Навігація
Головна
ПОСЛУГИ
Авторизація/Реєстрація
Реклама на сайті
 
Головна arrow Література arrow Історія українського літературознавства
< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >

Продовження філологічних традицій в українській діаспорі та в материковому літературознавстві кінця XX ст.

Історичний метод є продуктивним і необхідним тому, що його суть полягає в хронологічному вивченні пам'яток, яке дає змогу знайти між ними зв'язки і пояснити генетичну сув'язь їх з історичним буттям народу, який творить літературу. Однак, це не означає, що на основі літературних творів можна відтворити історію суспільства; різниця в літературному й історичному матеріалі дуже суттєва, як і різниця між істориком суспільства й істориком літератури. Останній має справу не з історичною дійсністю, а з мистецьким осмисленим її, внаслідок чого з'являється відома "третя дійсність". Дослідити 'її можна різними методами — за допомогою психологічних відомостей, порівняльного методу, історико-культурних спостережень, але важливо одне: треба виходити з того, що перед нами — явище філології. Відтак найголовнішим для історика літератури є метод філологічний.

Чи не першим у Росії сутність цього методу сформулював О. Веселовський. Він починав як прихильник історичної школи, зокрема порівняльного напряму в ній, але в 90-х роках дійшов висновку, що істинна історія літератури — це не історія ідей, а історія форм. У літературі, доводить він, як і загалом у мистецтві, важливе не "що", а "як", і літературна історія має своїм предметом вивчення не цього "що" (змісту), а "як" (форми). Отже, треба вивчати еволюцію стилю як поетичного засобу, який засвідчує еволюцію поетичної свідомості. Зміст, сюжет у мистецтві самостійного значення не має; він набуває його внаслідок художнього оформлення. Б. Кроче (1866—1952) справедливо зауважував, що в поета, якому бракує форми, немає нічого, бо йому не вистачає самого себе. Але, вивчаючи форму, не треба думати, що ми в такий спосіб відгороджуємось від змісту. Вивчення форми — це і є вивчення змісту, бо в тому, що називається формою, немає нічого, що б не було змістом.

Таких висновків В. Перетц дійшов, звичайно, не самотужки; його міркування оперті на численні спостереження сучасників і попередників, з якими він або погоджувався, або сперечався. Будучи послідовним у тому, що філологічний метод — це насамперед оперування художньою формою, він, однак, не завжди послідовний у розумінні суті форми і суті змісту. Спочатку він доводить, що зміст узагалі не потрібен історику літератури; ним, мовляв, нехай займаються історики культури. Тим часом у вищенаведеному міркуванні зроблено акцент на тому, що зміст — це і є форма; досліджуючи її, ми досліджуємо, отже, зміст. Як бачимо, міркування вченого надто суперечливі.

Тут слід спинитись на такому міркуванні В. Перетца: "...Формою в історії поезії (літератури загалом. — М.Н.) ми називаємо не тільки обробку певного змісту, спосіб трактування сюжету чи композицію твору взагалі, або те, що називають літературним жанром (епос, лірика, драма з її різновидами та ін.), а обов'язкові форми поетичної творчості, без яких він немислимий: слово, поетичний стиль, що виражає поетичну свідомість, поетичне мислення окремого поета, а часом цілої епохи й панівного класу чи групи". Йдеться тут про те, що предметом літератури є сама література, що література — це поезія, а поезія —- це те, що, будучи виражене в слові, навіває нам певні настрої, змушує своєю формою переживати й відчувати ідеї поета. Найточніший синонім художньої форми — стиль. Він є чуттєвим, оформленим вираженням не тільки настрою поета, не тільки засобом, з допомогою якого автор змушує читача бачити все так, як бачить його сам, не лише індивідуальною рисою того чи того автора, він є визначальним принципом, що об'єднує письменників однієї художньої школи, однієї епохи. Головні риси стилю, який змінюється в різні літературні періоди, дають змогу простежити зміну художніх зацікавлень епохи, еволюцію, динаміку їх. Вивчення всього цього і є вивченням художнього твору, вивченням історії літератури. В. Перетц подає перелік етапів, які досліднику треба пройти, щоб відповісти на всі питання стильового прочитання літературного процесу. Відтак дослідник визначить місце кожного літературного явища в системі жанрів, у "своїй" і світовій літературі, роль у її розвитку певного стилю та ін. Як наслідок, матимемо"формальну" історію літератури як духовної діяльності людини, котра (діяльність) заснована на образному узагальненні явищ дійсності з метою художнього проникнення в її суть.

У чому переваги цього методу? Насамперед у тому, що він виводив літературу з невластивого їй циклу суспільних дисциплін і ставив її на відповідне місце в системі мистецтвознавства. Неповнота цього методу в трактуванні В. Перетца виявлялася в штучному "відсіканні" від нього нібито "суб'єктивного" естетичного аспекту щодо трактування літератури. Такої точки зору дотримувалися й деякі інші тогочасні філологи. Наприклад, С. Єфремов наголошував, що естетичність художнього твору є сама собою зрозумілою і розмова про неї в процесі дослідницької роботи відіграє таку ж роль, яку відіграє троїстична констатація того, що вогонь, наприклад, гарячий, а вода — "текуча". Щось подібне проглядало і в думці М. Грушевського, коли він говорив, що буде в своїй "Історії української літератури" користуватися двома методами — історичним і філологічним. Для літературознавства початку XX ст. (принаймні для російського й українського) була недосяжною ще думка, що філологічний метод обов'язково передбачає естетичний підхід до літературних явищ. Він дає змогу, з одного боку, проникати в найрізноманітніші мотиви цих явищ — історичні (історико-культурні), психологічні, етичні, з іншого — розв'язувати численні текстологічні проблеми літератури, оскільки спостереження, наприклад, за пошуками автором остаточного (ідеального) варіанту тексту засвідчує насамперед прагнення естетичної довершеності. На жаль, уже в 20-х роках XX ст. деякі вчені філологічний метод звужували до суто технічних проблем текстології (К. Копержинський та ін.), а в радянському літературознавстві до нього трохи пізніше "клеїли" ярлик формалізму, естетства та ін. (О. Білецький).

Тим часом більшість слухачів семінару В. Перетца у 20-х роках і пізніше свою наукову діяльність будували саме відповідно до принципів філологічного (як естетичного) методу. Серед них, зокрема, найбільш відомі імена Л. Білецького, М. Зерова, П. Филиповича, М. Драй-Хмари, В. Андріанової-Перетц та ін. Лиш окремі з них, залишившись працювати в радянському літературознавстві, змушені були заявляти про свою причетність до "єдино можливого" ідеологічного методу (О. Дорошкевич та ін,), інші емігрували за кордон (Л. Білецький), а найбільш непоступливі, працюючи в Київському університеті та інших навчальних закладах, стали жертвами репресій у 30*х роках (М. Зеров, П. Филипович, М. Драй-Хмара), хоч декларативно на якомусь етапі дехто з них і пробував приєднатись до ідеологічного методу (М. Зеров). В. Перетц теж не уник репресивних заходів. Переїхавши в 1914 р. до Петербурга, він у 20-х роках знову налагоджує зв'язки з Києвом і вже в 1927 р. очолює Комісію давньої літератури при ВУАН (Всеукраїнській Академії наук). Наслідки процесу над СВУ, жорстокі репресії в 1930 р. щодо С. Єфремова та багатьох інших науковців позначилися й на долі В. Перетца. У 1934 р. він змушений був емігрувати до Саратова, де й помер 24 вересня 1935 р. Смерть його прискорило, зокрема, цькування" до якого долучилися новоявлені науковці з "очищеної від СВУ" Академії наук. Молодий Є. Шабліовський, наприклад, у статті "До кінця розтрощити кубло буржуазного націоналізму" наголосив, що редагований В. Перетцом "Научный сборник", який виходив у Ленінграді, є контрреволюційним і націоналістичним13. Парадоксально, але факт; вчених нищили за те, що вони намагалися показати самоцінність літературної творчості. В. Перетц писав: "Не можна зобов'язувати науку "історія літератури" стежити за відображенням у літературі "класових суперечностей", як цього вимагає Фріче... Для історика літератури літературні пам'ятки важливі зовсім не тому, що відбивають класові інтереси і симпатії, а тому, що самі в собі містять своєрідну історію"4. Якщо врахувати, що В. Перетц зважувався стверджувати, ніби для власне літературної історії ніякого значення не має ідеологічне літературознавство В. Бєлінського, М. Добролюбова та інших, кого вважали головними "стовпами" радянської науки про літературу, то місце йому, вважав більшовицький режим, спочатку на саратовських задвірках освіти, а звідти — пряма дорога й до могили. Тому, що в українському літературознавстві філологічний метод не помер разом із його організатором та репресованими його учнями, найбільшою мірою прислужилась діяльність послідовників В. Перетца, що емігрували за кордон. Крім Л. Білецького, який у 1926 р. створив "Основи літературно-наукової критики" і присвятив їх В. Перетцу (розмова про них у наступному розділі), на особливу згадку тут заслуговує Д. Чижевський, який в останні роки семінару В. Перетца тільки з'явився в Київському університеті і відвідував його на правах вільного слухача, оскільки навчався не на історико-філологічному, а на філософському факультеті. Але й цього було достатньо, щоб він назавжди залишився відданим саме філологічному методу в літературознавстві. Враховуючи досвід старшого за себе М. Зерова, він у 40—50-х роках запропонував суто філологічне прочитання історії української літератури до початку XX ст. Особливість того прочитання (про нього буде мова у сьомому розділі) полягає в тому, що воно враховувало деякі особливості естетичних підходів до літератури, які то відроджувались, то пригасали в середовищі і світового, І українського літературознавства першої половини XX ст. Цей процес ішов у річищі того модерного розуміння літературної творчості, яке пробували утвердити в українській літературі згадувані молодомузівці та "хатяни", і водночас — у протистоянні тому радянському, соцреалістичному літературознавству, котре гальмувало розвиток української науки про літературу в XX ст. понад п'ятдесят років.


 
Якщо Ви помітили помилку в тексті позначте слово та натисніть Shift + Enter
< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >
 
Дисципліни
Агропромисловість
Банківська справа
БЖД
Бухоблік та Аудит
Географія
Документознавство
Екологія
Економіка
Етика та Естетика
Журналістика
Інвестування
Інформатика
Історія
Культурологія
Література
Логіка
Логістика
Маркетинг
Медицина
Менеджмент
Нерухомість
Педагогіка
Політологія
Політекономія
Право
Природознавство
Психологія
Релігієзнавство
Риторика
РПС
Соціологія
Статистика
Страхова справа
Техніка
Товарознавство
Туризм
Філософія
Фінанси