Навігація
Головна
Авторизація/Реєстрація
Про нас
Правила користування
Політика конфіденційності
Угода користувача
Політика Cookies
Контакти
 
Головна arrow Політологія arrow Зовнішня політика України
< Попер   ЗМІСТ   Наст >

Карпатська Україна в міжнародній політиці

Карпатська Україна, населення котрої ухвалило рішення про приєднання до УНР ще 1918 р., стала предметом зацікавлення урядових кіл західних держав, зокрема, Чехословаччи- ни. Перший президент Чехословаччини Т. Масарик, який прагнув приєднання українських земель до Чехословаччини, і представники урядових кіл держав Антанти стали предметом обговорення на мирній конференції в Парижі. З-поміж усіх великих і малих проблем, котрі виникли в період Першої світової війни, питанню Карпатської України, безперечно, не приділяли значної уваги, як і під час мирної конференції, що завершила двобій Антанти і Четверного (Почвірного) союзу. Специфічні географічні умови цього краю були причиною того, що ані дипломатія, ані пропаганда у двох ворожих таборах не зчиняли галасу довкола Карпатської України. Водночас, рішення конференції стосовно Карпатської України знайшли своє відображення у міжнародних договорах:

Версальський договір (ст. 81) та Сен-Жерменський (ст. 53) стверджували незалежність Чехословаччини як такої, що "обіймає автономну територію українців на південь від Карпат";

Договір про захист національних меншин між Чехосло- ваччиною і основними державами Антанти від 10 вересня 1919 р. у статтях 10—13 визначав правове становище Закарпатської України як "автономної одиниці всередині Чехословацької держави".

Заслуговує на увагу факт різного визначення Карпатської України. У Сен-Жерменському договорі, підписаному 10 вересня 1919 р., відсутня назва цього державно-політичного комплексу: подано визначення "територія русинів на південь від Карпат", тоді як у конституції Чехословацької республіки вжито назву "Підкарпатська Русь".

Дещо відмінним від інших держав було ставлення американського уряду до Карпатської України. Так, делегація США наполягала на наданні права урядовим чинникам Карпатської України у складі ЧСР, на випадок непорозумінь між центральним і автономним урядами, апелювати до Ліги Націй. Однак таку думку не підтримали союзники.

Отже, ввійшовши до складу Чехословацької Федерації, Карпатська Україна втратила міжнародно-правовий статус, перестала бути суб'єктом міжнародних відносин упродовж двох десятиліть.

Незважаючи на це, міжнародні зобов'язання та конституція ЧСР гарантували Закарпатській Україні правове становище автономного краю в ЧСР. Проте ця автономія була символічною.

Перебування Закарпаття у складі Чехословаччини спричинило низку реформ, більшість з яких були позитивними. Водночас вживали заходів, котрі йшли врозріз із прагненнями карпатських україпців до самоупраління. Політично-культурний розвиток Закарпаття 1920—1939 рр. відбувався між чехословацьким централізмом і місцевим автономізмом. Ад- міністративпо-нолітичну організацію краю визначали празькі статути 1919, 1920 рр. Вони не впроваджували постанов Сен- Жерменського договору та конституції ЧСР щодо Закарпаття, котре було виділене в окрему адміністративно-територіальну одиницю "Прикарпатська Русь", залишивши поза її межами майже 100 тис. українців на теренах Словаччини. Не справдились сподівання нечисленної місцевої інтелігенції щодо організації управління краєм із участю місцевих представників. На пост першого губернатора Підкарпатської Русі Т. Масарик запросив вихідця з України, молодого адвоката, але громадянина СІПА, Григорія Жатковича, сформувавши його адміністрацію з чехів. Спроби губернатора запровадити широку автономію були безуспішними через бажання чеського уряду дотримуватися статей Сен-Жсрменського договору. 16 жовтня 1921 р. Г. Жаткович залишив пост, висловивши протест чеському уряду, а наступного дня у зверненні до закарпатців заявив про неможливість досягти Підкарпатською Руссю повної політичної, культурної, економічної, адміністративної та народної автономії — самоуправління.

Призначений після нього губернатором Підкарпатської Русі Антін Бескид, адвокат, політичний і громадський діяч, упродовж 10 років не мав реальної влади. Натомість краєм володів віце- губернатор А. Розсипал, чех за походженням, та очолювана ним адміністрація, до складу котрої входили чехи. Отже, соціально-економічне та політичне становище Карпатської України у складі Чехословацької Республіки було важким через дискримінаційну політику правлячих кіл, для яких Закарпаття стало внутрішньою колонією, як Західна Україна для Польщі, Буковина — для Румунії.

У1937 р. за час роботи губернатора К. Грбаря (1935—1938 рр.) були зроблені перші кроки до розширення Карпатської України — створення губернської влади, котра отримала деякі повноваження восени 1938 р. під час реорганізації Чехословацької Республіки. Розпочався новий період розвитку Карпатської України — період відновлення і творення власної державності.

Однак неодноразові звернення українців Закарпаття до празького уряду з вимогами дотримання умов Сен-Жерменсь- кого миру та вимог Чехословацької конституції залишались безрезультатними. І лише після того, як конференція Української Центральної Народної Ради 14 вересня 1938 р. ухвалила постанову не звертатися з проектами до уряду ЧСР, доки празький уряд не запропонує свого Проекту полагодження автономії Карпатської України, Прага пообіцяла провести вибори до сейму автономної Підкарпатської Русі. Складна внутріполітична ситуація, що характеризувалася посиленням чеського терору, з одного боку (привселюдне вбивство в Королеві молодого націоналіста-бойовика Юрія Купчика), та посилення зовнішнього терору зі сторони Польщі та Угорщини з домаганнями зарахувати Закарпаття до Угорщини — з іншого, загострювала становище в краї.

Несприятливою була для ЧСР і зовнішньополітична ситуація. Загострення чесько-німецьких відносин із питань Судетської області зблизилось до кульмінаційної точки < Західні держави "в ім'я збереження миру" висловили мовчазну згоду з вимогами Німеччини щодо Судетів. Водночас Франція і СРСР, згідно з пактом 1935р., у разі потреби зобов'язались надати допомогу ЧСР. Однак такої допомоги надано не було. У цих умовах подав у відставку чеський прем'єр Чехії Ленан Годжа. Генерал Ян Сірові, котрий очолив уряд, одразу ж оголосив загальну мобілізацію. Карпатські українці у ситуації, що виникла, очевидно, були зацікавлені не в розпаді, а в збереженні ЧСР, однак на нових федеративних засадах. Водночас активізували діяльність словацькі лідери за надання автономії Словаччини. Задля істини треба визнати, що дії словацької інтелігенції були більш успішними. Склад словацького автономного уряду був затверджений дещо раніше, ніж українського. Однак уже 11 жовтня 1938 р. населення Закарпаття вітало в Ужгороді свій автономний уряд на чолі а Андрієм Бродієм, людиною проугорських поглядів, який не забарився викрити себе антиукраїнськими діями, діяльністю на користь Угорщини, і був заарештований 27 жовтня. Прем'єром уряду став Августин Волошин.

Міжнародна ситуація в Європі щодня ставала напруженішою. Польща та Угорщина активізували свої претензії на Карпатську Україну. Мюнхенська конференція 1938 р. віддала Німеччині тільки ті території ЧСР, які були населені німцями. Мабуть, саме тому міністр закордонних справ Німеччини Й. Ріб- бентроп 2 листопада 1939 р. під час Віденського арбітражу не погодився на домагання Польщі й Угорщини, яких підтримувала Італія, на передання Карпатської України і Словаччини Угорщині. Міністр закордонних справ Італії Г. Чіано переконав Й. Ріббентропа присудити Угорщині спірні міста, й Віденський арбітраж віддав їй південь Словаччини та смугу Підкарпатської Русі площею 12 тис. км2 з Ужгородом, Мукачевом і Береговим, де проживало 172 тис. осіб: 82 тис. угорців, 33 тис. українців, 16,5 тис. словаків і чехів. Це спричинило рішучий протест як з боку Карпатської України, так і з боку Американського Комітету оборони Закарпаття. У жовтні 1938 р. у Галичині, що перебувала під польською окупацією, відбулися демонстрації солідарності з Карпатською Україною. Демонстрація, котра відбулася у Львові за ініціативи національних сил на чолі з Романом Шухевичем, спричинила сутичку з польською поліцією. В будинку угорського консульства були розбиті вікна.

А. Волошин приїхав протестувати до Відня, але його не допустили на переговори. У своєму відгуку "До українського народу Підкарпаття" він змушений був визнати поділ Закарпаття ("бо несила боротися зі світовими державами"), але оптимістично додав, що "границі нашої Підкарпатської Держави тепер забезпечені Німеччиною, Італією, Англією та Францією. Польща і Мадярщина прийняли до відома умову, в якій зобов'язалися не втручатися до наших внутрішніх справ".

За обставин, які виникли, автономний уряд змушений був покинути Ужгород і переїхати до нової столиці — Хусту. Ураховуючи зростаючу агресивність Угорщини та розуміючи необхідність гарантувати безпеку Карпатської України від зазіхань, Українська Національна Оборона, очолювана відомим націоналістом Степаном Розсохою, стала ініціатором утворення пара- мілітарної організації Карпатської Січі. Комендантом її став відомий діяч визвольного руху на Закарпатті Дмитро Климпуш. Штаб Карпатської Січі перебував у Хусті. Діячі ОУН згуртували понад 2 тис. волонтерів. Карпатська Січ мала досить розгалужену структуру: 10 районних команд та підлеглі їм місцеві організації, котрі проводили військовий вишкіл. Частина січовиків була залучена до служби в поліції та охорони кордопів. Струнка організаційна структура, різноплановість удіяльпості дають підстави розглядати Карпатську Січ як пропочатковий етап формування національної армії. Для розбудови мілітарних сил Карпатської України створення і функціонування Карпатської Січі було великим досягненням. Прагнення місцевих українців до державотворення знайшли підтримку серед української діаспори у світі. Найчисленшші її осередки (Канада і СІЛА) відіграли провідну роль у наданні допомоги для формування державних інститутів, зокрема, армії. Відомо, наприклад, що "Комітет допомоги Карпатській Україні" Українського національного об'єднання (УНО) у Саснатуні (Канада) надіслав уряду А. Волошина 5200 доларів для розбудови Карпатської Січі. До Карпатської України надходила допомога й від українських громад і об'єднань інших країн. При Центральному Союзі Українських організацій у ЧСР, очолюваному відомим І ученим, професором Іваном Горбачевським, був утворений Комітет Оборони Карпатської України, котрий зібрав понад 150 тис. корон, а на 98 тис. раніше зібраних коштів придбав 150 одностроїв та передав їх Карпатській Січі. Незважаючи на невелику чисельність, українці Франції, об'єднані Українським Народним Союзом, зібрали і передали на ті самі цілі 85 тис. франків.

На захист карпатської України виступила й українська діаспора на Далекому Сході. В лютому 1939 р. управа Української Національної Колонії у Маньчжурії передала уряду Карпатської України 1 млн маньчжурських доларів, а в березні — ще кілька сотень тисяч. Не маючи змоги надати матеріальної допомоги закарпатцям, українці Зеленого Клина (які становили 50 % від усього населення) на загальних зборах Української Національної Колонії у Харбині прийняли відозву до урядів світу з вимогою підтримати боротьбу українців за власну Самостійну Соборну Державу.

Становище Карпатської України дедалі погіршувалося. Шеф політичного відділу МЗС Німеччини Е. Норман попередив посольство у Празі, що ставлення до Карпатської України інше, ніж до Словаччини. Угорський уряд планував заколот як привід до збройного повстання, щоб змусити А. Волошина до злуки. Поляки обіцяли сприяння, але німці застерегли Будапешт про передчасність цих намірів і навіть планували надати Карпатській Україні фінансову допомогу. Однак Угорщина скерувала попередження і навіть призначила окупацію Карпатської України на 20 листопада. Лише різкі ноти Німеччини та Італії 21 листопада змусили угорців відкласти небезпечний задум. 22 листопада 1938 р. чехословацький парламент затвердив автономію Карпатської України та автономію Словаччини.

Виникло враження, що небезпека минула. Хуст відвідали німецький дипломат із Бухареста, працівники місії з Праги, а тимчасовий повірений Німеччини в Празі Генке зробив підсумок, що "Карпатська Україна здатна, надто за іноземної допомоги, до розвитку". Хустський міністр Ю. Ревай у Берліні обговорив зі статс-секретарем В. Кеппером питання кредитів і технологічного сприяння, а 7 грудня підписав угоду про постачання Німеччини лісом, молочними продуктами, шкірами, хутром, вовною та вином. У Хусті було відкрито консульство Німеччини, геологічна експедиція прибула вивчати надра Закарпаття.

Проте загроза для Карпатської України існувала й від Польщі, котра прагнула узгодити свої інтереси з Угорщиною, мати з нею спільний кордон. Значною мірою таку поведінку поляків можна пояснити слабкістю Чехословаччини не лише з огляду їх географічного положення, а й через барвистість національного складу населення, де переважаючу роль відіграли чехи, словаки й українці. Безоглядне проведення кордонів без урахування етнографічних територій заклало всі підстави для наступної кризи ЧСР. Ускладнення міжнародної ситуації напередодні Другої світової війни призвело до створення двох антагоністичних військово-політичних блоків. З одного боку, це Велика Британія, Франція, СІЛА, а з іншого — Німеччина та Італія з їхніми сателітами, серед яких провідну роль відігравали балканські держави: Югославія, Болгарія, Румунія, економіка котрих працювала на Німеччину. Показовими є обсяги торговельного обороту: 60 % експорту продукції балканських країн припадало на Німеччину, тоді як 16 % — на Францію, ЧСР, Велику Британію. На цьому економічному підґрунті формувалось і політичне, і військове протистояння, а із приналежністю Карпатської України до ЧСР, а потім її виходом на міжнародну арену, "українська проблема" посіла чільне місце в європейській політиці того часу. Цікавою з цього погляду є позиція гітлерівської Німеччини стосовно Карпатської України зокрема і до України загалом.

Політика Німеччини щодо Закарпаття була лише практичним засобом великої політичної гри. Зрештою, це розуміли лідери Франції та Великої Британії. Щоби відвернути увагу А. Гітлера від Заходу і спрямувати агресію на Схід, були проголошені двосторонні декларації 80 вересня 1938 р. про англо- німецькі відносини і 6 грудня про французько-німецьке доб- росусідство та ненапад. За логікою, Польща й Україна ставали найімовірнішими наступними жертвами агресії. Отже, Англія та Франція свої проблеми намагалися вирішити заохоченням наступу німеччини на Схід. Наприклад, радник прем'єр-мініст- ра Великої Британії Г. Вільсон попередив повноважного представника СРСР І. Майського про "наступний великий удар А. Гітлера проти України. Техніка буде приблизно та сама, що й у випадку Чехословаччини. Спершу зростання націоналізму, спалах повстання українського населення, а потім "визволення" України А. Гітлером під гаслом права на самовизначення". І. Майський зробив висновок, що британський уряд очікує німецьку експансію на Схід, а дехто з членів уряду заохочує А. Гітлера. Подібну позицію висловлювали урядові чинники Англії та СІЛА.

Всиловлювали побоювання і в угорському уряді, що Берлін незабаром зажадає повернути Ужгород українцям. Була також стурбована польська дипломатія "актуалізацією "української проблеми" на міжнародній арені". Поляки зазіхали не лише на частину Закарпаття, а й на територію України з виходом до Чорного моря. Проте польський уряд не прагнув близької співпраці з Німеччиною, хоча дійшов висновку, що Польщі загрожує великий конфлікт з Німеччиною або перетворення її на васала. На відміну від вагань Польщі, угорська політика швидко підпорядковувалася Німеччині. Будапешт пообіцяв А. Гітлеру "найвіддаиішу дружбу" й вихід із Ліги Націй навесні 1939 р. У відповідь німці запевнили, що внаслідок вирішення "чехословацького питання" віддадуть Угорщині Закарпаття.

14 березня сейм Словаччини проголосив незалежність. Частково під впливом цієї події та угорської військової акції проти Карпатської України, задовольняючи прагнення народних мас, сесія сейму Карпатської України 15 березня 1939 р. проголосила її незалежність і затвердила державні атрибути (гімн "Ще не вмерла Україна", прапор, герб). На цій же сесії було сформовано уряд на чолі з прем'єром Ю. Реваєм та обрано президентом А. Волошина. Карпатська Україна стала незалежною державою і мала виконувати свої як внутрішні, так і зовнішні функції. Міжнародна ситуація в момент утворення Карпатської України була досить напруженою. Після Мюнхенської конференції питання новоствореної держави стало чи не найголовнішою проблемою дипломатії Варшави й Будапешта, Рима й Берліна, а також значною мірою Бухареста та Белграда, Лондона, Парижа й Вашингтона, які переслідували свої власні інтереси, здебільшого, відмінні одні від одних, не дуже доброзичливі щодо України. Водночас об'єктивність розгляду питань, пов'язаних з Карпатською Україною, ускладнювалась відсутністю практично будь-яких дипломатичних та консульських представництв у Хусті.

Існування Карпатської України як незалежної державно- політичної організації було несприятливим фактором і для російсько-німецьких відносин. А. Гітлер уважав, що в Європі формується ворожий Німеччині військово-політичний блок Франції, Великої Британії та Польщі (як буферної держави). Прагнучи збалансувати розклад сил на континенті за рахунок союзу з СРСР, поставивши його тим самим у тил Польщі, він почав активно налагоджувати контакти з радянським керівництвом, що в остаточному підсумку активізувало торговельно- економічну співпрацю, а згодом зумовило підписання пакту про ненапад. Переконливим доказом значущості "українського питання" у стосунках Німеччини і СРСР було донесення Бюро Розенберга німецькому рейху, в якому стверджувалось: автономія Карпатської України вселила у 60 млн українців велику надію на швидке втілення планів про відновлення Великої України, але віденський арбітраж (1938 р.) похитнув їхню віру у прихильність Німеччини до принципу самовизначення народів. У цьому ж таки донесенні йшлося про занепокоєння Москви українським питанням: "не говорячи про чистки останніх років, що завдали досить відчутного удару Радянській Україні, більшовицька пропаганда продовжувала займатись українськими "сепаратистами", "фашистами", "зрадниками" і завжди під кутом їх можливих звязків з Німеччиною. ...Виникає враження, що більшовики вважають "українське питання" основним у СРСР і що вони бачать в українсько-німецьких зв'язках загрозу для себе. ...Якщо на початку росіяни намагалися знехтувати українським питанням, то треба зазначити, що за останні місяці визнано існування особливого українського народу і його прагнення до незалежності, але водночас підкреслюється необхідність федерації з Росією або автономії". Автори цього документу доходять висновку, що "репутація Німеччини серед пригноблених народів Східної Європи залежатиме, безперечно, від того, як Німеччина ставитиметься до "українського питання"".

Але вибір було вже зроблено. В березні 1939 р. А. Гітлер ухвалив рішення: ліквідувати рештки Чехословаччини, окупувати Богемію та Моравію, дозволити існувати незалежній Словацькій державі і підштовхнути Угорщину до окупації Карпатської України. Стосовно останньої, то жоден аргумент не міг змінити цього рішення. Відкривши повністю свої карти, А. Гітлер, за словами И. Ріббентропа, заявив: "...коли б він був пов'язаний з українцями та їхніми політичними планами, то у Відні не проголошували б арбітражного рішення, яке зробило Закарпатську Україну нежиттєздатною".

Отже, якщо в листопаді 1938 р. фашистський уряд ще був проти приєднання до Угорщини Карпатської України, оскільки боявся спільного польсько-угорського кордону, то у березні 1939 р. численні прохання хортистського уряду Угорщини були задоволені. 12 березня 1939 р. А. Гітлер дав згоду на окупацію Карпатської України Угорщиною. Відмовившись визнавати державницькі прагнення українців, А. Гітлер, здавалося, всіляко сприяв здійсненню планів Польщі щодо встановлення спільного кордону з Угорщиною. Однак увесь трагізм полягав у тому, що через кілька днів після падіння Карпатської України, 3 квітня 1939 р., А. Гітлер наказав готуватися до нападу на Польщу. Початок військової окупації Карпатської України 14 березня 1939 р. спричинив найвідчайдушніший опір українського народу. Розуміючи небезпеку, котра нависла над державою, А. Волошин видав наказ про передання складу зброї Карпатської Січі та розпочав переговори з урядом Румунії про надання допомоги в разі нападу агресора. Про це посол Німеччини Гамількар Гофман негайно інформував Берлін. У результаті боротьби за свою незалежність українське населення Закарпаття зазнало величезних як матеріальних, так і людських утрат.

Зазнало репресій після поразки Карпатської України й українське населення в Польщі. Станом на 1 серпня 1939 р. у Львові й Тернополі відповідно було ув'язнено 534 та 156 членів ОУН. Однак, незважаючи на поразку, керівник ОУН А. Мельник зазначав, що загибель Карпатської України не повинна послабити дух боротьби, не може ліквідувати основної мети, котрою є самостійна, соборна Українська держава Києва, Львова, Ужгорода, Хуста і Чернівців.

Підсумовуючи викладене, можна констатувати, що національні інтереси різних народів Східної Європи, в тому числі й українців, були проігноровані великими державами, котрі вирішували долю світу. Україна після закінчення Першої світової війни потрапила під окупацію декількох держав. Лише українці Закарпаття спромоглися через двадцять років по завершенні війни досягнути незалежності, щоправда, досить короткочасної. Третій Рейх використав Карпатську Україну як пішака на шахівниці агресії й без вагань пожертвував нею, щоб привернути на свій бік Угорщину та заспокоїти Кремль, наляканий виникненням нового українського п'ємонту.

 
< Попер   ЗМІСТ   Наст >
 

Дисципліни
Агропромисловість
Банківська справа
БЖД
Бухоблік та Аудит
Географія
Документознавство
Екологія
Економіка
Етика та Естетика
Журналістика
Інвестування
Інформатика
Історія
Культурологія
Література
Логіка
Логістика
Маркетинг
Медицина
Менеджмент
Нерухомість
Педагогіка
Політологія
Політекономія
Право
Природознавство
Психологія
Релігієзнавство
Риторика
РПС
Соціологія
Статистика
Страхова справа
Техніка
Товарознавство
Туризм
Філософія
Фінанси
Інші
?>