Навігація
Головна
ПОСЛУГИ
Авторизація/Реєстрація
Реклама на сайті
 
Головна arrow Література arrow Історія українського літературознавства
< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >

Теоретичні та історико-літературні праці узагальнюючого характеру (Л. Білецький, М. Грушевський, М. Возняк та ін.)

Відома річ, авторські "Історії..." не можуть не нести в собі суб'єктивного елемента в трактуванні процесу в цілому чи окремих його складових. Є такий суб'єктивний елемент і в "Історіях літератури" С. Єфремова, М. Грушевського та М. Возняка, але його можна називати й іншим словом: індивідуальний. Кожен із цих учених був насамперед значною індивідуальністю в науці, і ця індивідуальність не могла не позначитися на їхніх історико-літературних студіях. Як наслідок, наука має кілька індивідуальних точок зору на зародження української літератури та основні етапи її розвитку, кілька способів прочитання художніх текстів і критеріїв оцінки їхньої естетичної ваги в скарбниці національної духовності. Одне слово, йдеться про існування плюралістичної картини художнього процесу, за наявності якої тільки й можливе просування до об'єктивно існуючої, але в такій делікатній справі, як художня творчість, практично недосяжної істини.

Дослідницька робота в системі ВУАН та у вищих навчальних закладах (С. Єфремов, А. Кримський, М. Зеров, П. Филипович, М. Драй-Хмара, К. Копержинський та ін.)

Плюралістичний спосіб формування індивідуальних, але підкріплених достатньо вагомими аргументами підходів до явищ історії літератури протягом певного часу був панівним у середовищі історико-філологічного відділу Всеукраїнської Академії наук, заснованої 1919 р. Цей відділ видавав свої "Записки" (вийшло 20 випусків протягом 1919—1930 pp.), а також "Збірники" та квартальний "Україна" (1924—1932), які були в своїх кращих публікаціях справжнім розвитком "старої" школи українського літературознавства, української історичної і філологічної науки. В умовах зміцнення радянського режиму про ці видання утверджувалася думка, яку в статті О. Білецького "Літературознавство і критика за 40 років Радянської України" сформульовано так: "У цих виданнях, що виходили за редакцією М. Грушевського, а почасти С. Єфремова, відверті виступи проти радянського ладу траплялися рідко, але їх провідну буржуазно-націоналістичну лінію не можна одразу ж не помітити. У змісті переважали публікації нових (тобто не виданих) матеріалів, іноді незалежно від їх наукової цінності. Серед досліджень головне місце займають праці з давньої літератури. Було поставлене завдання видати науково-критичні тексти класиків, але більшість видань лишилася у стадії проектів. У тих же виданнях, які були здійснені, письменник тонув у примітках і додатках... Зберігаючи традиції буржуазного літературознавства, працівники ВУАН лише добували і нагромаджували факти" (3,51). Істинність цього судження може бути сприйнята лише тоді, коли дивитися на нього з точки зору "навпаки". Одним зауваженням, щоправда, О. Білецький пробував трохи пом'якшити свій присуд ("...Треба відзначити, що у "Збірниках" іноді друкувалися матеріали, які й досі зберігають цінність для дослідників"), але від цього несправедливість ставала ще більш очевидною. Насамперед слід зазначити, що, крім згаданих О. Біленьким редакторів "Записок" і "Збірників" М. Грушевського та С. Єфремова, до цієї роботи був постійно причетний А. Кримський як неодмінний секретар ВУАН; епізодично брали участь у редакційній роботі також професори Київського університету М. Зеров і П. Филипович, а серед авторів видань були більш і менш відомі дослідники літератури того часу: Д. Багалій, В. Перетц, П. Попов, П. Рулін, І. Айзен-шток, М. Могилянський, М. Марковський, П. Стебницький та багато інших. Вони справді публікували чимало історико-літературних матеріалів, які в усіх випадках були справді цінними за своїм змістом. Хто, скажімо, зважиться доводити, що не мали наукової цінності публікація за автографом поеми Т. Шевченка "Мар'яна-черниця" та текстологічний коментар до неї М. Новиць-кого ("Записки", 1924, кн. IV)? Або, приміром, опис рукописів М. Гоголя в Полтавському музеї, здійснений І. Капустянським ("Записки", 1925, кн. V)? Що ж до того ніби перевага у виданнях надавалася дослідженням із давньої літератури, то це був звичайний домисел. У 20-х роках, за свідченням П. Филиповича у статті "Українське літературознавство за 10 років революції", наукові інтереси більшості літературознавців скеровувалися переважно в бік нового українського письменства, тобто в XIX—XX ст., а над старою українською літературою працювало дуже мало вчених. Лише в другій половині 20-х років при ВУАН організовано (з ініціативи В. Перетца) "Комісію давнього українського письменства", зусиллями якої були підготовлені розвідки про "Слово про Ігорів похід" (В. Перетц), про давню українську драму (В. Резанов), про творчість Г. Сковороди (Д. Багалій, В. Петров та ін.), про історію стародруків (С. Маслов), про зв'язки творчості С. Полоцького з українським письменством (О. Білецький), "Вірші про Мазепу" (С. Щеглова) та ін.

Публікації в академічних виданнях про творчість письменників нової літератури в багатьох випадках були якісно глибші, ніж публікації такого типу в дореволюційному літературознавстві. Відчувалося, що дослідники справді стояли на плечах своїх попередників-гігантів (І. Франко, М. Драгоманов, С. Єфремов, М. Грушевський та ін.) і тому часом бачили значно далі за них і відчували літературний матеріал тонше. Достатньо, скажімо, вчитатися у статтю М. Марковського "Енеїда" І. Котляревського", де досліджено генезу цього твору і проведено порівняльний аналіз його з "Енеїдами" Вергілія, Блумауера, Скарона й Осипова ("Записки", 1926, кн. IX). Не менш ґрунтовно досліджувалася творчість Т. Шевченка (П. Филипович "Шевченко і романтизм"; П. Стебницький "Кобзар під судом" та ін.), причому наприкінці 20-х років уже ставало цілком очевидним, що спадщина Кобзаря дедалі глибше досліджується вже не тільки як спадщина "геніального самородка", що виростав сам із себе, а на тлі своєї доби, із заглибленням у поетику його творчості, у зв'язки з фольклором та ін. Відтак назрівала потреба в синтетичному монографічному дослідженні творчості поета та в повному академічному виданні його спадщини.

Несподіваним бачиться зауваження О. Білецького у статті "Літературознавство і критика за 40 років Радянської України" про видання класиків, у яких нібито "письменник тонув у примітках і додатках". Це зауваження вчений адресував в основному першим двом томам творів Т. Шевченка, що вийшли наприкінці 20-х років. Чи справді вони були переобтяжені примітками та додатками? Швидше — навпаки: цьому виданню все ще бракувало достатньо фахового коментаря, який формувався (і формується досі) дуже повільно, відповідно до того, як шевченкознавство збагачувалося новим текстологічним матеріалом та звільнялося від усяких нашарувань і домислів у трактуванні творчості поета. Що ж до академічних видань інших авторів, то їх у 20-х роках ще не було. З'явилося натомість чимало популярних, неакадемічних видань (наприклад, твори Лесі Українки в 1923— 1925 pp. видано семитомником), що мали на меті познайомити читача з головнішими художніми текстами бодай найпомітніших постатей українського письменства XIX—XX ст. Найвідчутніше при цьому спрацьовував канон, запропонований С. Єфремовим: І. Котляревський, П. Гулак-Артемовський, Г. Квітка-Основ'яненко, Т. Шевченко, П. Куліш, Марко Вовчок, Ю. Федькович, І. Не-чуй-Левицький, Панас Мирний, І. Франко та ін. Видання їхніх творів оснащувалися передмовами чи післямовами, що писалися здебільшого авторами з академічним типом мислення: І. Айзеншток, С. Єфремов, А. Кримський, А. Ніковський, А. Шамрай, М. Зеров, О. Дорошкевич та ін. їхні статті, крім усього, виконували певну освітню функцію, доповнюючи собою літературу підручникового типу, що призначалася для середніх та вищих шкіл. Серед такої літератури помітними тоді були "Підручник історії української літератури" О. Дорошкевича (1924), "Короткий курс українського письменства" В. Радзикевича (1922), "Історія українського письменства" М. Сулими (1923), "Хрестоматія української літератури" М. Плевако (1926), "Українська література" А. Шамрая (1927), "Нарис історії української літератури" В. Коряка (1925, 1929) та ін. У цих підручниках і посібниках автори демонстрували найрізноманітніші методологічні підходи до матеріалу — від спрощено-прикладного (В. Радзикевич), культурно-історичного (О. Дорошкевич) і формально-соціологічного (А. Шамрай) до неприхованого вульгарно-соціологічного (В. Коряк). Водночас ці видання містили значний інформаційний матеріал про буття українського слова, про шляхи виживання його в умовах цензурних утисків як у східних, так і в західних регіонах України. Зокрема, у посібнику М. Сулими розглянуто всі етапи розвитку української літератури та схарактеризовано всі заборонні акції Російської імперії (від цензурування в 1626 р. творів Л. Зизанія до відомих Валуєвського циркуляра та Емського указу і "дозволів" у перші пореволюційні роки), що спрямовані були проти розвитку української мови, літератури і нації загалом.

Передмови й післямови вчених з академічним типом мислення до популярних видань творів класики були певним гарантом наукового трактування художніх текстів і літературного процесу зокрема, що мало неабияке значення в освітній справі першого пореволюційного десятиліття. Цій же справі підпорядковувалися й деякі академічні заходи, що скеровувались на розширення змісту і форм історико-літературної освіти. Так, починаючи з 1922 p., члени Історико-літературного товариства при ВУАН практикували регулярні публічні доповіді про літературно-художню творчість, кількість яких лише в Києві до 1928 р. (за свідченням П. Филиповича) сягнула ста шістдесяти семи. В 1921 р. з ініціативи В. Перетца засновано "Товариство прихильників української історії, письменства й мови" в Ленінграді; історико-філологічні секції ВУАН почали згодом працювати при Одеському та Катеринославському (Дніпропетровському) університетах; 1926 р. в Харкові розпочав роботу (як установа Комісаріату освіти) Інститут Тараса Шевченка, на базі якого через десять років було створено академічний Інститут української літератури імені Тараса Шевченка. Тут не лише підтримувався престиж академічного літературознавства, а й велася значна робота по вихованню молодих дослідників історії й теорії літератури.

Наймолодший "доріст" серед учених академічного типу в перші пореволюційні роки найбільш талановито й обнадійливо представляли колишні вихованці філологічного семінару В. Перетца: М. Зеров, П. Филипович,

М. Драй-Хмара, О. Дорошкевич та ін. В часи найочевидніших розрух і жахливого голоду (1920—1921) вони змушені були рятувати себе від фізичної загибелі в різних периферійних школах і випадкових установах, а в 1922 р. їх бачимо вже в столичних вищих навчальних закладах. Ведучи викладацьку роботу, вони швидко зростали як дослідники нової й новітньої літератури, а також — учасники сучасного літературного процесу. Наукове обличчя цих авторів найвиразніше постало в книгах "Нове українське письменство" (1924), "До джерел" (1926), "Від Куліша до Винниченка" (1929) М. Зерова; "Пушкін в українській літературі" (1927), "З новітнього українського письменства" (1929) II. Филиповича; "Леся Українка" (1927) М. Драй-Хмари та ін. Велику наукову цінність мають також їхні численні історико-літературні і критичні публікації в періодичних виданнях того часу, зокрема й в академічних "Записках".

Микола Зеров (1890—1937) чи не першим серед молодої генерації пореволюційного літературознавства виявляв непоступливу послідовність у трактуванні літератури як феномена філологічного, художнього. Уже в передмові до "Нового українського письменства" він означився в переконанні, що літературу треба читати не за накинутим іззовні, а за внутрішньо властивим їй законом. Щодо періодизації літературного процесу України XIX ст., вважав М. Зеров, треба виходити не з ідеологічних чи інших функціональних принципів, а з філологічно естетичних, в основу яких покладено естетичні закономірності художньої творчості. Беручи їх до уваги, дослідник літератури має змогу значно глибше проникнути в суть явищ і процесів літературної історії, ніж удається це представникам функціональних методологій. У XIX ст., на думку М. Зерова, українська література пережила "послідовне панування" п'яти літературних течій — класичної, сентиментальної, романтичної, реалістичної та новороман-тичної. Осмислення руху її в річищі цих течій веде до синтетичної всеохопності літературного матеріалу, бачення його як художнього вираження зв'язків людської духовності з історико-культурним, соціальним, психологічним і моральним плином життя. Маємо, отже, ніби цілковиту протилежність історичній (народницькій) методології, якою користувалися і С. Єфремов, і почасти М. Грушевський, і М. Возняк. Внутрішню естетичну суть літератури вони, звичайно, ніколи поза увагою не залишали, бо вважали її обов'язковою ознакою кожного справді художнього твору; але головним для себе завданням вони уявляли тлумачення в тих творах руху соціальних ідей, які зумовлюють народження і розвиток ідей естетичних. Для М. Зерова соціальні ідеї були тільки одним із елементів синтезу, ім'я якому — художність. Коли його (М. Зерова) критикували за начебто надмірну увагу до художності і неувагу до соціологічних критеріїв життя, до залежності "літературних ідеологій від ідеологій класових і т. ін."°, то М. Зеров змушений був пояснювати, що соціологічний критерій в аналізі й періодизації літературного процесу неможливий, з одного боку, через відсутність стійкої опори в спеціальних дослідженнях про саму соціологію, а з іншого — сам він у своїх студіях ніколи не забував "класового, групового обличчя українського письменства і українського читача". У листі до М. Плевака він називає існуючі соціологічні способи аналізу літературного процесу "псевдосоціологічними", а в листі до І. Айзенштока говорить, що він навіть ближчий до марксівського соціологізму, ніж це здалося його критикам10. Це було сказано скоріше для самозахисту й для пом'якшення критики на свою адресу, оскільки теоретична позиція М. Зерова, заснована на філологічній школі літературознавства, з марксистською соціологією ніяких зв'язків, звичайно, не мала. Головним тут залишався естетичний критерій, застосування якого дало змогу вченому розв'язати (чи хоча б поставити) безліч питань українського літературознавства. Дослідник насамперед показав, що українська література XIX ст. цікава не лише багатством ідей і що в колі розвинутих літератур світу вона знайшла своє місце; у ній, незважаючи на підневільні умови існування, успішно функціонували найвідоміші художні напрями і стилі; властиве їй і видове, і жанрове розмаїття; має вона оригінальну образну мову, культуру, психологію, національну специфіку. Важливо, що свої історико-літературні оцінки й висновки М. Зеров не консервував і не догматизував; він їх уточнював, поглиблював і теоретично збагачував, зокрема коли йшлося про такі явища, як "класицизм" чи "псевдокласицизм" в "Енеїді" І. Котляревського, "сентименталізм" у повістях Г. Квітки-Основ'яненка, межі між "романтизмом", "реалізмом" і "новоромантизмом" тощо. У виданих 1928 р. "Лекціях з історії української літератури", які значною мірою виростали з його "Нового українського письменства", ці "уточнення" й "поглиблення" значно розвинули наукові погляди М. Зерова, давши змогу скласти об'єктивнішу ціну українській літературі і показати її самобутність шляхом аналізу творчості конкретних мистецьких особистостей. Найбільше уваги приділено ним І. Котляревському, Т. Шевченку, П. Кулішу, Марку Вовчку. У книзі "Від Куліша до Винниченка" М. Зеров збагатив цей ряд іменами А. Свидницького, І. Франка, Я. Щоголіва, Лесі Українки, М. Черемшини, В. Винниченка. Рухому природу і суть свого наукового методу вчений ще раз підтвердив у передмові до книги. Вміщені в ній нариси, писав він, "становлять спробу наново розглянутися в матеріалі попередніх оглядів та оцінок. Свіжі дані, що опубліковуються нині щораз частіше й щедріше, нові погляди та завдання літературознавчі, нарешті, час, що вносить свої, інколи дуже істотні поправки до усталених, здавалося б, репутацій, помалу переробляють канонічні списки українського письменства. На наших очах опало розуміння української літератури як виразника народності та її речника, адвоката; розвіявся войовничий естетизм Євшанових трактувань, з'явилися тверезе вивчення соціального коріння української творчості XIX—XX століть та пильне приглядання до її художніх форм, жанрів, стилю" (2, 246). Як бачимо, науковий метод М. Зерова не був замкнуто естетичним у вузькому значенні цього поняття; він охоплював широкий спектр підходів до художніх явищ, у тому числі й соціологічних, за які (точніше, за відсутність яких) учений найчастіше піддавався критичним звинуваченням. Звинувачення ці часом набували таких наступальних форм, що М. Зеров змушений був писати покаянного листа ("Пролетарська правда", 1930, 30 листопада), а після процесу над СВУ навіть погодився, що його місце теж на лаві підсудних.

Філологічний метод в оцінці художньої творчості М. Зеров застосовував і для оцінки сучасного літературного процесу. У його критичних виступах про літературні явища 20-х років можна простежити зацікавленість у кожному випадку і біографією автора того чи того твору, зв'язками його з ідейними, соціальними рухами в суспільстві, і художнім обличчям письменника в контексті творів інших літератур, і жанровими вподобаннями його, і поетикою образної мови, і стильовими питаннями. Одне слово, для М. Зерова художній твір — це не окреме про окреме, а загальне про загальне, концентроване вираження дум і почувань письменника про "цілу" людину і "цілий" світ. Предметом уваги його тут були твори В. Самійленка, П. Тичини, М. Рильського, О. Олеся" В. Еллана-Блакитного та ін. Взявши участь у літературній дискусії 1925—1928 pp., М. Зеров наполягав на потребі інтелектуальної освіченості літератури, відкидав будь-яку ізольованість у її розвитку і доводив постійну необхідність орієнтації українського письменства на європейські і світові зразки творчості (статті "Європа — Просвіта — Освіта — Лікнеп", "Євразійський ренесанс і пошехонські сосни", "Зміцнена позиція"). "...Для розвитку нашої літератури, — писав він, — потрібні три речі: 1). Засвоєння величного досвіду всесвітнього письменства, тобто хороша літературна освіта письменника і вперта систематична робота коло перекладів. 2). Вияснення нашої української традиції і переоцінка нашого літературного надбання (цієї думки я ще гадаю торкнутися іншим разом). 3). Мистецька вибагливість, підвищення технічних вимог до початкуючих письменників" (2, 580). Як би відбувалися такі процеси в майбутньому української літератури, М. Зерову не судилося бачити. Його було заарештовано в 1935 р. — як "керівника української контрреволюційної націоналістичної організації" — і розстріляно в Соловецькій тюрмі 3 листопада 1937 р.; "Націоналістична організація", як відомо, була вигадана радянськими спецслужбами, а реабілітовано вченого лише посмертно, в березні 1958 р.

Павло Филипович (1891—1937) у певному розумінні був вужчий за М. Зерова своїми обсерваціями української нової і новітньої літератури, але він, як і М. Зеров, виходив у її трактуванні не з функціональних, а з іманентних, філологічних позицій. Продуктивним у нього при цьому був порівняльний метод аналізу літературних явищ. У передмові до книжки "З новітнього українського письменства" дослідник наголосив, що "цей метод, у нас уже позначений певною традицією (праці Драгоманова, Франка, Сумцова, Колесси та ін.), може дати чимало корисного для сучасного українського літературознавства, зосібна подаючи матеріал для соціологічних узагальнень. Порівняльні студії поширюють також наш обрій, виводячи українське письменство з вузьких національних меж і з'єднуючи його з творчістю інших народів". З точки зору літературної теорії П. Филиповича особливо цікавили проблеми сюжету і стилю. Він розглядав їх Крізь призму європейських літератур, шукав у новій і новітній літературі сюжетно-стильові зв'язки з літературою давньою, був емоційно прихильним до реалістичних і романтичних стилів, вважав непродуктивними "чистий символізм, футуризм, імажинізм, але в критиці їх виявляв академічну стриманість і коректність. Це помітно, зокрема, в рецензіях П. Филиповича на збірки віршів М. Семенка ("Книгар", 1918, № 14), О. Слісаренка ("Музагет", 1919, № 1—3), М. Рильського ("Книгар", 1919, № 22), в оглядовій статті "Молода українська поезія" (ЛНВ, 1919, кн. 4—6) та ін. Підкреслено стриманим (хоч і дуже критичним) був також виступ П. Филиповича під час наукового диспуту, організованого ВУАН 24 травня 1925 р. Вчений торкнувся тоді такої проблеми, як освіта для читача й літератора, і наголосив, що ключ до розвитку нового письменства треба шукати в досвіді класичної літератури та в тому мистецтві, що "іноді чуже для нас, але дає багато досвіду і будить емоції"12.

Названими рецензіями і виступами фактично обмежувався критичний діапазон П. Филиповича як інтерпретатора сучасного літературного процесу. Протягом усіх 20-х і на початку 30-х років він займався переважно дослідженням класичної літератури. Найбільш сталий інтерес він виявляв до творчості Т. Шевченка, І. Франка, Лесі Українки. Тут його спостереження давали змогу уявити цих письменників не лише повноправними учасниками світового літературного процесу, а й творцями свого особливого національного художнього світу. В оцінці різних граней їх творчості учений, наприклад, погоджувався з тим, що М. Зеров точно означив триступеневий характер еволюції І. Франка, яка особливо була помітна в його поемі "Мойсей": "...Від героїзму "Каменярів", через ліричні жалощі й боління ("Зів'яле листя", "Із днів журби") до мудрої і резолютивної зрівноваженості ("Семпер тіро"). Що ж до художньої еволюції Т. Шевченка, то П. Филипович у її оцінках і науковій інтерпретації йшов далі від М. Зерова, виявляючи при цьому не лише неабиякий аналітичний хист, а й дуже тонке естетичне чуття. Про творчість Кобзаря він опублікував більше десятка наукових розвідок, серед яких особливо виділяються "Поет огненного слова" (1921), "До студіювання Шевченка" (1924), "Європейські письменники в Шевченковій лектурі" (1926), "Забуті рецензії 40-х років на Шевченкові твори" (1930) та ін. У статті "Шевченко і романтизм" (1924)" П. Филипович, зокрема, зазначав, що про цю проблему писали й до нього, але писали ніби між іншим. Завдання ж полягає в тому, аби глянути на неї, як на одну з найприкметніших рис творчості Кобзаря і в контексті з типологічно близькими явищами в інших літературах. Під цим кутом зору П. Филипович розглянув балади Т. Шевченка (як українську варіацію характерного романтичного жанру), його історичні поеми з суто романтичним культом героїчної індивідуальності, твори з романтичною ідеєю реформаторської ролі поета і митця загалом ("Перебендя" та ін.)" так звані "побутові" поеми, де зображено нібито реальне життя, але в "криваво-ефектовних", суто романтичних тонах кілька інших творів поета (і ранніх, і найпізніших), де романтичний герой "доведений до краю", а поет при цьому користується суто романтичними композиційними прийомами, наснажує поезію музичною стихією, вдається до примхливих асонансів, алітерацій, внутрішніх рим, народнопісенних розмірів та інших засобів, характерних для романтичної творчості. Про все це П. Филипович говорить у зв'язках із традиціями німецького й "байронівського" романтизму, з творчістю А, Міцкевича, О. Пушкіна і М. Лєрмонтова, але не в плані запозичень чи фізичних впливів, як про це писали деякі попередники П. Филиповича, а з заглибленням у типологічні основи самого явища романтизму, котрий майже однаково чи з певними відмінностями виявлявся в багатьох літературах світу. Це видається особливо важливим тому, що немало літературознавців (зокрема й радянських) доводили, ніби романтизм був лише "епізодичним" явищем у Т. Шевченка і лише на ранньому етапі його творчості.

Фахово глибокі й добре аргументовані відкриття П. Филиповичу вдалося зробити також у процесі аналізу творчості Лесі Українки і частково — 0. Кобилянської. Найцікавіші спостереження стосуються переважно генезису того нового напряму, який утверджували ці письменниці, генезису модернізму з його специфічними, новоромантичними формами суто українського вираження. Цих питань П. Филипович торкається в статтях про 0. Кобилянську ("Спустошена ідилія", "Історія одного сюжету", "О. Кобилянська в літературному оточенні"), про Лесю Українку ("Одно слово" Лесі Українки", "Образ Прометея..." та ін.), а також у статті про новелу М. Коцюбинського "Цвіт яблуні". П. Филипович далекий від того, щоб модерну творчість цих авторів вважати "чужою" в українській літературі чи якимось відхиленням від "генеральної лінії". Для нього вона є органічною частиною національного літературного процесу, який розвивався відповідно до закономірностей літпроцесу світового.

 
Якщо Ви помітили помилку в тексті позначте слово та натисніть Shift + Enter
< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >
 
Дисципліни
Агропромисловість
Банківська справа
БЖД
Бухоблік та Аудит
Географія
Документознавство
Екологія
Економіка
Етика та Естетика
Журналістика
Інвестування
Інформатика
Історія
Культурологія
Література
Логіка
Логістика
Маркетинг
Медицина
Менеджмент
Нерухомість
Педагогіка
Політологія
Політекономія
Право
Природознавство
Психологія
Релігієзнавство
Риторика
РПС
Соціологія
Статистика
Страхова справа
Техніка
Товарознавство
Туризм
Філософія
Фінанси