною самооцінкою, зазнавали невдачі, - було з'ясовано, що найчастіше він проявляється у групі підлітків з вираженою орієнтацією на себе.

Отже, систему базових орієнтацій тісно пов'язує фактор, який структурує особистість загалом.

 
Якщо Ви помітили помилку в тексті позначте слово та натисніть Shift + Enter
< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >
 
Дисципліни
Агропромисловість
Банківська справа
БЖД
Бухоблік та Аудит
Географія
Документознавство
Екологія
Економіка
Етика та Естетика
Журналістика
Інвестування
Інформатика
Історія
Культурологія
Література
Логіка
Логістика
Маркетинг
Медицина
Менеджмент
Нерухомість
Педагогіка
Політологія
Політекономія
Право
Природознавство
Психологія
Релігієзнавство
Риторика
РПС
Соціологія
Статистика
Страхова справа
Техніка
Товарознавство
Туризм
Філософія
Фінанси
Інші