Навігація
Головна
ПОСЛУГИ
Авторизація/Реєстрація
Реклама на сайті
 
Головна arrow Релігієзнавство arrow Історія релігій світу
< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >

Основні положення християнського віровчення

Суттєвий зміст християнського віровчення вичерпно сформулював сам Ісус Христос. Його речення, думки, погляди, проповіді, промови, притчі, переказані його учнями в Новому Завіті, хоч і в несистематичному (а іноді — і в суперечливому) вигляді, дають майже вичерпне розуміння віровчення. Усі положення віровчення викладені там. Лишалося розвивати їх, розширювати їх межі, шукати потрібну аргументацію. А головне віровчення необхідно було старанно впорядкувати, перетворити на струнку систему, яка хоч і мала не завжди обґрунтовану основу, але в ній була цілком логічна побудова. Це було справою богослов'я перших століть християнства.

Віровчення християнства склалось на основі засвоєння ним релігійного досвіду стародавнього світу. Християнське богослов'я вважає своє віровчення лише продуктом відкриття, тобто таким, що має надприродне походження. Сформульоване воно в ряді християнських документів, які називаються джерелами віровчення. їх два. По-перше, Біблія — це джерело називається Святим Письмом. Ще одним джерелом вважають Священний Переказ, що є коментарем Святого Письма; він включає рішення соборів, твори святих отців церкви, інших церковних авторитетів. Між основними течіями християнства є розбіжності: які саме документи слід вважати Священним Переказом.

Релігійним джерелом віровчення християнства слід вважати насамперед іудаїзм. Звідти воно почерпнуло свою першу підвалину монотеїзм. Щедро запозичувало воно релігійні ідеї і в інших релігіях стародавнього світу: зороастризмі, єгипетській, ассіро-вавилонській тощо. Звідти були запозичені ідеї ревеляціонізму (відкриття), креаціонізму (творення світу), дуалізму, провіденціалізму, профетизму тощо. Елліно-латинська культура була джерелом філософських і моральних ідей платонізму, піфагорейства, стоїцизму, новоплатонізму. Ідеологія римського суспільства дала християнству підстави для створення соціально-політичних і етичних концепцій.

Вивчення християнського віровчення за Святим Письмом і Священним Переказом справа не проста, бо існує велика кількість джерел. Це було зрозуміло богословам ще на зорі християнства. Тому було вироблено коротке зведення найважливіших (з погляду християнства) віровченських положень "Символ віри". Цей символ був затверджений І Нікейським собором (325) і закріплений Константинопольським (381), а в завершеному вигляді прийнятий VII Нікейським собором (787).

Розглянемо стисло зміст християнського віровчення, орієнтуючись на "Символ віри". Як і всяка релігія, християнство ґрунтується на вірі у різні надприродні істоти, сили та явища. Християни, додержуючись анімізму, поклоняються величезній кількості надприродних персонажів. Бог і його антипод диявол, безліч другорядних божеств, ангелів і чортів, святі становлять ієрархічний пантеон цієї релігії. Головною, центральною догмою християнського віровчення є віра у Бога-Вседержителя, керівника всього "видимого й невидимого", "Творця неба і землі". Бог є могутня, надприродна, нематеріальна сила, непідвладна жодним закономірностям. Більше того, — це така сила, що встановлює закони всьому світу, визначає долю кожної людини.

Християнство наполягає на своєму монотеїзмі, проте він не досить послідовний. На догоду віруючим Сходу (серед яких поширювалося християнство) за зразком їх традиційних релігій, які очолювалися божественною родиною, християнські богослови увінчали християнський пантеон Трійцею. Релігійні догмати вимагають вірити "в єдиного Бога-Отця, в єдиного Господа Ісуса Христа і в Духа Святого". Вчення про Трійцю склалося не відразу. В Євангеліях Христос постає як Божий посланець, він вважає себе сином Бога, але ще не Богом. Лише в 325 р. Христос був проголошений Богом-Сином, а ще пізніше (у 381 р.) був прийнятий догмат про Святого Духа як третю "іпостась" верховного божества. Отже, Трійцю становлять Бог-Отець, Бог-Син і Дух Святий.

Наступним за значенням персонажем християнської анімістичної ієрархії є Діва Марія, Богоматір, що народила Христа через непорочне зачаття від Святого Духа. Культ жіночого божества був введений у 431 р. також на зразок східних релігій. Перелік небожителів доповнюють ангели — надприродні безтілесні істоти, які передають людям волю Бога, безсмертні, могутні, наділені даром передбачення. Християнське богослов'я розподіляє всіх ангелів на 9 чинів, групуючи їх у три ланки: 1) серафими, херувими, престоли; 2) ангели панування, сили і влади; 3) ангели початку, ангели звичайні, архангели. Введення до християнського пантеону ангелів ще одна поступка політеїзмові.

Важливу роль у християнському анімізмі відведено дияволу, діяльність якого і в Старому, і в Новому Завіті весь час протиставляється діянням Бога. Він всесильний, як Бог, він усюди шкодить Богу, а Бог бореться з ним, однак чомусь не бажає перемогти. Наявність цього антипода зумовлена самою ідеєю Бога. Без диявола вона зависає в повітрі: якби не підступи сатани, непотрібним було б і втручання Бога. Диявол очолює сонм негативних духів християнства — чортів, усілякої "нечистої" сили тощо.

І, зрештою, земний поверх християнського пантеону заповнюють святі люди, що за особливі заслуги перед Богом після смерті дістали "вічне блаженство", продовжують служити Богу й допомагають йому управляти світом. До числа святих віднесені місцеві боги релігій, які ввібрали в себе християнство у період його поширення, мученики, подвижники, аскети, церковні діячі, а також царі, князі та інші діячі, що зробили вагомий внесок у розвиток християнства. Культ святих, встановлений у IV ст., поступово був централізований. Зарахування до "лику святих", а саме канонізація відбувається за особливими правилами; в католицизмі та православ'ї вони різні (протестантизм формально не визнає культу святих). Вшанування святих розподілено за днями церковного календаря, а зображення святих на іконах є об'єктом поклоніння.

У християнському віровченні є своя міфологія. Згідно з джерелами віровчення, християнська міфологія поділяється на старозавітну і новозавітну. І в тій, і в іншій чітко простежуються запозичення з релігій стародавнього світу. Старий Завіт містить релігійні уявлення про "створення" світу і людини, про стародавню історію людства (міфи про Всесвітній потоп, Вавилонську вежу тощо), міфологізоване відображення справжніх історичних подій, міфи соціального змісту. Новозавітна міфологія розгортається навколо особи Ісуса Христа і присвячена насамперед соціальним проблемам, поглибленню й частковому перегляду соціальної концепції Старого Завіту відповідно до нових історичних умов.

Вчення про врятування іудеїв, які мали союз із Ягве, замінюється ідеєю спасіння Христом усіх, хто увірував у нього. Отже, значно розширюється сфера впливу нової релігії, усувається її етнічна обмеженість, вона набуває космополітизму. Войовничий месія Старого Завіту замінюється покірливим месією, що відвідав землю, терпів насильства і страждав, був страчений ганебною смертю, а потім воскрес. Ісус приніс себе як спокутну жертву за "первородний гріх" людства, і такі ж самі покора, смиренність і жертовність вимагаються й від віруючих. Люди мусять терпіти поневолення і страждання, завойовувати вірністю християнським Завітам виправдання на Страшному суді, що настане у невизначеному майбутньому.

Соціальний зміст християнського месіанізму полягає у примиренні людей з дійсністю. Водночас у новозавітній міфології з особливою силою пролунали ідеї добра та милосердя, ідеї гуманізму, що мають незаперечну моральну цінність.

Християнське віровчення. Основні догмати — положення християнського віровчення, які складалися протягом багатьох століть, сформульовані у Біблії та постановах християнських вселенських соборів, їхня сутність викладена у 12 пунктах Символу віри, прийнятого на Нікейському (325 р.) та Константинопольському (381 р.) Вселенських соборах.

Символ віри — це стислий виклад головних догматів релігійного напряму церкви, які обов'язково повинні визнаватися віруючими.

Згідно із Символом віри християни повинні вірити в єдиного Бога, який виступає у трьох іпостасях (Свята Трійця): Бога-Отця, Бога-Сина і Бога-Духа Святого. Бог-Отець є творцем світу видимого (природа і людина) та невидимого (ангели). Богом-Сином є Ісус Христос. Бог-Дух Святий походить від Бога-Отця, у католицизмі і від Бога-Сина. Християнська "трійця" має в собі елементи політеїзму.

Найважливіше положення християнства — догмат боговтілення, згідно з яким Ісус Христос, бувши Богом, став людиною, народившись від Діви Марії. Цей догмат покликаний надати всім євангельським повчанням статусу "божественних істин", представити християнство як "боговстановлену релігію".

Стражданнями і смертю на хресті Ісус Христос приніс себе у жертву Богу-Отцю за гріхи людей і спокутував їх. Цим він відкрив людству шлях до "спасіння від влади гріха". Одне з центральних місць посідає догмат воскресіння Ісуса Христа, яке проголошується запорукою майбутнього загального воскресіння всіх людей. Догмат вознесітія зобов'язує християн вірити, що після свого воскресіння Ісус Христос тілесно вознісся на небо, до Бога-Отця, підкресливши цим нікчемність земного буття порівняно з вічністю, яка чекає на людину в потойбічному світі.

Подібними є й інші положення християнства, багато з яких інтерпретують дохристиянські вірування, запозичені з давніх східних релігій. Серед них віра в безсмертя душі, уявлення про потойбічні пекло та рай, ідея небесного вшанування та боговгодного життя на землі тощо.

Символ віри зобов'язує вірувати в "єдину святу соборну та апостольську церкву", визнавати необхідність хрещення, покладати надію на майбутнє воскресіння мертвих, настання після цього вічного блаженства для праведників та вічних мук для грішників.

Ці ідеї не є породженням християнства, а запозичені від дохристиянських вірувань і пристосовані до культу Ісуса Христа. Основи віровчення становлять настанови Біблії. Розглянемо їх.

Християнські таїнства. Найважливіші елементи християнської обрядовості називають таїнствами.

Таїнства — обрядові дії в християнстві, через які, за вченням церкви, віруючим передається Божа благодать.

Вони є своєрідними видимими ознаками, які передають віруючим невидиму благодать Божу. Вважається, що встановлені вони Ісусом Христом для забезпечення зв'язку між Богом і людьми. Тому передбачають особливу настроєність віруючого, дотримання відповідного ритуалу.

Таїнства можуть бути одноразовими і прийматися людиною тільки раз у житті (таїнства хрещення, миропомазання, священства) і багаторазовими й прийматися людиною більше одного разу в житті (таїнства євхаристії, сповіді, шлюбу, єлеопомазання); обов'язковими для кожного християнина (хрещення, миропомазання, євхаристія, сповідь, єлеопомазання) і необов'язковими (шлюб, священство).

У християнський культ таїнства запроваджувалися не відразу, першими були сприйняті хрещення і причастя. Більшість протестантських течій з усіх таїнств здійснює лише хрещення і причастя.

Хрещення. Це таїнство означає прилучення людини до християнства зануренням у воду або скропленням. Здійснюється священнослужителем. Слово "хрещений" рівнозначне слову "християнин". Обряд хрещення символізує звільнення хрещеного від лихого впливу Диявола. В його основі ідеї про злу силу непокірного Богові Диявола і про "первородний гріх", від якого слід очищатися скропленням водою. Обряд окроплення водою як магічна дія виник дуже давно. Багато народів вважали, що вода має здатність відганяти від людини "нечисту силу", тому ще до виникнення християнства існував звичай окроплювати немовля водою і при зануренні в неї давати йому ім'я. Раннє християнство не знало обряду хрещення. Він впроваджувався поступово, і тільки рішеннями перших вселенських соборів (IV ст.) хрещення було оголошене обов'язковим.

Форма обряду в різних християнських церквах різноманітна: католики обливають свяченою водою, протестанти окроплюють або занурюють у воду. У православній церкві обряд хрещення здійснюють над немовлям, якого в перші дні після народження приносять до церкви, де священик тричі занурює його у "святу" воду. Цією дією він наче змиває "первородний гріх", успадкований дитиною від "прабатьків людства", і відкриває перед нею шлях до спасіння.

Причастя (євхаристія). Воно символізує співучасть віруючого Таємній Вечері Господній. Формальним його виявом є частування віруючих, здебільшого після сповіді, хлібом та вином, які символізують тіло і кров Христа. Причащаючись, віруючий приймає "подячну жертву" і "прилучається до божественного єства". Православні причащаються квасним хлібом, бо прісний вживали тільки на Пасху. Католики з огляду на те, що Христос роздавав своїм апостолам під час Таємної вечері прісний хліб, причащаються саме ним. Тих, хто причастився, вважають "співтілесниками Ісуса Христа". У деяких протестантських церквах і сектах (адвентисти, меноніти, п'ятдесятники, євангельські християни-баптисти) специфічною формою причастя є хлібопереломлення — розламування і роздавання хліба (символу зраненого, замученого тіла Христового) і причащання вином. Але, на відміну від православ'я та католицизму, причастя у них вважається не таїнством, а обрядом, що символізує духовну єдність віруючих у їхній вірі в друге пришестя Христа.

Першоджерелами таїнства причастя також є давні вірування та обряди. З появою землеробства хліб і вино почали вважати кров'ю рослинницьких духів і божеств, до яких люди "причащалися". Християни запозичили таїнство причастя з давніх релігій, пов'язавши його з ученням про жертовну смерть Ісуса.

Миропомазання. Означає воно передавання віруючому "благодаті Святого Духа" змащуванням його ароматичною речовиною миром, що символізує освячення і зміцнення духовних сил на шляху до спасіння.

Обряд змащування тіла маслянистими речовинами виник значно раніше від християнства. Зумовлений він вірою людей у магічні властивості речовин. Пізніше помазання здійснювали, наприклад, в Індії, при хрещенні, на весіллях і похоронах. У Єгипті застосовували помазання при освяченні жерців.

Запозичивши з давніх релігій обряд миропомазання, християнство оголосило його таїнством. У ранніх християнських церквах миропомазання здійснювали тільки на Пасху.

Таїнство миропомазання у православних і старообрядців-попівців здійснюють, як правило, над немовлям після хрещення, у католиків над 7 та 12-літніми дітьми (конфірмація).

Сповідь. Символізуючи примирення віруючого з Богом, вона відбувається у формі його покаяння у власних гріхах перед священиком, який відпускає гріхи. Джерела таїнства сповіді (покаяння, спокути, примирення) в первісних віруваннях у зло, гріх, "бісівські сили", що переслідують людину і яких можна позбутися, розповівши про свої гріхи іншим людям або промовляючи слова закляття.

У християнстві сповідь спочатку була прилюдною і лише наприкінці IX ст. замінена таємною, тобто сповіддю віруючого тільки священику, хоч у православ'ї поряд з таємною існує й загальна сповідь.

Якщо православ'я та католицизм вважають сповідь таїнством, то протестантизм використовує прилюдне покаяння і таїнством його не вважає.

Шлюб. Символізує освячення подружнього союзу іменем Божим, надання нареченим благодаті, єдинодушності в народженні та вихованні дітей.

Обряд одруження сформувався в первісні часи, коли люди зверталися до "добрих духів" з проханням допомогти їм народити дітей, відігнавши "нечисту силу". Лякали її вогнем, димом, водою, шумом. Елементи цього ритуалу збереглися і в сучасному церковному шлюбному обряді.

У християнській релігійній обрядовості таїнство шлюбу утвердилося чи не найпізніше в XVI ст.

Священство (хіротонія, рукопокладення). Це таїнство символізує передавання Божої благодаті для здійснення таїнств і богослужінь. Процедурно воно є посвятою у сан диякона, священика або єпископа. У православній і католицькій церквах священство є таїнством, у протестантизмі обрядом. Рукопокладений служитель культу після цього визнається посередником між Богом і людьми.

Обряд священства існував і в дохристиянських релігіях, християни запозичили його в період утвердження перших релігійних громад. Роль цього таїнства зросла після проголошення християнства державною релігією Римської імперії, коли почалося становлення церковної ієрархії. Усі християнські релігії визнають божественне походження церковної ієрархії.

У християнстві священство здійснюється лише чоловіками і має три ступені: диякон, пресвітер (священик), єпископ. Диякон — це священнослужитель першого ступеня. Він бере участь у богослужінні, прислужує при таїнствах, але не має права робити це самостійно. Пресвітер може самостійно проводити богослужіння, обряди і шість таїнств із семи, визнаних у католицизмі й православ'ї, крім рукоположення. Єпископ — це священнослужитель найвищої категорії, здійснює всі сім таїнств і має право висвячувати у сан диякона і пресвітера.

Маслосвяття (соборування, оливопомазання, маслособорування, єлеосвячення). Це таїнство символізує зцілення тіла і душі людини. Формально воно відбувається як помазання хворого освяченою оливою — єлеєм. Згідно з ученням православної церкви маслосвяття зцілює духовні й тілесні хвороби, які є наслідком гріхів. Здійснюють його над особами, старшими 7 років, які хворіють на тілесні або душевні хвороби(відчай, скорбота тощо). Католицизм заперечує лікувальну роль маслосвяття, вважаючи його одним з останніх обрядів переходу людини у вічне життя.

Таїнство маслосвяття в православній церкві спочатку здійснювали сім священиків. Вони запалювали свічки, читали сім молитов про одужання хворого, сім послань апостолів, сім віршів з Євангелія, потім сім разів змащували єлеєм хворого. Тепер цей обряд здійснює один священик, але, як і раніше, збереглися сім прохань за хворого, сім молитов.

Богослужіння це своєрідна форма звернення до Бога через обрядові дії, церемонії з метою одержання від нього підтримки. Воно є важливим елементом релігійного культу, під час якого священнослужителі, віруючі, вважається, "вступають у прямий контакт з Богом". Богослужіння відправляють у культових приміщеннях.

Християнство виробило семирічне, річне, добове кола богослужінь. На кожен день призначені відповідні молитви і співи.

Характерними ознаками богослужінь є їхня урочистість і яскравість, емоційна виразність. Не тільки віруючі, а й далекі від релігії люди, відвідуючи культові споруди, переживають почуття втаємниченості, схвильованості, емоційного піднесення. Цій меті служать архітектура та оздоблення храмів, живопис, музика, співи.

Християнство відводить важливу роль і поховальному обряду, в основу якого покладено віру в існування душі та потойбічного життя. Його процедура є складною, охоплює панахиди, читання псалмів над небіжчиком тощо.

 
Якщо Ви помітили помилку в тексті позначте слово та натисніть Shift + Enter
< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >
 
Дисципліни
Агропромисловість
Банківська справа
БЖД
Бухоблік та Аудит
Географія
Документознавство
Екологія
Економіка
Етика та Естетика
Журналістика
Інвестування
Інформатика
Історія
Культурологія
Література
Логіка
Логістика
Маркетинг
Медицина
Менеджмент
Нерухомість
Педагогіка
Політологія
Політекономія
Право
Природознавство
Психологія
Релігієзнавство
Риторика
РПС
Соціологія
Статистика
Страхова справа
Техніка
Товарознавство
Туризм
Філософія
Фінанси
Інші