Навігація
Головна
ПОСЛУГИ
Авторизація/Реєстрація
Реклама на сайті
 
Головна arrow Філософія arrow Філософія історії
< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >

Б

БАЗИС І НАДБУДОВА

— категорії марксистської соціальної філософії, покликані відобразити взаємовідношення між економічною структурою та іншими структурами, процесами, явищами і сферами життєдіяльності суспільства, зокрема, юридичними, політичними, духовними тощо. Економічна структура суспільства, тобто сукупність об'єктивних суспільних відносин між людьми у процесі матеріального виробництва (виробничих відносин), визначається як базис, а властиві певному суспільству форми ідеологічного й політичного життя, його державний устрій, поширені у ньому правові, моральні, художні, філософські та релігійні погляди, дії, нормативи, відносини, а також організації та установи — як надбудова, що породжується і зумовлюється базисом.

Виходячи з відомої тези Леніна про те, що суспільні відносини поділяються на матеріальні та ідеологічні (останні лише як надбудова над першими), представники радянської соціальної філософи нерідко зводили проблему Б. і н. до співвідношення матеріальних суспільних відносин з ідеологічними. Редукціонізм такого штибу виявився неспроможним, Оскільки ні сукупність суспільних матеріальних відносин не зводиться до економічних, ні сукупність "поза-базисних" суспільних відносин, сфер, процесів та явищ — до відносин ідеологічних. Своєрідним редукціонізмом виявилося і надто поширене у "радянському " марксизмі тлумачення як базису лише тієї підсистеми існуючих у суспільстві виробничих відносин, які безпосередньо характеризують саме панівну на певний час систему суспільного матеріального виробництва, виводячи за межі базису всі інші підсистеми суспільних виробничих відносин. На початок 90-х років неспроможність подібних ухилів стала очевидною, але з принциповими труднощами зіткнулися вже сама подальша розробка і використання понять Б. і и. як таких, оскільки за переходу від індустріального суспільства до постіндустріального докорінно змінюються і характер співвідношення, і самі предметні поля, що їх відображали категорії Б. і н.

БЕРДЯЄВ Микола Олександрович (1874—1943)

— російський релігійний філософ-містик, засновник "нового християнства", розвивав ідеї персоналізму, один з основоположників екзистенціалізму, публіцист. Автор 43 книг і 500 статей. Вчився у Київському кадетському корпусі та Київському університеті на природничому і юридичному факультетах. Професор Московського університету (1919), доктор теології Honoris causa Кембриджського університету. Рано виявив інтерес до філософії" — з 14 років читає Канта, Гегеля, Шопенгауера. В університеті вивчає марксизм, бере участь у соціал-демократичному русі; за участь у студентській демонстрації засуджений і висланий до Вологди (1901—1902). В цей час переживає пік захоплення марксизмом, прагнучи поєднати його з неокантіанською етикою, про що свідчить його перша книжка "Субъективизм и индивидуализм в общественной философии. Критический этюд о Н.К. Михайловском" (СПб., 1901). Та вже у 1903 перейшов на шлях "критичних марксистів" — П.Б. Струве, СМ. Булгакова, СЛ. Франка — від марксизму до ідеалізму. У 1908 — навернувся до православ'я, 1909 — з'являється програмна стаття у збірнику "Вехи" з орієнтацією на традиції' російської філософії, на критику абстрактного ідеалізму й раціоналізму Гегеля та конкретного ідеалізму, онтологічний реалізм і містичне доповнення розуму європейської філософії, що "втратила живе буття". Власну філософську систему Б. прагне розбудовувати не за одним принципом, не за зразком класичних, моністично-раціональних побудов, а як таку, що грунтується на кількох інтуїціях, визначальними серед яких є: ідея свободи — фундамент всієї онтології Б.; ідея творчості й об'єктивації; ідея особистості як засада його філософської антропології, соціальної філософії й етики; ідея "метафізичного", есхатологічного сенсу історії. Дуальність двох видів основ, на яких грунтуються означені вище автономні смислові блоки, з одного боку, — свобода, суб'єкт, дух, бог; з іншого — необхідність, об'єкт, матерія, світ, — насправді виявляється, по суті, позірною. Адже, на відміну від Канта, ноуменом у Б. виявляється сам суб'єкт (особистість), саме і тільки в ньому міститься, як вважав філософ, закладена у його свободі (яка є такою, що вже не має опертя, споконвічною, най-глибиннішою засадою самого буття як такого) неосяжна "внутрішня глибина, незбагненна безодня "Ungrund" (термін, перейнятий Б" у Я. Бьоме). Свобода, за Б., зосереджена не в бутті, а в "нічому", вона безосновна і нічим не детермінована, перебуває поза відношеннями каузальності, без яких немислиме і яким підпорядковане буття. Свобода, отже, постає як начало, а дух (тобто вільна за самим своїм єством особистість) — як суб'єкт буття. Відповідно й світ є результатом взаємодії двох інтенцій людського духу — інтеріоризації й екстеріоризації. Завдяки першій, що означає спрямованість духу на самого себе, "до світу справді сущого, до царства свободи", відбувається самозаглиблення духу; через другу — рух "до поневолюючого світу об'єктності, до царства необхідності"; до породження світу об'єктів, до

  • — об'єктивації. Остання тлумачиться Б. як втрата свободи, її падіння в необхідність через різноманітні вияви у поцейбічному, грішному світі у формі мертвих предметів, відчужених від вільного суб'єкта і приречених на пасивність, страждання, рабство й зло. Лише через творчі акти суб'єкт спроможний увібрати цей світ у себе, у своє внутрішнє, відкрите для свободи, буття й тим самим перетворити його. Реалізуючи такий підхід, Б. розбудовує своє вчення про антроподіцею
  • — виправдання людини творчістю. Не випадково саме у своїй праці "Смысл творчества" (М., 1916) Б. вбачав перше вираження самостійності власної філософії. Розглядаючи історію як процес і результат дій суб'єкта, Б. бачив її сенс у звільненні від об'єктивації. Оскільки ж вона нерозривно пов'язана з атрибутивними характеристиками історичного процесу, то досягнення цього сенсу можливе тільки з кінцем історії й переходом у світ вільного духу, ототожнюваний філософом з царством божим. Цей метаісторичний перехід перебуває поза історичним часом, здійснюється в особливому есхатологічному вимірі через акти творчості, які й є уособленням сенсу історії як дискретного творчого процесу історичного поступу. Б. відкидає як властиве класичній філософії розуміння прогресу у вигляді глобального, лінійного й неухильного поступального руху суспільства, що виступає єдиним історичним суб'єктом, і доктрину божественного провидіння ходу історії. Бог, за Б., являє себе світові, але не керує ним. Піддаючи критиці буржуазне суспільство як антигуманне, а "старе" християнство як знаряддя експлуатації, Б., втім, зміни на краще пов'язує не з перетворенням існуючого ладу, а з містичним народженням бога в людині і людини в богові у світі четвертого виміру — "Нового середньовіччя", що настане після "кінця світу" ("Новое средневековье" (1924); "Я и мир объектов" (1934); "Философия свободного духа" (1927); "Опыт эсхатологической метафизики. Творчество и объективация" (1947)). Чільне місце у вченні Б. про людину і суспільство посідає протистояння особистості та об'єктивації. Трактуючи особистість не як людину соціального типу чи емпірично фіксовану особу, а як своєрідне екзистенційне ядро людини, осердя її душевних і особливо духовних здатностей, що забезпечують можливість свободи і творчості, Б. вважав, що об'єктивація справляє знеособлюючий вплив на людину. Подолання ж цього впливу, аж ніяк не означає індивідуалізм, оскільки особистість за самим єством єдина з іншими, а суспільство є частиною особистості і потребує, за Б., послідовної пріоритетності особистісного у будь-яких виявах і формах безособового. Б. розрізняв примусову соціальність, представлену породженими об'єктивацією соціальними інститутами (церквою, націями, класами тощо) і соціальність, вільно сповідувану особистістю, яку він називає "соборністю" (термін запроваджений Хом'яковим).

З 1922, коли Б. разом з великою групою російських інтелігентів було вислано за кордон, він живе у Берліні (до 1924) та Парижі; був знайомий з О. Шпенглером, М. Шелером, Г. фон Кайзерлінгом; співробітничав з Ж. Марітеном, Е. Муньє, Г. Марселем, іншими філософами і діячами культури з російської еміграції. Аналізу його життя і творчості, яка справила значний вплив на різні напрямки філософії XX ст. (екзистенціалізм, персоналізм, "нові ліві" тощо), вже присвячено чисельні публікації; його ідеї і сьогодні привертають увагу і філософів за фахом, і найширшого читацького загалу.

 
Якщо Ви помітили помилку в тексті позначте слово та натисніть Shift + Enter
< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >
 
Дисципліни
Агропромисловість
Банківська справа
БЖД
Бухоблік та Аудит
Географія
Документознавство
Екологія
Економіка
Етика та Естетика
Журналістика
Інвестування
Інформатика
Історія
Культурологія
Література
Логіка
Логістика
Маркетинг
Медицина
Менеджмент
Нерухомість
Педагогіка
Політологія
Політекономія
Право
Природознавство
Психологія
Релігієзнавство
Риторика
РПС
Соціологія
Статистика
Страхова справа
Техніка
Товарознавство
Туризм
Філософія
Фінанси
Інші