Навігація
Головна
ПОСЛУГИ
Авторизація/Реєстрація
Реклама на сайті
 
Головна arrow Політекономія arrow Історія західних політичних вчень
< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >

Політичний популізм у європейських країнах

На думку Пола Таггарта, в другій половині XX ст. популізм почав активно виявлятись у політичному житті європейських країн. Він виділив чотири головні чинники, які зумовили це явище. По-перше, формування "нового популізму" на "правому боці" політичної сцени. Виявом цього стала зацікавленість ідеологіями та діяльністю нових крайніх "правих" політичних партій, які сповідують антиіммігрантські настрої. По-друге, занепад у 90-х роках

комуністичних режимів у країнах Центральної та Східної Європи, що сприяло поширенню популістичної мобілізації в цих країнах. По-третє, зростання відчуття кризи легітимності в багатьох ліберальних демократіях. Це пов'язано з кризою політичних партій і поширенням загального відчуття недовіри до політиків і еліт. По-четверте, вплив європейської інтеграції, яка є виявом ширшого процесу глобалізації, що веде до формування нових форм політики, нових викликів та нових аспектів інституційної невпевненості*59.

*59: {Taggart P. Populism and the Pathology of Representative Politics / P. Taggart; Eds // Yves Meny and Yves Surel. – Palgrave, 2002. – P. 65–66.}

Дев'яності роки минулого століття/тисячоліття характеризувалися суттєвими змінами у виборчих преференціях громадян багатьох країн Західної Європи. В Австрії, Нідерландах, Швейцарії та Франції політичні партії крайнього "правого" спрямування на національних парламентських виборах, а у Франції – й на президентських, почали отримувати понад 15 % голосів виборців і суттєво змінили партійну конфігурацію політичного життя цих країн.

Незважаючи на гостру політичну реакцію на високі результати крайніх "правих" партій у низці європейських країн, активну агітаційну та пропагандистську діяльність демократичних суспільних інститутів, спрямовану проти посилення їх ідей і партій, результати діяльності цих партій у XXI ст. у деяких країнах дещо зменшились, проте залишаються досить суттєвими. Це засвідчує, що значна частина виборців прихильно ставиться до декларованих цими партіями програмних цілей, наслідків їхньої можливої реалізації у життя і свідомо підтримує ці партії на виборах.

Певна новизна феномена зумовила те, що нині в оцінці цих партій і рухів використовують широкий спектр характеристик. Найпоширеніша оцінка їх як: антиіммігрантських, наголошуючи на головній ознаці цих партій – спрямованості проти іммігрантів у країнах Західної Європи; радикальних "правих", оскільки вони пропонують застосування радикальних методів політичної боротьби. Ханс-Георг Бетц використав термін "радикальні праві популістичні партії, акцентуючи на їхній популістській складовій*60. На популізмі як головній складовій цих партій наголошує С. Погорельська, зазначаючи, що "...поняття "правий популізм" є правомірним з наукового погляду, оскільки використовується для визначення політичних феноменів, які за багатьма сутнісними параметрами відрізняються від традиційного консерватизму та правого радикалізму. Нині воно характеризує партії та рухи "правої" політичної орієнтації, які утворилися в західних демократіях приблизно в той самий час – у середині 80-х років і які об'єднуються низкою формальних ознак"*61. Багато дослідників простежують також наявність певних аналогій з міжвоєнним фашистським рухом.

*60: {Betz H.-G. Introduction / H.-G. Betz // The New Politics of the Right: Neo-Populist Parties and Mowemwnts in Established Democracies; Edit, by H.-G.Betz & S.Immerfall. – Basingstoke: Macmillan, 1998. – P. 4.}

*61: {Погорельская С. "Вечно вчерашние": правый популизм и правый радикализм в Западной Европе / С. Погорельская // Мировая экономика и междунар. отношения. – 2004. – № 3. – С. 51.}

Популістська складова полягає в тому, що в соціальному плані ці партії звертаються до широких верств населення – виборців, "звичайних людей". Іммігрантів вони не вважають народом, навпаки, протиставляють населення власної країни новоприбульцям. Відповідно гостро критикують державну владу, яка нічого не робить для обмеження напливу іммігрантів, звинувачують політичну еліту в низькому рівні патріотизму, корупції. Вони підтримують ідеї сильної держави, але в контексті захисту від імміграції, розвитку національної ідентичності. Властива характеристика для крайніх "правих" партій – наявність харизматичного лідера. "Нові праві" обстоюють вимоги підтримки лише власної національної культури з одночасною вимогою обов'язкової асиміляції представників інших народів або їх виселення з країни, позаяк вони не здатні стати правдивими національними громадянами і засвоїти єдину національну культуру, прийняти домінуючу систему цінностей.

Розглянемо пріоритетні завдання, які були властиві найуспішнішим крайнім "правим" партіям Австрії та Франції. Будемо опиратися на дослідження партійних документів крайніх "правих" партій, які провела О. Коул.

Австрійську партію свободи, або FPO (Freiheitliche Partei Osterreichs), створив у 1956 p. колишній наці А. Фейнгалер. У 1970 р. з неї вийшла певна частина крайніх елементів, тому прийняли ліберальнішу програму. Після парламентських виборів у 1983 р. партія ввійшла до складу урядової коаліції разом із Австрійською соціал-демократичною партією. Коаліція зазнала краху в 1986 p., коли FPO очолив харизматичний лідер Йорг Ґайдер (1950–2009). Три роки пізніше його обрали керівником землі Карінтія, в якій налічувалась найбільша тоді у країні кількість іммігрантів. З кінця 80-х років XX ст. програма партії стала радикально "правою". Головні вимоги були такі: расистські та антиіммігрантські, антиєвропейські гасла; підтримка вільного підприємництва, а також вимога зміцнення закону та порядку. У 1995 р. партія змінила свою назву на Die Freiheitlichen – F ("Вільні мислителі"). З 1999 p. партію переважно почали згадувати під назвою "Партія свободи". У цьому ж році вона отримала 26, 9 % голосів виборців на національних парламентських виборах. Це зумовило входження її до урядової коаліції. У зв'язку з перспективою входження Партії свободи до уряду Європейський Союз, Ізраїль та США зробили низку дипломатичних демаршів, враховуючи відмову від поїздок до Австрії посадових осіб. Унаслідок такого резонансу Й. Ґайдер відмовився від посади лідера партії. ЄС скасував свої санкції лише через сім місяців. Пізніше в партії відбулися розколи. У 2005 р. Й. Ґайдер створив альянс "За майбутнє Австрії", який на парламентських виборах 2008 р. отримав 11 % голосів виборців. Програма партії залишалась антиіммігрантською, водночас у ній зроблено наголос на необхідності підтримки сільськогосподарських виробників, певної редистрибуції доходів, поділу ЄС на "стару" і "нову" частини Європи з тим, що друга частина повинна мати обмежені права.

Найвагомішими пріоритетами партії під час кампанії 1996 р. були: захист прав людини на свободу; забезпечення соціальної гармонії, під якою розуміли національну єдність; підтримка традиційних моральних цінностей; підтримка децентралізації та вимог демократії.

Французький Національний фронт у своїх передвиборчих документах у 1997 р. мав такі пріоритетні завдання: досягнення соціальної гармонії; підтримка традиційних моральних цінностей; підтримка національного шляху розвитку (способу життя); зміцнення закону та порядку, вирішення питань груп меншин*62.

*62: {Cole A. Old right or new right? The ideological positioning of parties of the far right / A. Cole // European Journal of Political Research. – 2005. – Vol. 44. – № 2. – P. 212.}

Згідно з П. Ігназі до крайніх "правих" партій у країнах Західної Європи можуть належати: Партія свободи в Австрії; французький Національний фронт; німецька партія "Республіканець"; нідерландська партія "Центр"; в Бельгії: фламандська партія "Фламандський блок" та валлонський Національний фронт; датська Партія прогресу; Партія прогресу в Норвегії та шведська "Нова демократія"*63. Крім того, значну популістичну складову дослідники виділяють у "Північній Лізі" в Італії та Швейцарській народній партії. Спільною ознакою всіх цих партій є активне використання політичної популістичної риторики, яка спрямована на громадян з метою їхньої мобілізації – проти іммігрантів, а одночасно – проти плюралістичної складової системи демократичних цінностей.

*63: {Ignazi P. The Extreme Right: Defining the Object and Assessing the Causes / P. Ignazi // Shadows over Europe: The Development and Impact of the Extreme Right in Western Europe; edit, by M. Schain, A.Zolberg & P.Hossay. – Palgrave Macmillan, 2002. – P. 28.}

Багато дослідників такий тип популізму розглядають як категорію політичного популізму. Під політичним популізмом розуміють певний стиль проведення політики, що апелює до "народу", який трактується як однорідне/цілісне тіло, наголошуючи на безпосередніх зв'язках між "народом" і популістичним лідером. У цьому контексті політичний популізм є своєрідною технікою ведення політичної діяльності/боротьби.

Після падіння "Берлінського муру" країни східного блоку розпочали процес трансформації своїх політичних систем у напрямі демократичних суспільств. Відповідно вони опинилися в стані пришвидшеного політичного транзиту, коли на них одночасно впливали домінуючі тенденції внутрішнього розвитку, зразки демократичних країн, спроби реалізувати своєрідну ідеальну модель суспільного устрою тощо. Ці процеси характеризувалися одночасним оформленням і змінами, реалізацією на практиці численних політичних доктрин, ідеологій. У тім числі в практичному політичному житті цих країн оформився і розвинувся популізм. Особливістю популізму в цих країнах є різноманітність його форм. Тобто, щодо цих країн немає якогось одного домінуючого типу популізму, бо на цьому просторі, навіть у межах однієї країни, співіснують різні види популізмів. До представників аграрного популізму можна віднести угорську Незалежну партію дрібних власників-селян та Самооборону А. Леп-пера в Польщі.

Виникнення і діяльність партії "Самооборона Республіки Польща" нерозривно пов'язані з іменем її харизматичного керівника – Анджея Збігнєва Jlennepa (нар. 1954). Коли його родинна ферма у 1992 р. опинилася на межі банкрутства, він створив профспілку селян "Самооборона", яка згодом перетворилася на партію. З самого початку профспілка і партія проводили різні протестні акції: захоплювали урядові будинки, перекривали дороги та прикордонні переходи, організовували марші на Варшаву, голодування тощо. Програма охоплювала вимоги державної допомоги приватним сільськогосподарським господарствам: списання боргів, виділення низькопроцентних кредитів, запровадження державної монополії в окремих секторах економіки, надання безробітним безстрокової державної допомоги, суттєве збільшення мінімуму соціальної допомоги, зниження пенсійного віку та ін. У своїх передвиборчих програмах партія активно виголошувала пропозиції до різних суспільних груп, розраховані на отримання ними від держави суспільних привілеїв або пріоритетів. Значну увагу приділяла питанням боротьби з корупцією та різними господарськими аферами. Пізніше партія зверталася до всіх незадоволених у країні діями правлячої еліти. Зокрема представники партії активно працювали там, де виникала суспільна напруга: на страйкуючих підприємствах, в установах, які підлягали закриттю, тощо. "Самооборона" виступила проти приєднання Польщі до Європейського Союзу, декларуючи засади економічного націоналізму.

Більшість країн цього регіону в своєму розвитку зверталося до засад неолібералізму. Перехід від соціалістичної моделі суспільства до ринкових механізмів призвів до помітних соціальних зрушень. У цих умовах з'явилися підстави щодо виникнення економічного популізму. На думку багатьох західних дослідників, представником цього напряму молена вважати Олександра Лукашенка (нар. 1954), від 1994 р. чинного президента Республіки Білорусь. Перебуваючи на посаді депутата парламенту Білорусі в 1990–1994 pp., він став відомим активними виступами проти корупції влади. У передвиборчій кампанії на посаду президента це був один із головних його аргументів. Лукашенко також обіцяв припинити "злодійську" приватизацію, розібратися з усіма економічними аферами, відновити тісні відносини з Росією. З допомогою референдуму О. Лукашенко отримав право на третій термін президентства. Більшість дослідників кваліфікують установлений в Білорусі політичний режим як авторитаризм президента країни. У зовнішній політиці О. Лукашенко активно вибудовував особливі відносини з Росією, що давало йому змогу отримувати енергетичні матеріали за найнижчими цінами. Значну увагу приділяє економічному розвитку, збереженню соціальних програм, властивих ще СРСР. Постійно апелює до простого народу, "бацьком" якого він себе уявляє, протиставляючи йому еліту, котра дбає лише про власні інтереси.

Однак найпомітнішим у країнах Центральної та Східної Європи став політичний популізм. Спільною базою для нього було те, що після руйнації соціалістичної моделі колишня правляча верхівка багатьох країн зуміла отримати доступ до державної власності й перевести її у приватну власність, а також залишитися при владі. Внаслідок цього дихотомія протистояння "простого" народу, який своєю працею в умовах соціалізму створив значні матеріальні цінності, й "корумпованою" комуністичною елітою, котра привласнила народне надбання, була властивою для більшості країн. Надалі таке протиставлення набуло іншого формату, але бінарна конструкція "добрий" народ – "погана" корумпована еліта, яка збагатилася в умовах незалежності, – постійно присутня в політичному дискурсі цих країн. Безумовно, проблема корупції є однією з найбільш актуальних.

Звернення політичних партій і лідерів до цієї проблеми передбачає не її розв'язання, а використання як інструменту для власного просування до влади і збереження себе при владі.

Найяскравішим представником цього напряму дослідники вважають В. Жириновського (нар. 1946), засновника і незмінного керівника Ліберально-демократичної партії Росії. Він відомий своєю скандальною поведінкою та гостроконтраверсійними політичними заявами, оцінками та пропозиціями. Формально йому особисто і його партії властива критична спрямованість проти влади, правлячої еліти, які протистоять простому народу. Активна участь у владі власне В. Жириновського та його партії (з 1993 р. ЛДПР постійно проходить до парламенту Росії, з 2000 р. В. Жириновський є заступником Голови Державної думи Росії) засвідчує умовність цієї опозиційності. До представників політичного популізму належать також В. Мечіяр (нар. 1942) та його партія "Рух за демократичну Словакію", В. Шешіль (нар. 1954) – лідер Сербської радикальної партії та інші політичні лідери та керівники партійних утворень країн цього регіону.

Багато сучасних дослідників зазначають зв'язок між популізмом і представницькою демократією. Представницька демократія передбачає існування інститутів, які виступають своєрідними посередниками між виборцями (народом) і елітою: парламент, вибори, законодавчий процес тощо. До цього треба додати спеціальні політичні інститути/політичних акторів – партії, суспільні рухи, групи інтересу, які намагаються отримати підтримку виборців (народу).

Політичний процес у межах представницької демократії передбачає існування циклів, пов'язаних з виборами. Власне під час виборів народ (виборці) доручають політикам представляти їхні інтереси в персональному та інституційному плані. Досить часто, особливо в умовах коаліційних урядів, які становлять більшість з-поміж європейських урядів*64, партії – учасниці коаліції в умовах пошуку прийнятного компромісу суттєво трансформують власні передвиборчі зобов'язання, в тім числі волю виборців. Цей контекст і є предметом критики сучасних популістів. Ми можемо навести низку чинників, які останнім часом стали своєрідним подразником відродження/розвитку популізму в демократичних країнах (ми маємо бути свідомими того, що елементи популізму ніколи не зникали з політичного життя всіх демократичних країн світу).

*64: {Згідно з нашими обрахунками у 1945–2006 pp. серед урядів 16 країн Західної Європи 65,5 % усієї кількості становили коаліційні уряди більшості та меншості (див.: Романюк А. С. Порівняльний аналіз політичних інститутів країн Західної Європи / А. С. Романюк. – Л.: Вид. центр ЛНУ ім. І. Франка, 2007. – С. 240).}

По-перше, підставою формування напруги є наявна зміна демократичної максими. Якщо раніше вона збігалась із формулою "демократія – право більшості", то наприкінці XX ст. демократична максима трансформувалась у формулу "показником/індикатором демократії є захист прав меншості". Власне конституційні гарантії прав індивіда, меншин, можливість захистити ці права в суді спричинюють незадоволення популістів, оскільки "загроженим" є право більшості – народу.

Другим чинником є співвідношення представницької та безпосередньої демократій. Традиційно популізм виступає за розвиток різних форм прямої демократії. Багато нових суспільних рухів, як-от екологічні, антиглобалістські, обстоюють засади та інститути безпосередньої демократії. Цьому ж сприяє розвиток сучасних засобів комунікації – Інтернет, мобільний зв'язок тощо.

Третій чинник – апелювання до національних цінностей і заперечення універсальних для всіх країн цінностей. У цьому контексті конкретним виявленням є євроскептицизм, який наголошує на самобутності національних властивостей, цінностей, що є "загроженими" з боку євробюрократів – євроеліти.

Четвертий чинник, на нашу думку, – це ускладнення процесу прийняття рішень і відповідно політичного процесу загалом у межах європейських національних держав. Виявленням цього є використання складних виборчих систем (панашажу, єдиного перехідного голосу, другого рівня розподілу мандатів тощо), доволі непростий процес творення коаліцій і наявність проблем щодо забезпечення стабільності коаліцій, існування багатьох рівнів акторів у процесі прийняття рішень (зазвичай конкретне рішення в межах національної держави суттєво залежить від позиції керівних інститутів ЄС). Усе це призводить до непрозорості діяльності влади, ускладнює розуміння "простим виборцем" сутності політичного процесу, сприяє формуванню підозр і відповідно веде до зацікавленості у "простій, зрозумілій" політиці.

Сучасний європейський популізм характеризується домінуванням негативного, протестного спрямування. Предмет критики традиційний – корупція, спотворення волі народу, турбота лише про інтереси правлячого класу і заможних верств, економічні та соціальні проблеми, погіршення життєвих стандартів тощо. Ці питання безпрограшні, оскільки конкретні приклади досить часто можна знайти в діях влади, а формулювання цих питань здатне забезпечити певний рівень підтримки "народу", особливо на виборах. Переважно популістична риторика властива опозиційним і позапарламентським партіям. Однак і владні партії не байдужі до цього (наприклад, Лейбористська партія Сполученого Королівства).

Отож, політична доктрина популізму є певним типом родового поняття, яке застосовують до широкого спектра дій, суспільних рухів, політичних партій, гасел, політичної поведінки, внаслідок чого ми маємо справу з багатьма різновидами популізмів. Нині популізм уже не використовують лише для означення своєрідного суспільного феномена країн Латинської Америки та окремих країн Третього Світу, де при владі перебувають харизматичні лідери. Він притаманний більшості країн. Застосування його в академічному форматі дає нам підстави трактувати популізм як своєрідну патологію демократичного суспільства або демократичних перетворень.

Запитання для самоконтролю

  • 1. Які причини формування політичної доктрини популізму?
  • 2. Чому популізм не можна трактувати як єдину, цілісну конструкцію?
  • 3. На підставі чого можна розглядати аграрний популізм як складову частину популізму?
  • 4. Чому популізм є своєрідним індикатором проблем у розвитку представницької демократії?
  • 5. Економічний/господарський популізм спрямований на економічний розвиток суспільства, подолання бідності. Чому ж тоді його критикують?
  • 6. Що спільного й особливого між популізмом і демагогією?
  • 7. Які засоби, механізми, інститути здатні обмежити розви ток популізму?
  • 8. Які причини існування політичного популізму?
  • 9. Що таке антисистемний характер популізму?
  • 10. Які політичні сили в Україні можна віднести до по пулі-стичних?

 
Якщо Ви помітили помилку в тексті позначте слово та натисніть Shift + Enter
< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >
 
Дисципліни
Агропромисловість
Банківська справа
БЖД
Бухоблік та Аудит
Географія
Документознавство
Екологія
Економіка
Етика та Естетика
Журналістика
Інвестування
Інформатика
Історія
Культурологія
Література
Логіка
Логістика
Маркетинг
Медицина
Менеджмент
Нерухомість
Педагогіка
Політологія
Політекономія
Право
Природознавство
Психологія
Релігієзнавство
Риторика
РПС
Соціологія
Статистика
Страхова справа
Техніка
Товарознавство
Туризм
Філософія
Фінанси
Інші