Навігація
Головна
Авторизація/Реєстрація
Про нас
Правила користування
Політика конфіденційності
Угода користувача
Політика Cookies
Контакти
 
Головна arrow Політологія arrow Зовнішня політика України
< Попер   ЗМІСТ   Наст >

ЗОВНІШНЯ ПОЛІТИКА УКРАЇНИ в 50—80-х роках

Українська дипломатія періоду "відлиги"

Перший етап відлиги, розрядки у відносинах Схід-Захід, пов'язаний з іменем М. Хрущова. З погрозами застосування ядерної зброї як з боку СІЛА, так і СРСР, виникали ситуації навколо сірійського конфлікту 1957 р., Лівану і Тайваню 1958 р., Берліна 1961 р., Карибської кризи 1962 р. тощо. Водночас, такими методами досягти порозуміння та співпраці у міжнародних відносинах було доволі проблематичним.

Перші спроби після XX з'їзду КПРС відійти від сталінського курсу відносно Східної Європи, що виявилися у визнанні за кожним народом права обирати свій шлях розвитку, були відкинуті в 1956 р. введенням радянських військ і кривавим придушенням повстання угорського народу, що повстав проти нав'язаного ззовні режиму Ракоші. Після XX з'їзду М. Хрущов опинився під вогнем критики "старої гвардії". В. Молотов, Г. Ма- ленкова звинувачували його в тому, що він розвалює соціалістичну систему, сприяє угорській кризі. Лякала М. Хрущова і перспектива виходу Угорщини з Варшавського договору та перспектива її приєднання до НАТО. У результаті воєнно-блокова логіка взяла гору і події в Угорщині були розцінені як контрреволюційний заколот. Натомість, у листопаді 1956 р. сесія ГА ООН визнала вторгнення радянських військ в Угорщину і встановлення режиму Я. Кадара як порушення принципів міжпародних відносин та норм Статуту ООН. Водночас український представник при ООН В. Сапожников виступав з категоричним протестом проти пропозиції західних держав про направлення до Угорщини спостерігачів від ООН, називаючи це "втручанням у внутрішні справи незалежної держави". При цьому не могло бути й мови про втручання СРСР у внутрішні справи.

У таких доволі складних умовах недовіри і неприязні, в якій опинилась і українська дипломатія, було нелегко повернути авторитет. Наприкінці 50-х років XX ст. для України з'явилась нова можливість відкрити зовнішній світ для себе і самій стати більш відкритою. Цьому сприяло відкриття 1957 р. Постійного представництва Української PCP при ООН. І хоча в науковій літературі можна доволі часто натрапити на негативні оцінки щодо ефективності його діяльності, воно все ж стало одним із небагатьох рупорів України на міжнародній арені. Одразу після відкриття Постпредство розпочало, попри основну діяльність, займатися питаннями пропаганди та контрпропаганди. Відомим фактом є діяльність численних громадсько-політичних організацій української діаспори у США. Поширення українських друкованих матеріалів у середовищі американських конгресменів сприяли поверненню час від часу їх до розгляду "українського питання" в Конгресі США. Звичайно, це розглядала українська дипломатія як ворожі дії. Саме тим було зумовлене таке активне листування Постпредства з центральним апаратом МЗС УРСР стосовно поширення в системі ООН друкованої продукції радянської України як засіб контрпропаганди та популяризації УРСР. На початку 60-х років бібліотека АН УРСР стала однією з депозитарних бібліотек ООН, що давало змогу не лише отримувати чи обмінюватись матеріалами, а й поширювати пропагандистську радянську літературу на захід.

Загалом можна говорити про те, що зовпішня політика періоду "хрущовської відлиги" пов'язана з іменем міністра закордонних справ Л. Паламарчука, який з 11 травня 1954 р. почав виконувати свої обов'язки на цій посаді. До плюсів міжнародної активності України треба віднести розширення чисельності міжнародних організацій, здебільшого, спеціалізованих організацій системи ООН, у яких Україна отримує членство. Це, насамперед, Організація Об'єднаних Націй з питань освіти, науки і культури (ЮНЕСКО), Міжнародпа Організація Праці (МОП) 1954 р. та Міжнародне Агентство з атомної енергії (МА- ГАТЕ) 1957 р., які вважалися сталінською ідеологічною надбудовою радше ідеологічним інструментом імперіалістичних держав, аніж інструментом міжнародної співпраці у різних сферах. Діяльність у міжнародних організаціях не була настільки безхмарною для українських дипломатів. Беручи участь у МОП, українські дипломати наполягали на ухваленні рішень щодо "покращення умов праці" працівників металургії, вугільної промисловості тощо, тоді як у СРСР на ці проблеми практично не зважали. Виступаючи за заборону розробки ядерних озброєнь, вважаючи це надбанням імперіалістичних держав, українська дипломатія не могла не знати про ядерну програму Кремля, зорієнтовану далеко не на мирний атом.

Розширенням своєї присутності на міжнародній арені Україна може завдячувати Міжпарламентському Союзу, до якого вона вступила 1955 р. Це було зумовлене необхідністю "встановлення безпосередніх зв'язків між парламентами, обміну парламентськими делегаціями, виступами парламентських делегацій однієї країни у парламентах інших країн...". Водночас процес вступу до Міжпарламентського союзу ускладнила правова колізія. Оскільки УРСР була представлена у Верховній Раді СРСР, українським дипломатам доволі довго довелося розтлумачувати західним колегам юридичні тонкощі української суверенності у рамках СРСР. Внаслідок цього українську делегацію прийняли до союзу на 44-й сесії Міжпарламентського союзу у Гельсінкі.

Якщо 1950 р. Україна була членом 20-ти міжнародних організацій та їх органів й інституцій, то на 1958 р. цей перелік зріс ще на 16. За даними міністерства закордонних справ УРСР, протягом 1964—1962 pp. республіка уклала 50 угод, конвенцій і договорів, беручи безпосередню участь у 29-ти міжнародних інституціях.

Як член ООН, республіка значну увагу зосереджувала на питанні недопущення нової світової війни. На XII сесії ГА ООН у жовтні 1967 р. Голова української делегації JI. Паламарчук заявив, що з метою послаблення міжнародної напруженості потрібно насамперед радикально вирішити проблеми роззброєння, повністю заборонити атомну і водневу зброю, припинити її виробництво, суттєво скоротити збройні сили і військові бюджети. З серпня 1960 р. Постійне представництво УРСР при ООН надіслало ноту на ім'я Генерального Секретаря ООН, в якій висловлювалась пропозиція про особисту участь глав урядів держав-членів ООН у розгляді проблем роззброєння на Генеральній Асамблеї.

Та досягти взаємних домовленостей на той час ще було неможливо, і не в останню чергу через неконструктивну позицію Радянського Союзу. Незважаючи на це, делегація Української PCP і на наступних сесіях ГА ООН продовжувала підтримувати радянські пропозиції про загальне і повне роззброєння, виступала з власними ініціативами щодо низки питань. Так, на XV сесії ГА ООН у вересні 1960 р. український міністр*53, чи не вперше за роки членства, виголосив промову українською мовою, під час обговорення "Декларації про надання незалежності колоніальним володінням та народам". Цю Декларацію ухвалила Генеральна Асамблея більшістю голосів. Єдиний пункт, що різнився від радянських пропозицій, який вдалося зберегти західним державам, і країнам, що їх підтримували, — це положення про дозвіл іноземним державам мати у країнах Азії й Африки, за згоди другої сторони, військові бази.

*53: {Л. X. Паламарчук очолював українські делегації на IX—XIX сесіях Генеральної Асамблеї ООН.}

На цій самій сесії українська делегація виступила ініціатором ухвалення резолюції про засудження расової та національної ворожнечі. Україна стала одним із ініціаторів та підписан- тів Конвенції про територіальне море та прилеглу зону й Конвенції про відкрите море та про континентальний шельф (1958 р.), що не втратили актуальності для сучасної зовнішньої політики України. На XVI сесії ГА ООН Україна виступила з ініціативою боротьби за загальну писемність. У 1963 р., за активної участі української сторони, було схвалено Декларацію про ліквідацію всіх видів расової дискримінації тощо.

Активна зовнішньополітична діяльність України натрапляла й на певні перешкоди, пов'язані з міжблоковим протистоянням СРСР і СІЛА. В 1955 р. Конгрес США опублікував документи, які аргументували відсутність міжнародно-правових підстав для членства в ООН УРСР та Білорусі. У них стверджувалось, що ці республіки не є незалежними та суверенними держдавами, а набули членства внаслідок політичних торгів і домовленостей. Однак цей скандал, як і інші, не зміг підірвати авторитету української дипломатії. Зовнішньополітичні доволі вдало доповнювали зовнішньоекономічні відносини. Динамічно зростав товарообіг між країнами. Якщо 1957 р. підприємства республіки доставляли продукцію в 31 країну світу, то 1960 р. — у 41, а вже 1965 р. — у 81 країну. В 1965 р. підприємства республіки здійснювали доставлення машин, устаткування, приладів і матеріалів для 390 об'єктів, які споруджували в інших країнах за технічною допомогою СРСР. Питома вага України в зовнішньо-торговельному обігу СРСР становила 23 %.

Важливим напрямом розвитку зовнішньополітичної активності стала так звана "народна дипломатія", що виявилася у конгресах миру, започаткованих у середині 50-х років радянськими керівниками. Тісні багатогранні зв'язки встановлювалися й між спорідненими областями і містами-побрати- мами України та зарубіжних країн. їх ініціаторами були створені у 1957—1958 рр. радянсько-польські, радянсько-чехословацькі, радянсько-болгарські, радянсько-угорські, радянсько-румунські товариства дружби і співробітництва. На середину 1962 р. такі зв'язки мали 15 областей і міст України. Діяльність товариств на той час була під жорстким контролем партійної номенклатури, однак давала бодай якусь надію на представлення України у світі.

5 липня 1963 р. СРСР, США і Англія підписали в Москві договір про заборону ядерних випробувань в атмосфері, космічному просторі і під водою, а 19 листопада 1965 р. на пленарному засіданні ГА ООН ухвалили Резолюцію про нерозповсюдження ядерної зброї, де була частка зусиль і Української PCP, її представників в ООН. Світ вступав у нову фазу розвитку міжнародних відносин. Активізувався переговорний процес щодо досягнення порозуміння та розширення сфер співпраці між країнами.

 
< Попер   ЗМІСТ   Наст >
 

Дисципліни
Агропромисловість
Банківська справа
БЖД
Бухоблік та Аудит
Географія
Документознавство
Екологія
Економіка
Етика та Естетика
Журналістика
Інвестування
Інформатика
Історія
Культурологія
Література
Логіка
Логістика
Маркетинг
Медицина
Менеджмент
Нерухомість
Педагогіка
Політологія
Політекономія
Право
Природознавство
Психологія
Релігієзнавство
Риторика
РПС
Соціологія
Статистика
Страхова справа
Техніка
Товарознавство
Туризм
Філософія
Фінанси
Інші
?>