Навігація
Головна
ПОСЛУГИ
Авторизація/Реєстрація
Реклама на сайті
 
Головна arrow Література arrow Історія українського літературознавства
< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >

М. Драгоманов і його порівняльна методологія в дослідженні фольклорної та професійної літератури

Розглядаючи українську літературу в історичному розвої, М. Петров робить акцент на залежності її в різний час або від польської, або від російської літератури. М. Дашкевич не відкидає цілком таких залежностей, але ставить їх на другий план. Він вважає, що М. Петров не мав підстав схилятися до думки М. Драгоманова про головне значення для української літератури "русского влияния" (55), оскільки факти засвідчують інше: "Висхідною позицією в розвитку української літератури була любов до своєї народності, природна, а не привнесена ззовні потреба самовираження рідним наріччям, прив'язаність до рідного слова. Ці рушійні сили поступово зміцнювались разом із розвитком самопізнання і самосвідомості" (103).

Піддав критиці М. Дашкевич і думку М. Петрова щодо періодизації нової української літератури. М. Петров пішов частково за М. Драгоманов им і запропонував розглядати її за п'ятьма періодами: псевдокласицизм, сентименталізм, романтизм, націоналізм ("отражение темных славянофильских стремлений") і демократизм (54). Таку періодизацію не можна було прийняти тому, що, по-перше, в її основу не покладено єдиний критерій: перші три означено за естетичним (стильовим) принципом, а наступні два — за ідеологічним. По-друге, не всі з означених періодів можна заповнити конкретними літературними явищами. Наприклад, псевдокласицизм — період в українській літературі дуже сумнівний. "Було переконливо доведено, що псевдокласицизм, який мав достатньо сил у літературі XVIII ст., виявився дуже слабким у літературі XIX ст. Зокрема в українській літературі він зовсім не мав сил. Ми не знаємо, хто з українських поетів може бути названим прихильником псевдокласицизму. Писання байок, переробка небагатьох античних сюжетів на цілком новий, народний лад не дають прав на приурочення до псевдокласичного напряму". Щодо конкретних авторів, продовжував М. Дашкевич, є очевидним, що, скажімо, в дусі псевдокласицизму витримано лише окремі мотиви поеми І. Котляревського "Енеїда", а вже його "Наталка Полтавка" — це виразні рецидиви сентименталізму і т. д. Щодо оди І. Котляревського, то вона лише жанром своїм нагадує класицизм, а за іншими ознаками форми та за змістом вона цілком народна і їй слід шукати місце в інших напрямах.

Штучними видаються в М. Петрова так звані романтичний і націоналістичний періоди в українській літературі. До них віднесено всі явища відповідно раннього і пізнього романтизму. "Сенс такого розподілу, — підкреслює М. Дашкевич, — нам не зовсім зрозумілий. ...Так, наприклад, А. Метлинський зарахований М. Петровим до романтиків, але з не меншими підставами його можна було б помістити в групу націоналістів" (272). Найновіший період в українській літературі (60—70-ті роки) М. Петров не називає ніяк, і тому не ясно, як треба характеризувати, наприклад, творчість Марка Вовчка, І. Нечуя-Левицького та ін. На думку М. Дашкевича, тут треба говорити про новий період реалізму, елементи якого були і в раніших українських письменників, починаючи, наприклад, від І. Котляревського. Доречно сказати, що М. Дашкевич не поділяв у своїй праці думку П. Куліша, що нову українську літературу започаткував Г. Квітка-Основ'яненко. її витоки мають чіткий інший орієнтир — І. Котляревський. Не має значення те, що його головний твір ("Енеїда") побудований на запозиченому сюжеті. "В художніх творах важлива не стільки оригінальність фабули, скільки її обробка, той духовний зміст, який вкладається в запозичений сюжет. Данте, Боккаччо, Аріосто, Шекспір, Мольер, Гете не вигадували власних'фабул, а черпали їх із літературних творів, які траплялися їм під руку, або ж із народної словеснос-ті"(86). Це ж робив і Котляревський: у запозичений сюжет "Енеїди" він вдихнув цілком новий (український) зміст, і тому саме він є основоположником нової української літератури.

Проблематичним, на думку М. Дашкевича, був розгляд М. Петровим творчості Т. Шевченка. Його віднесено до "націоналістичного" періоду, що сприймається як несподіваний нонсенс. Т. Шевченко — поет загальнонародний, він умістив у своїх творах загальнолюдські болі й думи. У нього є запозичені мотиви, мотиви з фольклору, з Біблії чи з творчості інших поетів. Але вони осмислені по-новому і тому виросли в самостійні твори, що зрозумілі не тільки українському народові. Чи впливали на нього В. Шекспір, О. Пушкін та інші генії літератури? Безперечно, але так само, як і народна творчість чи творчість менш відомих українських поетів — попередників Т. Шевченка. Такі генії, як Т. Шевченко, готуються до народження всім попереднім досвідом літератури, вони з'являються в історії народів дуже рідко, і тому їх не можна вбгати в будь-який, тим більше — штучно вигаданий період, наприклад — націоналістичний.

Підсумовуючи розгляд праці М. Петрова, М. Дашкевич віддає належне автору за зібраний матеріал, за окремі вдало скомпоновані нариси про письменників, але ще раз наголошує, що в цій книзі, "за всього прагнення автора до наукового викладу фактів нема чіткої систематизації їх, яка б органічно випливала із самого матеріалу. Головні течії української літератури вияснені не зовсім задовільно і без належної повноти" (299). Отже, з цього погляду треба ще багато зробити всім наступникам М. Петрова. Його матеріали "будуть у великій нагоді майбутнім дослідникам" (301).

А якою ж буде майбутня доля самої української літератури? Над цим питанням М. Дашкевич теж замислювався, але тут його міркування зайшли в суперечність із власними спостереженнями і він віддав належне своєму імперському часові. Говорячи про те" що українська література є оригінальним витвором окремого народу, він водночас підкреслив (чи змушений був підкреслити), що вона є обласною частиною загальноросійської літератури. "Історія російської літератури повинна приділити українській словесності перше місце в ряду обласних вкладів у загальноросійську скарбницю духу і слова" (300). А в майбутньому "Розумний хід історії почав приводити обидві народності (російську й українську. — М. Н.) до тісного зближення і єднання. В міру неминучих стирань різких відмінностей у характері обох російських народностей, в міру зближення їх у загальній національній освіті і житейському спілкуванні значення української літератури ставатиме дедалі меншим і меншим" (268). Це висловлювання М. Дашкевича показове з погляду за-ангажованості автора режимними ідеями; вразливість його цілком очевидна також з наукової точки зору: воно не аргументоване жодним конкретним фактом, який би доводив занепад української літератури в майбутньому. Через це в наукових колах підтримувалась і розвивалась не ця ідея М. Дашкевича, а його роздуми про оригінальність української літератури і про продуктивні методи її дослідження.

Одним із таких методів М. Дашкевич вважав історико-порівняльний (компаративний). На його продуктивності наголошували дослідники міфів і фольклору, зокрема Гердер і брати Грімм, але особливо актуальним порівняльний метод стає в середині XIX ст.

 
Якщо Ви помітили помилку в тексті позначте слово та натисніть Shift + Enter
< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >
 
Дисципліни
Агропромисловість
Банківська справа
БЖД
Бухоблік та Аудит
Географія
Документознавство
Екологія
Економіка
Етика та Естетика
Журналістика
Інвестування
Інформатика
Історія
Культурологія
Література
Логіка
Логістика
Маркетинг
Медицина
Менеджмент
Нерухомість
Педагогіка
Політологія
Політекономія
Право
Природознавство
Психологія
Релігієзнавство
Риторика
РПС
Соціологія
Статистика
Страхова справа
Техніка
Товарознавство
Туризм
Філософія
Фінанси