Навігація
Головна
ПОСЛУГИ
Авторизація/Реєстрація
Реклама на сайті
 
Головна arrow Політологія arrow Політологія
< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >

Міжнародні відносини і зовнішня політика держави

  • • Сутність та основні параметри міжнародних відносин і зовнішньополітична діяльність держави.
  • • Основні міжнародні й регіональні організації.
  • • Тенденції сучасного світового розвитку.
  • • Україна в контексті міжнародних відносин.

Міжнародні відносини — це сукупність різноманітних відносин (політичних, економічних, дипломатичних, ідеологічних) між національними державами або групами національних держав, а також створеними ними світовими й регіональними організаціями, у процесі взаємодії яких складається певний світовий або регіональний правовий порядок.

Головними суб'єктами міжнародних відносин на сучасному етапі є національні держави, які для вироблення певних форм, моделей взаємодії об'єднуються у всесвітні й регіональні міжнародні організації (ООН, МВФ, НАТО та ін.).

Типи таких організаційних структур мають різну мету, різні межі компетенції та різні правила гри. Вони поділяються за геополітичним простором — на всесвітні (МВФ, ООН) й регіональні (Рада Європи, Європейський Союз); за рівнем суспільного розвитку — високорозвинуті (наприклад, США, Гонконг, Сінгапур, Канада та ін.), середньорозвинуті (наприклад, країни Східної Європи і Латинської Америки) і слаборозвинуті, або бідні (наприклад, країни СНД, Африки та ін.); за ступенем інтегрованості — сильно інтегровані (наприклад, країни Європейського Союзу, які мають спільні представницькі та урядові структури і прямують до єдиної валютної та митної систем згідно з Маастрихтськими угодами) і слабо інтегровані (наприклад, країни СНД). Сучасні процеси інтеграції залежать від створення гомогенних політичної, правової, економічної та культурної систем.

Міжнародні відносини за сферами суспільної діяльності поділяють на політичні, дипломатичні, правові, культурно-гуманітарні. Слід зазначити, що нинішня національна держава охоплює одночасно весь спектр міжнародних відносин: є учасницею багатьох міжнародних політичних, економічних і культурно-гуманітарних організацій, підтримує дипломатичні відносини і має дипломатичне представництво у більшості країн світу, підписує міжнародні договори і дотримується певних міжнародних принципів та норм у контексті як світових, так і регіональних організацій.

Основними формами міжнародної взаємодії є співпраця, суперництво і конфлікт.

Співпраця здійснюється через участь у різних міжнародних організаційних структурах, через двосторонні й широкомасштабні договори про дружбу і співробітництво. Воно є найперспективнішою, адекватно відповідає геостратегічним інтересам суб'єктів міжнародних відносин і називається стратегічним партнерством.

Стратегічне партнерство передбачає найбільш масштабний і взаємовигідний спосіб взаємодії у різноманітних сферах суспільного життя.

Суперництво передбачає мирний характер боротьби між державами за вигідну реалізацію свого національного інтересу, починаючи від поширення своїх капіталів і технологій до розміщення військових баз. Суперництво має місце як серед країн, які перебувають у відносинах стратегічного партнерства, так і у відносинах конфронтації.

Конфлікти на міжнародному рівні виникають, коли не вдається врегулювати несумісні інтереси двох держав або їх груп. Вони можуть виражатися в денонсації договорів, розриві дипломатичних відносин, економічній блокаді, провокуванні внутрішньої дестабілізації шляхом інформаційних диверсій, терористичних актів, військових переворотів, громадянської і світової воєн.

Суб'єктами міжнародних відносин виступають також недержавні організації: транснаціональні корпорації, партії, релігійні організації, туристичні групи і т. ін.

Міжнародні відносини грунтуються на двох основних принципах: сили і права.

Принцип сили незалежно від зміни співвідношення в його структурі тих чи інших елементів залишається найважливішим чинником геополітики.

Термін геополітика у його первісному значенні (згідно з теоретичними розробками засновника цього напряму шведського вченого Р. Челлена і німецького дослідника Ф. Ратцеля, а також американських вчених X. МаккіндераіА. Мехени) трактується як вчення про державу, що прагне до розширення свого географічного і територіального простору. В сучасному розумінні цей термін трактується як наука і політика щодо вивчення міжнародних структур та механізмів їх взаємодії, закономірностей і тенденцій світового розвитку, а також використання її досягнень у практичній політиці національних держав, міжнародних союзів та блоків для забезпечення реалізації своїх геостратегічних і національних інтересів, збереження миру й забезпечення стабільності.

Принцип сили в геополітичному значенні означає, що держава або група держав здатні нав'язати іншим державам свої інтереси, поширювати свої впливи, використовуючи при цьому свої переваги у військовій силі, дипломатії, економічній могутності, технологічному та інтелектуальному розвитку.

Отже, сила держави у міжнародних відносинах не є постійною величиною. Вона змінюється в часі, і відповідно змінюються пріоритети щодо трактування та реального значення названих елементів.

Принцип права передбачає, що національна держава у міжнародних відносинах має спиратися не тільки на свою силу, а й дотримуватися норм міжнародного порядку. Так, сильна держава США без згоди Ради Безпеки не могла розпочати воєнних дій проти агресії Іраку в Кувейті або, наприклад, відносно слабкі держави, такі як Люксембург, Ісландія, цивілізовано розвиваються завдяки чинному міжнародному порядку.

Кожна національна держава у своїй зовнішній політиці як сукупності військових і дипломатичних, економічних і правових засобів намагається найбільш оптимально реалізувати свій національний інтерес. Поняття національні інтереси багатозначне. Воно має як об'єктивний, так і суб'єктивний сенс. В об'єктивному сенсі поняття "національні інтереси" — це усвідомлені й виражені у правових нормах об'єктивні потреби більшості громадян, а також політичної еліти в забезпеченні вигідного геополітичного статусу держави, національної безпеки, суспільної стабільності та цивілізованих стандартів життя людей. Якщо в недалекому минулому домінували два перших аспекти, то на сучасному етапі в розвинутих країнах набирають ваги два останніх.

У суб'єктивному значенні поняття "національні інтереси" має ідеологічне трактування залежно від політичного режиму, політичного курсу, що проводиться, міжнародного порядку та ін.

Часто за національні інтереси видаються інтереси держави або правлячих, міжнародних впливових кіл. Тому в суб'єктивному плані поняття "національні інтереси" часто стає об'єктом політичних спекуляцій з боку різноманітних політичних сил. Поняття "національні інтереси" має кілька аспектів: геополітичний, внутрішньополітичний та ідеологічний.

Геополітичний аспект національних інтересів передбачає збереження суверенітету і територіальної цілісності, а також свого місця й ролі в певному геополітичному просторі або поширення своїх впливів шляхом воєнної, економічної та інформаційної експансій, забезпечення балансу сил через міжнародні політичні, правові й економічні інститути.

Внутрішньополітичний аспект національних інтересів полягає в забезпеченні політичної стабільності й утриманні влади правлячих сил або, крім зазначених цілей, підвищенні життєвого рівня суспільної більшості.

Ідеологічний аспект національних інтересів передбачає обґрунтування різноманітних ідеологічних версій трактування змісту цих інтересів.

Міжнародна система виконує свої функції через світові та регіональні політичні, правові, економічні й культурні структури.

Найбільш впливовою і масовою світовою організацією є Організація Об'єднаних Націй (ООН), яка покликана забезпечувати міжнародний мир і безпеку, врегульовувати міжнародні конфлікти. ООН виникла після Другої світової війни і стала спадкоємицею Ліги Націй.

Найважливішим органом ООН є Рада Безпеки, котра складається з 15 членів-держав, з яких п'ять — постійні члени (США, Велика Британія, Китай, Франція, Росія) і десять — непостійні, що обираються на два роки Генеральною Асамблеєю. Рішення Ради Безпеки є вирішальним у міжнародних спорах і може включати як економічні санкції, так і застосування збройної сили проти країни-агресора.

Рішення Ради Безпеки з процедурних питань, а також питань, що стосуються мирного врегулювання спорів, приймається голосами семи членів Ради, серед яких не можуть бути всі постійні члени. Якщо Рада Безпеки вирішує питання щодо приборкання агресії, то кожний із постійних членів може застосувати право вето, внаслідок якого рішення не буде ухвалено.

Генеральна Асамблея ООН повинна тільки давати рекомендації учасникам конфлікту або Раді Безпеки. До прерогатив Генеральної Асамблеї належать: прийняття до ООН членів організації, а також їх виключення; рекомендації щодо підтримання міжнародного миру і безпеки; вибори тимчасових членів Ради Безпеки, Економічної і Соціальної Ради, призначення Генерального секретаря. Генеральний секретар як головний адміністратор ООН підзвітний Раді Безпеки і Генеральній Асамблеї, наділений правом представляти названим органам будь-яке питання, що стосується міжнародної безпеки.

Міжнародний Суд у Гаазі розглядає судові справи, що їх передають конфліктуючі сторони. Якщо якась зі сторін відкидає рішення Суду, інша сторона (або сторони) може передати цю справу до Ради Безпеки.

Крім зовнішньополітичних органів ООН функціонують спеціалізовані світові структури, такі як Світовий банк, Міжнародний валютний фонд (МВФ), Всесвітня організація торгівлі (ВТО), Організація Об'єднаних Націй з питань освіти, науки і культури (ЮНЕСКО), Всесвітня організація охорони здоров'я (ВООЗ).

Світовий банк, або Міжнародний банк реконструкції і розвитку, займається проблемами довгострокового економічного розвитку країн, які здійснюють складний процес модернізаційних трансформацій. Пріоритетними для нього є структурні перетворення економіки, системи освіти й охорони здоров'я, що вимагають довгострокового кредитування.

Банк спеціалізується на двох типах кредитів: цільові, призначені для фінансування конкретних інвестиційних проектів (наприклад будівництва доріг), і програмні, покликані допомогти уряду провести структурну перебудову галузей промисловості чи системи зв'язку.

МВФ займається проблемами ринкових перетворень країн, які здійснюють цей процес, акцентуючи увагу здебільшого на проблемах фінансової стабілізації — скороченні бюджетного дефіциту і приборканні темпів зростання грошової маси. Якщо уряди не дотримуються цих вимог, вони можуть не отримати кредити МВФ. Останнім часом (особливо після фінансової кризи 1997—1998 рр. у Південно-Східній Азії та Росії) політика МВФ стала більш жорсткою до країн, які не виконують своїх зобов'язань щодо макроекономічної стабілізації. Припинення кредитування з боку МВФ є своєрідним сигналом для Світового банку та інших іноземних інвесторів про несприятливий інвестиційний клімат у країні.

Міжнародна торгівля регулюється правилами СОТ. В основу системи СОТ закладено чотири принципи:

  • 1) членство у СОТ передбачає добровільне визнання країною — учасницею організації правил цієї системи;
  • 2) країни, які належать до цієї системи, користуються режимом найбільшого сприяння в торгівлі;
  • 3) зниження торговельних бар'єрів між країнами — членами СОТ шляхом переговорів;
  • 4) між членами СОТ діє принцип "справедливої торгівлі", згідно з яким країни-учасниці, по-перше, не можуть збільшувати тарифи після того, як вони під час переговорів погодилися на зниження, по-друге, зобов'язані дотримуватися того податкового режиму, який був у країні, де вироблялися ці товари, по-третє, використовувати експортні субсидії.

ЮНЕСКО має за мету сприяти співпраці між народами за допомогою освітніх, наукових і культурних заходів. Організація публікує звіти про стан цих галузей у світі, розробляє і фінансує ряд важливих міжнародних освітніх і наукових проектів.

ВООЗ діє в таких напрямках: контроль і боротьба з інфекційними хворобами, допомога національним службам здоров'я, профілактика явищ, пов'язаних з екологією.

Ще однією глобальною й водночас регіональною організацією є ОБСЄ (Організація з безпеки та співробітництва в Європі). ОБСЄ започаткувала гельсінський процес — правозахисний рух. У 1990 р. у Парижі створено постійні інститути ОБСЄ: 1) на найвищому рівні домовилися проводити кожні два роки зустріч глав держав і глав урядів; 2) створено Раду міністрів ОБСЄ, яка складається з міністрів закордонних справ; 3) функціонує Комітет старших урядників, який проводить зустрічі щонайменше раз на три місяці.

Крім того, згідно з Паризькою хартією створено три постійні органи: Секретаріат, Центр запобігання конфліктам, Бюро для демократичних інститутів і прав людини. Однак слід зазначити, що роль ОБСЄ у міжнародній політиці обмежена як щодо компетенцій, так і засобів впливу.

До організації глобально-регіонального плану можна віднести також Велику сімку, до якої входять найбільш розвинуті держави світу: США, Велика Британія, Канада, Німеччина, Японія, Італія, Франція. Ця організація представлена на найвищому рівні главами урядів і міністрами закордонних справ.

Серед регіональних міжнародних організацій найбільш впливовими є Рада Європи та Європейський Союз (ЄС), який об'єднує такі держави: Бельгію, Данію, Німеччину, Францію, Грецію, Ірландію, Італію, Люксембург, Нідерланди, Португалію, Велику Британію, Іспанію, Швецію, Австрію, Фінляндію.

Рада Європи, яка об'єднує 40 країн-членів, функціонує як міжурядова організація для забезпечення розвитку демократії, гарантій прав та свобод людини у країнах Центральної та Східної Європи згідно з принципами та нормами Загальної декларації прав людини, Європейської конвенції з питань прав і свобод людини, Європейської культурної конвенції, Європейської соціальної хартії, Рамкової конвенції з питань захисту національних меншин.

Структура Ради Європи складається: з Парламентської асамблеї, Комітету міністрів, Конгресу місцевої та регіональної влади, Суду з прав людини у Страсбурзі та дорадчого органу, до якого входять недержавні організації ухвалює консультативним статусом ("Репортери без кордонів", Моніторинговий комітет та Венеціанська комісія). Парламентська асамблея на підставі інформації, отриманої від недержавних організацій, приймає рішення, яке пізніше затверджується Комітетом міністрів.

ЄС є найбільш інтегральною організацією у світі в політичному, правовому та економічному аспектах. На сьогодні ЄС об'єднує 27 країн, серед яких: Австрія, Бельгія, Велика Британія, Греція, Данія, Ірландія, Іспанія, Італія, Люксембург, Нідерланди, Німеччина, Португалія, Фінляндія, Франція, Швеція, Латвія, Литва, Естонія, Польща, Угорщина, Чехія, Словаччина, Словенія, Кіпр, Мальта, Болгарія і Румунія. У політико-правовому аспекті ЄС має такі органи:

  • — Європейський парламент, який у складі 732 осіб обирається терміном на 5 років громадянами країн-учасниць і виконує такі функції: законодавчу, політичних ініціатив, демократичного контролю, ухвалення складу Європейської комісії;
  • — Європейська Рада, яка об'єднує глав держав або урядів, визначає головні пріорітети політики ЄС і розв'язує спірні проблеми, які не вдалося вирішити Раді ЄС;
  • — Рада ЄС (Рада міністрів), яка складається з уповноважених представників урядів країн-учасниць здійснює координацію загальноєвропейської економічної політики та приймає рішення щодо визначення напрямів законодавчої стратегії Ради Європи;
  • — Європейська Комісія, що складається з членів призначених урядами своїх країн і виконує такі функції: законодавчої ініціативи, контролю над виконанням законодавства ЄС та використання субсидій і здійснення управління у різних галузях політики ЄС (аграрній, торговельній, бюджетній тощо);
  • — Європейський Суд, який розглядає конфлікти між державами — членами ЄС, інститутами ЄС, ЄС і фізичними та юридичними особами;
  • — Палата аудиторів — здійснює перевірку доходів і видатків ЄС.

В економічному аспекті ЄС прагне створення спільного ринку, який передбачатиме ліквідацію всіх митних бар'єрів, вільне переміщення товарів, послуг, капіталів та осіб (згідно з Шенгенською угодою), взаємне визнання наукових і професійних ступенів та дипломів, лібералізацію і вирівнювання фінансових служб банків, інвестицій, страхувань, запровадження єдиних стандартів у промисловості.

На сучасному етапі діють єдиний паспорт для всіх громадян ЄС, вільні умови руху туристів і робітників усередині Союзу, а також валютна одиниця — євро, запроваджена з 1 січня 1999 р.

Оборонну функцію країн Заходу виконує Організація Північноатлантичного договору (НАТО), яка об'єднує такі країни: Бельгію, Велику Британію, Нідерланди, Грецію, Данію, Францію, Італію, Іспанію, Ірландію, Ісландію, Канаду, Люксембург, Німеччину, Норвегію, Португалію, Туреччину, США, Чехію, Польщу, Угорщину, Болгарію, Латвію, Литву, Естонію, Румунію, Словаччину. Якщо до розпаду СРСР НАТО протистояла як військовий союз Організації Варшавського договору, то нині організація виконує функції європейської інтеграції країн Східної і Центральної Європи.

До керівних органів НАТО належать: Північноатлантична рада — вищий орган, наділений правом приймати рішення; Генеральний секретар НАТО — найвища посадова особа альянсу, яка є водночас Головою Північноатлантичної ради.

Співпраця з НАТО дає змогу країнам-партнерам наблизити свій військово-промисловий комплекс, організаційну структуру збройних сил, технічні та оперативно-тактичні параметри до стандартів країн Заходу, встановити демократичний контроль над військовими структурами. Слід додати, що членство в НАТО є одним із основних факторів євроатлантичної інтеграції, що забезпечує країні-члену повноцінну участь у системі європейської безпеки, надійний захист її суверенітету і територіальної цілісності. Водночас План дій щодо членства в НАТО (ПДЧ) передбачає запровадження країнами — кандидатами у члени Альянсу — європейських стандартів демократії, верховенства права та добробуту.

До впливових регіональних міжнародних структур належать також інші організації: Організація країн — експортерів нафти (ОПЕК); Організація американських держав (ОАД) — країни Латинської, Центральної Америки і США; Організація африканської єдності — ОАЄ, яка об'єднує 50 держав; Асоціація південно-східних азіатських держав (АСЕАН), до якої входять Індонезія, Малайзія, Філіппіни, Сінгапур, Таїланд.

Тенденції сучасного світового розвитку. Для розуміння сучасних глобальних і регіональних тенденцій необхідно з'ясувати сутність модернізаційних і геополітичних концепцій.

Теорії модернізації пояснюють суспільно-політичний розвиток країни як еволюційний перехід від традиційного суспільства, що ґрунтується на простому відтворенні, ремісничих технологіях, общинно-корлоративних цінностях, орієнтації на минуле, до модерного суспільства, що ґрунтується на застосуванні прогресивних технологій, розширенні свободи людини, цінностях індивідуалізму, раціоналізму і прагматизму.

Модернізаційні теорії виділяють кілька етапів модернізації:

  • 1) доіндустріальний (охоплює період XVI—XVII ст.), який започаткував виникнення якісно нових духовних орієнтирів на основі ідей Ренесансу і Реформації;
  • 2) ранньоіндустріальний, що характеризується переходом від мануфактурного виробництва до машинного, фабрично-заводського;
  • 3) пізньоіндустріальний (США — 1914—1929 рр., Західна Європа — ЗО—50-тіроки, Японія — 50—60-ті роки), що характеризується змінами в інженерній організації праці, конвеєрним виробництвом, орієнтацією на масовий випуск стандартної продукції, поглибленням міжнародного поділу праці й розширенням та ускладненням міжособистісних комунікацій, зміною парадигми індивідуалізму як особистої відповідальності на індивідуалізм комфорту;
  • 4) постіндустріальний, що передбачає, по-перше, перевагу сфери послуг над сферою промислового виробництва; по-друге, домінування інформаційних технологій, зростання попиту на нову символічну форму капіталу — знання; по-третє, формування різносторонньої, духовно багатої людини на ґрунті прагматизму, а не альтруїзму; по-четверте, зміну старих класових і національних конфліктів на конфлікти між різними типами культур, а також носіями модерних і традиційних цінностей тощо.

Крім модернізаційних теорій побутують ще теорії постмодернізаційні, які на відміну від попередніх намагаються поєднати універсальні цінності західної цивілізації з національними традиційними цінностями. У зв'язку з цим виділяють кілька моделей модернізації.

Перша модель модернізації (Західна Європа і Північна Америка) виникла органічно на ґрунті власної культури модернізації або була впроваджена шляхом транснаціональної міграції.

Друга модель (Японія, Південна Корея, Гонконг, Тайвань) виникла на основі засвоєння західних політичних, економічних і правових інститутів, з адаптацією їх до цінностей традиційної культури.

Третя модель (Пакистан, Індія, Колумбія) передбачає впровадження окремих елементів західних систем, зокрема ринкової економіки, консервуючи при цьому низку елементів традиційного способу життя.

Антиподами теорій модернізації та постмодернізації є теорії відсталості й залежного розвитку, які стверджують, що, по-перше, відсталість є необхідною умовою світового розвитку; по-друге, причиною відсталості є світовий капіталізм, який нещадно експлуатує ресурси слаборозвинутих країн і тим самим гальмує їх розвиток; по-третє, перевагами західного способу життя можуть скористатися лише окремі елітні суспільні групи.

Якщо теорії модернізації та постмодернізації розглядають перспективу вирішення складних глобальних проблем розвитку світу під кутом зору модернізаційних трансформацій як основного фактора підтягування решти країн до стандартів Заходу і розв'язання тим самим наявних конфліктів, то геополітичні теорії здебільшого намагаються визначити цю перспективу на основі створення нового балансу сил після розпаду СРСР і біполярної системи міжнародного порядку.

З. Бжезінський вважає, що основним у геополітичних стратегіях Заходу, і зокрема США, має бути консолідація геополітичного простору в межах колишнього СРСР. У зв'язку з цим учений поділяє Європу на три Європи:

  • — Європа-1 — Західна Європа;
  • — Європа-2 — центральноєвропейські країни із західними культурними традиціями;
  • — Європа-3 — східні європейці колишнього СРСР (Балкани, Балтія, Україна, Білорусь).

Виходячи з цього поділу, З. Бжезінський робить висновок, що Європа-2 буде інтегруватися без особливих труднощів, а Росія буде довго залишатись євразійською країною. Тому США необхідно надавати допомогу країнам Європи-3, особливо Україні, у процесі здійснення реформ, аби інтегрувати їх у європейський геополітичний простір і тим самим змусити Росію зректися імперської геополітики.

С. Хантінгтон, виділяючи ряд цивілізацій (західну, конфуціанську, японську, ісламську, слов'яно-православну, латиноамериканську та африканську), вважає, що основні конфлікти у майбутньому відбуватимуться між країнами різних культур-но-цивілізаційних типів. За С. Хантінгтоном, логіка великих конфліктів має таку хронологію: конфлікти між монархічними династіями, національними державами, ідеологічними системами (капіталізмом і соціалізмом) і, нарешті, після розпаду біполярного міжнародного порядку — між країнами різних цивілізаційних типів. Зародження таких конфліктів, вважає С. Хантінгтон, почалося на Балканах, де, на його думку, точиться боротьба між народами західної (словенці, хорвати), слов'яно-православної (серби, чорногорці) і мусульманської (боснійські мусульмани) цивілізацій.

Конфлікти між цивілізаціями, на думку вченого, можуть призвести до порушення сучасної системи міжнародного порядку. У зв'язку з цим С. Хантінгтон рекомендує політикам Заходу позбутися ілюзій щодо універсальності своєї культури і можливості ЇЇ поширення на суспільства інших культурних типів, а зміцнити свої позиції за рахунок інтеграції країн Східної і Центральної Європи із західними традиціями шляхом їх вступу до НАТО.

Україна після проголошення незалежності стала активним суб'єктом міжнародної політики. Основні засади зовнішньої політики України сформульовано в таких документах, як Декларація про державний суверенітет і "Основні напрями зовнішньої політики України", Конституція України, Концепція національної безпеки. В цих документах підкреслюється, що зовнішньополітична діяльність України спрямована на забезпечення її національних інтересів та безпеки шляхом підтримання мирного і взаємного співробітництва з різними державами за загальновизнаними принципами і нормами міжнародного права.

Україна як суб'єкт міжнародних відносин зарекомендувала себе як миролюбна, без'ядерна, позаблокова держава з чіткими зовнішньополітичними орієнтирами на зміцнення міжнародної безпеки, інтеграцію до міжнародних організаційних структур. У цьому аспекті вагомими досягненнями міжнародної політики України слід вважати:

  • — приєднання до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї (1994 р.), ліквідацію стратегічного і тактичного ядерного потенціалу;
  • — підписання факультативного протоколу до Міжнародного пакту про громадянські і політичні права (1991 р.);
  • — членство в ОБСЄ, Раді Європи, а також у МВФ, Світовому банку та Європейському банку реконструкції і розвитку;
  • — налагодження співробітництва з ЄС і НАТО шляхом підписання програми "Партнерство заради миру" і "Хартії про особливе партнерство з НАТО", в якій задекларовані гаранти безпеки України в новій системі європейського порядку;
  • — налагодження контактів з країнами Великої сімки, Центрально-Східної Європи, Латинської Америки, Близького та Середнього Сходу, Африки та Азіатсько-Тихоокеанського регіону;
  • — підписання договорів про дружбу і співробітництво зі своїми найближчими сусідами, зокрема Росією і Польщею, завдяки яким вдалося юридично закріпити існуючий між ними територіальний статус кво.

Підкреслюючи вагомі досягнення міжнародної політики України, слід зазначити, що вона не повністю використовує вигідні геополітичні умови для ефективної реалізації своїх національних інтересів. Це стосується передусім відсутності чітких геостратегічних орієнтирів серед політичного істеблішменту України.

Стосовно цієї проблеми можна виділити декілька геополітичних стратегій: євразійську, євроатлантичну, самобутнього розвитку, багатовекторністі, нейтрального статусу.

Кожна концептуальна модель геополітичних орієнтирів має свої аргументи і контраргументи. Однак найперспективні-шою концептуальною моделлю можна вважати швидку інтеграцію у західноєвропейські структури, засвоєння західних цінностей і способів комунікації, оскільки це прискорить процес суспільних трансформацій України, вихід її з глибокої системної кризи. Більше того, політичні еліти перехідних країн, які стали підконтрольними євроатлантичним структурам, вимушені проводити швидкі суспільні перетворення відповідно до плану дій, узгодженого з ними.

На сучасному етапі розвитку Україні вдалося зробити ряд вагомих кроків на шляху євроінтеграції. До них можна віднести: набуття статусу країни із ринковою економікою (визнаного США і ЄС); приєднання до Болонської угоди; вступ до СОТ у 2008 р. (на підставі ухвалення рішення Генеральною Радою СОТ). Україна також задекларувала свій намір приєднатися до ПДЧ в НАТО на підставі заяви трьох вищих посадових осіб держави.

Крім цього Україна намагається успішно завершити проблеми делімітації (детального узгодження лінії державного кордону, що підписується сторонами і затверджується парламентами) і демаркації (визначення й позначення кордонів на місцевості) сухопутних і морських кордонів з Росією, що є істотним фактором порушення національної безпеки України.

 
Якщо Ви помітили помилку в тексті позначте слово та натисніть Shift + Enter
< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >
 
Дисципліни
Агропромисловість
Банківська справа
БЖД
Бухоблік та Аудит
Географія
Документознавство
Екологія
Економіка
Етика та Естетика
Журналістика
Інвестування
Інформатика
Історія
Культурологія
Література
Логіка
Логістика
Маркетинг
Медицина
Менеджмент
Нерухомість
Педагогіка
Політологія
Політекономія
Право
Природознавство
Психологія
Релігієзнавство
Риторика
РПС
Соціологія
Статистика
Страхова справа
Техніка
Товарознавство
Туризм
Філософія
Фінанси
Інші