Навігація
Головна
ПОСЛУГИ
Авторизація/Реєстрація
Реклама на сайті
 
Головна arrow Історія arrow Всесвітня історія
< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >

Канада у другій половині XX - на початку XXI ст.

Канадська держава формувалася з переселенської колонії - спочатку Франції, а після поразки останньої в Семилітній війні (1756-1763)- Англії. Ця обставина зумовила в подальшому консолідацію на території країни двох націй - франкоканадців і англоканадців, що відобразилося на всій подальшій історії Канади і нині продовжує істотно впливати на її внутрішнє життя. 1867 р. англійський парламент ухвалив Акт про Британську Північну Америку, який з наступними доповненнями є основним конституційним документом Канади і від якого бере початок історія канадської державності. Акт проголошував утворення Домініону Канада, якому надавалася самостійність у сфері внутрішнього самоврядування, а за Великою Британією зберігалось право здійснення зовнішньополітичних функцій (зокрема оголошення війни). Протягом наступних років Канада поступово розширювала свій суверенітет і, зрештою, на початку 80-х років XX ст. набула повну державну незалежність від колишньої метрополії.

Канада - федеративна держава, що складається з 10 провінцій та 2 територій. Член Британської Співдружності. Формально глава держави- королева Великої Британії, представлена генера-лом-губернатором, який призначається королевою за рекомендацією прем'єр-міністра Канади. Законодавчу владу здійснює парламент, який складається з палати громад і сенату. Виконавча влада - уряд на чолі з прем'єр-міністром. Отже, Канада- конституційна монархія.

Під час обох світових війн Канада виступала на боці Англії. Однак якщо в 1914 р. вона вступила у війну автоматично у зв'язку з оголошенням Англією війни Німеччині, то в 1939 р. Канада самостійно, за ухвалою спеціальної воєнної сесії свого парламенту, і на тиждень пізніше, ніж Англія, оголосила війну фашистській Німеччині. За роки Другої світової війни, Канада перетворилася на економічно розвинуту державу; її національний дохід зріс у 2 рази, промислове виробництво - в 2,5 раза, вона посіла трете місце в промисловому виробництві Західного світу. Економічне піднесення Канади продовжувалось і в повоєнний час. Важливим чинником цього стала цілеспрямована урядова політика освоєння надзвичайно багатих природних ресурсів Півночі й Далекого Заходу. Нові освоювані регіони охопили площу 8 млн кв. км - майже 80 % території країни. При цьому важливу роль відігравали іноземні інвестиції, зокрема американські капіталовкладення в Канаду в перші 20 повоєнних років збільшилися майже в 6 разів і становили понад 21 млрд дол. Широкого розмаху набула імміграція, в 1946-1969 рр. до Канади приїхало понад 3 млн іммігрантів.

У 40-ві - 60-ті роки Канада вийшла на передові позиції серед західних держав з видобутку нікелю, золота, срібла, платини, свинцю, міді, уранової руди тощо. Протягом наступних десятиріч завдяки державній підтримці й політиці стримування іноземних капіталовкладень гірничодобувна промисловість постійно зберігає високі темпи розвитку. Вона стала давати майже п'яту частину всієї промислової продукції країни і третину вартості експорту, випередивши традиційні для Канади експортні галузі - сільське господарство та лісопаперову індустрію. В Канаді швидкими темпами розвивається машинобудівна галузь. Велику роль у системі світового виробництва відіграє сільське господарство Канади. Незважаючи на скорочення кількості зайнятих у сільському виробництві, Канада займає провідне місце в експорті сільськогосподарської продукції: 25 % світового експорту пшениці, 10-15 % вівса та ячменю, 50 % насіння рапсу, 10 % свинини тощо. Загалом канадська економіка протягом 50-90-х років не знала глибоких і тривалих струсів, хоча, будучи тісно інтегрованою у світове, передусім американське, виробництво, орієнтоване на експорт, Канада чутливо реагувала на кризові явища за кордоном.

Важливим компонентом політичного життя Канади є двопартійна система: Консервативна, яка з 50-х років прийняла назву Прогресивно-консервативної, та Ліберальна партії змінюють одна одну при владі та не мають кардинальних відмінностей. Водночас є певні розходження і відтінки у поглядах на вирішення проблем внутрішньої та зовнішньої політики. У повоєнні десятиріччя ліберали остаточно зарекомендували себе прихильниками державного регулювання економіки, розширення її націоналізованого сектору, тоді як консерватори почали виступати за його згортання, розширення вільної конкуренції й обмеження соціальних програм. У другій половині XX ст. населення країни частіше віддавало перевагу лібералам, які до середини 80-х років (за винятком 1957-1963 рр.) були правлячою партією. Консерватори відігравали роль опозиції і лише в останні десятиріччя їм вдається періодично формувати уряд країни. Тому розвиток післявоєнної Канади більшою мірою пов'язаний з політикою Ліберальної партії, лідерами якої (і, відповідно, федеральними прем'єр-міністрами) були: У. Кінг, Л. Сен-Лоран, Л. Пірсон, П. Трюдо та інші. Наслідком цього стало посилення ролі держави в соціально-економічному розвитку: розширився державний сектор у економіці, за рахунок державних коштів регулювалася діяльність господарства країни, здійснювалося економічне планування.

У 80-х роках Канада мала великий державний сектор - державі належало 90 % земельних угідь і 70 % лісових масивів, вона контролювала майже 70 % залізниць, 70 % виробництва електроенергії. Водночас державна власність фактично не поширювалася на гірничовидобувну й обробну промисловість, торгівлю й будівництво, де головну роль відігравав національний та іноземний приватний капітал. Економічна політика уряду Б. Малруні (1984-1993 рр.), представника Прогресивної консервативної партії, була спрямована на забезпечення більшої свободи для приватного підприємництва, згортання державного регулювання економіки, стимулювання капіталовкладень, зокрема іноземних. У 1988 р. прем'єр-міністр Б. Малруні й президент США Р. Рейган підписали угоду про вільну торгівлю (ФТА), яка до 1999 р. мала ліквідувати між двома країнами всі тарифи і багато нетарифних торговельних бар'єрів (обмеження в інвестиціях, сільськогосподарській торгівлі та банківській справі).

У1992 р. Б. Малруні підписав угоду про Північноамериканську зону вільної торгівлі (НАФТА), яка залучила до ФТА Мексику і відкрила шлях до створення цілісного ринкового простору континентального масштабу (ратифікована парламентом у 1993 р.). Водночас НАФТА ще більше посилила торговельну й економічну інтеграцію Канади з США (на кінець 90-х років на США припадало 85 % канадського експорту і 77 % імпорту). Політика "відкритих дверей", заохочування приватного підприємництва привели до пожвавлення економіки і зниження безробіття. Канада у цей час вирізнялася високим рівнем пенсійного забезпечення, належним рівнем життя і заробітної плати.

Важливим напрямом політичного розвитку Канади повоєнного періоду було утвердження її суверенітету в усіх сферах державного життя.

1947 р. в країні запроваджено канадське громадянство, з 1952 р. призначення генерал-губернатора стало правом канадських властей і цю посаду почали займати виключно громадяни Канади. 1964 р. затверджений державний прапор із зображенням кленового листа. Утвердженням повної державної незалежності стала конституційна реформа. Акт про конституцію 1982 р. передавав федеральному парламенту Канади право на зміни та доповнення конституції без дозволу англійської монархії.

З початку 60-х років у центр політичного життя Канади висунулася проблема збереження національно-державної єдності країни, загроза якій постала внаслідок активізації національного руху франкоканадців, переважна більшість яких (85 %) зосереджена у провінції Квебек. Тому франкоканадська проблема стала передусім "проблемою Квебеку". Почавшись з вимог зрівняння у правах французької мови з англійською, національний рух франкоканадців переріс у рух за відокремлення провінції Квебек і перетворення її в самостійну державу. Причина - соціально-економічна і політична нерівноправність канадців французького походження і провінції Квебек у системі загальноканадської держави. Панування англійської мови стало також причиною того, що їй віддають перевагу більшість іммігрантів у Канаді. 1968 р. прихильники відокремлення Квебеку утворили Квебекську партію. Цього самого року уряд Канади очолив лідер Ліберальної партії франкоканадців П'єр Трюдо, який з метою нейтралізації сепаратистів провів через парламент закон про те, що англійська і французька мови є офіційними мовами Канади і мають рівний статус (набрав чинності з 1969 р.). Однак ситуація продовжувала загострюватись, особливо після приходу 1976 р. до влади в провінції Квебек Квебекської партії (є правлячою в провінції донині), яка проголосила план поетапного виходу Квебеку зі складу федерації. Проте під час організованого в 1980 р. провінційним урядом референдуму лише 40 % виборців підтримали вимогу незалежності. Конституція країни 1982 р. також не внесла змін у статус Квебеку, внаслідок чого уряд провінції відмовився підписати її.

Досягнення національної згоди та збереження єдності держави стало одним із найважливіших політичних завдань федерального уряду консерватора Б. Малруні (1984-1993). Після тривалих переговорів з провінціями уряду вдалося підготувати проект конституційної угоди, яка визначила особливі права Квебеку, але її не ратифікували три провінції, що не сприйняли претензії Квебеку. Нездатність консерваторів примирити англійську та французьку Канаду, спад в економіці, що почався в 1990 р., високий рівень безробіття та великий дефіцит бюджету привели до перемоги Ліберальної партії на виборах 1993 р. Прем'єр-міністром Канади став лідер партії Жан Кретьєн. Протягом 1993-2003 рр. рівень реального зростання канадської економіки становив майже 3 % на рік. Основним торговельним партнером Канади, як і раніше, були США. Одним з основних напрямів економічної політики канадського уряду на сучасному етапі є зміщення акцентів із сировинних галузей на галузі обробної промисловості та високотехно-логічний сектор.

Попри деякі труднощі в соціальній сфері, Канада в 1994- 2002 рр., за статистикою ООН, була визнана як "найкраще у світі місце проживання" за найважливішими критеріями якості життя - загальним рівнем життя, можливістю здобуття освіти, екологічними умовами, розвитком культури і мистецтва, особистою безпекою людини тощо. Причому за комплексним показником Індексу розвитку людського потенціалу, який охоплює й такий показник, як очікувана тривалість життя людини, Канада стійко випереджає США, Японію, Швейцарію та інші розвинуті країни світу.

На парламентських виборах у 2000 р. Ліберальна партія втретє поспіль здобула перемогу і її лідер Ж. Кретьєн знову сформував уряд.

Проблема Квебеку до сьогодні залишається надзвичайно гострою в політичному житті Канади. З ініціативи уряду провінції в Квебеку в жовтні 1995 р. відбувся новий референдум відносно його політичного статусу. Сепаратистів підтримали 49,53 % виборців. Прихильники збереження Квебеку у складі Канади здобули більшість лише в 50 тис. голосів. У листопаді 1995 р. Ж. Кретьєн провів через парламент закон, який проголошував низку поступок Квебеку, однак вони не задовольнили сепаратистів. Уряд Ж. Кретьєна питання про можливе відокремлення Квебеку від Канади передав на розгляд Верховного суду країни, який у 1998 р. виніс компромісний вердикт. Згідно з ним Квебек мав право на вихід зі складу Канади у разі перемоги прихильників суверенітету на референдумі в цій провінції за дотримання двох умов - чітко сформульованого питання про референдум і отримання кваліфікованої більшості, тобто 2/3 голосів учасників референдуму. На початку XXI ст. у політичному житті Квебеку спостерігалися дві протилежні тенденції. З одного боку, зниження популярності ідеї суверенітету провінції (у 2001 р. лише 12 % жителів були готові проголосувати за незалежність), а з іншого - активізація представників "непримиренних" націоналістів, готових рішуче домагатися повної незалежності Квебеку. Активізація радикального крила Квебекської партії примусила в січні 2001 р. подати у відставку провінційний уряд Л. Бушара. Новим керівником партії та уряду Квебеку став Б. Ландрі, який розпочав підготовку до нового референдуму з питання про незалежність Квебеку. У квітні 2003 р. перемогу на провінційних виборах здобула Ліберальна партія Квебеку, яка стоїть на федералістських позиціях і домагається надання провінції "особливого статусу" в межах Канади.

У 2003 р. новим лідером Ліберальної партії та прем'єр-міністром Канади став Пол Мартін, але на парламентських виборах у січні 2006 р. ліберали зазнали поразки. Прем'єр-міністром став представник Консервативної партії Стефан Харпер.

Зовнішньополітичний курс Канади в повоєнний період визначався атмосферою "холодної війни". 1949 р. США і Канада підписали угоду про військове співробітництво. 31949 р. Канада - член НАТО. 1950-1953 рр. під прапором ООН канадські солдати брали участь у корейській війні на боці США і Південної Кореї. 1958 р. Канада уклала з США угоду про створення Об'єднаного командування протиповітряної оборони Північноамериканського континенту (НОРАД). Відносини Канади з СРСР (дипломатичні відносини були встановлені в 1942 р.), як і з іншими соціалістичними країнами, були практично заморожені. В зовнішньоекономічній і політичній сферах Канада орієнтувалася на США. Проте на відміну від США Канада підтримувала дипломатичні і торговельні відносини з Кубою після оголошення американцями її блокади, підтримувала вимогу визнання Китайської Народної Республіки, відігравала важливу роль у врегулюванні конфліктів у Нікарагуа, на Півдні Африки, у Камбоджі.

У сфері зовнішньої політики Канади наприкінці XX - на початку XXI ст. намагалася відігравати роль своєрідного буфера між Російською Федерацією і США, між Францією і США, між країнами "світової периферії" і США, що сприяло піднесенню її авторитету в світовій політиці. На початку 1991 р. канадські збройні сили взяли участь у війні проти Іраку, який анексував Кувейт. Це була перша участь канадських збройних сил у бойових діях від часу війни в Кореї. Сучасна Канада проводить незалежний зовнішньополітичний курс, бере активну участь у розвитку світових процесів. Канада - член "вісімки" провідних держав світу, ЇЇ лідери - постійні учасники зустрічей на найвищому рівні цього впливового об'єднання. Країна має без'ядерний статус, виступає за зміцнення НАТО, розширення впливу Альянсу в світі. Канадські збройні сили беруть активну участь у миротворчих операціях під егідою ООН. Відносини Канади і США надалі ключові та пріоритетні. Обіг канадсько-американської торгівлі найбільший у світі і становить 1 млрд дол. на день. Після подій 11 вересня 2001 р. у США Вашингтон і Оттава підписали угоду про створення "зони північноамериканської безпеки", яка передбачає зміцнення кордону між державами шляхом посилення прикордонних пунктів, а також за рахунок переміщення у ці райони підрозділів Національної гвардії США. Деяка напруженість у канадсько-американських відносинах виникла після того, як Канада не підтримала дій США у розв'язанні війни проти Іраку (березень 2003 р.). Уряд Канади наполягає на розв'язанні міжнародних конфліктів із використанням механізмів ООН і намагається послабити силове домінування США у світі за допомогою такої багатосторонньої організації, як НАТО. На початку XXI ст. помітно зросли канадські інвестиції в Польщу, Угорщину, Чехію, РФ. На Росію припадає до 1 % зовнішньоторгового балансу Канади.

Після розпаду Радянського Союзу на самостійні держави Канада почала налагоджувати з ними взаємовигідні зв'язки. Однією з перших - 2 грудня 1991 р. (на другий день після референдуму) - визнала незалежність України. 27 січня 1992 р. була ухвалена Спільна декларація про встановлення дипломатичних відносин між Україною і Канадою. Помітною подією в розвитку двосторонніх відносин став візит восени 1992 р. генерал-губернатора Канади Р. Гнатишина в Україну. Правова база канадсько-українських відносин у 1994 р. доповнилася "Угодою про дружбу і співробітництво між Україною і Канадою", яку підписали прем'єр-міністр Ж. Кретьєн і Президент Л. Кучма. Угода передбачає розвиток широкого співробітництва в усіх сферах господарства і культури. Канада незмінно підтримує зусилля українського уряду щодо проведення реформ і розвитку демократії. Велике значення в налагодженні всебічних канадсько-українських відносин має численна українська діаспора в Канаді. Українці - третя за чисельністю (після німецької та італійської) етнічна меншина Канади: за переписом населення 1991 р. у країні проживало 1 млн 54 тис. осіб українського походження, що становило 3,8 % усього канадського населення. Переселення українців до Канади розпочалося у 1891 р. Українці селилися переважно общинами у преріях (провінції Онтаріо, Манітоба, Саскачеван, Альберта, Британська Колумбія), зберігаючи елементи колишнього побуту, рідну мову, культуру, традиції. У містах проживає незначна кількість українців, здебільшого у Вінніпезі й Едмонтоні. Понад 200 місцевостей у Канаді мають українські назви. Зусиллями української діаспори в 1951 р. в Палермо біля Торонто відкрито пам'ятник, а також музей Тараса Шевченка, у 1956 р. у Вінніпезі - пам'ятник і музей Івана Франка. Всесвітньо відомими стали українські наукові інституції Канади - канадський Інститут українських студій Альбертського університету (заснований у 1976 р.) і Центр українознавства при Торонтському університеті. Серед відомих канадців українського походження - 24-й генерал-губернатор Канади Роман Гнатишин, віце-президент Канадської телекорпорації Іван Фекан, художник Василь Курилик, бізнесмен і меценат Петро Яцик, історики Іван Лисяк-Рудницький і Орест Субтельний та багато інших.

Розвиток українсько-канадських відносин дав новий поштовх діяльності найбільшого об'єднання українських політичних, громадських, культурних організацій та церков - Конгресу українців Канади (КУК), а також Товариству об'єднаних українських канадців (ТОУК). Осередками культурного розвитку українців у Канаді є різноманітні культурно-освітні організації. Найбільша з них - Українська фундація імені Тараса Шевченка, заснована у Вінніпезі в 1936 р. З проголошенням незалежності України українська діаспора Канади надає різноманітну підтримку і серйозну допомогу становленню і розбудові своєї етнічної батьківщини.

З 1991 по 1998 р. завершено 60 спільних канадсько-українських проектів з питань переходу до ринкової економіки, у сфері демократизації та розвитку управління, з проблем ядерної безпеки тощо. У січні 1999 р. в Україні з візитом перебував прем'єр-міністр Канади Жан Кретьєн. Тоді ж було підписано 7 канадсько-українських міжурядових документів. У листопаді 1999 р. підписано угоду про співпрацю в галузі запуску комерційних супутників.

Канадська сторона неодноразово виявляла готовність надати Україні допомогу в розвитку інфраструктури ринку землі, малого і середнього бізнесу, підтримати фермерські господарства, паливно-енергетичний комплекс, охорону довкілля. Сьогодні двосторонні відносини Канади з Україною поглиблюються за всіма напрямами і динамічно розвиваються. У грудні 2001 р. глави зовнішньополітичних відомств Канади і України підписали Спільну декларацію про подальший розвиток особливого партнерства між обома країнами, яка дала змогу здійснювати економічну й науково-технічну співпрацю на якісно новому рівні.

 
Якщо Ви помітили помилку в тексті позначте слово та натисніть Shift + Enter
< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >
 
Дисципліни
Агропромисловість
Банківська справа
БЖД
Бухоблік та Аудит
Географія
Документознавство
Екологія
Економіка
Етика та Естетика
Журналістика
Інвестування
Інформатика
Історія
Культурологія
Література
Логіка
Логістика
Маркетинг
Медицина
Менеджмент
Нерухомість
Педагогіка
Політологія
Політекономія
Право
Природознавство
Психологія
Релігієзнавство
Риторика
РПС
Соціологія
Статистика
Страхова справа
Техніка
Товарознавство
Туризм
Філософія
Фінанси
Інші