Навігація
Головна
ПОСЛУГИ
Авторизація/Реєстрація
Реклама на сайті
 
Головна arrow Педагогіка arrow Педагогіка
< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >

19.3. Методи формування свідомості особистості, або методи переконань

Перший етап правильно організованого виховання – знання (ро­зуміння) вихованцем тих норм і правил поведінки, які повинні бути сформовані в процесі виховання. Важко виховати, виробити певну якість, не добившись чіткого розуміння значення цієї якості. Методи цієї групи важливі для успішного проходження наступного етапу – формування почуттів, емоційного переживання, необхідної поведінки. Глибокі почуття виникають тоді, коли усвідомлена вихованцями ідея, представлена в яскравих, хвилюючих образах.

Раніше методи цієї групи називали методами переконання, оскі­льки головна їх функція – формування стійких переконань. Не знання, а переконання стимулюють вчинки школярів, тому не стільки поняття і судження, скільки моральна впевненість у суспільній необхідності і особистій корисності певного типу поведінки повинні формуватися на етапі розвитку свідомості.

Провідну роль у групі методів формування свідомості особисто­сті відіграють словесні методи (розповідь, пояснення, бесіда, діалог, етична бесіда, лекція, диспут та ін.). Такі методи як розповідь учителя, пояснення, бесіда, лекція охарактеризовано у п. 11.3. Нижче охарактеризуємо такі методи формування свідомості особистості як етична бесіда, діалог, диспут, приклад.

Етична бесіда. Особливі труднощі для молодого вчителя ви­кликають індивідуальні бесіди, які найчастіше проводяться у зв'язку з локальними конфліктами, порушеннями дисципліни, коли вчитель реагує або негайно, або відкладає бесіду. Краще, коли індивідуальні бесіди проводяться за раніше визначеним планом, за певною систе­мою. Тоді вони мають попереджувальний характер, вносять індивіду­альні корективи в загальну програму виховного впливу.

Організація і проведення бесід має віковий аспект. У початкових класах бесіди варто будувати індуктивним шляхом. З віком, коли учні навчаться аналізу фактів поведінки і діяльності, умінню оперувати поняттями більш високого рівня узагальнення, добір змісту бесід і методика їх проведення можуть і повинні все більше спиратися на ініціативу вихованців, враховувати їх зростаючі запити і оціночні судження.

Етична бесіда — метод і засіб виховання, покликана формувати моральні поняття, моральні правила і норми, переконання учнів на різних етапах їх навчання і виховання.

Етичною бесіда називається тому, що її предметом найчастіше є моральні, етичні проблеми. Мета етичної бесіди поглиблення, закріп­лення моральних понять, узагальнення і зміцнення знань, формування системи моральних поглядів і переконань.

Етична бесіда – це метод залучення вихованців до вироблення правильних оцінок і суджень з усіх хвилюючих їх проблем. Аналізую­чи ситуацію, конкретні вчинки, діти краще з'ясовують їх сутність і значення. Метод особливо актуальний для учнів V - IX класів, коли наступає інтенсивний період формування "картини світу". В практиці шкільного виховання зустрічаються планові і непланові етичні бесіди.

Ефективність етичної бесіди залежить від дотримання ряду ва­жливих умов.

Дуже важливо, щоб бесіда мала проблемний характер, перед­бачала боротьбу поглядів, ідей, думок. Вихователь повинен стимулю­вати нестандартні питання, допомагати школярам самим знаходити відповіді на них.

1. Не можна допускати, щоб етична бесіда розвивалась за рані­ше складеним сценарієм з заучуванням готових або підказаних дорос­лими відповідей. Необхідно дати дітям можливість говорити те, що вони думають, навчати їх з повагою ставитися до думок інших, терп­ляче й аргументовано виробляти правильну точку зору.

2. Неприпустимо перетворювати бесіду в лекцію: вихователь го­ворить, вихованці слухають. Лише відверто висловлені думки й сум­ніви дозволяють вихователю спрямувати бесіду так, щоб діти само­стійно усвідомили сутність обговорюваного питання. Успіх залежить


3. від того, наскільки теплим буде характер бесіди, чи розкриють в ній вихованці свою душу.

4. Матеріал для бесіди повинен бути близьким до емоційного досвіду вихованців. Не можна очікувати і вимагати від них активності при обговоренні складних питань або таких, що пов'язані з незрозумі­лими, сторонніми подіями, почуттями. Лише спираючись на реальний досвід учнів, бесіди на загальні теми можуть бути успішними.

5. В процесі бесіди важливо з'ясувати і порівняти всі точки зору. Жодна думка не може бути проігнорована, це важливо з усіх точок зору — об'єктивності, справедливості, культури спілкування.

6. Завдання керівництва етичною бесідою полягає в тому, щоб допомогти вихованцям самостійно усвідомити і сформулювати прави­льні висновки. Для цього вихователю потрібно вміти дивитися на події, вчинки очима вихованців, розуміти їхню позицію і почуття.

Помилково думати, що бесіда – спонтанний метод. Високопрофесійні вихователі проводять етичні бесіди не часто і готуються до них ґрунтовно. Етичні бесіди можуть проводитися орієнтовно за таким сценарієм: повідомлення конкретних фактів; пояснення цих фактів і їх аналіз за активної участі всіх співбесідників; обговорення конкретних аналогічних ситуацій; узагальнення найсуттєвіших ознак конкретних моральних якостей і співставлення їх з раніше засвоєними знаннями, мотивація і формулювання морального правила; викорис­тання учнями засвоєних понять при оцінці своєї поведінки, поведінки інших людей.

Високої професійності потребують індивідуальні етичні бесіди з порушником дисципліни. Дуже важливо, щоб під час бесіди не виник психологічний бар'єр. Якщо учень невірно розуміє ситуацію, необхід­но тактовно, не принижуючи його гідності, пояснити, що він помиля­ється. В присутності товаришів бесіда повинна бути короткою, діло­вою, спокійною, без іронії чи зарозумілості. Вихованець лише тоді відгукнеться на заклик вихователя, коли відчує, що обговорювана проблема дійсно хвилює його наставника, що він вболіває за справу і хоче допомогти. Якщо вихователь зуміє надати індивідуальній бесіді задушевного характеру, то він може розраховувати на повний успіх.

Діалог – один з основних шляхів обміну думками, універсальна форма інформаційної взаємодії педагога з учнями, спосіб впливу на свідомість і формування певних поглядів, мотивів, почуттів.

Успішне використання діалогу передбачає дотримання таких умов:

  • 1) Своєчасний вибір ролі того, хто говорить і хто слухає. Це ви­значається проблемами і ситуаціями, які виникають. Якщо учень негайно щось хоче сказати першим - нехай говорить і вчитель пови­нен уважно й терпляче вислухати. Учень не здатний сприймати слова педагога, коли він "перевантажений" власними думками і почуттями. Йому потрібно висловитись. Іншого разу, навпаки, в учня немає ба­жання говорити. Тоді говорить учитель на цікаву й актуальну тему, викладаючи свої погляди, виявляючи довір'я до того, хто слухає.
  • 2) Здатність (вміння) слухати співбесідника. Від того, як педа­гог слухає своїх вихованців, залежить хід і виховна сила діалогу. За допомогою уваги того, хто слухає, розмова може розвиватися, неувага - викликає роздратування того, хто говорить, і розмова може припи­нитися. Той, хто слухає, всім своїм виглядом (позою, жестами, очима, мімікою) виявляє своє ставлення до тієї інформації, що повідомляє співбесідник. Останньому потрібно дати можливість висловитися. Не можна перебивати його словами: "Все ясно, досить". Це неповага і її не можна допускати. Коли співбесідник перестав говорити, можна поцікавитися, наскільки точно Ви зрозуміли його думки.
  • 3) Уміння надавати своїм міркуванням правильну форму. В пе­дагогіці мають місце дві форми висловлювань: "Я - повідомлення", "Ти - повідомлення". Перше - шлях до взаєморозуміння; друге - в зворотному напрямку.

Якщо педагог говорить: "Я не задоволений тим, як ти виконав домашнє завдання", то в цьому випадку він виявляє свою реакцію на вчинок співбесідника, дає йому можливість пояснити те, що сталося. В цих умовах виховне завдання розв'язуватиметься без драми. Якщо ж педагог скаже: "Ти - безвідповідальний і ледар, який по-справжньому не виконав домашнє завдання", то цей вирок викличе відповідну агресивну (недоброзичливу) реакцію учня. Можуть розпочатися пода­льші взаємні докори і на цьому ґрунті виникне неприязнь. Накинутий ярлик "Ти - безвідповідальний" створює тупикову ситуацію: психоло­гічна дистанція збільшується, на більш-менш тривалий час наступає відчуження. Взагалі, ніколи в розмовах з школярами не можна оціню­вати їх особистість негативно, а варто робити зауваження (якщо воно необхідне) за здійснений вчинок.

В діалогах необхідно дотримуватися недоторканості особистос­ті. Завжди потрібно усвідомлювати велику силу слів: "Ти - хуліган", "Твій вчинок не заслуговує схвалення" або: "Ти - нероба" і "Ти не виконав роботу". Оцінювати необхідно тільки конкретні дії, не торка­ючись особистості. У кожного є своя внутрішня правота і внутрішня сліпота. Нехай же оцінює свої спонукання (мотиви) і справи сам учень, а педагог — покликаний лише стимулювати це.

Диспут – один з методів і одна з форм роботи з старшокласни­ками, дійовий засіб морального виховання і розвитку логічного мис­лення учнів. Цей метод формування суджень, оцінок, переконань заснований на давно відомій закономірності: знання, здобуті в процесі зіткнення думок, різних точок зору, завжди характеризуються висо­кою мірою узагальнення, стійкості і гнучкості. Диспут найбільше відповідає особливостям старшокласників, особистість яких характе­ризується палким пошуком сутності життя, прагненням нічого не сприймати на віру, бажанням порівнювати факти, щоб з'ясувати істину.

Диспут не вимагає визначених і закінчених рішень. Він дає мо­жливість учням аналізувати і обґрунтовувати поняття, захищати свої погляди, переконувати в них Інших людей. Для участі в диспуті недо­статньо висловити свою точку зору, необхідно виявити сильні й слабкі позиції протилежного судження, підібрати аргументи, що показують хибність однієї і підтверджують достовірність іншої точки зору. Дис­пут дає можливість навчатися мужності відмовитися від помилкової точки зору в ім'я істини.

Важливо, щоб питання, запропоновані для обговорення, містили життєво значиму для школярів проблему, по-справжньому хвилювали їх, спонукали до відкритої, щирої розмови.

Диспут вимагає ретельної підготовки як самого вихователя, так і учнів. Питання, винесені на обговорення, готуються завчасно; до їх розробки і складання необхідно залучати учнів. Ведучий диспуту повинен продумати, як викликати жвавий обмін думками, підвести учасників диспуту до необхідних узагальнень і наукових висновків, уникнути гнітючих хвилин вимушеного мовчання або поверхового розв'язання суперечливих дискусійних питань. В кінці диспуту веду­чий підводить його підсумки, відмічає помилкові погляди і судження, що були спростовані в процесі обговорення, детальніше зупиняється на тому, що цінного і корисного дав диспут його учасникам.

Головне призначення диспуту — створити орієнтовну основу для творчих пошуків і самостійних рішень.

В диспуті найбільш суттєво проявляються моральні погляди, переконання, громадські почуття та відповідна поведінка. Диспут (від латинського слова сперечатися, міркувати) завжди передбачає супере­чку, зіткнення різних, інколи протилежних точок зору. Цінність дис­путу, як форми виховання, полягає, перш за все, в тому, що він сприяє подоланню шаблонного мислення, залученню до самостійності су­джень, співставленню думок і поведінки з думкою та поведінкою товаришів, формуванню вміння логічно мислити і будувати свої дове­дення та спростовувати аргументацію опонентів, виробленню культу­ри мови і суперечки.

Успішне проведення диспуту в значній мірі залежить від вибору теми. Вона має бути актуальною, проблемною і здатною викликати протилежні судження.

Після визначення теми її потрібно конкретизувати за допомогою запитань, які чітко визначають суть поставленої проблеми та можуть з максимальною ефективністю викликати активне обговорення учасни­ками диспуту. Нечіткість формулювання запитань може звести нані­вець всі зусилля, спрямовані на підготовку диспуту.

Деякі вчителі вважають, що вибору теми і визначення запитань для дискусії достатньо для того, щоб проводити диспут. Щоб диспут відбувся, потрібна велика підготовча робота. Для його підготовки і проведення необхідно створити ініціативну групу, яка має потурбува­тися про складання детального плану підготовки, розподілення за­вдань між школярами, визначення ведучого (або ведучих), надання йому допомоги. Складання запитань для диспуту і підбір необхідної літератури до її обговорення; підготовка приміщення, яскравих об'яв, спеціальних випусків стінгазет; складання цікавих (можна з гумором) запитань анкети диспуту, розповсюдження її, збір і систематизація пропозицій, відповідей, питань школярів, регламент диспуту – це далеко неповний перелік можливих обов'язків ініціативної групи. Можна рекомендувати взяти інтерв'ю у спеціалістів, відомих людей міста (району) за запитаннями диспуту.

Якщо старшокласники не мають достатнього досвіду і знань про правила проведення диспуту, ініціативній групі треба подумати про вироблення рекомендацій для учасників диспуту. Досвідчені педагоги рекомендують містити в пам'ятку такі поради і правила:

1. Перш, ніж дискутувати, подумай, що будеш відстоювати.

2. Дискутуй чесно і щиро, не спотворюй думок і слів товаришів.

3. Починаючи сперечатися, ясно і чітко висловлюй ті позиції, які будеш захищати, доводити.

4. Пам'ятай, що точні і беззаперечні факти є найкращим спосо­бом доведення власної і спростування протилежної позиції.

5. Якщо доведена помилковість твоєї думки, май мужність ви­знати правоту свого опонента.

6. Завершуючи виступ, підведи підсумки, сформулюй висновки (Див. Лисовский В.Т. Диспуты на морально-этические темы. - М, 1988).

Дуже важливо, щоб учитель (класний керівник), ініціативна група та поради учасникам диспуту допомогли школярам чітко уявити мету диспуту. Дискусія тільки тоді може досягнути мети, якщо її учасники будуть чітко усвідомлювати, що диспут переслідує головну мету — пошук істини.

На жаль, на практиці часто зустрічається, коли школярі готові сперечатися заради того, щоб одержати перемогу над "супротивни­ком". У такому випадку дискусія стає нецікавою для більшості шко­лярів, оскільки сперечаються між собою двоє підлітків, що прагнуть будь що "побороти супротивника", не цікавлячись, чи сприятиме це пошуку істини. Дуже багато залежить від ведучого (їх може бути 2 -3: вчитель, добре підготовлений старшокласник, запрошений спеціа­ліст з проблеми дискусії). Керівництво диспутом має сприяти ство­ренню атмосфери вільного висловлення своїх поглядів, полемічності, такту та поважного ставлення до позицій опонентів.

Структура диспуту (композиція) може бути різною. З багатьох варіантів розглянемо два. Перший – коротке вступне слово ведучого з викладенням мети, завдань і основних запитань диспуту. Другий виступ двох доповідачів з викладенням протилежних точок зору з найважливіших питань диспуту. Після цього розвивається дискусія.

Керівництво полемікою – складний процес, який містить у собі багато моментів. Ведучий мусить осмислити загальні думки опонен­тів, вміло їх подавати, спрямовуючи розгортання дискусії, відчувати настрій аудиторії, вміти створювати атмосферу запрошення до розду­мів, вільного висловлювання своєї думки.

Досвід свідчить, що спочатку школярі, які ведуть диспут, потре­бують допомоги вчителя. Вона потрібна не тільки при його підготовці, але особливо в процесі полеміки. В цьому випадку не варто поспішати пропонувати готове рішення, тут особливо необхідна тактовність, яскравий і переконливий виступ, доброзичливість та почуття гумору.

При підготовці та проведенні диспуту важливо всебічно підтри­мувати самостійність школярів, не нав'язувати їм своїх суджень. Це стосується і підведення підсумків диспуту. Досвід показує, що його можуть зробити достатньо досвідчені учні (або вчитель, класні керів­ники). Висновок не можна будувати за певним трафаретом. Важливо, щоб він був коротким, переконливим, спирався на найбільш вдалі та цікаві виступи і відображав можливі шляхи практичного вирішення проблем, що окреслені в диспуті.

Досвід свідчить, що виховний вплив диспуту на учнів проявля­ється вже при підготовці до нього. Хвилююча тема, конкретизація питань для дискусії, колективна багатогранна діяльність учнів, очіку­вання диспуту та сама дискусія значно активізують підлітків. В поле­міці вони навчаються аналізу моральних ситуацій, вмінню відповідати на запитання, що їх хвилюють. Людина в суперечці найчастіше є персоною, що активно мислить і діє. Все це робить диспут активною формою виховання. Оволодіння вмінням організовувати його та інші форми виховної діяльності є важливою умовою професійного станов­лення вчителя, вихователя.

Приклад – як метод морального виховання дає конкретні зразки для наслідування, активно впливаючи на свідомість, поведінку вихо­ванця.

У моральному вихованні школа повинна спиратися на позитивні приклади. Приклади з життя і діяльності сучасних людей, видатних діячів минулого, історичних, літературних героїв у наочній конкрет­ній формі розкривають їх моральне обличчя і тим самим стають одним з першорядних чинників формування моральних понять, ідеалів учнів. А ідеал вимагає орієнтації на зразки діяльності. Людина, як у дзеркало дивиться на людину. Наслідуючи в своїй поведінці передове, прогре­сивне, свій ідеал, учні привчаються жити і діяти відповідно до вимог суспільної моралі.

Приклад у наочній формі показує образ для наслідування. Це й потрібно дитині, бо вона завжди буде когось наслідувати - старшого брата, сильнішого або розумнішого товариша, матір, батька і т.д. Часто вона наслідує те, що, з нашої точки зору, не гідне для насліду­вання, але що зацікавило й привабило її. Не завжди наслідування має безпосередній характер, часто воно виявляється в опосередкованій формі. Наслідування - це діяльність індивіда. Іноді важко встановити межу, де закінчується наслідування і починається творчість. Творчість часто проявляється в особливому, своєрідному наслідуванні.

У ранньому віці, поки дитина ще неспроможна зрозуміти, чому слід діяти так, а не інакше, багато рис поведінки вона набуває, наслі­дуючи дорослих. Учень молодшого шкільного віку наслідує того, хто виявляє на нього найсильніше враження. Люди, які оточують учня, своїми вчинками подають йому зразки для наслідування, тому дуже важливо, щоб дитину оточували позитивні приклади для наслідуван­ня.

У середньому і старшому шкільному віці наслідування набирає свідомого характеру. Наслідуючи дорослих - вчителя, батьків, стар­ших, учень спирається на власні погляди, судження, переконання. Для досягнення мети він вже робить свідомі зусилля. У цьому віці поряд з прикладами з навколишнього життя потрібні приклади з широкого соціального досвіду, з героїчного минулого і сучасного, з літератур­них і мистецьких творів, з життя і діяльності відомих і видатних лю­дей.

Важливе значення для формування морального обличчя, харак­теру, поведінки школярів мають приклади літературних героїв. У літературному творі учні знаходять відповіді на численні питання, що хвилюють їх; художній твір, що викликає глибокі переживання, емо­ції, нерідко, стає для них книгою життя. Улюблений герой допомагає дітям виробляти в собі належне ставлення до навколишньої дійсності, високі морально-етичні і естетичні якості.

Поведінка батьків, їх спосіб життя, особистий приклад - над­звичайно важливий фактор виховання дітей. Вся організація сімейного життя, кожний момент з життя батьків, їх поведінка, ставлення до людей, до роботи є для дітей наочним прикладом поведінки. Коли батьки ввічливі, люб'язні, дисципліновані, акуратні, то й дитина праг­не наслідувати їх і навпаки, грубість, зухвалість та інші негативні риси поведінки залишають небажаний слід і на вихованцях.

Школа і сім'я, організовуючи життя дітей, повинні вчити їх на позитивних прикладах. Важливою умовою є правильна організація середовища, де живе й розвивається дитина. Завдання школи і сім'ї – не лише захистити дітей від поганого впливу, поганого прикладу, а й виховати такі якості, які б давали можливість протистояти поганому, перебороти негативний вплив.

Учитель має вирішальний вплив на формування поведінки уч­нів. Його особистий приклад є для учнів найвищим зразком для наслі­дування. Природно, що виховання учнів залежить насамперед від особистості вчителя, від його поведінки, світогляду, ділових якостей, авторитету, ставлення до учнів. Авторитетним є той учитель, який вимогливий до себе і до своїх учнів, користується довір'ям, любов'ю та повагою вихованців, може заволодіти їх серцем, бути прикладом у формуванні поведінки. Особистий приклад учителя, як відзначив К.Д. Ушинський, - це життєдайний сонячний промінь для молодої душі, який неможливо нічим замінити.

Ефективність впливу на дітей особистого прикладу вчителя збі­льшується, коли він своєю особою, авторитетом діє на учнів система­тично й послідовно, між Його словами і ділами немає розбіжності, всі вчителі висувають до поведінки учнів однакові вимоги. Вчитель пови­нен свідомо організувати свою поведінку і не подавати своїми вчин­ками і діями негативного прикладу учням. Сила впливу авторитету вчителя у деяких людей залишає немеркнучий слід на все життя.

Таким чином, методи формування свідомості особистості є осо­бливо значимі серед загальних методів виховання. Вони вирішують одне з найскладніших завдань виховання: збагачують розум дитини потрібними знаннями, розвивають її індивідуальну свідомість.

П.І. Підкасистий подає такі конкретні рекомендації з викорис­тання методу переконання у практичній діяльності вчителя:

1. Метод переконання необхідно систематично використовувати в практичній роботі. З його допомогою розв'язуються завдання роз­ширення, поглиблення у школярів світоглядних знань.

2. У виховній роботі варто використовувати різноманітні форми переконання. Необхідно намагатися розмовляти з школярами так, щоб слова вихователя глибоко западали в їх свідомості, а для цього необ­хідно систематично удосконалювати мистецтво бесіди і переконання. В слові вчителя вихованець повинен відчувати його щиру впевненість, пристрасть, ерудицію і культуру.

3. Інформація, що подається учневі, повинна бути:

  • а) науковою, тобто об'єктивно висвітлювати факти;
  • б) пов'язаною з практикою;
  • в) переконливою, доступною, яскравою за формою викладу.

4. Виховний вплив необхідно спрямовувати не лише до розуму школярів, але й до їх почуттів, які відіграють велику роль у засвоєнні знань, формуванні демократичних переконань.

5. Школярів потрібно навчати відстоювати, захищати, доводити істину, справедливість, людинолюбство, миролюбство.

6. Не можна зловживати довготривалими виступами, бесідами, доповідями; будувати їх необхідно з урахуванням вікових та індивіду­альних особливостей своїх вихованців.

7. Не варто вважати метод переконання єдиним. У виховній ро­боті Його необхідно поєднувати з іншими методами.

Володіючи методом переконання, можна розв'язувати різнома­нітні педагогічні завдання і досягати конкретних завдань виховання. [25,394 - 395].

 
Якщо Ви помітили помилку в тексті позначте слово та натисніть Shift + Enter
< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >
 
Дисципліни
Агропромисловість
Банківська справа
БЖД
Бухоблік та Аудит
Географія
Документознавство
Екологія
Економіка
Етика та Естетика
Журналістика
Інвестування
Інформатика
Історія
Культурологія
Література
Логіка
Логістика
Маркетинг
Медицина
Менеджмент
Нерухомість
Педагогіка
Політологія
Політекономія
Право
Природознавство
Психологія
Релігієзнавство
Риторика
РПС
Соціологія
Статистика
Страхова справа
Техніка
Товарознавство
Туризм
Філософія
Фінанси
Інші