Навігація
Головна
ПОСЛУГИ
Авторизація/Реєстрація
Реклама на сайті
 
Головна arrow Історія arrow Історія України
< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >

Скасування гетьманства 1764 р. та включення Лівобережної України до складу Російської імперії

Восени 1763 р. на з'їзді в Глухові вища козацька старшина дебатувала навколо проблеми розширення української автономії. За результатами обговорення було укладено дві петиції, подані на ім'я нової імператриці Катерини II. Одна з них, складена від імені гетьмана, старшини, шляхти, всього Війська Запорозького та народу малоросійського, у вступній частині наголошувала на добровільності українсько-російського об'єднання, яке базується на запевненнях російських монархів не лише дотримуватися непорушно всіх тих прав і привілеїв, що їх отримало козацтво від литовських князів і польських королів, а й значно їх розширяти. Виходячи з цього, порушувалося прохання, аби імператриця своїм указом ствердила всі ці права, привілеї, вольності та звичаї. У наступних пунктах містилися конкретні пропозиції щодо підтвердження прав шляхті, козацтву, духівництву, міщанству; про вільний вибір гетьмана; компетенції Генеральної ради; заведення університетів в Батурині та Києві, гімназій і друкарень по всій Україні; про виведення російських військ з українських земель, повернення до гетьманського скарбу індикти та евекти тощо. Аналіз пропозицій, винесених на розсуд імператриці, переконав дослідників у тому, що, по суті, йшлося про відновлення договірного характеру українсько-російських стосунків, порушеного Петром І.

У другій петиції мова йшла про дозвіл на заховання гетьманської влади в роду Розумовських. Зокрема пропонувалось на випадок смерті гетьмана вибрати на його місце одного з синів Кирила Розумовського - достойнішого, на тих же основаніях, как сам гетьман. Щоправда, питання запровадження в Україні спадкової гетьманської влади було ініційовано доволі незграбно і викликало спротив частини української шляхти. Через київського генерал-губернатора Ф.Воейкова та київського митрополита Арсенія Могилянського про настрої учасників Глухівського з'їзду стало відомо в Петербурзі ще раніше, аніж туди встигли доправити Глухівські петиції, викликавши там різке невдоволення уряду Катерини II.

По отриманні тенденційної інформації з України про підозрілі дебати в Глухові і навіть наміри гетьмана зрадити Катерина II викликала останнього до Петербурга й змусила "добровільно" зректися гетьманського уряду. Указом від 21 (10) листопада 1764 р. гетьманський уряд оголошувався ліквідованим, а управління передавалося новоствореному органу - Малоросійській колегії.

Колегія мала складатися з чотирьох російських чиновників і чотирьох українських старшин. Крім того, поруч з колегією мав діяти інститут малоросійського генерал-губернатора, котрий був визначений і головним малоросійським командиром і президентом Малоросійської колегії.

За указом імператриці цю вкрай важливу посаду обійняв один з найбільш талановитих російських адміністраторів катерининської доби - граф Петро Олександрович Румянцев. В Україні Румянцев провів наступних 25 літ свого життя, успішно виконавши покладене на нього імператрицею завдання. В основу своєї політики генерал-губернатор поклав наказ Катерини II: "Старатися викоренити серед українців фальшивий погляд на себе, як на народ цілком відмінний від москалів". Це саме викорінення передбачалось здійснювати поступово й обережно, аби не спровокувати невдоволення місцевої шляхти, але водночас - послідовно і наполегливо. Так, зокрема, в одній зі своїх інструкцій прокуророві Сенату князю О.Вяземському імператриця наголошувала таке: "Мала Росія, Ліфляндія і Фінляндія суть провінції, які правляться дарованими їм привілеями. Порушувати ці привілеї зразу було б непристойно, але й не можна вважати ці провінції чужими й поводитись з ними, як з чужими землями, це була б дурниця. Ці провінції так само, як і Смоленщину, треба зручними способами привести до того, щоб вони обрусіли й перестали дивитись, як вовки в ліс..."

Намагаючись перебрати до своїх рук всі важелі державного управління та уніфікувати державні порядки Гетьманату, Румянцев повинен був зорганізувати більш ефективне й справедливе адміністрування в краї, аніж це було за правління гетьманів і козацької старшини. Катерина II наставляла генерал-губернатора так: коли народ побачить, що його увільнено від самоволі маленьких тиранів, то буде вдячний і примириться з новими порядками.

Прагнучи перебрати владу до своїх рук, російське керівництво намагалось не стільки зруйнувати стару політико-адміністративну систему Гетьманату, скільки підпорядкувати її своїм владним інституціям. Першим актом цього процесу стало поглинання Другою Малоросійською колегією Генеральної військової канцелярії, на яку були зорієнтовані всі державні установи Гетьманату. Налагодивши своє функціонування, колегія без будь-яких ускладнень підпорядкувала собі й Генеральний військовий суд, закріпивши за собою з 12 листопада 1765 р. повноваження вищої апеляційної інстанції. Ще через два роки Генеральний суд було реорганізовано в окремий департамент Малоросійської колегії. Одночасно було змінено й порядок комплектування його особового складу. Скасовувався старий виборний принцип, коли його членів обирали по полках на пропорційній основі, натомість впроваджувалась практика призначення його нових постійних членів розпорядженнями генерал-губернатора.

Впродовж того ж таки 1767 р. в окремі департаменти Малоросійської колегії було перетворено й інші вищі органи гетьманського правління - Генеральну лічильну комісію, Канцелярію малоросійського скарбу та Канцелярію генеральної артилерії. Відтепер усі вони перебували під контролем прокурора Малоросійської колегії, були змушені щомісяця звітуватися перед ним про стан справ у відомстві та засвоювати характерні для російського діловодства норми та порядки.

У 1766 р. російська влада остаточно ліквідовує принцип виборності при заміщенні старшинських вакансій аж до сотенного рівня, підміняючи його принципом прямого призначення.

Важливі соціальні перегрупування в українському суспільстві, в результаті яких рядове козацтво було відлучене від активної політичної діяльності на користь вузького старшинсько-шляхетського кола, а також цілеспрямована соціальна політика та ще більшою мірою соціальна демагогія російських властей сприяли тому, що реформаторські дії уряду Катерини II не викликали в українському суспільстві масових виступів на захист української державності. Не спостерігалося проявів опозиційності і в старшинсько-шляхетському середовищі, котре найбільше переймалося справами захисту своїх соціальних привілеїв і державних посад. Збурили ж опозиційні настрої в шляхетському середовищі України ініціативи Катерини II, спрямовані на вироблення проекту нового законодавства Російської імперії. До участі в підготовці законодавчої реформи було вирішено залучити провідні суспільні верстви імперії, в тому числі й українські стани.

До участі в Законодавчій комісії з України було обрано 34 особи. У підготовці ж наказів своїм делегатам взяли участь близько 950 українських шляхтичів. Переважна більшість з них, як свідчать накази, прагнули відновити дореформені порядки. Накази були пронизані ідеями української автономії та державної самобутності.

На початковому етапі діяльності Законодавчої комісії, що розпочалася наприкінці літа 1768 р. в Москві, безсумнівним лідером українських автономістів був Іван Михайлович Скоропадський, котрий, за оцінками графа Румянцева, "через свої уявні до того здібності мріє бути обраний гетьманом, і, звісно, тепер більше, аніж до того, намагається свої вольності козацькі і права обороняти і стверджувати". Але з невідомих дослідникам причин Скоропадський 7 червня 1768 р. без будь-яких пояснень передав свої депутатські повноваження, і за таких обставин лідером українських автономістів став досі нікому не відомий шляхтич з Лубенщини, котрий, втім, усе своє доросле життя провів на державній службі в Петербурзі, - Григорій Полетика.

Готуючись, за словами самого Полетики, до походу на Москву, лубенський депутат підготував декілька наукових розвідок з історії Гетьманату та його стосунків з російською династією, найбільш відомою з-посеред яких стала праця з розлогою назвою: "Історична довідка: на якій підставі Мала Росія була під Польською республікою, і на яких договорах піддалася Російським государям, і патріотична думка про те, як її тепер можна облаштувати без порушення її прав і вольностей, щоб вона була корисною для Російської держави". У ній Полетика відстоював думку про те, що найліпшим вирішенням проблеми має бути залишення всієї повноти влади в Україні в руках місцевої шляхти, наділеної правом вільного вибору зі свого середовища урядників, а також встановлювати, відмінювати та виправляти закони на власній землі, накладати податки та різного роду повинності, піклуватися про культуру та духовність місцевого населення. Історичні розвідки Григорія Полетики не були опубліковані, але про них було добре відомо в середовищі української шляхти.

Широку ж популярність в Україні та в імперії загалом Григорій Полетика здобув після виголошення на засіданні Законодавчої комісії свого протесту проти наказу Малоросійської колегії. У ньому депутат, наголосивши на добровільності та договірності входження України до складу держави російського царя, змалював десять вигод, які від цього здобула Росія.

В обмін на ці вигоди цар назавжди гарантував дотримання прав і привілеїв українців. Теперішній же наказ членів Малоросійської колегії своєму депутату Полетика класифікував як такий, що суперечить правам і вольностям Малоросії і, таким чином, порушує святість договору.

Депутат від лубенського шляхетства, звісно, не заперечував існування різного роду зловживань місцевої влади та недосконалості українських законів, але закликав добиватися їх поліпшення не шляхом скасування традиційних порядків, а їх подальшого удосконалення, розвитку законодавчих норм, заснованих на положеннях Литовського статуту та Магдебурзьких прав.

Трохи згодом, вже під час обговорення "Проекту прав шляхетним", Полетика знову звернув увагу присутніх на законність відстоювання українським шляхетством своїх прав і привілеїв, оскільки саме йому, окрім безпосередньої влади царя, належить вся повнота влади в краї, саме шляхетство здійснює внутрішнє управління, чинить судочинство, в повному обсязі користується своїми володільницькими правами тощо.

Для підкріплення претензій українського шляхетства Полетика представив зібранню ще один меморандум, що містив фрагменти Литовського статуту, які стосувалися прав шляхетства, а також резюме угод, укладених українськими гетьманами та старшинами з представниками російських монархів.

Активна позиція депутата від України заохочувала до подібних дій представників дворянства Ліфляндії, Естляндії, Карелії та Смоленщини, які також вимагали збереження особливих обласних прав, гарантованих при інкорпорації цих земель до складу Російської імперії.

На початку вересня 1768 р., після п'яти сесій, присвячених майже виключно обговоренню статусу дворянства в автономних регіонах імперії, предводитель Законодавчої комісії генерал Бібіков зачитав заяву, в якій говорилося, що депутати від Ліфляндії, Естляндії, Фінляндії (тобто Карелії), Малоросії і Смоленщини перевершили свої повноваження, вимагаючи підтвердження автономних прав своїх країв замість того, щоб формулювати положення, які становлять інтерес для всього дворянства Російської імперії. Заборонивши обговорення на засіданнях Законодавчої комісії проблеми збереження автономних прав імперських окраїн, невдовзі Катерина II, зіславшись на початок російсько-турецької війни, Комісію розпустила взагалі.

 
Якщо Ви помітили помилку в тексті позначте слово та натисніть Shift + Enter
< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >
 
Дисципліни
Агропромисловість
Банківська справа
БЖД
Бухоблік та Аудит
Географія
Документознавство
Екологія
Економіка
Етика та Естетика
Журналістика
Інвестування
Інформатика
Історія
Культурологія
Література
Логіка
Логістика
Маркетинг
Медицина
Менеджмент
Нерухомість
Педагогіка
Політологія
Політекономія
Право
Природознавство
Психологія
Релігієзнавство
Риторика
РПС
Соціологія
Статистика
Страхова справа
Техніка
Товарознавство
Туризм
Філософія
Фінанси
Інші