Навігація
Головна
ПОСЛУГИ
Авторизація/Реєстрація
Реклама на сайті
 
Головна arrow Фінанси arrow Міжнародні фінанси
< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >

Європейська валютна система

Європейська валютна система належить до найуспішніших регіональних валютних систем. Ще в 50-х роках XX ст. країни Західної Європи виявляли зацікавленість до власної валютної інтеграції. Така зацікавленість була викликана насамперед прагненням Західної Європи забезпечити фінансову стабільність і самостійність шляхом ослаблення залежності європейських валют від долара, протистояти конкуренції із США. Однак шлях до створення Європейського валютного союзу і запровадження єдиної грошової одиниці євро був складним і тривалим. Формально процес об'єднання Європи розпочався 18 квітня 1951 року, коли шість західноєвропейських держав - Бельгія, Італія, Люксембург, Нідерланди, Франція і ФРН підписали в Парижі Договір про заснування Європейського об'єднання вугілля і сталі (ЄОВС). У березні 1957 р. ці країни підписали Римські угоди про створення Європейського економічного співтовариства (ЄЕС) і Євратом. Відтоді на європейському континенті почали функціонувати три європейські співтовариства, у яких брали участь держави так званої "Малої Європи". Подальший розвиток співробітництва між державами - членами ЄОВС зумовив усвідомлення необхідності розбудови широкого економічного об'єднання. Протягом 1969-1973 pp. відбулося перше розширення Співтовариства за рахунок вступу Великобританії, Данії, Ірландії. У 1981 р. до ЄЕС приєдналася Греція. У 1986 р. членами ЄЕС стали Португалія та Іспанія. Четверте розширення Європи відбулося у 1995 р. приєднанням до ЄС Фінляндії, Швеції і Австрії. Подальше розширення Європейського Союзу охоплювало країни Центральної і Східної Європи: 1 травня 2004 р. до ЄС увійшли Естонія, Кіпр, Латвія, Литва, Мальта, Польща, Словенія, Словаччина, Угорщина, Чехія, 2007 р. - Болгарія, Румунія.

Створення і розвиток західноєвропейської валютної інтеграції розпочалися з вересня 1950 р.- з дати заснування Європейського платіжного союзу (ЄПС) (European Payments Union, EPU), який був розпущений наприкінці 1958 р. До складу союзу входили 17 країн Західної Європи. Валютою ЄПС була міжнародна розрахункова валютна одиниця - єпуніт (європейська платіжна одиниця), яка дорівнювала золотому вмісту долара США на той період - 0,888671 г чистого золота. Функціями ЄПС були щомісячний багатосторонній залік платежів країн-учасниць (багатосторонній кліринг) і кредитування боржників за рахунок країн з активним сальдо платіжного балансу. Міждержавні суперечності і вичерпання джерел кредитування призвели до реорганізації ЄПС у Європейську валютну угоду, яку було підписано у серпні 1955 р. В її рамках зберігався механізм взаємних розрахунків країн-учасниць ЄПС, але на змінних умовах. Угода втратила свою чинність в 1972 р. із запровадженням конвертованості валют.

Європейська валютна інтеграція повинна була сприяти конвергенції економічного розвитку. Можливість країни грати роль чинника рівноваги в системі, перш за все, залежала від масштабів її економіки. Так, вже в Римському договорі 1957 р. містилися положення про політику країн, направлену на досягнення рівноваги загального платіжного балансу і підтримку довіри до валют, про її координацію на основі співпраці урядів і центральних банків.

У жовтні 1962 р. Європейська комісія (Economic Commission for Europe) представила Раді міністрів Спільного ринку пропозиції щодо координації кредитно-грошової і економічної політики в рамках Співтовариства. Кінцевим результатом цих пропозицій повинно було стати створення економічного і валютного союзу. У 1964 р. були сформовані Комітет центральних банків країн-членів ЄЕС, а також комітети з бюджетної та економічної політики.

У лютому 1968 р. Комісія запропонувала зобов'язати країни-члени регулювати валютні паритети тільки за загальною угодою, а також вирішити питання про усунення взаємних коливань валютних курсів щодо встановлених паритетів. Через рік у доповіді прем'єр-міністра Франції Раймона Барра було висунуто пропозицію про узгоджену економічну політику, направлену на досягнення прийнятих середньострокових цілей. Рада міністрів ЄЕС схвалила багато положень цієї доповіді і зобов'язала своїх членів проводити попередні консультації, що стосуються змін економічної політики, якщо вони торкаються інтересів інших країн Співтовариства.

Конференція Співтовариства на вищому рівні, що проходила в Гаазі в грудні 1969 p., доручила Раді міністрів розробити план поетапного формування економічного і валютного союзу, заснований на доповіді Барра. У березні 1970 р. Рада схвалила створення Комітету під керівництвом представника Люксембурга П'єра Вернера для підготовки проекту такого союзу.

Перша спроба створення європейської валютної системи отримала назву "План Вернера". У цьому плані були представлені рекомендації щодо формування на 10 років у три етапи до 1980 р. економічного і валютного союзу, що передбачав:

  • o звуження (аж до 0) меж коливань валютних курсів;
  • o введення повної взаємної конвертованості валют;
  • o уніфікацію валютної політики;
  • o узгодження економічної, фінансової і кредитно-грошової політики, а в перспективі - створення європейської валюти і об'єднання центральних банків.

Не дивлячись на деякі успішні кроки в ході реалізації, план Вернера через розбіжності в МВФ зазнав поразки. Згодом, за наполяганням Франції, його положення були пом'якшені, внаслідок чого не вдалося досягти чіткого розподілу влади між Співтовариством і його членами. У лютому 1971 р. зміст плану Вернера з деякими доповненнями був схвалений Радою міністрів ЄЕС. Проте логічний розвиток подій порушувався погіршенням ситуації на валютних ринках навесні і влітку 1971 р. У березні 1972 р. відбулося запровадження "європейської валютної змії" (Currency Snake) - режиму узгодженого коливання західноєвропейських валют щодо долара США у чітко визначених межах (±2,25 %).

У 1973 р. Центральними банками було засновано Європейський фонд валютного співробітництва (ЄФВС) (European Monetary Cooperation Fund, EMCF), який проіснував до 1993 p., для підтримки платіжних балансів, за допомогою якого країни-члени могли привертати до І млрд доларів на три місяці (з можливою пролонгацією до шести місяців). Однак діяльність фонду не була ефективною, внаслідок чого країни припинили запозичення єврокредитів.

Імпульс європейської валютної інтеграції коливається в такт положенню долара: він найбільш сильний, коли долар слабкий, як на початку і в кінці 60-70-х років. Після введення відповідно до плану Вернера "валютної змії" наступний великий крок вперед був зроблений в кінці 70-х років услід за знеціненням долара. Після Бременської конференції на вищому рівні в 1978 р. президент Франції Ж. д'Естен і канцлер Німеччини X. Шмідт уклали Угоду про створення Європейської валютної системи, яка почала своє існування в березні 1979 р. Водночас виникла нова європейська валюта - екю (European Currency Unit, ECU), що базувалась на "кошику" (наборі) валют країн - членів ЄЕС.

В основу Європейської валютної системи (ECS - European Currency System, ЄВС), були покладені наступні принципи:

  • o введення екю - європейської валютної одиниці, вартість якої визначалася на основі валютного кошика, що включав валюти 12 країн-членів ЄЕС, і зваженої з урахуванням параметрів як зовнішньої торгівлі, так і ВВП;
  • o використання золота як реальних резервних активів. Був створений сумісний золотий фонд в результаті об'єднання 20 % офіційних золотих резервів для часткового забезпечення емісії екю;
  • o введення для реалізації режиму валютних курсів сумісного плавання валют у формі "європейської валютної змії" у встановлених межах (2,25 % від центрального курсу, з серпня 1993 p. - 15 %);
  • o міждержавне регіональне валютне регулювання шляхом надання центральним банкам кредитів для покриття тимчасового дефіциту платіжних балансів і розрахунків, пов'язаних з валютними інтервенціями.

Європейська валютна система розглядалася як передвісник валютного об'єднання. її тактична мета - встановлення в Співтоваристві

більш високого рівня валютної стабільності. У стратегічному плані намічалися досягнення тривалого і стабільного зростання, повернення на новій основі до повної зайнятості, гармонізація життєвого рівня і пом'якшення регіональних відмінностей в рамках ЄЕС.

Європейська валютна система, створена на основі економічної і політичної інтеграції країн - членів ЄЕС, досягла в порівнянні із світовою валютною системою значно більш високого рівня організації валютних відносин, зокрема вдалося:

  • o ввести нову європейську розрахункову одиницю - екю, засновану на кошику валют і забезпечену 20 % валютних резервів країн-учасниць;
  • o паритет екю визначати як суму середньозважених окремих валют, що входять у кошик;
  • o визначати центральний обмінний курс кожної валюти по відношенню до екю;
  • o ввести індикатор відхилення обмінних курсів валют від їх центрального курсу;
  • o ввести узгоджену зміну центральних курсів: за 1979-1995 рр. центральні курси мінялися 17 разів;
  • o забезпечити зближення показників економічного розвитку усередині ЄЕС.

Водночас варто назвати й те, чого не було досягнуто:

  • o створити Європейський валютний фонд;
  • o переконати центральні банки країн-учасниць розглядати введений індикатор відхилення обмінних курсів як методологічну основу внутрішньої економічної політики держав;
  • o надати валютним інтервенціям того значення, на яке вони були розраховані;
  • o використовувати введені на основі екю кредитні інструменти в скільки-небудь значних масштабах.

Механізм валютних курсів (МВК) в рамках ЄВС теоретично був симетричним по відношенню до членів Співтовариства, але на практиці "інфляційним якорем" стала німецька марка.

Іншими словами, МВК мав всі характерні ознаки валютної зони, прив'язаної до марки і кредитно-грошової політики Німеччини. Аналогія з доларовим стандартом очевидна, але доларовий стандарт був глобальною системою, стандарт марки - регіональною. Здатність країни грати роль чинника рівноваги в системі значною мірою залежить від масштабів її економіки. Німеччина, маючи одну третину масштабів економіки США, володіла і однією третиною її стабілізаційного потенціалу. Проблеми, пов'язані з об'єднанням Німеччини, зумовили зміну її поточного платіжного балансу з активного сальдо в 46 млрд дол. в 1990 р. до 20,7 млрд дол. дефіциту, тобто на 66,7 млрд дол., що відповідає 4,4% її ВВП. Та ж абсолютна сума для США склала б усього 1,1% ВВП.

Криза МВК у вересні 1992 р. проілюструвала основний дефект системи. Прив'язка до марки діяла до тих пір, поки порушення рівноваги були не дуже великі і виникали поза Німеччиною. Порушення усередині Німеччини могли бути нейтралізовані, тільки якщо б вона проводила політику на користь всієї Європи, а не себе самої. Егоїстична поведінка з боку лідера підривала всю Європейську економічну систему. Створюваний замість неї Європейський валютний союз якраз і був направлений на усунення цього недоліку.

Відносно коректна аналогія може бути проведена між МВК і системою, встановленою американським Інститутом Смітсона. Як справедливо наголошувалося у звіті Бундесбанку за 1971 р., ця система перетворилася на доларовий стандарт. США прагнули до досягнення власних інфляційних переваг, і це визначало рівень інфляції для всієї валютної зони. Кредитно-грошова політика зовнішніх країн була обумовлена рамками їх платіжних балансів. Коли інфляційні переваги США і Європи зіткнулися, виникла криза, яка закінчилася одночасно з частковим розвалом системи доларового стандарту.

МВК у 80-ті роки тяжів до марки. Тут діяв той же механізм рівноваги, що і в доларовому стандарті початку 70-х років. Бундесбанк був зацікавлений у досягненні власних інфляційних переваг. Інші країни проводили політику стабілізації валютних курсів і підтримки рівноваги платіжних балансів. Причина кризи МВК в тому, що кредитно-грошова політика Німеччини була дуже жорсткою для її сусідів.

І знову європейські країни проявили завзятість у реалізації ідеї економічної інтеграції Європи, не дивлячись на велику кількість невдач при втіленні в життя окремих пунктів намічених програм,

У 1986 р. було створено комітет "За валютний союз в Європі". У червні 1988 р. зі створенням комітету з питань економічного валютного союзу на чолі з президентом Європейської Комісії Ж. Делором було започатковано другий етап західноєвропейської валютної інтеграції. До складу комітету увійшли голови центральних банків країн ЄЕС та незалежні експерти. У червні 1989 р. у Мадриді на засіданні Ради Європи було ухвалено "план Делора", що передбачав створення економічного і валютного союзу, або Європейського валютного союзу, у три етапи. Встановлювалися такі терміни етапів: І - з 1 липня 1990 р. до 31 грудня 1993 р., II - з 1 січня 1994 р. до 31 грудня 1998 р., НІ - 1 січня 1999 р. -2002 рік.

З 1 липня 1990 р. розпочалася реалізація першого етапу "плану Делора" на основі лібералізації руху капіталів, а також подальшого зближення національних центральних банків країн-учасниць майбутнього союзу і синхронізація їхньої економічної, фінансової і грошової політики.

У 1991 р. почала працювати міжурядова європейська конференція, сформована в 1990 р. Завдання її полягало в доопрацюванні і вдосконаленні слабких і суперечливих положень "плану Делора". Було розроблено Договір про Європейський Союз, який фактично являв собою удосконалений "план Делора". Для його укладення в голландському місті Маастрихт було скликано засідання керівників 12 європейських країн, і 7 лютого 1992 р. Маастрихтський договір був підписаний і набув чинності у листопаді 1993 р.

У Маастрихтському договорі містилася програма подальших дій, яка складалася з трьох основних пунктів:

  • 1) перехід від єдиного ринку до економічного і валютного союзу;
  • 2) розширення соціальних аспектів відповідно до загальної соціальної політики;
  • 3) доповнення наднаціонального інтеграційного будівництва в рамках інститутів Співтовариства постійною міждержавною співпрацею у сфері зовнішньої політики, політики безпеки, а також у сфері юстиції і внутрішніх справ в рамках Європейського Союзу.

Європейське економічне співтовариство І січня 1994 р. було перетворено на Європейський Союз (ЄС) (European Union, EU).

У 1994 p. розпочався другий етап валютної інтеграції в ЄС. Відповідно до Маастрихтського договору у Франкфурті-на-Майні розпочалося створення Європейського монетарного інституту (European Monetary Institute, EMS), функціями якого була координація валютної політики центральних банків держав-членів ЄС. З 1 січня 1994 р. до 31 грудня 1998 р. здійснювалась підготовка переходу від екю на єдину європейську валюту євро, темпи економічного розвитку країн ЄС наближалися до критеріїв вступу до валютного союзу.

У червні 1995 р. Комісія Європейського Союзу видала "Зелену книгу" (Green Paper) - офіційний документ щодо практичних заходів переходу на єдину валюту під назвою "Одна валюта для Європи", в якій було викладено технічний сценарій запровадження нової валюти.

У грудні 1995 р. в Мадриді відбулось чергове засідання Європейської Ради, на якому були ухвалені сценарій і календарний план переходу на єдину валюту і визначено її назву - євро.

За критеріями приєднання до нової валюти 2 травня 1998 р. для участі в "зоні євро" Радою ЄС були допущені Австрія, Бельгія, Німеччина, Ірландія, Іспанія, Італія, Люксембург, Нідерланди, Португалія, Фінляндія і Франція. Дві країни - Великобританія і Швеція - також відповідали більшості вказаних критеріїв, але відмовилися увійти до "зони євро" як перші її учасники. У Данії виникли конституційні проблеми, а фінансові показники Греції не відповідали необхідним вимогам. Критерії приєднання були досить жорсткими:

  • o стабільність державних фінансів - бюджетний дефіцит - не може перевищувати 3 % ВВП (при порушенні цього нормативу до дер-жав-порушників застосовуються санкції);
  • o рівень державного боргу - не більше 60 % ВВП;
  • o довгострокові процентні ставки за кредитами не повинні перевищувати двох процентних пунктів над середнім рівнем цього показника в трьох країнах ЄС з найбільш стабільними цінами;
  • o цінова стабільність - рівень інфляції в країні-кандидаті не повинен перевищувати більш ніж на 1,5 % середній рівень інфляції в трьох країнах ЄС з найменшими інфляційними показниками;
  • o обмінний курс валют не повинен виходити за межі встановленого в ЄС діапазону коливань обмінних курсів. Девальвації забороняються щонайменше протягом двох років.

За контрольний було прийнято 1997 рік.

1 липня 1998 р. вважається датою створення Європейського центрального банку (ЄЦБ) (European Central Bank, ECB) і Європейської системи центральних банків (ЄСЦБ) (European System of Central Banks, ESCB).

У табл. 4.2 наведені деякі основні економічні показники, що увійшли до критеріїв приєднання до нової валюти для країн ЄВС станом на 1 липня 1998 р.

З 1 січня 1999 р. на підставі Маастрихтського договору країни, що підписали його, об'єдналися в нове фінансове співтовариство - Європейський валютний союз за умови, що вони відповідатимуть "критерію злиття", що включає ряд економічних показників.

Нереалізовану частину другого етапу, а також третій етап було поділено натри конкретніші фази - "А", "Б" і "В".

Фаза "А": підготовка до Європейського валютного союзу (травень 1998 р. - ЗІ грудня 1998 p.). У цей період Європейська Рада визначила перелік країн, що задовольняють критерії конвергенції до Європейського валютного союзу. Водночас було здійснено певні підготовчі заходи:

  • o визначено й оголошено фіксовані ставки обмінних курсів національних валют країн-членів Європейського валютного союзу щодо євро;
  • o створено Європейський центральний банк і Європейську систему центральних банків;
  • o розпочато виробництво банкнот і монет, деномінованих у євро;
  • o прийнято необхідну юридичну базу для створення Європейського валютного союзу;
  • o доручено банкам та іншим фінансовим установам розробити детальні плани переходу на валюту євро.

Таблиця 4.2. Критерії приєднання до зони євро

Критерії приєднання до зони євро

Фаза "Б": початок існування Європейського валютного союзу (1 січня 1999 р. - 31 грудня 2001 р). Основним досягненням цієї фази стало запровадження нової валюти євро у безготівкових розрахунках. Цей період співпав з початком третього, останнього етапу створення Європейського валютного союзу і передбачив такі заходи:

  • o остаточну фіксацію обмінних курсів національних валют щодо євро;
  • o початок здійснення єдиної кредитно-грошової і валютної політики у межах Європейського валютного союзу;

передачу повноважень щодо здійснення валютної політики Європейському центральному банку;

  • o повний перехід Європейської системи центральних банків на здійснення валютних операцій у євро;
  • o випуск державних боргових зобов'язань у євро;
  • o встановлення в усіх країнах Європейського валютного союзу однакових відсоткових ставок;
  • o початок функціонування платіжної системи TARGET (Трансєвропейської автоматизованої системи розрахунків у режимі реального часу).

Фаза "В": остаточний перехід до єдиної валюти євро (1 січня 2002 р. - липень 2002 р.). День 1 січня 2002 року ще називають "E-day" - днем, коли євро став єдиною законною валютою на території Європейського валютного союзу. На даному етапі передбачалося:

  • o січень-червень 2000 р. - випуск в обіг готівкових банкнот і монет євро, подвійне функціонування в обігу національних валют і євро;
  • o з 1 липня 2002 р. - припинення обігу і знищення національних валют країн-членів Європейського валютного союзу;
  • o остаточний перехід банків і фінансових установ на єдину валюту і конвертація в євро всіх платіжних засобів;
  • o початок використання державними установами, приватними фірмами і громадянами виключно валюти євро.

Національні валюти цих країн котирувалися в євро за офіційним обмінним курсом на 1 січня 1999 p.:

  • 1 євро = 40,3399 бельгійського франка, 1,95583 німецької марки, 166,386 іспанської пезети, 6,55957 французького франка, 0,787564 ірландського фунта, 1936,27 італійської ліри, 40,3399 люксембурзького франка, 2,20371 голландського гульдена, 13,7603 австрійського шилінга, 200,482 португальського ескудо, 5,94573 фінської марки.
  • 1 січня 2000 р. до Європейського валютного союзу приєдналась Греція. Курс грецької драхми до євро було встановлено на рівні 340,75 грецької драхми.

Ці конверсійні курси євро залишалися незмінними до 1 січня 2002 р. Курс євро до валют інших країн, у тому числі до долара США, не є фіксованим і визначається ринковими механізмами на світових валютних біржах.

З 1 січня 1999 р. припинила своє існування європейська розрахункова грошова одиниця екю (код за ISO XEU/954), яку було замінено на євро у співвідношенні 1:1.

Валюта євро отримала свій логотип і код за ISO (International Standart Organization) - EUR/978.

Обсяг першого випуску валюти євро становив 75 млрд, з них 45 млрд євро надійшло на рахунки німецького Бундесбанку. До 1 січня 2002 р. планувалося надрукувати 12 млрд євробанкнот і викарбувати 70 млрд євромонет.

1 січня 2007 р. тринадцятим членом Європейського валютного союзу стала Словенія, в січні 2008 р. на євро перейшли Кіпр і Мальта. З І січня 2009 р. членом Європейського валютного союзу стала Словаччина.

Економічний і валютний союз західноєвропейських держав і його єдина валюта мають під собою міцний фундамент:

  • o частка країн-учасниць Європейського валютного союзу, в яких проживає 5 % населення Землі, становить 15% світового валового внутрішнього продукту (США - 20,2%, Японія - 7,7%) і 19,5% світового експорту (США - 14,8 %, Японія - 9,7 %);
  • o усередині Європейського Союзу був досягнутий високий рівень економічної і політичної інтеграції. Вже більше тридцяти років існує Митний союз і проводиться загальна торгова політика. Створений єдиний внутрішній ринок, торгівля усередині ЄС складає близько 60 % загального зовнішньоторговельного обороту країн, що в нього входять. Національні валюти держав-членів ЄС в порівнянні з валютами багатьох країн світу були відносно сильні і стабільні. Система права та інститутів, що склалася в ЄС, забезпечує достатньо ефективне управління інтеграційними процесами;
  • o єврозона спирається на єдину грошово-кредитну і валютну політику, проведення якої є функцією наднаціонального Європейського центрального банку і Ради ЄС, а також на високоінтегровані грошові і кредитні ринки, масштаби, глибина і ліквідність яких різко зростають завдяки створенню Європейського валютного союзу;
  • o вищим пріоритетом політики Європейського валютного союзу оголошена боротьба з інфляцією, що є головною умовою стабільності єдиної валюти.

Поява євро створила нові прецеденти. Вперше в історії важлива група незалежних країн добровільно погодилася відмовитися від національних валют, об'єднати свої валютні суверенітети і створити супервалюту континентального розміру. Євро створює альтернативу долару в його ролях розрахункової одиниці, резервної валюти і валюти, використовуваної для підтримки курсу. Перехід до нових умов вимагає рішучого перегляду валютних преференцій у світовій банківській справі, в міжнародних резервах і на ринках капіталу з постійним ефектом для системи поточних рахунків і торгових балансів.

Введення евро відразу ж робить його переважною валютою для великої кількості країн, пов'язаних з Європою торгівлею і фінансами. Співвідношення ж долара і євро стає найважливішою ціною в світі.

На США і ЄС разом припадає частка від 50 до 60 % світового виробництва, а з урахуванням Японії ці три регіони складають майже 70% світового ВВП. Створення валютного союзу в Європі викликало зацікавленість до створення азіатського валютного блоку на чолі з Японією, Китаєм або членами ASEAH (ASEAN -Association of South-East Asia Nations, Асоціація держав Південно-Східної Азії).

Відносна стабільність євро в умовах світової фінансової кризи, яка розпочалась у 2008 p., свідчить про успішність проекту Європейського валютного союзу, який є одним з ключових напрямів сучасної інтеграційної стратегії ЄС.

Члени Європейського валютного союзу отримали не тільки валюту одного рівня з доларом і право розділити міжнародний авторитет, але і більш вагомий вплив в управлінні міжнародною валютною системою. Решта світу разом з доларом отримала альтернативний актив для користування міжнародними резервами, а також нову і стабільну валюту, яку можна використовувати як стрижень для стабільних обмінних ставок і валютного обігу.

 
Якщо Ви помітили помилку в тексті позначте слово та натисніть Shift + Enter
< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >
 
Дисципліни
Агропромисловість
Банківська справа
БЖД
Бухоблік та Аудит
Географія
Документознавство
Екологія
Економіка
Етика та Естетика
Журналістика
Інвестування
Інформатика
Історія
Культурологія
Література
Логіка
Логістика
Маркетинг
Медицина
Менеджмент
Нерухомість
Педагогіка
Політологія
Політекономія
Право
Природознавство
Психологія
Релігієзнавство
Риторика
РПС
Соціологія
Статистика
Страхова справа
Техніка
Товарознавство
Туризм
Філософія
Фінанси
Інші