Навігація
Головна
ПОСЛУГИ
Авторизація/Реєстрація
Реклама на сайті
 
Головна arrow Економіка arrow Економіка підприємств
< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >

Ринок сільськогосподарської продукції та його регулювання

Від рівня розвитку і стабільності функціонування аграрного сектору значною мірою залежить стан економіки і продовольча безпека країни та відповідне наповнення ринку товарами власного виробництва. З огляду на значний ресурсний потенціал України, її сільське господарство спроможне достатньо забезпечити потреби населення в продуктах харчування. Проте існуючий рівень розвитку аграрного сектору в Україні ще недостатній, а обсяги виробництва продукції не здійснюють продовольчої безпеки держави, яка визначається рівнем і динамікою споживання продуктів харчування з розрахунку на одну особу населення. Так, середньодобовий раціон харчування населення України перебуває практично на граничному рівні цього показника, встановленого ФАО. У 2007 р. він дорівнював приблизно 2800, а в країнах ЄС цей показник становить близько 3500 ккал. Проте головна проблема - це неповноцінна якісна структура харчового раціону. Наша держава відстає від європейського рівня споживання на душу населення м'ясопродуктів у 2,5 разу, а фруктів - у 3,5.

На продовольчі цілі в Україні населення витрачає понад 60 % сімейного бюджету (у країнах Європи - 15-20% і 8-10% у СІЛА). Це характерно для бідних країн з недостатнім рівнем харчування населення і витрачанням на такі цілі більшої частини доходів.

В умовах розвитку ринкових відносин держава повинна орієнтуватися хоча б на такий рівень власного виробництва продовольчих товарів, який би забезпечив мінімальні науково обґрунтовані норми споживання важливих продуктів населенням, оскільки орієнтація на збільшення частки імпорту на ринок може підривати стійкість внутрішнього ринку, а звідси - і всю аграрну економіку.

В Україні складність забезпечення в достатній кількості продуктами харчування населення посилюється відсутністю прозорого цивілізованого ринку сільськогосподарської продукції, тобто ринку, де сільські товаровиробники могли б у будь-який час за прийнятною для всіх ціною продати власну продукцію. Тому в ринкових умовах виробників більше турбує не проблема, скільки і чого виробити, а як і кому реалізувати.

Ринок сільськогосподарської продукції має особливості, оскільки предметом купівлі-продажу тут є сільськогосподарська продукція не лише як продовольство, а й як засоби виробництва для інших галузей. За таких обставин у країні повинен функціонувати цивілізований, прозорий ринок сільськогосподарської продукції, який дав би змогу на взаємовигідній основі здійснювати трансакції всім ланкам продовольчого ланцюга - від виробництва сировини і забезпечення галузі необхідними засобами до споживання кінцевої продукції.

Ринок сільськогосподарської продукції структуризований і відповідно охоплює чимало галузевих ринків: ринок зерна, ринок цукру, ринок овочів, ринок м'яса, ринок молока, ринок продукції птахівництва тощо. Значення цих класифікацій радше можна вважати пізнавальним, аніж практичним, проте всі вони охоплюють таку категорію ринку, як товарний.

В економічній літературі широко вживається поняття аграрного ринку, яке часто ототожнюється з поняттям ринку сільськогосподарської продукції. Однак зміст аграрного ринку значно ширший, оскільки охоплює не лише сферу торгівлі продовольством, а й забезпечення сільського господарства та харчової промисловості засобами виробництва, економічні взаємовідносини між учасниками вертикальних і горизонтальних зв'язків у системі АПК та за її межами, тобто має комплексний характер. Основними його суб'єктами є виробники сільськогосподарської продукції, її заготівельники та переробні підприємства. Усвідомлення цього важливе для зрозуміння процесу регулювання аграрного ринку, яке, по суті, передбачає регулювання економічних взаємовідносин у всіх їх формах саме між цими суб'єктами ринкової активності.

Вивчення суті та механізму ринку сільськогосподарської продукції засвідчує, що перші вияви ринкових відносин в аграрному секторі існували ще в стародавні часи, коли відбувався обмін результатами праці як надлишку виробника над його потребами між землеробськими та скотарськими племенами. У такий спосіб інтерес забезпечувався в міру і в межах можливостей як одного, так й іншого учасника обміну. Це був найпростіший обмін і найпримітивніша форма ринкових відносин, коли вироблені продукти передавалися, переважно, з перших рук безпосередньо в руки споживача. Такий обмін продуктами відбувався не на основі вартості, як втілених затрат праці на їх добування чи виробництво, а відображав доцільність обміну обсягами товарів на основі їх корисності, однаковою мірою для учасників обміну, і мав випадковий, бартерний характер.

З розвитком людства відбулося поглиблення суспільного поділу праці, яке спонукало до виникнення товарного виробництва і спричинило необхідність не випадкового, а регулярного обміну надлишками продукції на ринку. Економічні засади такого ринку відображені в еквівалентному обміні результатами затрат праці між виробниками різної сільськогосподарської продукції.

Ринок продовольчих товарів пройшов довгий шлях від примітивних ярмарків до сучасних організованих ринків, для яких характерне постійне оновлення та підвищення якості продукції, поповнення товарного асортименту, задоволення попиту покупців, незважаючи на неослаблений вияв конкуренції. Ринок сільськогосподарської продукції - це, насамперед, конкурентне середовище, в якому кожен учасник бажає отримати зиск і, зазвичай, вигода одних стає втратою для інших, до того ж конкурент намагається витиснути суперника.

Структуризація сучасного ринку сільськогосподарської продукції у взаємодії всіх його учасників показана на рис 16.2.

Ринок сільськогосподарської продукції є внутрішньою організацією товарно-грошових відносин і характеризує його найглибшу сутність як економічний інститут власності, що

Взаємодія учасників ринку сільськогосподарської продукції

Рис. 16.2. Взаємодія учасників ринку сільськогосподарської продукції

через системну форму відносин привласнення може бути відчужена. Тобто, його варто розглядати як механізм функціонування відносин відчуження-привласнення, як механізм реалізації власності у формі сільськогосподарської продукції.

За такого підходу можна стверджувати, що ринок сільськогосподарської продукції - це система економічних відносин, яка формується з участю різних інституцій, забезпечує та регулює виробництво продукції аграрного сектору економіки та рух товару до споживача у сфері обміну.

З переходом України до ринкових відносин і розвитком безпосередніх торговельних відносин з іншими країнами Європи на внутрішньому ринку відбувся процес витіснення вітчизняної продукції імпортними товарами, що часто призводить до монополізації окремих сегментів внутрішнього споживчого ринку іноземними виробниками. Водночас імпортна продукція здебільшого недоброякісна, а сам процес розвитку торговельної діяльності набув нецивілізованих форм.

Теперішній ринок відносно сільськогосподарського виробника можна однозначно визнати несправедливим, непрозорим, непрогнозованим і абсолютно непередбачуваним. У країні відсутня надійна система підтримки і регулювання такого ринку та його інфраструктура. Створити ці два вагомих чинники існування потрібного аграрного ринку - безпосереднє завдання держави. Жодна приватна структура об'єктивно не в змозі виконати це завдання.

Державне регулювання повинно забезпечити систему цілей, які інколи можуть конфліктувати між собою. У такому випадку необхідно знайти компромісне вирішення. Воно має задовольнити інтереси населення країни загалом, жителів села, сільськогосподарських і агропромислових підприємств, саму державу, оскільки інтереси населення на ринку продовольчих товарів прямо протилежні інтересам їхніх виробників, котрі зацікавлені в підвищенні ринкових цін і зниженні податкових платежів, а держава зацікавлена в їх підвищенні (рис. 16.3).

Забезпечення вимог продовольчої безпеки має також соціально-економічний характер, адже доходи і зайнятість сільського населення значною мірою залежать від стану розвитку аграрних підприємств. Доцільно також взяти до уваги, шо

в підвищенні зайнятості, збільшенні доходів і обсягів на ринку продовольчих товарів неабияку роль відіграють власні підсобні господарства, на частку котрих припадає понад половини виробництва валової продукції в галузі.

Досвід країн з розвинутою ринковою економікою засвідчує, що вони, дбаючи про власну продовольчу безпеку, застосовують державні важелі регулювання розвитку сільського господарства через надання державних кредитів, підтримки твердих цін, здійснення безпосередніх виплат тощо. Наприклад, в Європі під державне регулювання підпадає 90 % цін на сільськогосподарську продукцію у вигляді субсидій для підтримання фермерів й інших сільських товаровиробників у зв'язку з високими цінами на засоби виробництва. Дещо нижча частка державних субсидій у сільському господарстві США - ЗО %, Канаді - 45 %, Швеції - 59 %, Японії - 66 %.

Європейське Співтовариство (ЄС) надає підтримку своїм фермерам у межах Єдиної сільськогосподарської політики. До її основних елементів належать фіксовані внутрішні ціни, хоча і без встановлення контролю за обсягом виробництва, а також експорт надлишкової продукції, який зумовлений такими цінами.

Країни, що розвиваються, країни "третього світу", здебільшого провадять сільськогосподарську політику, протилежну тій, якої дотримуються США і ЄС. Замість субсидування та підтримання виробників, вони переважно субсидують споживачів, що завдає шкоди виробникам. Така політика поширена серед країн Африки, Азії та Латинської Америки.

Проте ЄС поступово намагається відмовитись від підтримки доходів фермерів через здійснення стабілізації ціни, застосувавши механізм прямих платежів і додаткових виплат у формі премій. Це зумовлено тим, що підтримка ціни, зазвичай, стимулює слаборозвинуте і неконкурентноздатне виробництво та перевиробництво, що в свою чергу не зрівноважує попит і пропозицію. Встановлення єдиної ціни підтримки є також соціально несправедливим стосовно малих виробників і виробників, котрі перебувають у різних природнокліматичних умовах.

Для науково обґрунтованого і практично виваженого регулювання ринку сільськогосподарської продукції та його складових - продуктових ринків потрібні відповідні державні структури, як це має місце у розвинутих країнах, зокрема Польщі, де ці функції виконує Агентство сільськогосподарського ринку. В Україні управління агропромислового розвитку обласного та районного рівнів такі функції виконувати не можуть, адже для цього вони не призначені.

Міністерство аграрної політики у 2002 р. зробило активну спробу працювати над цією проблемою, і кафедра економіки підприємства та міжнародної економіки Львівського державного аграрного університету за завданням міністерства впродовж року розробляла проект створення в Україні Державного агентства з регулювання продовольчого ринку. За результатами вивчення існуючих в Україні умов та зарубіжного досвіду науковці запропонували проект такої структури, який був схвалений на колегії Мінагрополітики. Проте на цьому робота припинилась через відсутність фінансування. Виникли "традиційні" питання щодо приміщення, коштів, відомчого підпорядкування структури та ін. Створений в Україні у 2005 р. так званий Аграрний фонд (замість запропонованого Державного агентства), на думку урядовців, сформований із запізненням і своєчасно не забезпечений коштами. Після надходження грошей їх використали не на фінансові інтервенції, а на заставні закупівлі зерна, що економічно було недоцільним. "Кредити" отримали вибрані господарства під заставу зерна, хоча через механізм фінансових інтервенцій можна було показати справжню його ціну, що було в межах функцій Аграрного фонду.

Загальним завданням державного значення є вдосконалення українського законодавства, яке мало б відповідати зобов'язанням України як члена СОТ. Адаптація законодавства України до законодавства ЄС передбачає його наближення до сучасної європейської системи права, що забезпечить розвиток політичної, підприємницької, соціальної, культурної активності громадян України, економічний розвиток держави у межах ЄС і сприятиме поступовому зростанню добробуту громадян до рівня у державах-членах ЄС. Реформування правової системи та поступове приведення її у відповідність до європейських стандартів охоплює цивільне, митне, трудове, фінансове та податкове законодавство.

Надаючи субсидії, держава своїми діями врівноважує розвиток галузей і виробництво того чи іншого продукту загалом на всій території, хоча агропромислове виробництво кожного регіону має специфіку стосовно форм і засобів досягнення стратегії власного розвитку. Це визначається тим, що в кожному регіоні склалися своєрідний рівень розвитку аграрного сектору, регіональна та галузева структури, рівень забезпеченості засобами виробництва та сформувалися особливості науково-технічного розвитку сільського господарства.

Однак державне регулювання на рівні регіону повинно передбачати розв'язання різних проблем, які зумовлюють таке регулювання, - щоб забезпечити населення продовольством і переробну промисловість сировиною власного виробництва, а за умови їх нестачі - залучити з інших регіонів.

Мають бути враховані державні та регіональні резерви й обсяги продукції, призначені на експорт, і за необхідності - потреба в імпорті окремих видів продукції. Баланс дає змогу виявити продовольчі ресурси регіону, можливість перерозподілу та їх нестачу.

Найважливіше завдання агропромислового виробництва регіону - це достатньою або повною мірою забезпечити продовольством населення, в тому числі ввезення в регіон і вивезення з нього продуктів харчування. Тому виникає необхідність і в регіоні, й на рівні окремих областей віднайти можливість і здійснити обґрунтоване регулювання розвитку всього АПК і сільськогосподарського виробництва як основної ланки.

Отже, в розвитку і функціонуванні ринку сільськогосподарської продукції існує низка проблем, розв'язати котрі можна лише за безпосередньої участі держави (рис. 16.4). Така необхідність зумовлена економічною природою ринку як економічного механізму, позбавленого елементів соціальної справедливості та нездатного вирішувати соціально-економічні й екологічні проблеми. Крім цього, суб'єкти ринку сільськогосподарської продукції відрізняються за формою власності, підходами до оцінки результатів діяльності та важливістю їх участі у перебігу товарно-грошових відносин, просуванні товару на всіх рівнях від виробника до споживача.

У розрізі окремих областей і регіонів спостерігаються значні відхилення у рівнях виробництва основних видів продукції на душу населення, а відтак і можливості забезпечення його відповідно до науково обґрунтованих норм споживання.

Проблеми, що обумовлюють необхідність державного регулювання аграрного ринку

Рис. 16.4. Проблеми, що обумовлюють необхідність державного регулювання аграрного ринку

Наприклад, виробництво яєць вище, ніж в середньому по Україні на одну особу населення, мають господарства областей Сходу, Півночі та Центру. Виробництво картоплі на одну особу в регіонах Центр, Північ і Захід відповідно у 5,3, 4,9 та 4,7 разу більше, ніж у регіоні Південь. Значно менше виробляється картоплі й у господарствах Східного регіону. Найнижчий рівень виробництва яловичини на одну особу на Сході України, де виробляється відповідно у 2,4 і 2,5 разу продукції менше, ніж у регіонах Північ і Центр. Подібна ситуація спостерігається і з виробництва молока та молочних продуктів.

Усунути диспропорцію між регіонами у забезпеченні продуктами харчування з розрахунку на одну особу населення, наприклад, нестачу продукції галузей овочівництва, плодівництва чи скотарства можна внаслідок заохочення сільськогосподарських товаровиробників кожного окремого регіону інтенсивніше займатися (якщо є сприятливі умови й економічна вигода) їх виробництвом.

Це дозволить знизити ціну як наслідок зростання пропозиції на ці види продукції, поліпшиться платоспроможність населення. Натомість можна використати існуючі надлишки видів продукції, що є в інших регіонах, де для їх виробництва склалися сприятливіші природно-економічні умови і собівартість значно нижча, та здійснити їх переміщення в інші регіони, де існує їх нестача. Це можна забезпечити державними інтервенційними заходами, спрямованими на стабілізацію пропозиції певного виду продукту. Такий підхід може сприяти поглибленню поділу праці, спеціалізації й розміщення сільськогосподарського виробництва та галузей переробної промисловості з урахуванням соціальних інтересів населення. Це в жодному випадку не суперечить завданню регіонів та їх місцю в народногосподарському комплексі країни, і державне управління регіональним розвитком ринку сільськогосподарської продукції повинно відбуватися у поєднанні з чітким розмежуванням повноважень державних органів влади та місцевого самоврядування.

У кожному окремому регіоні регулювання ринків сільськогосподарської продукції повинно бути спрямоване на розвиток конкурентоспроможної ринкової системи господарювання, а також використання засобів інфраструктурного й інституціонального розвитку.

Для ефективного функціонування ринку сільськогосподарської продукції повинна бути сформована дієва нормативно-правова база. За роки реформування аграрного сектору економіки, таких що чинили дотичну, опосередковану або безпосередню дію на розвиток аграрного ринку України, було ухвалено близько 90 нормативно-правових актів. І хоча існуюча законодавча база аграрного ринку в Україні має різні юридичні документи (закони, укази, постанови), вона залишається фрагментарною, тобто неповною, непослідовною, суперечливою і незавершеною. Загалом нормативно-правові акти щодо аграрного ринку повністю не враховують наявність у національній економіці ринку сільськогосподарської продукції як нового об'єкта організації й управління.

 
Якщо Ви помітили помилку в тексті позначте слово та натисніть Shift + Enter
< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >
 
Дисципліни
Агропромисловість
Банківська справа
БЖД
Бухоблік та Аудит
Географія
Документознавство
Екологія
Економіка
Етика та Естетика
Журналістика
Інвестування
Інформатика
Історія
Культурологія
Література
Логіка
Логістика
Маркетинг
Медицина
Менеджмент
Нерухомість
Педагогіка
Політологія
Політекономія
Право
Природознавство
Психологія
Релігієзнавство
Риторика
РПС
Соціологія
Статистика
Страхова справа
Техніка
Товарознавство
Туризм
Філософія
Фінанси
Інші