Навігація
Головна
ПОСЛУГИ
Авторизація/Реєстрація
Реклама на сайті
 
Головна arrow Право arrow Адвокатура
< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >

Філософсько-історичні витоки судозахисництва

Геоісторія доримського судочинства та професійного захисту

Пошук справедливості в людському суспільстві - це вічна тема. Навіть у часи, коли люди не тільки не знали слова "справедливість", але й були ще досить далекі від формування суспільного уявлення про таку моральну категорію, зіткнення індивіда з грубим насильством з боку собі подібних, зазнання втрат та збитків з волі сильнішого не могли не породжувати обурення та усвідомлення несправедливості.

Безліч і різноманітність ідей, вчень та шкіл, що виникали в різних далеких одна від іншої країнах, гуртувались навколо певних проблем, що турбували людство, будили думку і спонукали до пошуку шляхів їх вирішення. Такими, на думку В. О. Бачиніна, були: сутність держави та права, відносини особистості і держави, природа влади та справедливості, причини схильності людей до злочинів

Повне усвідомлення цієї філософської проблеми, аж до спроби и вирішення, було під силу лише суспільству, культура якого піднялася до розуміння необхідності виокремлення з різноманіття ідей, шкіл та напрямів таких, які б максимально відповідали стану розвитку суспільства, його національному духу та ментальності.

За теорією німецького філософа Гегеля, "вісь світової історії" збігається з появою та життям Ісуса Христа, а відтак історія поділяється на два періоди, перший з яких - до Христа і другий - після нього. Набагато пізніше, критично розвиваючи теорію Гегеля, К. Ясперс створив концепцію світогляду, за якою вісь історичного процесу справді існує, але початок і кінець періоду існування такої осі охоплюється шістьма століттями - з VIII по II ст. до н.е.

Саме на цей період історії припадає могутній сплеск розвитку людської думки, філософських вчень та шкіл, культури. Тоді ж здійснені перші спроби дати визначення поняттю "справедливість", які за своєю суттю були схожими, незважаючи на відстань та час.

Найбільш давніми, документально засвідченими спробами сформулювати поняття "справедливість" були створена семітськими племенами та іудеями Біблія, твори філософів Китаю та Греції.

Формування давньокитайської цивілізації відносять до початку XIII ст. до н.е. Одне з положень, які існували на той час щодо імператорської сім'ї, проголошувало, що, коли правитель виявиться несправедливим та порочним, то Небо може позбавити його сакральної благодаті.

Видатний китайський мислитель Лаоцзи вважав за недоцільне боротися з природним лихом чи переробляти природу, а натомість сприймати її такою, якою вона є. Згідно з ученням його учня Конфуція (Кунцзи, 551 -479 рр. до н. е.), мудрим та досконалим є той, хто "не робить іншим того, чого собі не бажає", хто шанує старших, шанобливий з рівними, наділений почуттям обов'язку та справедливості, прагне до знань.

Також слід навести низку положень конфуціанства, датованих серединою І тисячоліття до н.е. Конфуцій вважав за доброчинство, коли вчитель ввічливий, на службі - точний, людяний та справедливий.

Одним із найдавніших відомих сьогодні письмових джерел, де автори звертаються до поняття "справедливість", є Біблія, яка бере свій початок у XIII ст. до н.е. і завершена у II ст. н.е. "Бог - це ще і верховний Суддя, суворий, але справедливий".

Саме в десяти заповідях Мойсея та заповідях іудейського царя Соломона викладені вимоги, що були для того часу вершиною справедливості.

Яскравими та завершеними у своїй досконалості в ті часи (VI-V ст. до н.е.) в питаннях культури та філософії були досягнення грецьких філософів. Так, грецькі досократики вважали, що лише через міру і справедливість людині відкривається шлях до космічних гармоній та вищої досконалості. Платон (427-347 р. до н.е.) був переконаний, що "доброчинність як ідея збігається зі справедливістю, тобто з правильним співвідношенням душевних сил". До доброчинності ж він зараховує три основні грецькі риси: мудрість, хоробрість та стриманість чи помірність. Це означає, що розуміння несправедливості в народі існувало вже задовго до того, коли мислителі того часу відчули необхідність дати науково-теоретичну оцінку цього соціального явища.

Саме Платон спробував дати визначення поняття "справедливість" у суспільному житті. Для нього це такий соціальний лад, де є мудрий розподіл праці між станами, де кожен успішно займається своєю справою та існує твердий і надійний правопорядок.

Поступово суспільство в різні періоди та в різних формах шляхом введення певних звичаїв та санкціонованих державою правил поведінки прагнуло обмежити індивідів, схильних до проявів егоїзму, що спирався на грубе насильство, тобто до несправедливості.

Через те що єдиної оцінки поводження індивіда у суспільстві не існувало, то і поняття "справедливість" не всіма сприймалось однаково. Тому з'являлися і різні позиції щодо вчиненої індивідом дії. Звідси виникнення суспільної необхідності, а згодом і поява судового інституту, який від імені держави захищав би скривджених та карав злочинців. Тільки з появою суду виникала необхідність обвинувачення чи захисту самого вчинку і того, хто його зробив.

Цікавим у цьому плані виявляється погляд на справедливість видатного китайського мислителя Конфуція, який, твердо обстоюючи абсолютне всевладдя вищих і старших, вимагав від них гуманного та справедливого ставлення до нижчих, маючи своє уявлення про ці категорії.

Практика здійснення судових функцій царями чи їхніми намісниками, а потім і феодалами в контексті виникнення захисної діяльності не становить інтересу, адже ці судові процедури не мали такої ознаки судочинства, як змагальність. Навіть легендарне судочинство мудрого царя іудеїв Соломона, попри всю мудрість його рішень, не могло сприяти виникненню професійної захисної діяльності.

У цих декількох коротких пасажах спресовані тисячі років і безліч шляхів розвитку людини та суспільства до виникнення таких інститутів, як держава, право, суд, обвинувач та захисник. Та висновок один - виникненню правових критеріїв передувало набуття певної суспільної культури - моралі та моральності, суспільного уявлення про справедливість. Поняття справедливості стало основою право-регулюючої системи, іменованої "юстицією", що на латині означає "справедливість".

Протягом багатьох століть люди здійснювали "правосуддя" власними силами, караючи кривдників заради помсти у відповідь на скривдження члена своєї сім'ї, племені, клану. З утворенням держави постало питання про запровадження певного порядку, що змусило правителів покласти функцію покарання винних на спеціальні державні органи - суди.

Уважно досліджуючи збережені документальні джерела глибокої давнини, ми можемо по крупицях будувати своє уявлення та свої знання про виникнення та функціонування судів у різних народів у різні часи.

Ще в десяти біблійних заповідях ми знаходимо твердження, що мають суто судовий характер і збереглися в незміненому вигляді і первинному призначенні до наших часів. Одна із заповідей Мойсея говорить: "Не лжесвідчи". І сьогодні лжесвідчення визнаються злочином, що карається в судовому порядку.

Вивчаючи євангельські проповіді Ісуса Христа, де він трактує біблійну заповідь Мойсея "Не вбий", ми знаходимо таку настанову: "Хто скаже брату своєму "пуста голова", підлягає суду". З цього висловлювання можна дійти лише одного висновку, що на території Іудеї до завоювання останньої Римом існували суди. Очевидно, це були релігійні суди, адже іудейська державність трималася на релігійних засадах. Окрім того, відомо, що сам Ісус Христос був засуджений до смертної кари одноосібно прокуратором Іудеї Понтієм Пі латом, який у своєму рішенні повністю спирався на рішення Синедріону - вищого релігійного органу Єрусалиму. Свою незгоду з несправедливим, на його погляд, рішенням Синедріону та відмежовуючись від нього, Пілат підкреслив словами, що навіки увійшли в історію та стали символом пасивного відмежування від участі в певних діяннях: "Я умиваю руки".

Існують літературні джерела, які свідчать про наявність судів та інституту захисників у Єгипті, але відомостей щодо такого високого розвитку юстиції, як у Греції, а потім і в Римі, немає. Давній Єгипет у досліджуваний період історії також досягнув значного ступеню юридичного розвитку. Існували постійні суди. Процес з усного та гласного, яким він буває на нижчих ступенях культури, вже став на писемним і таємним. За свідченням грецького історика Діодора Сицилійського (80-29 рр. до н.е.), обидві позовні сторони двічі обмінювалися позовними паперами, а після того ухвалювалося рішення. "У такий спосіб, - каже Діодор, - єгиптяни вирішують усі позови, вважаючи, що промови захисників сильно замінюють справедливість". Згідно з його твердженням, єгиптяни побоювалися, щоб штучні хитрощі та красномовність ораторів "не спонукали суддів пом'якшувати суворість законів та ставитися з меншою уважністю до вимог справедливості".

Справді, ні в цивільному процесі, ні у кримінальному адвокатура не допускалась у Єгипті. Але вже той факт, що єгиптяни були ознайомлені з небезпеками і темними сторонами адвокатури, свідчить про те, що у них вона існувала раніше, і є докази того, що вона зберігалась для виняткових випадків. Так, в одному з папірусів описано участь адвокатів у цивільному процесі, який відбувався між жерцем та грецьким найманим воїном. Захисниками були два греки. Після подання прохань та пояснень сторін, адвокати також представили по одному писаному мемуару. Отже, в Єгипті адвокатура, вірогідно, з'явилася в найдавніші часи, але і була майже зовсім знищена, не встигнувши розвинутися.

У давній Індії правосуддя вершилося царем, що виконував роль верховного судді, та колегіальними судами. Процес ґрунтувався на принципах усності, гласності та змагальності, як у цивільних, так і у кримінальних справах. Найновішими дослідженнями доведено, що давній Індії була відома адвокатура, до того ж обов'язки правозаступництва та представництва поєднувалися в одному класі осіб.

У давніх іудеїв право ототожнювалося з релігією. Судді вважалися намісниками Ієгови. Головний їх обов'язок - неупередженість та милосердя. Впровадження ґрунтувалося на принципах усності, гласності та змагальності та права підсудних ретельно захищалися. За таких обставин виникнення адвокатури було не тільки можливим, але навіть незворотним. У давні часи захисником міг стати будь-хто охочий. Це допускалося беззастережно і навіть вважалося священним обов'язком.

У більш пізні часи адвокатура набула іншої форми. За талмудичним правом, при судах Синедріону перебували особи, що готувалися стати суддями та носили звання кандидатів. Вони були присутніми на засіданнях та могли виголошувати промови на захист підсудних. Будучи фахівцями, вони більше наближались до адвокатів. Але через те, що вони виступали не на запрошення підсудних та без попереднього погодження з ними, їх все-таки не можна визнати адвокатами в нинішньому розумінні цієї професії.

Згодом у єврейській мові з'являється термін "адвокат", запозичений з латини. Це, мабуть, вказує на те, що іудеї стали запозичувати у греків та римлян інститут захисництва, близький до адвокатури.

Найвищого рівня розвитку судової системи, який реально передував виникненню інституту захисництва, досягли Афіни - найдемократичніша держава давнього рабовласницького світу.

Безпосередній поштовх до злету ораторського мистецтва здійснили знамениті закони Солона. Ці закони передбачали, що кожен афінянин повинен особисто захищати свої інтереси в суді. Судовий процес у тогочасній Греції уможливлював і брав до уваги мистецтво ораторського викладення перед судом позиції сторін. Те, що далеко не всі були здатні захищатися в суді самостійно, призвело до появи логографів, які складали виступи по судових справах.

Реальним поштовхом до виникнення і розвитку інститутів представництва та захисництва, що згодом стали основним змістом діяльності адвокатури, а відтак і провісником формування адвокатського стану, слід вважати появу судів, де як основний принцип було запроваджено змагальність.

Історично поява судів, де була гостра необхідність захисту від обвинувачення з використанням запрошеної підсудним для цієї справи іншої людини, набула свого розвитку в Греції. Сталося це не одразу.

Якщо позивач чи відповідач хотіли особисто обстоювати свої інтереси, але не вміли як слід побудувати свою промову, вони могли скористатися допомогою диктографа чи логографа. Роль останніх зводилася до складання промов, які заучували і самостійно виголошували в суді позивач чи відповідач. Якщо зважити на те, що серед "професіоналів" у цій справі згадуються такі імена, як Інтіфон, Лізій, Ісократ, Есхіл і Демосфен, то стане зрозумілим, що це була справа шляхетна і доступна далеко не всім. Одним з найавторитетніших знавців історичного походження та організації адвокатури і на території Російської імперії зокрема визнається автор численних праць та публікацій на згадану тему Є. В. Васьковський (1866-1928). До речі, одна з таких праць - "Організація адвокатури" - використовувалася авторами багатьох навчальних посібників і досліджень про адвокатуру. Цей факт лише підтверджує авторитетність російського теоретика адвокатури. На жаль, важко згадати працю на досліджувану тему, де належно оцінювалися б твердження Є. Васьковського щодо філософії адвокатського промислу.

Професія "адвокат" має досить давню історію. Досліджуючи філософію адвокатської професії та її походження, ніяк не обійтися без екскурсу в аннали давньогрецького судового процесу. Саме на прикладі Греції добре простежуються шляхи та логіка виникнення і певні стадії професії, якій судилося згодом перетворитись на нинішню адвокатуру.

На фоні твердження С.В. Васьковського про те, що формуванню та розвитку адвокатури передував період її існування у стадії "незначного зародку", саме на прикладі Греції можна спостерігати класичні поступовість та поступ від абстрактного красномовства до залучення ораторів до виступів у судах. Осмисленим чинником трансформації красномовця в судового оратора була свідомість грецького суспільства, яка влучно виражена крилатим висловом грецького мислителя Аристотеля "Соромно не вміти захищати себе рукою, але ще більш соромно не вміти захищатись словом".

На перших етапах розвитку судочинства у Греції змагальність превалює у формі самозахисту від обвинувачення. Так, у судовому процесі над Сократом згадуються аж три обвинувачі, але не названо жодного адвоката. Сократ захищався сам і був засуджений до страти через прийняття цикути, що він і виконав.

Тенденція до використання захисників на суді набирає сили з розвитком ораторського мистецтва у Греції на фоні його затребуваності в політичній та судовій сферах.

Спочатку форми участі в судовому процесі в якості захисника мали допоміжний та прикладний характер. Але згадана форма допомоги була лише однією з функцій майбутньої адвокатури. Вона була незручною і ненадійною, тому що залишала позивача віч-на-віч із судом у найвідповідальніший для нього час - на період судового розгляду справи. Ще менш зручною і корисною виявлялася допомога логографа чи диктографа у кримінальному процесі, де з часом з'явились обвинувачі у вигляді категорів чи синегорів, серед яких фігурують імена таких видатних історичних постатей, як Перикл, Демосфен та ін. Незважаючи на усвідомлення подібних ускладнень, грецьке правосуддя в питанні подальшого розвитку адвокатури вище від означених досягнень не піднялося.

Історія давньої Греції і, відповідно, грецька мова не залишили нам слова, яке б повністю відображало суть адвокатської професії, тому можна дійти висновку, що Греція періоду доримської навали повною мірою не підійшла до створення заняття, яке ми тепер називаємо адвокатурою. Нездатність Греції на той час піднятися до більш значних висот у цій конкретній справі має свої історичні причини та пояснення. Насамперед це низький рівень розвитку економічних правовідносин. Існують такі твердження, що грецькі тирани, бажаючи досягнути рівності у суспільстві, "... конфісковували майно знаті, видавали закони, захищали бідняків у суді". Але, з погляду на історичні відомості, можна стверджувати, що тут не йдеться про професійний захист, на кшталт адвокатури у римському судочинстві. У Греції діяв також суд Геліеї, створений Солоном, де присяжними виступали 600 геліастів - представників демосу.

Водночас існують історичні факти про допустимість обвинувача на судових процесах грецької геліеї. Так, на суді, що відбувався в 490 р. до н.е. щодо Мільтіада, який програв битву союзникам персів і якого було засуджено до сплати всіх видатків і величезного штрафу, обвинувачем виступав Ксантип. Про наявність у судовому процесі захисника відомості відсутні.

Як уже згадувалося, афінське судочинство вимагало, щоб сторони особисто виступали в суді на свій захист. За таких обставин набувала широкого попиту професія логографа, який спеціалізувався на складанні промов для виступу сторін на процесі. Найбільш відомими професійними логографами в античній Греції вважались Антифон, Сократ, Есхіл, Демосфен та Лісей. Останньому приписується авторство у двохстах судових промовах, з яких до нашого часу збереглося 34. За того ж Солона були створені спеціальні суди, які розглядали спори землевласників з аристократами.

Судова промова в античній Греції починалася зі вступу, якій був розрахований на те, щоб завоювати доброзичливість та увагу суддів. Після виконання такої обов'язкової процедури оратор починав до викладення обставин у вигідному для себе світлі. Невід'ємною частиною виступу була полеміка з іншою стороною, що не завжди правила за ідеал коректності. Закінчувалася промова висновком.

Об'єктивно структура промов нинішніх судових ораторів повністю зберігає практику античних світил.

З часом усталилася практика, коли суд дозволяв, щоб поряд зі стороною на захист її інтересів виступала інша особа - сінегор. Такий захід був вимушеним, адже нерідко судову посаду обіймала людина, недостатньо компетентна в законодавстві. Це вже був реальний крок до появи адвокатів. Загалом, грецька адвокатура була далекою від нинішньої, але це був той зародок, який, за Є. Васьковським, проклав шлях до вищих форм цієї професії.

Уважне вивчення спадщини Платона дає підстави визнавати не тільки факт наявності професії адвоката у грецькому судочинстві, але і стверджувати, що він відігравав вирішальну роль у судовому процесі.

У своїй останній праці "Закони" Платон, говорячи про необхідність жорсткої боротьби проти злочинів, називає серед головних, на його погляд, видів правопорушень: підрив релігії, неповажне ставлення до батьків, викрадення майна. З огляду на це він вимагав смертної кари за святотатство, замах на вбивство, злочин проти батьків та безчесний виступ адвоката в суді з корисливих мотивів.

Отже, можна дійти таких висновків:

1) професія адвоката в період написання Платоном "Законів" уже існувала;

2) Платону були відомі факти безчесних виступів адвокатів з корисливих мотивів;

3) послуги адвокатів були платними;

4) від виступу адвоката залежало надто багато, інакше не можна пояснити вимогу смертної кари за безчесність виступу.

Можна припустити, що "... над Платоном тяжіла..." смерть його вчителя Сократа, якого, на думку Платона, безпідставно звинуватили та засудили до смерті. Мабуть, значну роль при цьому відіграли виступи адвокатів.

Значно вищих щаблів у справі розвитку юриспруденції та адвокатури сягнула римська юстиція.

 
Якщо Ви помітили помилку в тексті позначте слово та натисніть Shift + Enter
< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >
 
Дисципліни
Агропромисловість
Банківська справа
БЖД
Бухоблік та Аудит
Географія
Документознавство
Екологія
Економіка
Етика та Естетика
Журналістика
Інвестування
Інформатика
Історія
Культурологія
Література
Логіка
Логістика
Маркетинг
Медицина
Менеджмент
Нерухомість
Педагогіка
Політологія
Політекономія
Право
Природознавство
Психологія
Релігієзнавство
Риторика
РПС
Соціологія
Статистика
Страхова справа
Техніка
Товарознавство
Туризм
Філософія
Фінанси