Навігація
Головна
ПОСЛУГИ
Авторизація/Реєстрація
Реклама на сайті
 
Головна arrow Туризм arrow Міжнародний туризм і сфера послуг
< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >

Туристична політика держав

На місцевому, регіональному, національному й міжнародному рівнях екологія й економіка, в тому числі туризм, об'єднуються в систему, в якій діють причинно-наслідкові зв'язки. Однак, як уже зазначалося, підпорядкованість сфери туризму державним органам управління різних рівнів стоїть на заваді об'єднанню складових туристичної політики. Створення координаційного органу частково б допомогло вирішити проблему. Однак усе одно державі доведеться управляти сферою, з якою вона обізнана не дуже добре. Більш перспективним в управлінні туріндустрією є шлях передання суб'єктам туристичної індустрії знань, які допоможуть їм виробити власну стратегію інвестицій і комунікацій. Удосконалювання цих знань дасть змогу туризму більше впливати на обговорення важливих питань сучасного життя й зміцнити свої позиції у цих питаннях. Наприклад, доля туризму, як відомо, суттєво залежить від збереження й "просування" національної спадщини. Туризм повинен не тільки брати участь, а й сприйматися як провідний елемент у всіх процесах, які стосуються національної спадщини. Від цього будуть залежати і враження, яке створює туристична індустрія загалом, і політична значущість туристичної галузі.

Держави повинні чітко визначити й пропагувати те, що може мати значення для розвитку туризму, зокрема конкретні заходи з розвитку туризму у світовому масштабі. Відмова від протекціоністської політики, забезпечення права на відпочинок і подовження тривалості відпусток — усе це, звичайно, є бажаним, але матиме позитивні наслідки лише за умови визнання цих заходів як національних пріоритетів. Важливо сформулювати основні політичні принципи й закріпити їх у робочих програмах, чітко визначити ступінь і напрями необхідного втручання держави в туристичну сферу.

Відповідальність держави за розвиток туризму, її участь у залученні інвестицій безумовно мають велике значення. Однак не менш важливими є такі процеси:

  • — контроль за розвитком туристичної діяльності, заснований на концепції планомірного розвитку, і визначення національних пріоритетів;
  • — розвиток інфраструктури, що входить у компетенцію органів влади, як державних, так і місцевих. Це основа будь-якої соціально-економічної діяльності, у тому числі туризму;
  • — втручання держави при потребі, наприклад, у виробництво устаткування для тих сфер, в яких приватний сектор не зможе розраховувати на високі прибутки, отже, не буде зацікавлений в інвестиціях, скажімо, для соціального, молодіжного, культурного туризму. Те ж стосується

Міжнародна конкуренція, національні інтереси й специфіка індустрії— це основні причини, які вимагають участі державних органів в управлінні туріндустрією. На початковому етапі розвитку інфраструктури туристичної галузі держава всіляко підтримувала бажання людей подорожувати й створювала для цього належні умови. Однак до середини 60-х років XX ст. заходи, які здійснювалися в цьому напрямі, мали винятково кількісний характер. Держава сприяла розвитку великих міст, що водночас були центрами туризму. Вони були пов'язані між собою мережею автомобільних доріг, що саме по собі сприяло використанню автомобільного транспорту з туристичною метою. В Європі приступили до усунення природних перешкод, які заважали поїздкам на автомашинах. Морський пасажирський транспорт переживав кризу. Набували популярності чартерні програми. До туристичних потоків, які спрямовувалися у великі міста, приєднувалися "заморські" туристи. Слідом за проблемою стимулювання просування національного туристичного продукту державні органи управління туризмом повинні були вирішувати питання транспортної інфраструктури: великі міста й головні транспортні шляхи вже не могли впоратися з великим потоком туристів, особливо у високий сезон. Демократизація туризму сприяла підвищенню попиту на послуги готелів середньої категорії й навіть додаткових засобів розміщення. Водночас деякі країни зіштовхнулися з недостачею висококваліфікованого персоналу, що змусило державні органи втрутитися у вирішення питань підготовки кадрів.

Отже, в другій половині XX ст. у національній туристичній політиці більшості європейських держав сформувався новий напрям. їх турбувало не лише кількісне збільшення туристичного потоку, а і його якість, спрямованість і керованість.

В Європі покращувалося узбережжя морів, розроблялися нові напрямки й туристичні маршрути, що дало змогу розвантажити традиційні транспортні артерії. Міжнародні туристичні організації сприяли розширенню зони діяльності національних туристичних структур. У деяких країнах Європи були створені спеціальні комісії, які при сприянні міжнародних структур займалися розробкою заходів захисту національної історичної, природної і культурної спадщини. При туристичних адміністраціях створювалися незалежні організації, відповідальні за збереження навколишнього, у тому числі природного, середовища. Роль держави в цих нових сферах проявлялася вже поза межами діяльності урядових організацій з туризму.

і реалізації проектів, які вимагають інвестицій, що перевищують можливості приватного сектору;

— державна підтримка туризму, а також економічне та юридичне регулювання цієї сфери, що прямо впливає на ухвалення рішень про інвестиції. Галузеві проекти й програми розвитку, які розробляються під егідою держави, сприяють залученню засобів у цей сектор.

Розвиток туризму досягне успіху за виваженої політики на національному й регіональному рівнях. Допомога в розвитку галузі може полягати у;

  • — будівництві туристичного комплексу, структура якого сформована з урахуванням місцевої специфіки (атракти);
  • — розвитку місцевої інфраструктури (готелі, ресторани тощо);
  • — модернізації засобів зв'язку (факси, телефони, інформаційні системи) і розвитку інфраструктури (дороги, засоби доставки);
  • — розвитку туристичних кадрів (курси підготовки й перепідготовки кадрів для туризму, курси підвищення кваліфікації).

Як уже зазначалося, важливою є роль держави у залученні інвестицій, зокрема через запровадження пільг. Виділимо чотири категорії пільг, завдяки яким інвестиції залучаються в туристичний сектор:

  • 1) фінансові пільги — знижки й позики під низький відсоток (уряд стимулює притік інвестицій за рахунок власних коштів);
  • 2) пільги "напівфінансового" характеру — уряд виступає гарантом позик, підтримує курс обміну валют і розробляє систему знижок; відрахування із суспільних фондів значно скорочені й практично дорівнюють нулю;
  • 3) податкові пільги — тимчасове звільнення від сплати податків чи скорочення їхнього розміру, а також інші податкові пільги (зменшення ставок податку на прибуток, надання кредиту для виплати відсотків за іноземними позиками, звільнення від сплати податку на землю, зменшення преференційного тарифу, пільгові мита на ввезення устаткування тощо). Усе це допоможе зберегти й (або) збільшити доходи від капіталовкладень і, крім того, скоротити первинні витрати;
  • 4) інші заходи — створення системи підготовки кадрів, розробка програм з просування національного турпродукту й країни як туристичного напрямку, переказування прибутку за кордон, імпорт матеріалів й устаткування для галузі, залучення висококваліфікованих кадрів, у тому числі закордонних, загалом заходи, спрямовані на підвищення привабливості туристичного образу країни.

Прерогативою державних органів управління туризмом є також вирішення кадрових проблем. Визнаною в міжнародному масштабі практикою е контроль з боку держави за загальними вимогами, яким повинні відповідати працівники туристичної сфери. Для цього на державному рівні розробляються та приймаються професійні стандарти й кваліфікаційні вимоги до осіб, які займаються тією чи іншою професійною діяльністю в туризмі. Однак перш ніж перейти до питань регулювання кадрової проблеми, потрібно визначити поняття "туристична професія", що дозволить більш чітко уявити собі об'єкт регламентування.

На жаль, список туристичних професій на міжнародному рівні ще не затверджений, хоча така робота передбачена планами UNWTO. Труднощі цього процесу зумовлені насамперед тим, що в туризмі провадиться діяльність, яка належить і до інших секторів, до неї залучаються як місцеве населення, так і туристи з інших регіонів чи країн (місцевий транспорт, торгівля, спорт, культурні, санітарно-гігієнічні послуги тощо). UNWTO разом із ООН зробила кілька кроків у напрямі розмежування й опису туристичних професій. Першим таким кроком було визначення видів діяльності в туризмі (СІКТА).

Часто на практиці класифікація туристичних професій чи занять прямо залежить від реальної значущості цього сектору економіки в тому чи іншому регіоні.

До визначення поняття "туристична професія" зручно підійти з двох боків: теоретичного й практичного. У теоретичному плані це поняття повинно випливати з концепції поняття "туризм". Але, визнаючи можливість існування різних варіантів класифікації діяльності місцевого населення (яка може бути, а може й не бути віднесена до туристичної), постає потреба попередньо визначити критерії, на підставі яких можна розмежувати туристичні професії. Отже, потрібно розглядати професії, які належать саме до цієї сфери діяльності, а особи, які їх представляють, пропонують послуги туристам безпосередньо або опосередковано, але на них не поширюється законодавство інших секторів народного господарства.

Аналіз національних законодавчих й інших регламентуючих актів дає підстави для висновку про те, що туристичними професіями можуть вважатися передусім професії, пов'язані з прийомом, обслуговуванням туристів і організацією поїздок: у більшості країн об'єктом регламентації є діяльність організаторів подорожей, турагентств, туроператорів, турпредставництв, гідів і супровідників.

Визнання державою важливості спеціальної професійної підготовки в туризмі підтверджує, зокрема, той факт, що в більшості країн для одержання ліцензії на зайняття туристичною діяльністю потрібно мати спеціальну професійну освіту. Аналогічна вимога висувається до осіб, які бажають займатися іншою професійною діяльністю, пов'язаною з прийомом і обслуговуванням туристів, — до гідів, супровідників, екскурсоводів та ін. Туристичні законодавства Франції, Іспанії, Угорщини, Португалії та інших країн містять чіткі вимоги до рівня загальної й професійної підготовки для цих категорій працівників.

Перед державами — членами ЄС поставлене завдання гармонізувати законодавчі й нормативні акти у сфері, яка стосується подорожей і відпочинку в складі комплексного туристичного продукту (Директива ЄС від 19 червня 1990 р. № 90/814/ СБЕ).

Процес координації професійних вимог, метою якого є сприяти вільному обміну зайнятих у виробництві, охопив і співробітників служби прийому в готелях, економічного відділу, покоївок, працівників ресторанів, барменів, касирів, портьє й кухарів. Погоджено вимоги до осіб, які супроводжують туристичні групи, співробітників турагентств, співробітників служби з проведення конгресів, співробітників рекламно-інформаційного туристичного відділу, технічного персоналу служби прийому в туристичному агентстві, працівників парків відпочинку.

Директива ЄС № 75/368/СЕЕ стосується умов, у яких гіди й перекладачі можуть займатися своєю професійною діяльністю як особи, які організовують поїздку, і як особи, які супроводжують туристів. Положення цієї Директиви не поширюються на екскурсоводів, котрі працюють у місцях, які відвідують туристи.

У 1995—1996 pp. країни Західної Європи, які на той час були членами ЄС, ухвалили перелік професій готельного й ресторанного секторів, а також кваліфікаційні вимоги до них.

Туризм фігурує в програмах ЄС з професійної освіти й підготовки.

Програма COMET передбачає співробітництво туристичних підприємств і університетів у підготовці фахівців для туризму з використанням новітніх технологій і розробок.

Програма ERAZMUS — гнучкий інструмент міжуніверситетської співпраці, розрахований на підготовку фахівців для туризму за єдиною європейською програмою й з єдиним дипломом.

Програма PETRA забезпечує можливість одержання додаткової однорічної або дворічної освіти всім особам, які мають середню освіту.

Нині секрет успіху більшості популярних туристичних центрів пояснюється чистотою навколишнього середовища, ефективністю заходів його захисту й самобутністю місцевої культури. Погіршення якості навколишнього середовища й економічної кон'юнктури, втрата самобутності впливають на розвиток туризму.

Навколишні мальовничі пейзажі й унікальні природні пам'ятники, різноманітна флора й фауна, чисте повітря й чиста вода становлять більшу частину ресурсів, які приваблюють туристів. Місцеві органи влади відповідають за забезпечення розумного управління ресурсами сьогодні, щоб їх могли використовувати й майбутні покоління. За рахунок доходів від туризму можна субсидіювати заходи, спрямовані на збереження навколишнього середовища.

Не менш важливими є планування й розвиток туризму в контексті збереження культурної спадщини. Археологічні розкопки й історичні пам'ятники, оригінальна архітектура, самобутні мистецтво й ремесла, традиції, взагалі система цінностей — усе це разом і становить культуру регіону, який приваблює туристів.

Підтримка й збереження унікальної історичної, культурної й соціальної самобутності певного регіону є надзвичайно важливими складовими будь-якої стратегії розвитку. Держава впливає на ці процеси шляхом розробки спеціального природоохоронного законодавства, нормативних актів, які визначають можливість використання культурно-історичної спадщини, а також шляхом прийняття спеціальних програм розвитку відповідних регіонів, перспективних у туристичному відношенні.

Це основні дотичні до туризму сфери, які потребують регулятивного впливу держави, навіть у найбільш розвинених країнах, де участь держави не проявляється з такою очевидністю в інших галузях економіки, регульованих у значно більшому ступені приватним сектором за допомогою ринкових механізмів.

Очевидно, що держава покликана відігравати провідну роль у розвитку галузей, визнаних пріоритетними для певної країни. Форми й межі такої участі кожна країна визначає самостійно, виходячи з реальних можливостей, загальних пріоритетів і співвідношення попиту та пропозиції, яке складається на внутрішньому ринку. У такий же спосіб вирішуються питання співробітництва з приватним сектором: у яких галузях його можна визнати найбільш значущим і якої форми воно повинно набути для забезпечення максимальної ефективності.

Отже, роль держави в розвитку туризму можна звести до таких функцій:

  • — регламентування туристичної діяльності шляхом розробки законодавства, покликаного забезпечити умови для сумлінної конкуренції на ринку туристичних послуг і захист прав споживача, а також визначення податкових меж функціонування туристичної галузі;
  • — координації розвитку туризму, яка включає внутрішню координацію діяльності учасників туристичного процесу в межах галузі й забезпечення гармонійного включення туризму в загальний господарський механізм, що можна розглядати як зовнішню координацію;
  • — стимулювання міжнародного обміну шляхом спрощення туристичних формальностей, а також створення сприятливих умов для розвитку внутрішнього туризму;
  • — гарантування безпеки туристичної діяльності й туризму в межах національної території;
  • — інформаційного забезпечення туристичної діяльності, що передбачає збір і обробку статистичних даних, випуск і поширення рекламно-інформаційних матеріалів, які характеризують стан галузі в національному масштабі, а також проведення наукових досліджень у сфері туризму;
  • — просування національного туристичного продукту на міжнародному ринку;
  • — підготовки кадрів.
 
Якщо Ви помітили помилку в тексті позначте слово та натисніть Shift + Enter
< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >
 
Дисципліни
Агропромисловість
Банківська справа
БЖД
Бухоблік та Аудит
Географія
Документознавство
Екологія
Економіка
Етика та Естетика
Журналістика
Інвестування
Інформатика
Історія
Культурологія
Література
Логіка
Логістика
Маркетинг
Медицина
Менеджмент
Нерухомість
Педагогіка
Політологія
Політекономія
Право
Природознавство
Психологія
Релігієзнавство
Риторика
РПС
Соціологія
Статистика
Страхова справа
Техніка
Товарознавство
Туризм
Філософія
Фінанси
Інші