Навігація
Головна
ПОСЛУГИ
Авторизація/Реєстрація
Реклама на сайті
 
Головна arrow Культурологія arrow Філософія родознавства
< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >

Імена як духовні форми культури (П. Флоренський).

До проблеми ономатології П. Флоренський (1882—1937) звернувся у праці "Імена". Вчений наголошував, що самосвідомість людства визнає імена як духовні форми культури; імена у літературній творчості — суть категорії пізнання особистості, оскільки в творчій уяві (індивідуальній і народній) мають силу особистісних форм; типологію імен у народній словесності вирізняє глибокий психологічний і моральний смисл.

Дві дисципліни — ономатологія і філософська поетика — мають самостійні галузі, лише частково покриваючи одна одну. Самостійність ономатології ґрунтується частково на філософській арґументації, частково — на спостереженні й історичному досвіді.

П. Флоренський акцентував на особистих людських іменах. Він зазначав, що іменем виражається тип особистості, онтологічна форма її, котра визначає далі її духовний і душевний склад. Імена виражають типи особистісного буття.

Як певна ідеальна конкретність ім'я не може бути визначене або описане за допомогою окремих ознак чи окремих рис. Окремо взяті, такі ознаки-риси не можуть передати головно го в імені — його структури, його як ціле, його як форму, його як таке.

Ім'я, аналітично розкладене, втрачає сутність і залишається, в кінцевому підсумку, накопиченням психологічних та інших рис. Не окремі риси самі по собі характерні, а їх складні співвідношення. У цьому сенсі імена можна почасти порівняти зі спадковими родовими типами у генетиці, конструкціями психопатологів, складними радикалами в хімії.

Наука просякнута такими універсаліями. Логічне мислення призводить не лише до узагальненого поєднання, а й до типізуючого розділення; чуттєве далеке може стати близьким, а близьке — далеким. Імена і повинні розглядатись як такі інваріанти особистості: надзвичайно далекі від будь-якого прямого зв'язку зі зовнішньо врахованими ознаками (навіть з групою таких ознак), невимовні слова, вони, однак, найвиразніше схоплюють найголовніші лінії особистісного утворення та їх індивідуальній цілісності.

Імена — це утворення власне культури, найвищої цілісності та найвищої цінності, добутих людством. Тобто, архетипи особистості існують самі по собі, а імена — самі по собі.

Науки про культуру пізнають конкретні духовні форми (пізнають — означає "словесно виражають"). Отже, у мові має бути особливий розряд слів, які обслуговують цю сторону пізнання, — конкретних категорій і конкретних понять. Такими самосвідомість людства визнавала і визнає імена.

Взаємне запозичення народами імен — явище поширене, але чисельність таких імен незначна. Навіть тоді, коли народ, можливо, має чуже ім'я, він зазвичай бере від чужого імені одну з морфологічних сторін. Наприклад, Matthoya, Матвій, Феодор, Theodor, Деодат, Богдан та інші — пучок імен, які мають загальний етимон — "дар Божий" і, значною мірою, загальну семему, хоча фонема цих імен різна.

Імена народами просто запозичуються, перекладаються, морфологічно переробляються, акліматизуються на новому ґрунті й набувають нового смислу (часто далекого від попереднього). Однак це не заважає стійкості в них основного типу їх утворення, не чуттєвого, а розумного інваріанту їх формоутворюючого особистісного начала. Ферментативна сила їх, яка по-своєму спрямовує духовні процеси особистості, залишається рівною собі. Це певний інваріант особистості. Таких імен-інваріантів, стійких і чітких типів особистісного життя, у людства налічується, можливо, кілька сот (разом з підтипами).

Існуючі імена становлять певний найстійкіший факт культури і найважливіший з її устоїв. До фонду їх письмових першоджерел належать Книга Мертвих, Веди, Авеста, Коран, Біблія і Євангеліє.

Складність осягнення імені примножується ще і взаємодією у кожній окремій особистості її імені з низкою інших формоутворювальних начал: ім'я не буває даним у чистому вигляді; раса, народність, родова спадковість, географічне середовище, виховання, уклад життя, характер знань тощо — все це впливає на становлення особистості.

Ім'я — це форма внутрішньої організації. їй відповідає число як форма організації зовнішньої. Тобто, інваріанту суб'єктивності протистоїть інваріант об'єктивності (не потрібно плутати ці терміни з суб'єктивністю й об'єктивністю як підходами: суб'єкт здатний пізнаватися об'єктивно та суб'єктивно, й об'єктові властиві обидва способи пізнавального відношення).

Важливо те, що ім'я — інваріант особистісний, а число — речовий. Обидва інваріанти укорінені у формі, яка є водночас і річ, і особистість, або точніше — початок речі й особистості.

Ім'я насправді спрямовує життя особистості по відомому руслу і не дає потоку життєвих процесів протікати будь-де. Однак у цьому руслі сама особистість має визначити власний моральний смисл. В імені, що завжди зберігає свою інваріантність як певну форму особистості, можуть виявлятись прагнення волі, сподівання серця і скерування розуму найрізноманітніші, аж до заперечення одне одного. Ім'я гнучке стосовно вимог різних чинників форми: воно находить у собі енергію життя і переробляється відповідно до умов країни, народності, духу часу, спадковості, навіть пристосовується до самобутніх відтінків особистісних відносин.

В імені живе не лише його семема, а й морфема і навіть фонема. Запозичуючи ім'я, народ асимілює його відповідно до власних потреб.

Однак дещо від імені залишається недоторканим. Коли в І ст. до і після Р.Х. виникли імена Аристон (замість Тобі), Боетос (замість Бздри), Юст (замість Садока), Філон (замість Ієдидії) і Феодор (замість Натанеля), то збереглось етимологічне значення єврейських імен, а не звук імені й, переважно, не його семема: духовна форма імені перейшла в нове тіло.

Наприклад, при перекладі арабською мовою Єлеазар перетворився на Мансура, Мацліав — на Маймуна.

В інших випадках звуковим еквівалентом стало певне похідне від семами його, а не від морфеми. Так, у благословеннях Іакова Іуда порівнюється з молодим левом і, відповідно, лев'ячість наявна у семемі цього імені, хоча не має нічого спільного з корінним значенням. Ім'я Іуди перетворюється на Лео, Леве і Леб, Лейба — за іншою вимовою, своїми звуками знову-таки виділяючи семантичний момент улюбленого сина Іуди: Леб єврейською мовою означає — серце. В арабському середовищі ім'я Аббас замінило ім'я Іуди як арабський переклад слова лев.

Імена — як загальне надбання людства — радше загальнолюдські. Вони функціонують у зовсім різних аспектах. Переважно незмінною або переробленою залишається фонема імені, а корінне значення втрачається (або набуває нового змісту). Таке ім'я Іфлат (перських євреїв) — перероблення грецького імені Платон.

Зменшувальні, пестливі, насмішкуваті й інші життєві видозміни кожного імені потрібно розуміти як різні пристосування цього імені до відтінків відносин у межах одного народу і одного періоду.

Проте в певні часи втрачається чуття монументальної форми цього імені як непосильно величної для цього часу; суспільство не має потреби в одвічних силах відомого імені. І тоді, разом із зубожінням самого життя, одвічні імена, зокрема імена духовно зобов'язувальні, стають суспільству незрозумілими і далекими, змінюючись непотрібними переробками, або зовсім забуваються.

Тепер по-чужому звучить ім'я Іоанн, воно витіснено переродженням своїм — іменем Іван. У своїй онтологічній висоті Іоанн — це син грому, замкнена блискавка, страх Божий і мудрість Божа. Появляється Іван — ім'я як збіднений зліпок первісного імені. Ім'я Іван запозичується іншими народами, наприклад, німцями (Jwan).

Те, що власне називається іменем, становить осердя особистості, її найсуттєвішу форму: втілюючись, ця форма обростає другорядними ономатологічними символами, які своєю сукупністю і спільно з головним символом утворюють повне ім'я особистості.

Називання по батькові підкреслює в імені духовний зв'язок з батьком, прізвища — з родом. Відтінки індивідуальності виявляються і формулюються різними особливостями сполучення імен.

Декотрих людей вирізняє вплив матері, а присутність батька постає ніби між іншим, не онтологічно. І якщо їх називають по батькові, то лише для збереження коректності; природніше називати по імені, або по імені й прізвищу.

І, навпаки, у деяких людей особисто індивідуальний момент настільки губиться в побутовому і родовому, що природно іменувати їх лише по батькові.

Зокрема, у селянстві, де злитість роду і суспільства особливо міцна, а індивідуалізація виражена слабо (подібно до героїчної гомерівської Греції), встановлюється звичай іменувати поважних людей лише по батькові.

Додаткові імена західного світу в протестантів і, особливо, у католиків, а також складні імена арабів та інших народів, як і наші прізвиська, мають одне призначення: диференціювати ім'я і надати можливість вираження найтонших відтінків, які залежать від окремих самобутніх чинників становлення особистості.

Очевидно, давність прізвищ, знатність роду або надзвичайні історичні події, пов'язані з пам'яттю роду, поєднують у представників такого роду безліч яскраво виражених індивідуалізуючих чинників, тому наявність різних імен у складному імені такої особистості є органічною.

Ім'я неможливо адекватно перекласти іншою мовою. Воно має співтворчо відновитись в іншій мові, проте обов'язково буде іншим аспектом того самого іменного типу. Однак через цей аспект можливо прозріти вихідний духовний тип імені, який стоїть над усіма окремими аспектами, але який у них виявляється щораз своєрідно забарвленим.

Остаточна втрата імені суспільно завжди означала громадську й історичну смерть, повне зникнення з горизонту історії.

Натомість входження в історію, закріплення у ній свого місця, своєї реальності завжди визначалось як "утворення собі імені", вищий ступінь якого — створення вічної пам'яті імені соборною свідомістю Церкви і, нарешті, — Богом. Пам'ятаний Богом імен означає вічне існування цих "Я", а повний розрив з буттям рівнозначний забуттю Богом імені або знищенню його в Книзі життя.

Ж. Деррида в "Ессе про ім'я" зазначив, що надання імені радше має відношення до дарування того, чого не мають (як у відповідних роздумах Плотіна про Благо). Тут важлива рефлексія над собою — автобіографічна, рефлексія над ідеєю або іменем Бога (Деррида, 1998).

Власні назви досліджує окрема галузь мовознавства — ономастика (грец. onomastikos — який стосується імені, найменування або onomastike — мистецтво давати імена; опота — ім'я ). Окремий розділ ономастики становить антропоніміка (грец. antropos — людина, опота — ім'я), яка вивчає антропоніми (власні імена людей): особові імена, форми по батькові, прізвища, прізвиська, псевдоніми.

 
Якщо Ви помітили помилку в тексті позначте слово та натисніть Shift + Enter
< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >
 
Дисципліни
Агропромисловість
Банківська справа
БЖД
Бухоблік та Аудит
Географія
Документознавство
Екологія
Економіка
Етика та Естетика
Журналістика
Інвестування
Інформатика
Історія
Культурологія
Література
Логіка
Логістика
Маркетинг
Медицина
Менеджмент
Нерухомість
Педагогіка
Політологія
Політекономія
Право
Природознавство
Психологія
Релігієзнавство
Риторика
РПС
Соціологія
Статистика
Страхова справа
Техніка
Товарознавство
Туризм
Філософія
Фінанси
Інші