Навігація
Головна
ПОСЛУГИ
Авторизація/Реєстрація
Реклама на сайті
 
Головна arrow Історія arrow Історія нових незалежних держав
< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >

НОВІ НЕЗАЛЕЖНІ ПОСТРАДЯНСЬКІ ДЕРЖАВИ: ПРОБЛЕМИ, ДОСЯГНЕННЯ, ПЕРСПЕКТИВИ

У світовій та вітчизняній науковій і публіцистичній літературі останніх років затвердився термін "пострадянський простір". Це не просто зручний і політично нейтральний термін для позначення території колишнього СРСР і всіх явищ та процесів, які тут відбуваються. Пострадянський простір — насамперед особлива соціальна і політична реальність, суперечлива цілісність котрої зумовлена і спільністю (часто багатовіковою) попереднього розвитку народів, що її становлять, і особливо спільністю радянського соціалістичного етапу їхньої історії. Радянського Союзу як єдиної держави більше немає. Однак становлення нових держав відбувається протягом років і навіть десятиріч. І доки триватиме цей процес, попри всі зміни, що сталися і ще стануться в його колишніх частинах, спільна історична спадщина, спільність соціально-економічних умов і проблем протягом досить тривалого часу залишатимуться факторами, які серйозно впливатимуть на всі явища і процеси у цій частині світу.

Становлення і розвиток усіх пострадянських нових незалежних держав, незважаючи на певні особливості кожної з них, мали спільні, характерні для всіх молодих держав, риси.

Насамперед, це формування державних органів управління і владних структур, обрання парламенту, прийняття Конституції країни, визначення зовнішньої політики і входження до складу світового співтовариства, здійснення соціальних і економічних перетворень, запровадження власної валюти, створення національних збройних сил та ін.

Слід звернути особливу увагу на те, що практично всі держави у перші роки незалежності опинилися у складній економічній кризі, пов'язаній з розвалом колишньої єдиної союзної економіки, розривом налагоджених виробничих зв'язків, руйнуванням раніше здійснюваних поставок сировини і матеріалів, збуту виробленої продукції. Треба добре уявляти, чим був єдиний народногосподарський комплекс Радянського Союзу. Величезна країна була жорсткою, замкненою, практично позбавленою саморегулювання системою, поділеною на великі галузеві й національно-територіальні підсистеми. Вони економічно доповнювали одна одну. За допомогою структури стабільних (часто закляклих) міжгалузевих і міжреспубліканських зв'язків, що формувалися під впливом команд з єдиного центру, їх об'єднали у цілісний та єдиний народногосподарський комплекс. Сформувався своєрідний загальносоюзний економічний "механізм". Він принципово відрізнявся від економічних систем із розвинутими ринковими відносинами саморегулювання, котрі правильніше було б назвати не "механізмом", а "організмом".

Коли СРСР розвалився, то розвалився і єдиний народногосподарський комплекс. Перед урядами суверенних держав постала необхідність пошуку засобів створення власних економік — економічних систем, що самостійно функціонують, розробляти і здійснювати макроекономічну політику стабілізації, координації дій у рамках нових політичних й економічних відносин, початку структурних змін у господарстві. Йшлося не стільки про побудову, скільки про перебудову "уламка" колишнього величезного економічного простору, який отримала у спадок кожна нова незалежна держава. Головна проблема, з якою зіткнулись ННД, — перекіс в економічному розвиткові у ту чи іншу галузь, що було наслідком політики поділу праці в СРСР. Завдання виявилося особливо складним, оскільки в республіках не було адекватних інституційних структур і навичок управління економікою в ситуації переходу від планово-централізованої системи з управлінням із московського центру до системи з елементами ринкових відносин. Спроба швидко перетворити "механізм" на "організм" шляхом насильницького повсюдного запровадження класичних ринкових відносин в умовах руйнування колишньої єдиної народногосподарської системи спричинила економічну катастрофу в більшості з ННД, Унаслідок спаду виробництва багато громадян пострадянського простору перебували на межі фізичного виживання.

Незважаючи на спільність економічних проблем, кожна держава мала відмінні стартові можливості для розвитку власної економіки, відповідно обирала свою, несхожу на інших, модель здійснення економічних перетворень. Розірвання і згортання господарських зв'язків між колишніми союзними республіками слід розглядати не тільки з негативного боку. В деяких випадках це було об'єктивним процесом, оскільки виникали ці зв'язки, так само, як і поділ праці в Союзі, не завжди під впливом економічних факторів, а дуже часто внаслідок політичних, пропагандистських та навіть особистих мотивів. Природно, що при формуванні ринкових структур у ННД насамперед почали розпадатися саме ці, економічно необґрунтовані, зв'язки як в середині республік, так і між ними.

Для більшості ННД найбільш серйозним питанням для розвитку власної промисловості стала залежність економіки від імпорту енергоносіїв за світовими цінами або за цінами, що до них наближалися. Ця проблема виявилася дуже складною у зв'язку з тим, що за радянських часів виробництво в цілому мало високу енергоємність. Вона виникла під впливом непропорційно низьких цін на електроенергію та енергоносії, що дозволяло штучно занижувати витрати виробництва, порівняно з середньосвітовими, і таким чином підтримувати неефективні виробництва. Перехід на нові ціни призвів до виявлення того, що часто вартість кінцевої продукції багатьох підприємств була набагато меншою у перерахунку на світові ціни, ніж ті кошти, що можна було б одержати від продажу сировини, з якої вона вироблена. Подолати явище "віднімання вартості" у промисловості можуть не всі з нових незалежних держав. Тому, аби не допустити краху неефективних підприємств, уряди практично всіх країн СНД тривалий час продовжували субсидувати ті з них, котрі мали національне значення.

Падіння виробництва, зниження рівня життя переважної більшості населення, скандальний розрив у прибутках меншості і більшості, зростаюча соціально-політична і міжетнічна напруженість, що зростала, спільні симптоми хвороб перехідного періоду в розвиткові нових незалежних держав. Усе це болісно вплинуло на людей. Стару віру в комуністичні цінності у суспільстві ненадовго витіснило переконання, значною мірою ілюзорне, що всезагальне благоденство забезпечиться шляхом набуття суверенітету, переходом до ринкової економіки і ліберальної демократії. Спочатку демократичні перетворення в більшості посткомуністичних країн мали широку масову підтримку. Це насамперед зумовлювалося економічною неспроможністю колишньої системи. Більшість населення очікувало від нових демократичних інститутів не стільки захисту громадянських свобод, скільки підвищення свого матеріального добробуту. Від приходу демократії чекали передусім соціальних і економічних перетворень, поліпшення рівня життя й умов зайнятості. Тобто, підтримуючи політичні зміни, люди радше керувалися матеріальними очікуваннями, ніж якоюсь первинною нормативною відданістю демократії.

Але сувора реальність існування в умовах перебудови економічної системи, яка супроводжувалася різким падінням життєвого рівня широких мас населення і збільшенням соціальної та матеріальної нестабільності його становища, викликало у пострадянських суспільствах глибоке розчарування. Переважна більшість населення пострадянських держав відрізняється пасивністю, що забезпечується посиленням контролю влади над засобами масової інформації та придушенням опозиції, що має місце в деяких ННД.

Для більшості населення пострадянського простору запанувала деструктивна свідомість і примітивні почуття. Люди не могли уявити своє сьогодення, а тим більше майбутнє як цілісну картину життєдіяльності. Світ в їхніх очах "розсипався і розпилився" у калейдоскопі кризи і хаосу. Втративши "керівництво й турботу партії і держави", люди певним чином "здичавіли": хто у грабунках, корупції та шахрайстві, а хто — у примітивному виживанні. Через деяких час більшість населення на пострадянському просторі вже не хотіла жодних реформ і мріяла про повернення до нещодавнього минулого. Понад три чверті не здатні були покладатися на власні сили, очікуючи допомоги від держави або будь-кого іншого. Адже радянська влада справді виховала "нову людину", яка не усвідомлювала, що свобода — це самостійність у повному розумінні цього слова. Варто брати до уваги значний прошарок людей середнього і похилого віку, котрі вже нездатні були "перебудовуватися", а також пенсіонерів, які покладалися тільки на державу. В деяких пострадянських країнах провідними стали мрії про відтворення радянського "світлого минулого". Це стосується насамперед Білорусі та Молдови.

Серед інших факторів, що призвели до краху "реального соціалізму", слід виокремити зростання почуття незадоволеності обмеженнями (ідеологічними, економічними, культурними тощо) насамперед у панівної верстви (нині її називають елітою). Еліта прагнула одержати максимально можливі матеріальні та інші блага, котрі мали вищі верстви суспільства у капіталістичних країнах, при цьому не думаючи про адекватне розширення можливостей "простого народу". Тому керівники і люди, які користувалися реальною владою в СРСР, не дуже опиралися краху соціалізму.

Для всіх нових незалежних держав пострадянського простору, незалежно від їх особливостей і проголошеної орієнтації розвитку, спільним є те, що верхні та вищі ешелони управління в основному займає та сама радянська партійно-комсомольсько-державна бюрократія, котра прийняла зручні для неї ідеологічні кольори. Зрозуміло, до управління частково допущені й нові політико-економічні сили, які часто використовуються для створення привабливого "іміджу" влади, але в цілому не визначають правил бюрократичної гри.

На останньому етапі існування СРСР виросло суспільство споживання, розвивалася своєрідна буржуазність — викривлена і деформована атмосферою брехні та дволикості, буржуазність із кримінальним нахилом, оскільки вона набирала сили нелегально, підпільно. "Хочеш жити — вмій вертітися!" — таким був девіз життя. І коли в результаті навіть не стільки перебудови, скільки гласності послабла, а потім впала влада комуністичної партії, зник "обруч", завдяки якому трималася система, були зняті усі скріплення, і на поверхню вийшли нові хазяї життя. Ніхто інший і не зміг би захопити командні висоти в економіці, як:

  • — по-перше, колишні комсомольські й партійні активісти, які мали колосальний досвід, зв'язки і "золото партії";
  • — по-друге, вчорашні "тіньовики", котрі стали кооператорами, а потім магнатами;
  • — по-третє, талановиті та безпринципні молоді кандидати наук і молодші наукові співробітники;
  • — по-четверте, кримінальні авторитети.

Ці нові категорії нових підприємців кинулися нестримно до багатства, яке йшло їм до рук (достатньо було дати хабаря міністру, аби одержати ліцензію на вивезення нафти). "Хапай, що можеш" — такий став новий девіз. А менталітет залишився радянським, в якому суспільна мораль, почуття обов'язку, громадянська відповідальність, повага до закону, релігійні норми були або розчавлені, або перекручені. Руйнування старої системи призвело до вивільнення енергії статусного голоду, яка накопичувалася десятиліттями. Це поєдналося з наступним вибухом егоїстичних пристрастей, розвитком примітивного рефлексу хватання.

Демократична інтелігенція, яка вийшла на політичну арену за часів з'їзду народних депутатів, не могла змагатися з подібними фігурами. До того ж частина її теж не встояла перед доларовою спокусою. Іншим здавалося: достатньо запровадити нові інститути, насамперед в економіці, і справу буде зроблено. Вони не враховували, як ці інститути перетворяться у конкретній обстановці, нічого не робили для виховання соціальних акторів трансформації; навіть не пояснили сенс реформ населенню, не брали до уваги масові інтереси. Якщо б навіть реформи, приватизація та ін. були проведені інакше, можливо, краще, однак командні висоти в економіці захопив би той самий клас.

Фундаментальною характеристикою вельми різних нових незалежних держав пострадянського простору є формування нової панівної верстви з різних соціальних груп пізньорадянського суспільства. Представники колишніх партійної, комсомольської, державної, господарської номенклатур, силових структур, різних опозиційних рухів, нового класу підприємців, традиційної інтелектуальної та культурної еліти, тіньової економіки і злочинного світу в різних пропорціях і в різній якості формують так звані пострадянські еліти. За умов слабкості громадянських суспільств вони стають головними героями того, що відбувається на пострадянському просторі.

У процесі самоствердження пострадянські еліти вирішують три головні завдання:

  • 1) поєднання у нових формах влади і власності в руках вузького кола осіб, так чи інакше причетних до розділення багатющого радянського спадку;
  • 2) пошук свого місця — на других і третіх ролях — у космополітичній еліті світу, що глобалізується;
  • 3) створення життєздатних держав, які користуються міжнародним визнанням (у тій мірі, в якій це е необхідною умовою для виконання перших двох завдань).

Корисливі інтереси цього вузького верхівкового прошарку багато в чому визначають спрямованість пострадянських трансформацій, надаючи їм, на перший погляд, такий дивний характер. Вони формують пострадянський соціум "під себе" так, як їм вигідно і зручно. Це не відтворення традиційних структур і відносин, це не рух до ліберальної демократії, це особливий спосіб організації територіального простору, політичного життя й економічної діяльності, спрямований на закріплення привілейованого становища владовласників. Така "еліта" не здатна виконати одну з найважливіших функцій — формування соціальних норм сучасного типу. В неї немає зв'язку з основною масою населення, здатності до діалогу з нею, врахування її інтересів.

Нині відбувається інтенсивний процес трансформації політичних структур пострадянських ННД. Його відправною точкою був уже не тоталітаризм, а ослаблений авторитаризм часів М. Горбачова. Певні його атрибути так чи інакше ще зберігаються у політичному житті пострадянських республік. Разом із тим провідною рисою світової політики останніх кількох десятиріч е рух до демократії. Для пострадянських ННД прагнення створити модель суспільного устрою за західним зразком, як правило, не мало успіху. Виняток становлять країни Балтії. Як показує світовий досвід, успіху досягають тільки тоді, коли, формуючи правову державу, враховують соціально-політичні й економічні реалії тієї або іншої країни.

У політичному житті всіх пострадянських республік наявні загальні ознаки: в жодній з них не виступають проти незалежності, бажають мати власну державу, але не за рахунок розвалу економіки, панування в ній мафіозних структур, занепаду культури, зубожіння людей. Звідси прагнення наведення порядку і дисципліни, нормального ритму економічного і соціального життя. Всі вони мають інститут президентства. Пости президента, спочатку зайняті тими чи іншими колишніми керівниками республіканських комуністичних партій, перетворилися на основний інститут визначення політичного курсу.

Проте, звичайно, вони мають чимало відмінностей, зумовлених імпульсами національно-державного самовизначення, набутими у процесі дезінтеграції Союзу PCP, геополітичним положенням, соціокультурними і національно-ментальними факторами, а також якістю політичних еліт і мірою впливу на політичний процес з боку інших країн Заходу і Сходу.

Політологи виокремлюють чотири головні типи політичних режимів, сформовані у колишніх радянських республіках:

  • — демократичні: Латвія, Литва, Естонія, Україна;
  • — напіваторитарні: Грузія, Азербайджан, Вірменія, Молдова. Тут упроваджується "альтернатива демократії" — обмежена трансформація, що більше відповідає їхнім інтересам, і водночас збереження видимості демократії з униканням політичних ризиків;
  • — авторитарні: Росія, Білорусь, Казахстан, Киргизстан, Таджикистан — відмова від демократичної гри, вільної конкуренції на виборах, ризику для правителів бути відправленими у відставку виборцями — організація виборів із попередньо відомими результатами;
  • — неототалітарні: Туркменистан та Узбекистан — тотальний контроль, систематичний примус і насильство або загроза його застосування з боку влади стосовно більшості населення здійснюють не у жорстких, як у класичному тоталітаризмі, а відносно м'яких, проте більш витончених формах, внаслідок великої кількості стійких залежностей — правових, економічних тощо.

Як показує історичний досвід, визрівання капіталізму було завжди і передумовою, і каталізатором встановлення демократичних форм правління. Один з уроків історії полягає у тому, що принаймні у минулому ринкова економіка передувала виникненню демократичних інститутів. Сучасне прагнення деяких ННД перейти одночасно і до демократії, і до ринку — спроба змінити модель взаємозв'язків між економічними та політичними перетвореннями, яка складалася століттями. Західні політологи розглядають його як унікальний історичний експеримент, адже одночасна радикальна трансформація економічної та політичної систем є справою надзвичайно складною.

Будь-який демократичний уряд стикається з чималими складностями у здійсненні економічних реформ. Радикальне реформування економіки потребує рішучих і швидких дій. Однак процес прийняття рішень в умовах демократичної системи, особливо у питаннях, з яких немає консенсусу, пов'язаний із тривалими процедурами політичного торгу, узгоджень і пошуку компромісів. У демократичних суспільствах рішення виявляються повільними, тим більше, коли йдеться про законодавчі акції. Ще складніша ситуація у посткомуністичних країнах, де виникає велика кількість конкуруючих нових політичних партій і груп інтересів. їхнє протиборство значною мірою паралізує законодавчий процес. Партії, профспілки, асоціації бізнесу та інші групи, що виникають на політичній сцені, можуть намагатися блокувати певні аспекти економічних реформ, а також спрямувати їх у вигідне для себе русло. До цього додаються ускладнення, пов'язані з неясним характером відносин у структурах влади. Конфлікти між виконавчою і законодавчою владою, між кабінетом міністрів і главою держави — звичайне для посткомуністичних країн явище, що найгіршим чином впливає на реформування економіки. Через такі причини темпи економічних перетворень значно уповільнюються. Найяскравішим прикладом цього може бути Україна. Проте в деяких перехідних суспільствах можливе позитивне співіснування політичної та економічної лібералізації. Однак це рідкісність і трапляється при дуже складному поєднанні певних факторів, як це відбулося в країнах Балтії.

Якщо говорити про ті процеси, що мають місце в переважній більшості пострадянських держав, то можна виокремити такі:

  • 1) здійснюються заходи, спрямовані на реставрацію у суспільному житті політичних механізмів, що діяли при соціалізмі й перешкоджали прогресу суспільства. Це можуть пояснювати як умову проведення прогресивних реформ при збереженні соціально-політичної стабільності. Між тим, значення таких заходів полягає в запобіганні послабленню панівних позицій еліти, появі реальної опозиції системі та протестних рухів населення;
  • 2) спостерігаються підтримка, збереження і навіть посилення надмірної майнової нерівності, консервація становища прошарку населення з низькими прибутками і фактичне погіршення стану значної частини цього прошарку (звичайно, має місце часткове коректування — наприклад, підвищення мінімальної заробітної плати або прожиткового рівня, проте насправді відбувається відтворення соціально-економічних та політичних механізмів легального і нелегального розподілу і перерозподілу суспільного прибутку на користь еліти);
  • 3) протидія зусиллями різних ланок державного апарату на всіх рівнях і багатьох груп політичного класу здійсненню заходів із розвитку цивілізованих ринкових відносин, активізації розумно обмеженого, економічно виправданого державного регулювання, вільного від корисливого тиску як бюрократії, так і олігархів, а також заходів з раціоналізації соціальної сфери;
  • 4) часто очевидна непродуманість і неефективність здійснення реформаторських заходів, що загрожує результатами, протилежними накресленим.

На кінець 2000-х років у більшості пострадянських держав не відбувається історично значущих змін у напрямі оздоровлення суспільства. В результаті не спостерігаються помітні успіхи в модернізації економіки. Зростання виробництва не є стабільним. Соціальна сфера стає все більш слабкою ланкою суспільного життя. Отже, багато економічних та соціальних проблем не розв'язуються, а накопичуються, що загрожує їх загостренням.

Разом із тим у житті нових незалежних держав наявні й позитивні процеси, які відбуваються під впливом розгортання ринкових відносин, незважаючи на їх деформацію. Йдеться про формування основи демократії — середнього класу. До нього належать соціальні групи із середніми і високими прибутками. Вони активізують розвиток економіки та інноваційні процеси в ній, виступають як групи зростання професійного, інтелектуального і культурного потенціалу суспільства. Вони формують свою трудову та підприємницьку активність на основі вимог ринку і зацікавлені у підвищенні своєї конкурентно-спроможності; орієнтовані на розвинені стандарти споживання і є орієнтирами зростаючої соціальної мобільності для інших здатних до неї груп населення. Соціологи вважають формування середнього класу не тільки найперспективнішим процесом трансформації соціальної структури суспільства, а і його основною.

Не можна заперечувати і той факт, що завдяки системним перетворенням економіки значна частина населення перевищила дореформений рівень споживання й досягла вищого рівня життя. Наразі йдеться не про найбільш дохідні верстви населення, забезпеченість яких не просто висока, а іноді навіть перевищує стандарти західних елітних груп. Йдеться про групу населення із середніми прибутками, котра не така вже мала, як часто це стверджують (звичайно, її кількість різна у різних ННД). Але при цьому складається і стійкий найбідніший прошарок, перспектив покращення становища якого практично немає.

Головний підсумок останніх двох десятиріч — перемога антикомуністичної буржуазно-демократичної революції. Однак суспільний лад, який виник, залишається дуже суперечливим. Приватна власність, що змінила псевдосуспільну, концентрується в руках панівної еліти. Централізована, планова, антиринкова система господарювання змінилася напівринковою, яка ґрунтується головним чином на криміналізованому, економічно й соціально низько ефективному функціонуванні капіталу. Перші кроки з формування демократичних виборних процедур змінилися імітацією виборів органів державної влади, що маскує їх фактичне призначення. Проголошення багатопартійності не дало реальних результатів. Навпаки, виникла ситуація, коли панує партія влади, а опозиційні політичні сили або придушуються, або лише роблять вигляд, що є самостійними. Був усунений ідеологічний стрижень всіх аспектів життя радянського суспільства — диктат комуністичної ідеології. Однак поки що не тільки не склалася ідеологія справжнього оздоровлення суспільства, а й почастішали появи ідеології авторитарної, антидемократичної, шовіністичної, імперської. Водночас у суспільстві не подолані й рецидиви примітивної ідеології зрівнялівки.

Тим не менш перетворення базових принципів суспільного ладу досягло такого ступеня, коли перехід до капіталістичної економічної системи став незворотним і виникли певні передумови для протидії регресу в політичній сфері, а також для розгортання демократичної політичної системи, а в підсумку і для зростання соціальної віддачі функціонування капіталу. Це дало принципову можливість виходити постсоціалістичним країнам з історичного глухого кута, до чого призвів соціалізм. У цьому сенсі зусилля ініціаторів політичних перетворень досягли успіху.

Однак можливості, що з'явилися, не були освоєні. Зміна форм власності, системи господарювання і політичного режиму здійснювалася такими методами, що зумовили формування асоціальної за своєю суттю постсоціалістичної суспільної системи, яка, ймовірно, на деякий історичний період — аж до її здолання — не дозволить зробити ефективною економіку, задовольнити у повній мірі соціальні потреби, затвердити справжню демократію. Створені базові елементи капіталістичного розвитку не можуть по-справжньому розкрити свої потенції, сприяти становленню сучасного суспільства з ефективно розвиненою економікою, соціально відповідальним бізнесом і демократичною правовою державою. Це можна трактувати стосовно цього історичного етапу як поразку реформ, хоч у перспективі можуть здійснитися нові глибокі трансформації та сформуватися передумови повномасштабного прогресу. Проте це буде нелегко, оскільки відбулася консолідація еліти і певною мірою всього суспільства на базі суспільної системи. Загалом еліта задоволена станом справ, і лише окремі її прошарки борються між собою за міцніші позиції при експлуатації вад системи. "Низи" дезорієнтовані і певною мірою змирилися з ситуацією, не бачачи реальної альтернативи.

У результаті визначилися основні риси суспільно-економічного ладу. Це специфічна модель постсоціалістичного капіталізму, в якій є окремі принципові властивості капіталізму взагалі (насамперед приватна власність і контури ринкової економіки) при бракові тих характеристик сучасного капіталізму, що зумовлені досягнутим ступенем його соціалізації та демократизації. Останніх рис в пострадянських нових незалежних державах практично немає.

Серед колишніх республік СРСР дещо осторонь перебуває Білорусія, яка намагається поєднати відтворення, збереження або пожорсткішення режиму державного управління економікою і зміцнення жорсткого авторитарного політичного режиму з уповільненим освоєнням ринкових відносин.

На пострадянському просторі значно вирізняються специфікою країни Центральної Азії. їхні політичні системи варіюють від жорсткого авторитаризму до неототалітаризму. В економічних і соціальних системах цих держав помітну роль відіграють напівфеодальні методи, патріархальні форми буття, а також методи капіталізму позаминулого століття.

Країни Балтії, подолавши великі складності перехідного періоду, в цілому здійснили постсоціалістичну трансформацію з меншими втратами для себе, ніж інші пострадянські республіки. Тут відобразилися інші історичні традиції, національний менталітет, рівень національних еліт, розвиненіший громадянський настрій населення, а також швидкий відрив від СРСР і національний консенсус стосовно орієнтації на європейські стандарти громадського життя, відкритість іноземному капіталові тощо. Тобто держави Балтії пройшли шлях становлення і зміцнення незалежної держави успішніше, ніж країни СНД.

Нові пострадянські держави перебувають нині на різних етапах суспільного розвитку. Є значні відмінності у напрямах, темпах, формах реформування, ступені відданості принципам демократизації політичного ладу, ринкової економіки і приватної власності, а також за результатами реформування. ННД демонструють відданість різним формам політичного устрою, соціально-економічним моделям. Вони вірізнються за менталітетом своїх громадян, культурою виробництва тощо.

Нині на пострадянському просторі визначають такі типи суспільного розвитку.

  • — рух до сучасного соціалізованого капіталізму та інтеграція до того укладу життя, який прийнято називати західною цивілізацією, що найяскравіше демонструють держави Балтії;
  • — намагання подолати асоціальну постсоціалістичну модель суспільства і перейти до розвитку за зазначеною вище моделлю, що має місце в Україні;
  • — консервація постсоціалістичного асоціального капіталізму, захист його від загрози революційного перетворення при одночасних малоефективних спробах надати їй життєздатності за допомогою половинчастих реформ — у Росії;
  • — соціалістичні резервації, що розкладаються, які не здатні вирішити нагальні завдання життєзабезпечення суспільства, але які зберігаються завдяки авторитарним політичним режимам, прикладом чого є Білорусь.

Можливо, саме відмінності у типах суспільного розвитку перешкоджають інтеграції нових незалежних держав. А можливо і те, що кожна з них має своє бачення власних національних інтересів, котрі іноді не збігаються з інтересами інших. Разом із тим прагнення до тієї чи іншої форми інтеграції між пострадянськими республіками відображаються в різних міждержавних організаціях. Найпершою з них є Співдружність Незалежних Держав.

Під час зустрічі у Біловезькій Пущі 8 грудня 1991 р. лідери Роси, України та Білорусі не тільки офіційно заявили про ліквідацію союзної держави, а й підписали Угоду між державами-учасницями про створення Співдружності Незалежних Держав, відкритої для членства всіх інших суб'єктів СРСР. 12— 13 грудня 1991 р. за ініціативою Н. Назарбаєва в Ашгабаді провели нараду лідери Казахстану, Узбекистану, Туркменистану, Киргизстану і Таджикистану, які виявили бажання приєднатися до СНД. Потім казахстанський президент надіслав керівникам усіх республік, за винятком прибалтійських, запрошення прибути до Алма-Ати 21 грудня 1991 р. для відповідних перемов. Зустріч закінчилася підписанням низки документів. Насамперед це був протокол до Угоди між державами-учасницями про створення Співдружності Незалежних Держав від 21 грудня 1991 р., а також Алма-Атинська декларація. В результаті до складу нової міжнародно-політичної організації увійшли 11 колишніх союзних республік за винятком країн Балтії та Грузії. Грузія увійшла до складу СНД два роки по тому.

При створенні СНД лідери "великої трійки'1 домовилися, що координуючими органами СНД будуть Рада глав держав і Рада глав урядів. Пізніше були запроваджені Координаційно-консультативний комітет, Рада міністрів закордонних справ, Рада міністрів оборони, Рада командуючих прикордонними військами, Економічний суд. Створення Співдружності мало забезпечити безболісний перехід від єдиної союзної держави до системи суверенних національних держав на місці колишнього СРСР. На відміну від нього, СНД не є державою і не має наднаціональних повноважень, а також не є федерацією або конфедерацією. Співдружність базується на началах суверенної рівності всіх її членів. Вищої влади над членами СНД не існує. Мета Співдружності — розвиток співпраці в політичній, економічній, екологічній, гуманітарній, культурній та інших галузях, забезпечення прав і свобод людини відповідно до загальноприйнятих принципів міжнародного права. Головне завдання полягало у створенні єдиного економічного та єдиного оборонного простору, що на сьогодні не здійснилося.

Розходження у позиціях сторін виявилися вже на етапі підписання установчих документів СНД, а потім і у процесі прийняття Статуту Співдружності (прийнятий 22 січня 1993 р. і не підписаний Україною, Молдовою і Туркменістаном). Росія прагнула позбутися союзного Центру, але водночас зберегти за собою повний політичний, фінансово-економічний та воєнно-стратегічний контроль на пострадянському просторі. Однак претензія Москви на те, щоб певною мірою замінити собою колишній союзний Центр, викликала реакцію відторгнення в інших учасників нового об'єднання.

Україна і Білорусь ставили своїм завданням створення насправді незалежних держав, із подальшим включенням їх до складу західноєвропейських структур, і розглядали перебування в СНД як перехідний період (однак після зміни керівництва в Білорусії відбулася переорієнтація на відверто проросійську). Інші республіки, для яких рішення про розпуск СРСР було цілковитою несподіванкою, котра ставила їх на межу виживання, вбачали в СНД "рятівне коло", що може допомогти залишитися на плаву і виграти час для формування власної державності. При цьому їх керівництво відчувало побоювання опинитися у залежності від дій ліберал-демократів, які на той час прийшли до влади в Росії.

На саміті 20 березня 1992 p. у Києві були прийняті Декларація про незастосування сили або загрози силою в СНД, Угода із поділу майна колишнього Державного банку СРСР між центральними банками країн — учасниць СНД, Протокол про затвердження положення про Раду із залізничного транспорту, а також рішення про принципи врегулювання цін на сировину, паливо і продовольство, а також про те, що всі країни СНД є правонаступниками СРСР. У Ташкенті 15 травня 1992 р. Росія, Казахстан, Узбекистан, Туркменистан, Вірменія і Таджикистан парафували Договір про колективну безпеку. Пізніше до нього приєдналися Азербайджан і Грузія. У 1997 р. договір було подовжено на новий термін, проте Азербайджан, Грузія та Узбекистан з нього вийшли. Суперечності між учасниками договору і нестача фінансових ресурсів призвели до того, що спільний військово-стратегічний простір на основі ДКБ так і не був сформований. Однак Договір полегшив укладання двосторонніх угод між його учасниками. У жовтні 2002 р. керівники країн-учасниць підписали статут і угоду про правовий статус Організації договору про колективну безпеку.

Важливим аспектом діяльності Співдружності стало визначення долі ядерної зброї колишнього Союзу PCP. У липні 1992 р. дев'ять держав СНД (Вірменія, Білорусь, Казахстан, Киргизстан, Таджикистан, Узбекистан, Україна, Молдова і Туркменистан) підтвердили, що підтримують участь Росії у

Договорі про нерозповсюдження ядерної зброї як її власника і заявили, що готові приєднатися до Договору як держави, котрі її не мають. Таким чином, Росія стала повноправним правонаступником СРСР у питанні володіння ядерною зброєю. При цьому йшлося про всю ядерну зброю колишнього Союзу, включаючи і ту, що розміщена на території України, Білорусі та Казахстану. У травні 1993 р. у Лісабоні підписали протокол, в якому керівники Казахстану, України і Білорусі гарантували ліквідацію ядерної зброї на своїй території. Росія, США, Казахстан і Білорусь ратифікували Договір, а Україна вимагала гарантій своєї безпеки. В січні 1994 р. у Москві президенти США, Росії та України прийняли тристоронню заяву, в якій були дані відповідні гарантії. Ядерної зброї в Україні більше немає. В Україні знаходилася атомна зброя, яка виготовлялася і управлялася з Росії. Україна могла стати заручницею, оскільки на її території перебувала чужа зброя. В разі її використання з боку Росії проти третьої сторони, удари у відповідь спрямовувалися б проти тієї країни, з території якої злетіли ракети.

У другій половині 1990-х років виявилися тенденції до тіснішої економічної інтеграції між деякими країнами-учасницями. У вересні 1993 р. Росія, Білорусь, Казахстан і Киргизстан підписали Договір про створення Економічного союзу. 10 жовтня 2000 р. в Астані Росія, Казахстан, Білорусь, Киргизстан і Таджикистан заснували Євразійське Економічне Співтовариство (ЄврАзЕС). 25 січня 2006 р. до них приєднався Узбекистан. Мета нової структури в рамках СНД полягала у сприянні процесу формування Митного союзу і єдиного економічного простору. Під час Мінського саміту 1 червня 2001 р. Росія уклала з державами — учасницями СНД (за винятком України і Туркменистану) двосторонні угоди про вільну торгівлю, які при їх реалізації могли стати опорним елементом створення зони вільної торгівлі. Варто зазначити, що ЄврАзЕС, хоча за своїми заявленими цілями є економічним об'єднанням, має для його учасників насамперед політичне значення. Неефективність цього об'єднання нікого не бентежить. Членство в ньому відіграє роль своєрідного розпізнавального знаку, що сигналізує про намір триматися разом і спиратися на Росію.

До другої половини 1992 р. уже стали очевидними негативні наслідки відсутності реального механізму виконання прийнятих рішень. Тому у другій половині 1992 р. і у 1993 р. на самітах країн-учасниць не тільки вирішували глобальні політичні й економічні питання, а й розгортався діалог про створення механізму їх реалізації. Було підписано понад 300 документів, які стали першими кроками до створення елементів цього механізму. Слід зазначити, що склад СНД змінювався. У жовтні 1992 р. зі Співдружності вийшов Азербайджан, але потім повернувся у 1994 p., після приходу до влади Г. Алієва. У 1994 р. до складу організації увійшла Грузія.

У своєму розвиткові СНД не виправдала очікувань, які були завищеними, і не перетворилася на повноцінну інтеграційну систему. Багато ініціатив так і залишилися нездійсненими. Не вдалося створити механізми реалізації рішень, прийнятих на рівні глав держав і урядів. У результаті 90 % з понад 2000 документів, підписаних у рамках СНД, так і залишилися на папері. До документів, що розробляються у структурах цієї організації, лідери країн-членів ставляться байдуже, внутрішні проблеми Співдружності не розв'язані.

Різні економічні можливості, соціально-політичні системи, національні інтереси, недовіра і підозра до Москви перетворилися на серйозні перешкоди на шляху розвитку цієї організації. Росії важко було звикати до нової ролі колишніх "молодших сестер". Часто позиція Москви коливалася, переходячи від невтручання до спроб поновити свій вплив. РФ також несла відповідальність за минулі деформації, помилки і навіть злочини не тільки радянської, а й царської влади. Москва так і не змогла запропонувати партнерам розумний баланс інтересів. Звичайно, це перешкоджало налагодженню відносин на новій рівноправній основі.

Проте Співдружність відіграла стабілізуючу роль у становленні нових незалежних держав. Створення СНД допомогло відвернути стихійний розпад Союзу PCP і розвиток ситуації за "югославським сценарієм". Процес суверенізації пострадянських республік — учасниць СНД пройшов впорядковано і не спричинив глибоких геополітичних потрясінь. У рамках Співдружності вдалося пом'якшити соціальні та економічні наслідки розпаду єдиної супердержави, вирішити чимало складних питань.

Співдружність виявилася корисною для більшості її учасників. Деякі держави, котрі у перші роки незалежності були втягнені у міжнаціональні конфлікти, вбачають у цьому об'єднанні запоруку життєво необхідної стабільності. Держави Центральної Азії зацікавлені у колективному співробітництві у відбитті атак міжнародного тероризму. Останнім часом тісну взаємодію за всіма напрямами вони почали розглядати як захист від зовнішнього втручання в їхні внутрішні справи.

У збереженні СНД зацікавлена і Росія: для неї важливе сприятливе зовнішнє оточення, а також зовнішньополітичні союзники. Посилюючи вплив у Співдружності, вона фактично розширює свій геополітичний простір і підвищує значення на міжнародній арені в цілому. Нині перед Російською Федерацією стоїть завдання реалізувати трансазіатські енергетичні проекти у співробітництві з республіками Центральної Азії.

Наприкінці 2000-х років у рамках СНД позначилася різка поляризація позицій. З одного боку, намітився проросійський вектор частини її учасників, зокрема, центральноазіатських; з іншого — має місце поглиблення суперечностей у відносинах Росії з тими державами, які орієнтуються на Захід. Якщо прогнозувати майбутнє організації на середньо термінову перспективу, то з урахуванням того, що Україна, Грузія і Молдова перебувають на межі виходу з неї, а Туркменистан вже її залишив, перейшовши в статус асоційованого члена, чисельність членів може зменшитися до восьми: Росія, Білорусь, Азербайджан, Вірменія, Казахстан, Узбекистан, Киргизстан, Таджикистан.

Проте країни СНД — нестійкі суспільства, а у таких спільнотах величезну роль відіграє суб'єктивний фактор. Так, із зайняттям посади прем'єр-міністра України В. Януковича термін її входження до складу НАТО значно відкладали, потім Партія регіонів протягом тривалого часу блокувала роботу Верховної Ради, протестуючи проти намірів керівництва приєднати країну до північноатлантичного альянсу. Тобто як перспективи окремої країни, так і Співдружності в цілому не є чітко визначеними.

Окрім усього іншого, створення регіональних організацій, таких як ЄврАзБС, Центральноазіатський союз та ін., також послаблює вплив Співдружності. Зокрема, Росія та її союзники сторожко ставляться до об'єднання ГУВМ — Грузії, України, Вірменії та Молдови (раніше абревіатура була ГУУВМ, адже участь брав і Узбекистан, проте він вийшов з організації). Це об'єднання спирається на підтримку Вашингтона і його діяльність спрямована насамперед на обмеження російського впливу в Закавказзі, каспійській і чорноморській зонах.

Росія, яка має проблеми на західному напрямі зовнішньої політики, все більше уваги приділяє Сходу. Особливу роль відіграє участь у Шанхайській організації співробітництва (ШОС). Це субрегіональна міжнародна організація, до складу котрої входять шість держав — Казахстан, Китай, Киргизстан, Росія, Таджикистан та Узбекистан (як спостерігачі приєдналися Іран, Пакистан та Індія; США також зробили спробу одержати статус спостерігача, проте члени організація вирішили, що це недоцільно). Початок формуванню ШОС поклало підписання Казахстаном, Киргизстаном, Китаєм, Росією і Таджикистаном у квітні 1996 р. у Шанхаї Угоди про заходи довіри у воєнній області в районі спільного кордону. Спочатку організація називалася "Шанхайська п'ятірка". Як об'єднуючий їх фактор тоді важливе значення мала війна в Афганістані, що створювала загрозу безпеці території усіх п'яти держав. Враховувалося також спільне завдання — ведення боротьби з такими загрозами, як міжнародний тероризм, сепаратизм та екстремізм, наркоторгівля тощо. Потім керівники цих країн зустрічалися у столицях держав-учасниць, а коло їх інтересів розширилося до сфер зовнішньої політики, економіки, охорони довкілля, культури тощо. 14—15 червня 2001 р. у Шанхаї відбулася зустріч уже шести держав. Окрім зазначених, приєднався ще Узбекистан. На тій зустрічі було оголошено створення ШОС.

У прийнятій Декларації основними цілями проголошувалися: сприяння ефективному співробітництву в політичній, торгово-економічній, науково-технічній, культурній, освітній, енергетичній, транспортній, екологічній та інших галузях, а також спільні зусилля із підтримання та забезпечення миру, безпеки і стабільності у регіоні. Другим важливим документом була Конвенція про боротьбу із тероризмом, сепаратизмом та екстремізмом. На зустрічі у Санкт-Петербурзі у червні 2002 р. були підписані Хартія ШОС, Угода між державами-членами про Регіональну антитерористичну структуру і Декларація глав держав — членів цієї організації. Пізніше ухвалено інші документи, що регламентують порядок роботи органів ШОС, визначають порядок формування і виконання бюджету, а також інші питання, пов'язані з поточною роботою підрозділів організації. Були прийняті її емблема і прапор.

За чисельністю населення і загальним розміром території ШОС не має рівних у світі. Стратегічне партнерство двох ядерних держав і постійних членів Ради Безпеки ООН — Російської Федерації та Китаю — свідчить про значущість організації. Проте, незважаючи на збіг певних інтересів, держави-члени мають чимало спірних питань, котрі не так просто владнати. Та головне її призначення вбачається у стримуванні американської експансії в регіоні, а ширше — на пострадянському просторі.

За час, що минув після розпаду СРСР, колишні союзні республіки стали вельми життєздатними самостійними державами. Піднялося покоління людей, які виросли у новій історичній реальності. Однак багато проблем, зумовлених розпадом супердержави, залишаються актуальними і досі. Після розвалу Союзу в молодих пострадянських держав виникла велика кількість претензій одна до одної, насамперед економічних і територіальних. Результатом цього стало погіршення політичних відносин між ними. Молоді держави більшою мірою прагнули до контактів з країнами далекого зарубіжжя, ніж зі своїми сусідами — колишніми радянськими республіками. Одна з причин такого становища полягала у бажанні залучити іноземні інвестиції для розвитку власної держави.

Б багатьох ННД гостро постала проблема міжнаціональних відносин. Якщо раніше громадяни СРСР особливо не замислювалися, на чиїй етнічній території вони проживають, то після 1991 р., коли багато хто з них виявився іноземцем, часто небажаним, на тій землі, яку вони вважали своєю Батьківщиною, національне питання постало у всій гостроті. Представники нетитульної нації зазнавали переслідувань і утисків у різних формах: від убивств і пограбувань, як це мало місце в Таджикистані й Киргизстані, так і позбавлення можливості одержання громадянства і всього того, що з цим пов'язано (країни Балтії). На всьому пострадянському просторі посилилися міграційні процеси, що викликано відкритістю кордонів, можливістю вибору місця проживання, різким погіршенням загальної економічної ситуації, а також психологічними факторами, в яких не останню роль відіграло посилення релігійної, етнічної ідентичності титульних народів і народностей того чи іншого регіону і виявлення недружнього ставлення до представників інших етнічних груп.

За часів радянської влади було проголошено вирішення національного питання в СРСР на основі всебічного розвитку і розквіту соціалістичних націй та їхнього зближення на засадах пролетарського інтернаціоналізму. Насправді, національний устрій Радянського Союзу можна порівняти з ящиком Пандори, в якому були під тиском центральної тоталітарної влади зачинені складні проблеми і гострі суперечності. Насамперед: адміністративні кордони практично ніде не збігалися з національними. Взагалі коріння конфліктів пострадянського простору сягають не тільки радянського, а і в багатьох випадках більш віддаленого минулого. Вони закорінені у дуже складному переплетінні різних за природою і характером процесів. Загальне тло, на якому виникли конфлікти на пострадянському просторі, можна охарактеризувати як дестабілізацію політичної ситуації, яка настала в результаті послаблення колишньої тоталітарної системи організації держави та суспільства. Вивільнилися сили, раніше скуті організованою певним чином системою.

Коли СРСР почав розпадатися, придушені раніше міжнаціональні суперечності почали давати про себе знати. Це відчула практично кожна з нових незалежних держав. Найчастіше конфлікти, що спалахнули на їх території, були внутрішньо асиметричними, тобто такими, які розгорталися всередині ННД по лінії протистояння центр — провінція. Так, у Росії спалахнули конфлікти у Татарстані, Чечено-Інгушетії, Якутії.

У червні 2006 p. лідери Південної Осетії, Абхазії і Придністров'я підписали декларацію про створення Співтовариства — "За демократію і права народів", метою якого, згідно з документом, є "завершення політико-правового оформлення розпаду Союзу PCP через визнання правосуб'єктності Республіки Абхазії, Придністровської Молдавської Республіки, Республіки Південна Осетія". Сторони також заявили про створення спільних миротворчих сил і намір підтримувати один одного в разі воєнної агресії. Таку ініціативу підтримала Москва. У 2008 p. у зв'язку з проголошенням суверенітету Косово самопроголошені республіки пострадянського простору також заявили про намір добиватися того самого.

Можна визначити загальні особливості стану і розвитку ситуації в конфліктних зонах на пострадянському просторі (за винятком Таджикистану), що склалися на кінець 2000-х років:

  • 1) проголошення на територіях Придністров'я, Нагірного Карабаху, Південної Осетії та Абхазії самостійних державних утворень, які мають свої законодавчі й виконавчі органи влади, збройні сили та інші атрибути державності;
  • 2) жодна з цих самопроголошених держав не одержала визнання з боку інших країн світу (винятком є визнання Нагірнокарабаської Республіки з боку Вірменії);
  • 3) практично в усіх конфліктних зонах здійснюються миротворчі операції (Абхазія, Південна Осетія, Придністров'я) або розміщені російські військові бази (Вірменія, Таджикистан). Основу миротворчих сил становлять підрозділи російської армії;
  • 4) усі чотири самопроголошені республіки твердо вирішили за жодних умов не повертатися до складу тих колишніх радянських республік, під юрисдикцією яких вони перебували за часів СРСР;
  • 5) у Придністров'ї, Абхазії та Південній Осетії проживає велика кількість російських громадян, що дає підставу Росії заявляти про обов'язок захищати своїх співвітчизників;
  • 6) у зонах конфліктів завжди погіршується криміногенна ситуація, яка потім не зникає, а дестабілізує не тільки місцеву ситуацію, адже кримінальні елементи перетинають кордони і чинять свій "промисел" в інших країнах (пограбування, рекет, викрадення людей, наркотрафік, незаконна торгівля зброєю, шахрайства, фінансові афери тощо).

Не можна сказати, що міжнародне співтовариство не звертає уваги на проблеми врегулювання конфліктів, зокрема на пострадянському просторі. Створюються відповідні організації, влаштовуються зустрічі, ведуться довготривалі переговори. Результатом стає припинення збройної боротьби у тому чи іншому регіоні. Проте до остаточного розв'язання проблем ще дуже далеко, а можливість виникнення збройних конфліктів, локальних і регіональних війн зберігається. Це посилює кризовість на пострадянському просторі.

Потрібно підкреслити, що криза пострадянської суспільної системи яскраво виявилася раніше, ніж того можна було очікувати. Попри велику різноманітність оцінок і думок стосовно революційних подій в Україні, Грузії та Киргизстані, не можна не побачити суть цих подій. Вона полягає в активному протесті більшості, принаймні половини населення проти асоціальної системи, що склалася, й олігархічно-бюрократичної верхівки, яка на ній паразитує. Звичайно, не обійшлося без зовнішнього втручання з боку тих країн, які прагнуть посилити свій вплив на терені колишнього СРСР. Деякі представники пострадянської влади воліють акцентувати увагу виключно на цьому, не бажаючи визнати головну причину подій — соціальні антагонізми, притаманні постсоціалістичній системі.

За умов звуження сфери відповідальності держави економіка розвивається насамперед на користь правлячої бюрократії, фінансових та економічних груп, а не більшості громадян. Вони не надто відчувають на собі зростання економічних показників. Деградують системи охорони здоров'я, освіти, підтримки малого підприємництва, допомоги соціально вразливим верствам населення, захисту довкілля і природних ресурсів, розвалюється наука, занепадає культура. Тобто зростання — ще не є розвиток, а підвищення рівня життя ще не веде до автоматичного покращання його якості.

Процес розпаду СРСР збігся із затвердженням концепції "глобалізації", яку розуміють як всесвітнє поширення ліберально-капіталістичної моделі з притаманним їй поєднанням політичних і культурних цінностей. Розглянемо ключові риси глобалізації.

В деяких нових незалежних державах міжнаціональні суперечки, які позначилися раніше, набули характеру збройного протистояння. Це стосується насамперед Придністров'я і Південної Осетії. Конфлікти, замішані на міжнаціональній і релігійній ворожнечі, після розділення союзної армії (весна — літо 1992 р.) і часто неконтрольованого розтягнення зброї, швидко розросталися. Протистояння у Нагірному Карабасі переросло у широкомасштабну війну між Вірменією та Азербайджаном. У Грузії зі зброєю в руках піднялися абхазці. Громадянська війна у Таджикистані за участю афганських моджахедів не тільки стала катастрофою для самої республіки, а перетворилася на реальну загрозу для всього центральноазіатського регіону. В Росії виникла самопроголошена Чеченська Республіка. Внаслідок цього з'явилася лінія протистояння між Грозним і Москвою, що призвело до багаторічної війни. Іншим наслідком було те, що Північна Осетія і новостворена Інгуська Республіка були втягнені у територіальну суперечку, що відбувалося зовсім не у мирних формах. Загалом можна простежити еволюцію цих гострих конфліктних ситуацій, які пройшли через стадії радикального розмежування громадсько-політичних настроїв і сил у колишніх союзних республіках, внутрішніх збройних конфліктів, виникнення нових державних утворень у вигляді так званих невизнаних республік з їхньої наступною боротьбою за міжнародне визнання їхніх прав на самостійне і незалежне існування.

Наприкінці 2000-х років чимало суперечок вгамувалися самі собою. Деякі з них були ліквідовані за допомогою політичних засобів (Татарстан, Якутія в Росії). В інших випадках була застосована масована військова сила (Таджикистан, Чечня). Тобто "гарячих точок" на пострадянському просторі майже не залишилося (у 2008 р. загострилися абхазьке і південно-осетинське питання). Однак серйозні побоювання викликає можливий розвиток таких конфліктів, учасники яких домовилися про припинення вогню, проте не просунулися у політичному врегулюванні. Це карабаський, придністровський конфлікти, конфлікти Грузії зі своїми автономіями. Такі конфлікти перейшли у латентний стан. З'явився навіть термін "заморожені конфлікти". Проте таке становище не може продовжуватися вічно.

  • 1. Революція в інформаційних технологіях. Визначальна технологія часів холодної війни належала до виробництва ядерної зброї. Ключові технології сучасності пов'язані з комунікаційними системами, які скорочують час і відстань, — телебаченням, реактивними літаками, супутниками, комп'ютерами, мікросхемами, мобільними телефонами, Інтернетом, контейнерними перевезеннями тощо. З погляду стандартів глобалізації, Радянський Союз був досить розвиненим у модернізаційному плані (космічні ракети, супутники, без чого неможлива революція в галузі телекомунікацій, хороші результати у деяких аспектах масової освіти, рівності статей тощо, при відставанні у сприйнятті масами споживацьких технологій), хоча поступався розвиненим країнам Заходу. Після розвалу СРСР деякі носії "важкої модернізації" — нафтові родовища, трубопроводи та ін. — зберігають головне значення для економічного розвитку пострадянських країн. А певна частина людського капіталу й освітньої інфраструктури, успадкована від радянської епохи, гармонізує із завданнями глобалізації. Наприклад, українські, російські команди учнів і студентів постійно займають призові місця на міжнародних комп'ютерних конкурсах.
  • 2. Економічна революція. В галузі економіки глобалізацію характеризує нова ортодоксія*6 ("Вашингтонський консенсус") стосовно політики, необхідна для забезпечення економічного зростання. Цей консенсус охоплює такі елементи:
    • — *6: {Ортодоксія – неухильне слідування основам певного вчення, світогляду. }
    • — плаваючі обмінні курси;
    • — зниження торгових бар'єрів;
    • — "зелена революція у сільському господарстві";
    • — дешева енергія (частково завдяки ядерній енергетиці);
    • — прискорений розвиток сектору послуг як основної сфери зайнятості й виробництва суспільного багатства;
    • — сприяння транснаціональним корпораціям, здатним організувати виробництво у тих країнах, де виробничі витрати мінімальні;
    • — послаблення регулювальної ролі уряду в національній економіці тощо.

Відповідно до цього списку можна визначити міру, в якій різні пострадянські держави виявилися здатними сприйняти і продемонструвати зазначені риси. Як свідчать дослідження шляху посткомуністичних країн, успіх або провал значною мірою залежать від вихідних економічних умов, однак стратегія макроекономічної стабілізації та структурної реформи може внести суттєві корективи у досягнуті результати.

  • 3. Тріумф ліберальної демократії. Глобальна ера передбачає провал комуністичної альтернативи і перемогу ліберально-демократичних цінностей, хоча в деяких регіонах їм чинять опір. Усі пострадянські держави заявили про свою орієнтацію на демократію. Проте формальне зведення демократичних інститутів — "демократичний фасад" — ще не є справжньою демократією, для створення якої потрібен тривалий час. Тим більше, що серед населення деяких ННД демократія не стала пріоритетною цінністю (Білорусь, Росія, Центральна Азія).
  • 4. "Локалізація": політика націоналізму. її суть полягає в тому, як зберегти національні цінності і специфічні інститути, водночас пристосовуючись до викликів і можливостей глобалізації. Для глобалізації притаманний процес адаптації нових технологій та ідей до місцевих умов. Домінує тенденція "локалізації", тобто їх втілення у формах, звичних для тієї чи іншої країни.
  • 5. Горизонтальні зв'язки. Мається на увазі розвиток регіоналізації паралельно з глобалізацією. У пострадянських країн позиція не є сильною. їх регіональні організації (СНД, ГУВМ, Центральноазіатський союз) є виключно слабкими, а перспектива їх участі у таких регіональних угрупованнях, як Європейський Союз, є радше джерелом розколу, ніж згуртування.
  • 6. Поляризація. Одним з наслідків глобалізації є розкол і нерівність. Виник розрив між країнами, які знаходяться на передньому краї глобалізації, і тими, які відстають і таким чином виключаються з глобальної системи. В межах окремих країн меншість населення одержує доступ до нової інформаційної технології, а більшість приєднується до пасивних споживачів або просто опиняється за бортом. Це не обіцяє нічого хорошого для стабільності демократичних процесів.

У процесі глобалізації різні держави показують себе по-різному, деякі сильніші, деякі слабші. Впливовий аналітичний центр Brookings Institution (США) оприлюднив у березні 2008 р. "Рейтинг слабкості держав", до якого увійшла 141 країна світу. Індекс слабкості держави коливається від 0 — найгіршого показника — до 10 — найкращого. Враховувалися 20 показників за 4 основними сферами: політика, економіка, національна безпека і соціальні стандарти. Найслабшими виявилися: 1 — Сомалі (з показником 0,52), 2 — Афганістан (1,65), З — Конго (1,67). Країни екс-СРСР зайняли такі місця: 35 позиція — Туркменистан (5,27), 36 — Узбекистан (5,30), 42 — Таджикистан (5,35), 65 — Росія (6,20), 73 — Киргизстан (6,39), 80 — Азербайджан (6,54), 81 — Білорусь (6,63), 88 — Молдова (6,89), 89 — Казахстан (6,92), 90 — Грузія (6,99), 105 — Вірменія (7,34), 107 — Україна (7,38), 136 — Латвія (9,08), 138 — Литва (9,27). Естонія не увійшла до рейтингу, як і інші найбільш розвинені країни світу.

Кожна з пострадянських нових незалежних держав постала перед складними проблемами, висунутими глобалізацією і переходом до постіндустріального суспільства. Міжнародні організації та експерти радять їм зберігати спокій і продовжувати застосовувати комплекс заходів з ліберально-демократичного та ринкового реформування. Але результати реалізації подібних порад у кожній з ННД дуже відрізняються. В якійсь мірі можна очікувати, що процес значною мірою стихійного розвитку ринкових відносин, потреби відтворення капіталу, структурна перебудова економіки, втягнення тієї чи іншої країни до світового господарства сприятимуть її прогресу в суспільно-політичному житті. Однак це не може відбутися автоматично.

Наявні певні базові елементи, які можуть цьому сприяти: існування основних інститутів приватної власності і ринкового господарського механізму, зовнішні контури політичної демократії, визнання, хоча б формальне, необхідності громадянських свобод тощо. Проте ці можливості, якщо і використовуються, то лише епізодично і в дуже обмежених масштабах. Причиною тому є брак у більшості ННД дієвого політичного та економічного механізму модернізації суспільства, стимулювання громадської активності, інноваційної орієнтації, а також збереження традиціоналізму в тій або іншій формі.

Шанси на появу в більшості пострадянських країн найближчим часом соціально відповідального політичного класу, ефективного державного керівництва, громадянської активності населення, демократичної правової держави на базі економіки, що швидко модернізується, залишаються невеликими. Потенціал руху суспільств у цьому напрямі, що позначився наприкінці 1980 — на початку 1990-х років, залишився невикористаним, а потім почалося його затухання. Еліта сформувала криміналізовану бюрократично-олігархічну, авторитарну, соціально-неефективну суспільну систему з вельми обмеженими можливостями перетворення на ту, що відповідає вимогам суспільного прогресу.

Аналіз в цілому схожого, хоча зі значною національною специфікою, досвіду перетворень пострадянських республік показує, що попереду — новий перехідний період, під час якого здійснюватиметься переробка постсоціалістичної системи, що склалася, у суспільну систему, яка реалізуватиме можливості сучасного економічного та соціального прогресу і яка базується на загальнолюдських гуманітарних цінностях.

Запитання для самоперевірки

Які спільні, а які відмінні фактори визначали політичні зміни у нових незалежних державах?

Які ННД виявили найбільше демократизму у своєму розвиткові?

Як дає про себе знати спадщина панування комуністичної партії у пострадянській дійсності?

Проаналізуйте розвиток економічних процесів на терені колишнього СРСР.

Як ви оцінюєте стан нових незалежних держав з точки зору соціальних процесів, що відбуваються?

Оцініть стан справ у Співдружності Незалежних Держав на сучасному етапі.

Яка з держав регіону не увійшла до складу Центральноазіатського союзу? Відповідь отримуйте.

У яких міждержавних організаціях пострадянських республік бере участь Україна?

Завдання для самостійної роботи

Зробіть таблицю "Міждержавні організації пострадянських ННД", зазначивши назви, дати створення, учасників і основні домовленості між ними.

Простежте тенденції авторитаризму і демократизму в розвиткові нових незалежних держав.

Зробіть таблицю "Конфлікти на пострадянському просторі", вказавши місце, час виникнення, сторони, проблеми, які є основою суперечностей.

Проаналізуйте проблему ставлення міжнародної спільноти до нових незалежних держав — колишніх республік СРСР.

З'ясуйте сучасні позиції невизнаних республік пострадянського простору.


 
Якщо Ви помітили помилку в тексті позначте слово та натисніть Shift + Enter
< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >
 
Дисципліни
Агропромисловість
Банківська справа
БЖД
Бухоблік та Аудит
Географія
Документознавство
Екологія
Економіка
Етика та Естетика
Журналістика
Інвестування
Інформатика
Історія
Культурологія
Література
Логіка
Логістика
Маркетинг
Медицина
Менеджмент
Нерухомість
Педагогіка
Політологія
Політекономія
Право
Природознавство
Психологія
Релігієзнавство
Риторика
РПС
Соціологія
Статистика
Страхова справа
Техніка
Товарознавство
Туризм
Філософія
Фінанси
Інші