Навігація
Головна
ПОСЛУГИ
Авторизація/Реєстрація
Реклама на сайті
 
Головна arrow Політекономія arrow Історія економіки та економічної думки
< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >

Теорія монополістичної конкуренції

Едвард Чемберлін (1899- 1967) у працях "Теорія монополістичної конкуренції" (1933), "На шляхах до більш загальної теорії вартості" (1957) обґрунтував ідею єдності та взаємодоповнюваності конкуренції й монополії, що суперечило ідеям неокласичної економічної науки, які домінували на той час.

Розглянемо основні положення теорії монополістичної конкуренції.

o Погляди неокласичної економічної теорії на конкуренцію та монополію як взаємовиключні поняття, у межах яких процес ціноутворення є різним, не відповідають рівню економічного розвитку. Монополія як ринкова категорія означає контроль одноосібного продавця чи організації над пропозицією певного товару і над ціною.

Чиста конкуренція передбачає, що подібний контроль просто не можливий завдяки наявності в галузі великої кількості приблизно однакових фірм. Існуюча структура ринку є монополістичною конкуренцією, що поєднує елементи конкуренції та монополії: діє велика кількість незалежних фірм, а отже, кількість продавців є великою; доступ на ринок вільний, не обмежений, але товар якісно різнорідний, тому покупці віддають перевагу певній продукції конкретних продавців, за яку платять вищу ціну; кожна фірма діє на ринку, не враховуючи свого впливу на поведінку конкурентів. Природним змістом діяльності фірми у конкурентному середовищі є спроба створити власну монополію, розширити її та захистити від інших підприємств.

  • o Монопольне становище фірми на ринку не пов'язане з масштабами її діяльності. Чинником виникнення монополістичної конкуренції є диференціація продукту: якісні характеристики, фабрична марка, фірмова назва, умови реалізації та послуги, місцезнаходження продавця тощо. Там, де продукт диференційований, кожен продавець є водночас і монополістом, і конкурентом. Диференціація продукту здатна забезпечити певний ступінь відокремленості ринку для фірми і створити передумови для контролю над ціною. Навіть маленька фірма може стати монополістом диференційованого продукту. Однак можливості монополістів контролювати ринок обмежені, оскільки на ринку завжди є інші фірми з диференційованим продуктом-субститутом (замінником). Розгортається конкуренція, за якої кожен виробник стає "конкуруючим монополістом". Ця "монополія" закріплюється патентами, ліцензіями, авторськими правами. Отже, продавець диференційованого товару для отримання монопольного прибутку регулює еластичність попиту на свій товар, а не лише пристосовує пропозицію до попиту.
  • o Монополістична конкуренція - це, як правило, нецінова конкуренція. Комерційний успіх фірми залежить від різноманітності продукції та різниці у витратах обігу, формування попиту на певну продукцію. Обсяг та еластичність попиту є не константами, як стверджувала неокласика, а параметрами, на які можна впливати шляхом створення нових ринків товарів, цілеспрямованого формування попиту на диференційований продукт фірми. Умовами посилення монополістичної конкуренції є також технічне удосконалення та обслуговування покупців.

Ринкова ситуація монополістичної конкуренції є причиною безробіття. Фірма максимізує прибуток, зменшуючи обсяг і збільшуючи ціни. У масштабах країни це призводить до недозавантаження виробничих можливостей і безробіття. На ринку праці доцільно ввести систему заходів щодо обмеження монопольних дій виробників. Надмірний "тиск" профспілок на ринку праці не доцільний. Загалом високий рівень безробіття є платою за диференціацію продукту.

o Олігополія є різновидом монополістичної конкуренції, коли пропозицію товару забезпечує невелика група (менше десяти) корпорацій, а фактор диференціації продукту не відіграє помітної ролі. У цьому разі виробляється спільна лінія досягнення групової ринкової рівноваги. Типовим стає "лідерство в цінах", коли всі галузеві олігополісти орієнтуються на ціни "лідера" - найбільшої фірми галузі. Стихійно формується об'єктивна тенденція до паралелізму цінових дій і до цінового лідерства. Олігополія існує як "групова монополія", яка передбачає поділ сфер впливу на ринку між партнерами-конкурентами з метою реалізації неоднорідного (диференційованого) товарного продукту без зниження ціни.

Отже, Е. Чемберлін стверджував, що монополія і конкуренція не е ізольованими явищами господарського життя, вони взаємопов'язані, впливають одна на одну. Теорія монополістичної конкуренції, на його думку, має "революційний характер" і здатна об'єднати мікроекономічний підхід школи А. Маршалла з макроекономічним аналізом ринкової рівноваги Л. Вальраса і В. Парето.

У неокласичній теорії остаточно утвердилося домінування ординалістичної теорії корисності. Англійський економіст Джон Річард Хікс (1904-1989) у праці "Вартість і капітал" (1939) запропонував будувати криві байдужості на основі переваги (преференції) одного товару над іншим, а не на основі суб'єктивних оцінок корисності блага. Факт зменшення граничної корисності характеризував як відмову від певного товару на користь іншого. Замінив поняття граничної корисності на граничну норму заміщення одного блага іншим, принцип спадної граничної корисності блага принципом спадної граничної норми заміщення одного блага іншим. Учений писав, що економічна наука має досліджувати, які фактори і як впливають на зміну споживчих переваг. Використовуючи ідеї українського вченого Є. Слуцького, досліджував, як змінюється поведінка споживача за умови зміни його доходів і цін на товари. Було виокремлено дві функції попиту на товар: ефект заміщення (пояснює залежність попиту на товари від зміни ціни за умови, що доходи споживача не змінюються) та ефект доходу (пояснює пряму залежність попиту від збільшення або зменшення доходів споживача). Аналіз ефекту доходу був новим моментом у неокласичній теорії.

У теорії грошей домінувала кількісна теорія у формі трансакційної версії, розробленої Ірвінгом Фішером (1867-1947). У1921 р. у книзі "Стабілізація долара" він запропонував регулювати золотий вміст долара відповідно до змін рівня цін. У праці "Теорія процента" (1930) він пояснює визначення ставки процента балансом між позицією капіталу, на який впливають психологічні чинники часової переваги, та ефективністю інвестицій, або, як він називав це, нормою прибутку на витрати.

Спробу перегляду кількісної теорії грошей зробив французький економіст Альбер Афтальон (1874-1956) у праці "Цінність грошей у сучасному світі" (1927). Досліджуючи рівень цін упродовж 1914- 1920-х років, учений не виявив взаємозв'язок між кількістю грошей в обігу і купівельною спроможністю. Запропонував враховувати суб'єктивні оцінки граничної корисності грошей, що знижуються зі зростанням кількості грошей.

У 1920-х роках була остаточно сформульована кембриджська версія кількісної теорії грошей (так званий ефект Пігу, або теорія касових залишків), запропонована Альфредом Маршаллом (1842-1924) і розроблена Артуром Пігу (1877-1959) у статті "Вартість грошей" (1917). Аналізувалися попит на гроші не економіки загалом, а окремих індивідів, кількість грошей, необхідних для здійснення бажаних трансакцій. А. Пігу запропонував враховувати вплив на поведінку суб'єктів господарювання їх прагнення відкладати частину грошей у вигляді банківських внесків або цінних паперів. Кембриджське рівняння визначає попит на гроші не обсягом трансакцій, а рівнем доходів у його номінальному вираженні. На думку вчених, зростання або зниження цін спричиняє зміну реальної цінності суми грошей у вигляді готівки. Зниження цін зумовлює зростання добробуту споживачів і збільшення домогосподарствами видатків на споживання. За умови збільшення цін відбуваються зворотні процеси.

Вперше в межах неокласичної теорії почалося вивчення проблем невизначеності. Представник чиказької школи Френк Хайнеман Найт (1895-1972) є автором монографії "Ризик, невизначеність і прибуток" (1921), в якій діяльність суб'єктів господарювання досліджувалася з погляду нераціональної поведінки, невизначеності, інформаційного вакууму.

Ф.Х. Найт, продовжуючи розвивати погляди Р. Кантильона і Й.Г. Тюнена, стверджував, що економічні агенти працюють в умовах ризику, який поділяється на передбачуваний ризик, коли прораховується ймовірність невдачі, що оцінюється і страхується, та непередбачуваний ризик, коли немає ніякої інформації щодо майбутніх кон'юнктурних коливань, невизначеність неможливо застрахувати. Економічний процес спрямований у майбутнє з неминучим чинником "унікальної невизначеності", що є фундаментальною властивістю ринкової системи. Прибуток підприємця - плата за працю в умовах невизначеності (не є складовою системи функціональних доходів, до яких належать заробітна плата, процент і рента) - залежить від ділових якостей економічного агента, які характеризує нераціональна поведінка. Обсяги інвестицій, технологічні вдосконалення прибуток не формують.

Ідеї Ф.Х. Найта продовжили розвивати його учні (найвідомішими серед яких є Джордж Стіглер і Мілтон Фрідмен) у теоріях сучасного неолібералізму.

Сформувалася сучасна теорія добробуту. Розвиваючи ідеї В. Парето англійські вчені Джон Хікс і Ніколас Калдор (1908- 1986) одночасно, але незалежно один від одного запропонували компенсаційний критерій (критерій Калдора - Хікса), що вирішує проблему зіставлення різних станів економіки, якщо відбувається поліпшення становища одного учасника ринку і погіршується становище іншого. Відповідно до критерію Калдора - Хікса зростання загального добробуту відбувається, коли учасники ринку, які виграють, оцінюють свої доходи вище за потенційно можливу компенсацію збитків учасникам ринку, які програли, а отже, залишаються у виграші.

Представник стокгольмської школи Ерік Ліндаль (1891-1960) досліджував суспільні блага як товар, який характеризують такі властивості: неподільність, надання його всім учасникам ринку одночасно; невичерпність споживання, коли всі учасники ринку можуть ними користуватися, зокрема ті, хто не заплатив. Як наслідок, ринок не здатний акумулювати достатньо засобів для виробництва суспільних благ у необхідних обсягах.

Найбільш відомим теоретиком суспільного добробуту був А. Пігу. В "Економічній теорії добробуту" (1920, 1960, доопрацьована версія праці "Багатство і добробут") учений на засадах неокласичної теорії досліджував проблему суспільних благ, практичний інструментарій (пропозиції економістів державним діячам) для забезпечення суспільного добробуту. В теорії економіки добробуту А. Лігу:

  • o виокремив поняття економічного добробуту як частину загального суспільного добробуту, яку можна оцінити за допомогою грошей. Стверджував, що поняття індивідуального добробуту ширше, ніж його економічні аспекти, воно охоплює показники умов праці та відпочинку, довкілля, забезпеченості житлом, доступності освіти і медичного обслуговування, громадський порядок тощо. Суспільний добробут за рівнем забезпеченості життєвими благами набагато більший, ніж добробут окремої особи або соціальної групи;
  • o вважав показником ("двійником") економічного добробуту національний дивіденд (або національний дохід), який визначав як частку матеріального доходу, виражену в грошах. Економічний добробут залежить від: 1) величини національного дивіденду, збільшення якого створює умови для підвищення рівня добробуту "найбільшої кількості людей"; 2) способу розподілу національного доходу між членами суспільства. Зазначав, що максимізація економічного добробуту, з погляду оптимальної алокації ресурсів, може бути досягнена за умови: а) вирівнювання граничних чистих продуктів, отриманих у результаті багатоваріантного (альтернативного) використання ресурсів; б) перерозподілу національного дивіденду від багатих до бідних, що збільшує суму загального добробуту згідно з законом спадної граничної корисності (у результаті перерозподілу доходу сума задоволення бідних верств суспільства зросте більше, ніж зменшиться сума задоволення багатих). Одночасно А. Пігу звертав увагу на недосконалість показника національного доходу як вимірника економічного добробуту;
  • o розглядав проблему узгодженості економічних інтересів індивідів, фірм і суспільства в цілому. Використовував поняття суспільний чистий продукт як "сукупний приріст національного дивіденду" (добробут суспільства) і приватний чистий продукт як "приріст благ, які можна продати, а також приріст доходів того індивіда, який забезпечує капіталовкладення" (добробут окремих осіб). Стверджував, що в умовах вільної конкуренції автоматично не врівноважуються приватний і суспільний чисті продукти, не узгоджуються інтереси суспільства і приватних осіб. Це зумовлено діяльністю монополій (вперше запровадив поняття "недосконала" і "монополістична" конкуренція) та існуванням "зовнішніх ефектів";
  • o наголошував, що при виробництві будь-якого блага виникають суспільні вигоди і суспільні витрати, які виробники не враховують, але які впливають на добробут інших учасників ринку, - зовнішні ефекти (екстерналії1). Суспільні вигоди формують позитивні зовнішні ефекти, за яких "граничний приватний чистий продукт менший за відповідний суспільний продукт з тієї причини, що побічні послуги отримує якась третя сторона, якій технічно важко оплатити ці послуги". Суспільні витрати формують негативні зовнішні ефекти, за яких "граничний приватний чистий продукт перевищує суспільний чистий продукт". Наприклад, викиди певного заводу забруднюють воду річки. Прибуток, який отримує суспільство від цієї діяльності (суспільний прибуток), буде нижчим за приватний прибуток власника заводу, який враховує лише приватну власність, яку оплачує. Оскільки всі власники заводів є раціональними суб'єктами і міркують однаково, то результатом максимізації їхніх приватних інтересів стане масштабне забруднення1. Отже, утворюється розрив між приватними і суспільними вигодами, приватними і суспільними витратами. Це неринкові залежності, оскільки ринок не здатний враховувати суспільне значення товарів і регулювати обсяги виробництва відповідно до суспільних потреб;
  • o зробив такі висновки: оптимальний розподіл ресурсів (соціальний оптимум для кожного товару) встановлюється за умови, що граничні суспільні вигоди від виробництва певного товару дорівнюють граничним суспільним витратам. Ринок вільної конкуренції не забезпечує автоматичного досягнення оптимуму. Тому необхідне державне регулювання економічного життя, щоб відновити доброчесну гру "невидимої руки". Є дві форми державного втручання в економіку: пряма і непряма. Пряме втручання охоплює державний контроль над цінами та обсягами виробництва, його необхідність зумовлена надмірним посиленням монополій. Непряме (опосередковане) втручання можливе лише шляхом запровадження податків і субсидій. Якщо суспільні вигоди будь-якого товару перевищують приватні вигоди, держава повинна надавати субсидії виробникам з метою збільшення пропозиції та покупцям цього товару, що сприятиме появі позитивних зовнішніх ефектів з метою доведення приватної вартості до рівня суспільної ("субсидія Пігу"). Якщо існують негативні зовнішні ефекти, держава повинна збільшити ставку оподаткування на товар або вид діяльності ("податок Пігу").

Розглядаючи проблему зайнятості у працях "Теорія безробіття" (1933) та "Зайнятість і рівновага" (1941), А. Пігу доводив, що в умовах неповної зайнятості відбувається падіння рівня цін, це збільшує реальні доходи населення і попит на товари, що сприяє розширенню відтворення і знижує рівень безробіття. Отже, існує неминучість періодичних змін темпів сукупного доходу і рівня зайнятості, зайнятість залежить від реальної заробітної плати і від реального попиту на працю.

У межах маржиналізму остаточно сформувалася стокгольмська школа (Кнут Віксель (1851-1926), Ерік Ліндаль (1891-1960), Гун-нар Мюрдаль (1898-1987), Ерік Лундбер (1907-1987) та ін.). Ця школа виходила із нерівноваги економічної системи, розробила теорію очікування, згідно з якою економічний процес розглядався, враховуючи фактор часу, з позицій очікуваних результатів (ex-ante) та аналізу досягнутого результату (ex-post). Цим перекреслювався принцип раціональної поведінки економічних агентів, обґрунтовувався принцип невизначеності поведінки у зв'язку з відхиленням очікуваних і отриманих величин, аналізувались динамічні процеси. Вчені заперечували тезу неокласики про нейтральність грошей, що, на їх думку, притаманно лише бартерній економіці. З появою грошей частина доходу заощаджується і не спрямовується на споживання, що порушує рівновагу. Важливе значення мало дослідження виробництва суспільних благ і вироблення методів макроекономічного регулювання: дієвості грошово-кредитної політики; необов'язковості щорічної збалансованості державного бюджету; проведення державної соціальної політики, здатної забезпечити достатній рівень споживання.

 
Якщо Ви помітили помилку в тексті позначте слово та натисніть Shift + Enter
< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >
 
Дисципліни
Агропромисловість
Банківська справа
БЖД
Бухоблік та Аудит
Географія
Документознавство
Екологія
Економіка
Етика та Естетика
Журналістика
Інвестування
Інформатика
Історія
Культурологія
Література
Логіка
Логістика
Маркетинг
Медицина
Менеджмент
Нерухомість
Педагогіка
Політологія
Політекономія
Право
Природознавство
Психологія
Релігієзнавство
Риторика
РПС
Соціологія
Статистика
Страхова справа
Техніка
Товарознавство
Туризм
Філософія
Фінанси
Інші