Навігація
Головна
ПОСЛУГИ
Авторизація/Реєстрація
Реклама на сайті
 
Головна arrow Педагогіка arrow Соціальна педагогіка
< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >

СОЦІАЛЬНО-ПЕДАГОГІЧНА ДІЯЛЬНІСТЬ З ДІТЬМИ, ЩО ЗАЛИШИЛИСЯ БЕЗ ПІКЛУВАННЯ БАТЬКІВ

Сирітство — це соціальне явище, поява якого зумовлена наявністю в суспільстві дітей, батьки яких померли, а також дітей, які залишилися без піклування батьків у результаті позбавлення останніх батьківських прав або визнання їх в установленому порядку недієздатними, безвісти відсутніми.

Згідно з Конституцією України, "утримання і виховання дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, покладається на державу" (ст. 52).

Сирота — дитина, що тимчасово або постійно перебуває поза сімейним оточенням унаслідок втрати батьків, а також дитина, яка не може з певних причин чи з власних інтересів залишатися в сімейному оточенні і потребує захисту та допомоги з боку держави.

Форми опікування дітей-сиріт: усиновлення (удочеріння), опіка та піклування, прийомна сім'я, дитячі будинки сімейного типу, державна опіка.

Усиновлення (удочеріння) - оформлене спеціальним юридичним актом прийняття в сім'ю неповнолітньої дитини на правах сина або дочки (ст. 101 Сімейного кодексу України).

Усиновителем може бути кожен повнолітній дієздатний громадянин. Між усиновителем і усиновленою дитиною має бути різниця у віці не менше 15 років. За наявності поважних причин цю різницю може бути скорочено під час розгляду заяви про усиновлення. У разі усиновлення дітей родичами різниця у віці між усиновителями та усиновленими до уваги не береться.

Не можуть бути усиновителями дієздатні особи:

  • 1) які позбавлені батьківських прав;
  • 2) подали завідомо неправдиві документи щодо усиновлення;
  • 3) бажають оформити усиновлення з метою отримання матеріальної або іншої вигоди;
  • 4) вже були усиновителями, і з їх вини усиновлення було скасовано або визнано недійсним;
  • б) перебувають на обліку психоневрологічних та наркологічних диспансерів або лікуються в цих установах;
  • 6) на час усиновлення не мають постійного заробітку або інших установлених законом доходів.

Усиновлення є найкращою формою влаштування долі дитини-сироти і досі єдиною, у результаті якої дитина вибуває з системи держаної опіки та піклування, позбуваючись статусу дитини-сироти або такої, що лишилася без батьківського піклування.

Опіка і піклування встановлюються для виховання неповнолітніх дітей, які внаслідок смерті батьків, позбавлення батьківських прав, хвороби батьків або інших причин залишилися без батьківського піклування, а також для захисту особистих і майнових прав та інтересів цих дітей. Опіка, встановлюється над дітьми, які не досягли п'ятнадцяти років; піклування — віком від п'ятнадцяти до вісімнадцяти років.

Спільним для усиновлення і опіки є те, що вони покликані гарантувати створення сприятливих умов життєзабезпечення дитини. З метою повноцінного розвитку дитини при встановленні опіки правовий зв'язок дитини з біологічними батьками та близькими родичами не припиняється. Ця обставина значно спрощує умови передачі дитини під опіку, робить таку форму влаштування дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, більш доступною для створення оптимальних умов виховання у сім'ї.

Опікуни, як правило, обираються із осіб, близьких підопічному. Такий підхід має історично сформовані традиції та виважений характер, розрахований на збереження дитиною наявних родинних зв'язків. Причому для встановлення опіки необхідна згода опікуна. Ця вимога є суто педагогічною, оскільки виключає можливість примусового встановлення опікунських обов'язків і підтверджує виваженість рішення та прийняття зобов'язань щодо виховання дитини.

Завдання опіки над дитиною формулюються як право та обов'язок опікуна виховувати підопічного, піклуватися про його здоров'я, фізичний, духовний і моральний розвиток, навчання, готувати до праці, здійснювати захист його прав та інтересів. При визначенні особи опікуна враховується не тільки його бажання, а й готовність та спроможність здійснювати відповідні обов'язки у процесі соціального виховання дитини-сироти. Як і при усиновленні, встановлено ряд обмежень щодо осіб, які не можуть призначатися опікунами (піклувальниками). Зазначені особливості встановлення опіки (піклування) пов'язані з необхідністю виконувати основне завдання опіки — створити найбільш сприятливі умови сімейного життєзабезпечення дитини, яка через певні причини позбавлена можливості виховуватися у власній родині.

Прийомна сім'я — це сім'я, яка добровільно взяла із закладів для дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, від однієї до чотирьох дітей для виховання і спільного проживання. Загальна кількість рідних і прийомних дітей у родині не повинна перевищувати п'яти чоловік.

До осіб, які є потенційними прийомними батьками, висуваються певні медико-педагогічні вимоги, які можна розглядати як гарантію створення у родині необхідних умов повноцінного виховання та розвитку прийомної дитини. Кандидатури батьків розглядаються експертними комісіями при органах опіки і піклування, до складу яких входять психологи, педагоги, працівники освіти, органів опіки та піклування. Однією з умов формування доброзичливого клімату в родині з приходом дитини-сироти, встановлення сімейних контактів з усіма її членами є надання письмової згоди усіх неповнолітніх членів сім'ї на влаштування прийомної дитини.

Фінансування на утримання дітей у прийомній сім'ї гарантоване державою. Воно здійснюється за рахунок місцевого бюджету. Щомісячно виділяються кошти на харчування прийомних дітей, виходячи з натуральних норм його забезпечення, придбання для них одягу, взуття, медикаментів, предметів особистої гігієни, іграшок, книжок, інвентаря та обладнання, на культурно-масову роботу, а також кошти на оплату комунальних послуг за нормами і тарифами, що діють у цій місцевості, пропорційно до кількості прийомних дітей.

Інститут прийомної сім'ї розрахований також на тимчасову опіку над дітьми (на короткий, обумовлений термін — від кількох тижнів до двох-трьох років, доки батьки перебувають в ув'язненні, на лікуванні тощо). Така форма опіки дає змогу здійснювати соціальний захист інтересів і прав дитини, яка тимчасово позбавлена батьківської опіки, порівняно з опікою, що, як правило, встановлюється до повноліття дитини. Функціонування такого типу сімей потребує, безперечно, психологічної підготовки прийомних батьків, орієнтації їхньої діяльності на забезпечення реалізації інтересів саме дитини, а не вирішення якихось власних потреб.

Дитячий будинок сімейного типу — це окрема сім'я, що створюється за бажанням подружжя або окремої особи, яка не перебуває у шлюбі. Така сім'я бере на виховання і спільне проживання не менше п'яти дітей-сиріт або дітей, позбавлених батьківського піклування.

Функціонування дитячих будинків сімейного типу визначається державними документами, зокрема Положенням про дитячий будинок сімейного типу, затвердженим Постановою Кабінету Міністрів України від 27 квітня 1994 р. № 267. У1998 р. до Положення були внесені певні зміни.

Дитячий будинок сімейного типу може отримати свій статус у тому випадку, коли на виховання береться не менше п'яти дітей, позбавлених батьківської опіки. Безперечно, така умова сприяє влаштуванню у родині більшої кількості осиротілих дітей. Але, враховуючи передусім психологічний і педагогічний аспекти, кількість дітей у сім'ї, як рідних, так і прийомних, не має перевищувати десяти осіб, зважаючи на необхідність створення оптимальних умов для їх повноцінного виховання та розвитку. У родині може виховуватися більше десяти дітей, якщо дозволяють житлово-побутові умови і є бажання батьків-вихователів. Але обстеження функціонуючих дитячих будинків сімейного типу свідчать: порушення обмежень щодо дітей, які перебувають на вихованні, трапляються досить часто. Це пояснюється тим, що місцеві органи влади прагнуть влаштувати якомога більше дітей-сиріт. Однак така практика негативно впливає на оптимальний розвиток вихованців, оскільки збільшується навантаження на батьків-вихователів, як фізичне, так і психолого-педагогічне.

Кандидат на роль батька-вихователя має пройти експертну комісію, до якої належать спеціалісти (психологи, юристи, педагоги, лікарі), що оцінюють особистісні якості майбутнього вихователя, його здатність замінити батька не одній дитині, а кільком дітям, як правило, обтяженим вадами розвитку, педагогічно занедбаним, які пережили втрату близьких тощо. Перевага надається сім'ям або одиноким громадянам, які мають досвід виховання дітей чи вже є на цей час опікунами або піклувальниками і сумлінно виконують свої обов'язки.

Укладання угоди між місцевими органами влади і батька-ми-вихователями накладає на представників обох сторін певні права і обов'язки. Так, орган виконавчої влади зобов'язаний виділяти кошти на утримання вихованців, надавати всіляку допомогу сім'ї, виплачувати батькам-вихователям грошове утримання. Водночас представники органів виконавчої влади контролюють умови виховання, утримання дитини і мають право розірвати угоду з батьками-вихователями, якщо вони порушують норми угоди. Батьки-вихователі зобов'язані передусім виховувати прийомних дітей, піклуватися про їхнє здоров'я, розвиток. Вони мають особисто виховувати неповнолітнього, якому заміняють батьків. Батьки-вихователі мають право також вимагати від місцевих органів влади дотримання вимог угоди.

Прийомні діти у дитячих будинках сімейного типу перебувають на повному державному утриманні. За дітьми-сиротами зберігається право на майно і житлову площу, яка їм належить, за збереження дитини до повноліття несуть відповідальність органи опіки та піклування. Таке нормативне врелюгування покликане полегшити проблему подальшого влаштування долі дитини після досягнення повноліття, оскільки вирішується проблема забезпечення житловою площею.

За прийомними дітьми зберігаються пільги, визначені законодавством для дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування (табл. 10).

Таблиця 10. Державна система опіки та виховання дітей, позбавлених батьківського піклування

Тип закладу Вік дітей Кількість дітей
Будинок дитини 0—3 100—150
Дошкільний дитячий будинок 3—7 25—250
Школа-інтернат 7—17 350—450
Інтернатний заклад змішаного типу 3—17 100—400
Спеціальна школа-інтернат для дітей з вадами розвитку 7—17 100—300
Притулок 3—17 25—100

Негативні аспекти соціалізації дітей у закладах інтернатного типу"

  • 1) відсутність спілкування з біологічними батьками;
  • 2) деформація родинних зв'язків через важке минуле;
  • 3) дефіцит любові, ласки, уваги;
  • 4) вузьке коло спілкування через закритий колектив;
  • 5) випадки жорстокості з боку персоналу та вихованців;
  • 6) регламентація проведення часу;
  • 7) несформований образ "Я";
  • 8) підвищення почуття тривожності, орієнтація на ворожість соціуму;
  • 9) закомплексованість, емоційне незадоволення;
  • 10) відсутність соціальних навичок особистого життя;
  • 11) відсутність особистого простору (власної кімнати, місця, де можна усамітнитися);
  • 12) економічна депривація — діти не мають власних заощаджень і досвіду розпоряджатися грошима;
  • 13) постійне перебування у вузькому комунікативному просторі;
  • 14) відсутність власних речей (крім одягу та предметів особистої гігієни);
  • 16) ранні сексуальні зв'язки; випадки сексуального насилля;
  • 16) обмежені можливості у виборі професії;
  • 17) відсутність навичок вирішення власних проблем з офіційними структурами;
  • 18) соціальна незахищеність після виходу із закладів інтернатного типу.

Соціальне сирітство — явище, зумовлене ухиленням або відстороненням батьків від виконання батьківських обов'язків стосовно неповнолітньої дитини.

Соціальні сироти — це особлива група дітей, які внаслідок соціальних, економічних та морально-психологічних причин лишилися сиротами за живих батьків.

На сьогодні в Україні немає усталеного визначення щодо цієї категорії дітей. У пресі, періодичних виданнях, психолого-педагогічних роботах, результатах соціологічних досліджень вживаються такі терміни, як: бездоглядні; бездомні; безпритульні; діти вулиці; діти, позбавлені батьківського піклування; соціальні сироти; неповнолітні групи ризику.

Дитячий фонд ООН (ЮНІСЕФ) зараховує до них:

  • — дітей, які не спілкуються з власними родинами і живуть у тимчасових сховищах;
  • — дітей, які підтримують контакт з сім'єю, але через бідність, різні види експлуатації та зловживань стосовно них проводять більшу частину дня, а інколи й ночі, на вулиці;
  • — дітей — вихованців інтернатів та притулків, які через різні причини втекли з них і перебувають на вулиці.

Це узагальнена характеристика "дітей вулиці", оскільки залежно від соціально-економічних умов у країні ступінь мар-гіналізації має свої специфічні прояви.

Так, у країнах Латинської Америки, зокрема Бразилії, Аргентині, є певна кількість дітей, які живуть на вулиці і скоюють більшість асоціальних вчинків.

У країнах Європи дитяча безпритульність охоплює не лише дітей, що не мають постійного житла. У Бельгії розрізняють три групи "дітей вулиці": діти вулиці протягом більшої частини дня; діти, які жебракують, працюють на вулиці; діти, що живуть вдома, але вулиця є середовищем їх постійного місцеперебування.

У Швеції дітей, які не контактують з батьками, проводять більшість часу в тимчасових приміщеннях та на вулиці, називають "покинутими".

В Італії стосовно дитячої безпритульності вживається термін "неповнолітні групи ризику".

У Великобританії осіб вулиці залежно від віку називають "юні втікачі" — діти до 18 років, які пішли з дому або виховної установи; "молоді бездомні" — особи, що не мають роботи та постійного місця проживання; "ті, що сплять на вулиці" — підлітки і молодь, що не мають постійного притулку, ночують під мостами та в різних місцях вуличних будівель.

У Греції, Туреччині, Угорщині, Хорватії "дітьми вулиці" називають переважно циганчаті дітей біженців.

Таким чином, з наведених прикладів можна зробити висновок про те, що в багатьох країнах наявна соціальна проблема дітей, життєдіяльність яких переважно зумовлена умовами вулиці.

До "дітей вулиці" в Україні належать такі групи неповнолітніх:

  • — безпритульні діти — діти, які не мають постійного місця проживання у зв'язку із втратою батьків, асоціальними формами поведінки дорослих у сім'ї, та діти, яких вигнали з дому батьки;
  • — бездоглядні діти — діти, які мають певне місце проживання, але вимушені, перебувати на вулиці у результаті матеріальної неспроможності опікунів (родичів, бабусь, дідусів); психічних розладів батьків; байдужого ставлення останніх до виховання дітей;
  • — діти — втікачі з виховних установ — діти, що зазнали психологічного, фізичного та сексуального насильства в закладах інтернатного типу та притулках;
  • — діти — втікачі із зовні благополучних сімей — діти з високим рівнем конфліктності, патохарактерологічими особливостями, відхиленнями у психічному та особистісному розвитку;
  • — діти, що за своїми психологічними ознаками схильні до постійного перебування на вулиці — діти, позбавлені систематичного батьківського піклування; аутсайдери шкільних колективів; діти з яскраво вираженими ознаками важковиховуваності, схильні до безцільного проведення часу.

Література

  • 1. Антонов В.В., Медков В.М. Социология семьи. — М., 1996.
  • 2. Айшервуд ММ. Полноценная жизнь инвалидов. — М., 1991.
  • 3. Батищева Г.О., Зайцева З.Г. Робота ССМ з молодою сім'єю. — К., 1994.
  • 4. ВернерД. Реабилитация детей-инвалидов. — М., 1995. б. Виховання дітей з особливими потребами в сім'ї. — К.,
  • 1998.
  • 6. Гонеев АД., Лифинцева В А. Основы коррекционной педагогики. — М., 1999.
  • 7. Іванова І.Б. Соціально-психологічні проблеми дітей-ін-валідів. — К., 2000.
  • 8. Кон И.С. Психология ранней юности: Книга для учителя. — М., 1989.
  • 9. Кондратьев М.Ю. Подросток в замкнутом круге общения.—М., 1997.
  • 10. Лактионова Г.М. Социально-педагогическая работа с молодежью в крупном городе: теоретико-методические основы. — К., 1998.
  • 11. Матвеев В.Ф. Психические нарушения при дефектах зрения и слуха. — М., 1987.
  • 12. Методичні рекомендації соціальним працівникам щодо соціального супроводу прийомних сімей / Н.М. Комарова, Т.М. Бевз, Л.С. Волинець та ін. — К., 1999.
  • 13. МудрикА.В. Социальная педагогика. — М., 1999.
  • 14. На допомогу батькам, що мають дітей з особливими потребами / Л.В. Борщевська, А.В. Зіброва, І.Б. Іванова. — К., 1999.
  • 16. ЇІеша І.В, Соціальний захист дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування. — К., 2000.
  • 16. Постовий ВТ. Сучасна сім'я та її педагогіка. — К., 1994.
  • 17. Притулки для неповнолітніх: статус та особливості роботи. — К., 2000.
  • 18. Психолого-педагогічні аспекти роботи з "дітьми вулиці" /Заред. О.В. Безпалько. — К., 2000.
  • 19. Слепоглухонемота: исторические и методологические аспекты. — М., 1989.
  • 20. Социальная педагогика / Под ред. М.А. Галагузовой. — М.,2000.
  • 21. Соціальна педагогіка: Навч. посіб. / За ред. А.Й. Папської. — К., 2000.
  • 22. Соціальне сирітство в Україні: експертна оцінка та аналіз існуючої в Україні системи утримання та виховання / Авт. кол. Л.С. Волинець, Н.М. Комарова, І.В. Іванова таін. — К., 1998.
  • 23. Трубавіна І.М. Державна сімейна політика в Україні: сутність, значення, перспективи // Соціальна робота: теорія, досвід, перспективи / За ред. І.В. Козубовської, І.І. Мигович. — Ужгород, 1999. — Ч. II.
  • 24. ХоменаускасГ.Т. Семья глазами ребенка. — М., 1993.
  • 25. Якубова ЮМ.,Антонова-Турченко ОТ. та ін. Проблемні сім'ї: діти і батьки. — К., 1998.
 
Якщо Ви помітили помилку в тексті позначте слово та натисніть Shift + Enter
< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >
 
Дисципліни
Агропромисловість
Банківська справа
БЖД
Бухоблік та Аудит
Географія
Документознавство
Екологія
Економіка
Етика та Естетика
Журналістика
Інвестування
Інформатика
Історія
Культурологія
Література
Логіка
Логістика
Маркетинг
Медицина
Менеджмент
Нерухомість
Педагогіка
Політологія
Політекономія
Право
Природознавство
Психологія
Релігієзнавство
Риторика
РПС
Соціологія
Статистика
Страхова справа
Техніка
Товарознавство
Туризм
Філософія
Фінанси
Інші