Навігація
Головна
Авторизація/Реєстрація
Про нас
Правила користування
Політика конфіденційності
Угода користувача
Політика Cookies
Контакти
 
Головна arrow Політологія arrow Зовнішня політика України
< Попер   ЗМІСТ   Наст >

Залучення козаків урядом Речі Посполитої до воєн із сусідніми державами

Козацьке військо, яке добре показало себе в обороні південних кордонів під командуванням місцевої адміністрації, привернуло увагу литовського уряду під час Лівонської війни. У 1558 р. Московія, яка прагнула здобути вихід до Балтійського моря, розпочала війну проти Лівонського ордену, котрий у той час переживав кризу, пов'язану з Реформацією та низкою поразок. Натомість Московія поступово зміцнювала свої позиції після перемоги над Казанським і Астраханським ханствами, після приєднання Кабарди. У складних умовах 1559 р. магістр Лівонського ордену Готард Кетлер прийняв протекторат Великого князівства Литовського, а наступного року орден фактично розпався, чим перетворив конфлікт на литовсько-москов- ський.

Литовський уряд усвідомлював складність цієї війни, і вже 1561 р. розпочав пошук добровольців. Особливі сподівання покладалися на козаків, які були дешевим та досвідченим військом, а до того ж козацьку енергію потрібно було звернути з півдня на північ. Тобто, козаки таким чином мали перестати докучати татарам і відмовитися від оборони південних рубежів Московії. Уряд розсилав листи до місцевої адміністрації, котра мала взятися за вербування козаків. Особливо на початковому етапі війни відзначилися загони державця остерського староства Філона Кміти, котрий з козаками пройшов усю Чернігівщину та розбив кількох московських воєвод. Активно діяли козацькі загони на чолі з ротмістрами Семеном Бірулею, Богданом Телицею та Григорієм Оскеркою. Загалом козаки добре показали себе на війні, й уряд узяв це до уваги. Водночас, упродовж 1559—1568 рр. через участь козаків у війні проти Москви, південний кордон України був майже незахищений, що спричинило напади татар. У новій війні проти Московії, яку розпочав наприкінці 70-х років XVI ст. С. Баторій, козаки теж брали участь, тим більше, що новий польський король робив особливу ставку на паче війська. І цього разу козаки діяли не як організована єдина сила, а як досить аморфна маса найманців, які зголосилися під час вербунку на службу.

Під час війни 1681 р. (так звана Псковська кампанія) було постановлено, що козаки-найманці під загрозою кари смерті повинні діяти не хаотично, а під командуванням спеціально визначеної для цього людини. Здебільшого козаки зважали на цю заборону, але траплялися й винятки — козаки, зокрема, здійснювали рейди на території, захоплені союзною полякам Швецією, що спричинило певні непорозуміння. Козацтво, крім участі у звичайних боях, активно залучалося до розвідувальних та диверсійних акцій, займалося супроводом послів і гінців для переговорів між сторонами. Козацький ротмістр Вінцентій погодився стати московським шпигуном, але насправді про все повідомляв польське керівництво і подавав московським послам неправдиву інформацію.

Основна мета кампанії 1581 р. — захоплення Пскова, — виявилася для Речі Посполитої недосяжною — Псков був ретельно укріпленим і здобути його було нелегко. Активну участь в обороні Пскова виявив козацький отаман Михайло Черкащанин, який колись перейшов на службу до царя. Після тривалої облоги поляки, щоб не втратити успіху у війні, виявили готовність до переговорів, і в січні 1582 р. було підписано Ям-За- польський мирний договір, який загалом був перемогою Сте- фана Баторія. Правда, вже після того, як було наказано всім королівським частинам повертатися з московських земель, трапився цікавий інцидент — частина козаків (близько 800 осіб), уважаючи, очевидно, війну завершеною, вирішили перейти на службу Москві. Відправлений до них гонець вжив відповідних аргументів, і козаки відмовилися від свого задуму.

Після закінчення війни козаки не отримали обіцяної платні у повному обсязі і вважали можливим діяти на власний розсуд — почали готуватися до нового походу на московські землі, попри сувору заборону. Частина козацтва залишилася охороняти службу на московсько-естонському кордоні. Далі польський уряд звертався по допомогу до козаків із приводу молдавської кампанії Яна Замойського 1600 р., в якій допомогли коронному гетьману повернути молдавське господарство для Єремії Могили. Після успішних дій козацтва, польський уряд поспішив завершити кампанію в Молдавії і "перекинути" їх на північ — на війну зі Швецією. Ця війна була спровокована дядьком польського та шведського короля Сигізмунда — Карлом, який 1699 р. позбавив племінника шведського престолу, захопив Естонію і готувався до здобуття польської Лівонії. В таких умовах польський сейм погодився навербувати козаків для війни зі Швецією та зняти для них баніцію, а також повернути їхні вольності.

Козацтво отримало наперед кошти, але вирішило їх потрак- тувати не як завдаток за майбутню війну, а як подяку за попередню молдавську кампанію (за яку вони нічого не отримали) і зволікали з висловленням згоди. Але пропозиція була досить спокусливою, і кілька тисяч козаків під проводом С. Кішки рушили на північ улітку 1601 р. Однак похід не виправдав сподівання козацтва — настала сувора зима, платня не надходила, що спричинило невдоволення як у козацькому, так і в польському військах. Загинуло багато козаків — у тому числі їхній ватажок Самійло Кішка був убитий під Фелліном (нині — Вільянді в Естонії)1. Однак, попри значні труднощі, все ж для польсько-козацького війська кампанія виявилася досить успішною — було здобуто замок Вайсенштайн (нині — Пай де в центральній частині Естонії). Далі війна почала затягуватися — шведи вміло трималися в приморських містах, а поляки не мали відповідного флоту, щоб їх блокувати. Тому після здобуття Вайсенштайну військо почало розходитися, і першими відійшли козаки, вирішивши по дорозі на Україну "відживитися" (після нелегкої кампанії) в білоруських землях.

Тим часом Річ Посполита дала себе втягнути ще в так звану московську авантюру. В 1601 р. у Києві з'явився монах-бого- молець, який згодом знайшов притулок у володіннях кн. Острозьких і поселився в Дерманському монастирі, після чого повернувся до світського життя, вивчив латинську й польську мови, а 1603 р. прийняв католицизм і став на службу до князя Адама Вишневецького. Згодом з'ясувалося, що цей чоловік буцімто є царевичем Дмитром*20, молодшим сином царя Івана Грозного, який нібито не загинув в Угличі 1591 р., а вижив. Доказами для цього стали відповідні документи та біологічні характеристики.

*20: {Уважається, що Лжедмитрій насправді був монахом Григорієм Отрєпьє- вим, тоді як справжній Дмитро загинув у семирічному віці.}

У другій половині 1603 р. Вишневецькі висунули його претендентом на царський престол, з чим, зрештою, мусив погодитися і польський король. В Україні почали вербувати охочих для походу на Москву, який мав на меті поставити Лжедмитрія І на царстві. Зголосилося чимало козаків, і основна їх маса вирушила в похід восени 1604 р. На них Лжедмитрій І покладав чималі сподівання та надіслав для переконливості свою хоругву. Згодом він розчарувався в козацькій допомозі та нарікав, що після битви під Добриничами у січні 1605 р. козаки його покинули. Це було не повною правдою, оскільки частина козаків залишилася при ньому, і до них далі приєднувалися все нові козацькі ватаги. Влітку 1605 р. Лжедмитрію І вдалося в'їхати до Москви і вінчатися на царя, але вже в травні наступного року він загинув від рук змовників, на чолі яких стояв Василь Шуйський.

Після загибелі Лжедмитрія І козаки вирішили підтримати повстання Івана Волотнікова на сіверському пограниччі, яке було спрямоване проти нового московського царя Василя Шуй- ського. Крім того, запорожці взяли участь у повстанні терських козаків, які зі свого боку висували на царський трон власного кандидата — царевича Петра (нібито внука Івана Грозного).

На смерті Лжедмитрія І епоха самозванців уМосковії не завершилася — ширилися чутки, що Дмитрій буцімто не загинув, а замість нього вбили іншу людину. Тоді почалися пошуки "врятованого царя", які увінчалися успіхом — знайшли відповідну особу (ім'я котрої достеменно невідоме), і нового Лжедмитрія підтримали польські політики кн. Роман Ружин- ський, Адам Вишневецький, Ян Сапіга та Олександр Йосип Лісовський. До них упродовж 1608 р. постійно приєднувалися все нові й нові ватаги козаків, а навесні 1609 р. до їхніх військ

влилася чергова велика група запорожців. Лжедмитрій II заклав табір у с. Тушино (тепер дільниця у складі Москви), за що отримав прізвисько "Тушинський вор". Козаки ж узялися за нищення околиць, мало переймаючись долею самозванця.

З огляду на те, що в Польщі тривав "рокош" (бунт) Миколая Зебжидовського, король пішов на примирення з В. Шуйським, але коли на боці останнього виступила Швеція, то перемир'я було розірване. Оточення польського короля розробило план, за яким необхідно було здобути Москву, посадити там царем самого короля, а тоді вже намагатися повернути собі ще й шведську корону. Такі амбітні задуми були прохолодно сприйняті польським загалом, тим паче, що казна була порожньою. Виникала потреба в дешевому війську та вибір короля впав знову на козаків і наприкінці 1609 р. козаки були відправлені на Сіверщину.

Після поразки московських військ у червні 1610 р. під Клу- шином і скинення царя Василія Шуйського, перехідний московський уряд — семибоярщина — погодилася на те, щоб царем став Владислав, син Сигізмунда (за умови прийняття королевичем православ'я). Однак король Сигізмунд надто переймався здобуттям Смоленська і через це втратив нагоду для вінчання сина на московське царство. Тим часом новий сейм не ухвалив потрібних коштів на продовження війни і після невдалого походу Яна Ходкевича на Москву 1612 р. козаки від'єдналися від нього та розійшлися по території Московії, чимало з них рушили на північ — на Вологду, Тотьму (сучасна Вологодська область), Сольвичегодськ (сучасна Архангельська обл.) і впродовж двох років пустошила цей край. Козаки доходили аж до Холмогор, фактично під Біле море, об'єднувалися для спільних акцій із шведськими військами, а козацькі ватаги під проводом О. Лісовського діяли там до 1615 р.

Російсько-польська війна відновилася 1617 р., коли королевич Владислав рушив на Московію з 11 тис. війська. Поляки заволоділи Дорогобужем, Вязьмою, але не змогли здобути Мо- жайськ, після чого вирушили на Москву. Біля Тушино у вересні 1618р., до коронного війська приєдналися козаки під проводом П. Сагайдачного та відбили московське військо. Після невдалого штурму Москви і Троїце-Сергієвської Лаври поляки погодилися на переговори. Однак сам королевич і козацький гетьман виступали проти поспішного перемир'я і планували після зими продовжити наступ. Однак П. Сагайдачний, створивши добру базу для переговорів, відмовився від облоги Москви (можливо, гетьман не надто прагнув зміцнення польських позицій, хоча, за легендою, він розчулився, почувши церковний дзвін у Кремлі, і зжалився над одновірцями). Врешті дійшло до примирення і 1 (11) грудня 1618 р. було укладено Деулінське перемир'я на 14,5 року. Москва повертала Речі Посполитій Смоленщину та Сіверщину, а на час дії перемир'я Владислав відмовлявся від претензій на царський престол. Однак, про всяк випадок, поляки уникли обіцянки виведення козацьких військ із території Московської держави.

Після повернення коронних військ з московської кампанії, канцлер і коронний гетьман Станіслав Жолкєвський запропонував сеймові, котрий займався здебільшого справою оборони південних кордонів, далекосяжні плани — збільшити чисельність польського війська до 100 тис., використати козацькі сили для здобуття чорноморського побережжя і Подунав'я (у тому числі Тягиню, Білгород і Кілію) та повернути у васальну залежність Молдавію. Сейм погодився виділити значні кредити на оборону кордону та висловив готовність до великого походу на випадок потреби, але до решти амбітних пропозицій С. Жолкєвського поставився з прохолодою. Все ж навесні 1619 р. коронний гетьман почав громадити на південному кордоні війська, але паралельно під прикриттям походу на турків, готувався вдарити на козаків. Несподіванки з цього не вийшло, бо козаки перехопили переписку С. Жолкєвського з Іскандер- башою, в якій коронний гетьман обіцяв розправитися з козаками. Тому полякам довелося розпочати переговори з козаками й укласти з ними в жовтні 1619 р. над р. Раставицею угоду, за якою останнім заборонялося здійснювати походи на турецькі (але не татарські) землі, потрібно було позбутися випадкових людей, проживати лише в королівщинах тощо. Уряд, зі свого боку, зобов'язувався підвищити платню. Поза тим, С. Жол- кєвському вдалося укласти угоду з Іскандер-башею, однак ні цей договір, ні Раставицька угода з козаками, не давали полякам підстав для спокою і весь 1620 р. минув у тривозі. І справді, турки готувалися до масштабної війни проти Польщі. Формальним приводом для неї мав стати напад "лі- совчиків"*21 на Угорщину, де розбили військо семигородського воєводи Габора (Габріеля) Бетлена, ставленика Туреччини. Ця акція відбулася зі згоди польського короля Сигізмунда, котрий погодився віддати лісовчиків у розпорядження чесько-угорського короля ФердинандаІІ Габсбурга. Тому ця напівофіційна участь Польщі в боротьбі проти турецького васала, а також чутки про приготування козаків до чергового морського походу, спричинили проголошення Стамбулом війни Польщі. Похід козаків справді відбувся 1620 р. і виявився дуже руйнівним та зухвалим — були знищені околиці Стамбула та спалена Варна.

*21: { Лісовчики — польські загони легкої кінноти, сформовані 1616 р. під керівництвом полковника О. Лісовського для участі Польщі у війні проти Московії. В умовах хронічного браку державних коштів на ведення війни, польський уряд погодився на створення загонів, які мали служити без платні, а лише за право забирати собі майно противника. Загони лісовчиків діяли від Рейну до Білого Моря і користувалися великою популярністю в Європі.}

Турки вирішили розпочати наступ проти Польщі походом на Молдавію, оскільки тамтешній господар Гаспар Граціані перейшов на бік поляків. С. Жолкєвський, зі свого боку, поспішав увійти на територію Молдавії, щоб не вести бойові дії на своїй території. Такий крок був поспішним, оскільки військо С. Жолкєвського було незначним — близько 5 тис. осіб, малими були й сили Г. Граціані, а допомогою козаків коронному гетьману заручитися не вдалося (хоча, вирушаючи в похід, він написав листа до короля, в якому казав, що війну з турками треба вести з допомогою козаків, які на той час були дуже сильними). С. Жолкєвський отаборився на Цецорських Полях*22. Турецько-татарське військо становило близько 20 тис. осіб, і після перших двох боїв багато поляків почало втікати, а молдавани переходили на бік турків. Урешті під час відступу поляків турки і татари їх легко розпорошили і розгромили. Убили С. Жолкєвського, загинув і Михайло Хмельницький (батько майбутнього гетьмана), а польський гетьман С. Конєц- польський, як і багато інших учасників (зокрема і Богдан Хмельницький) потрапили до турецького полону. І це була поразка лише від розвідувального походу Іскандер-баші — основне турецьке військо на чолі зі султаном Османом II ще не підійшло. Якби турки тоді перейшли Дністер, то Польща, позбавлена війська, була б переможена.

*22: { Цецора (Цуцора) — село біля Ясс.}

У польських колах нарешті почали визрівати думки, що цецорська катастрофа стала можливою через те, що уряд проігнорував козацький фактор. Тому вирішено було найняти 20 тис. осіб козацького війська, а для більшої переконливості було вислано посла з листом до єрусалимського патріарха Феофана, котрий перебував тоді в Україні, щоб той вплинув морально на козаків. І патріарх дійсно видав грамоту для козаків, в якій закликав боротися проти турків, однак від поляків вимагалося відновити православну ієрархію на українських землях (на це уряд не міг погодитися і тоді Феофан самостійно провів висвячення єпископів).

Після цецорської битви польський уряд уже сам заохочував козацтво до морських походів. Як наслідок, козаки пішли на Білгород, а потім на Стамбул. Останній похід настільки вразив турків, що їхнє військо пасивно спостерігало, як козаки грабували околиці Стамбула. Французький посол повідомляв, що у турецькій столиці бачив небувалий переполох.

Було домовлено про об'єднання польського та козацького війська для походу проти турків. Але коли поляки тільки наближалися до Дністра, то загони Якова Бородавки вже пустошили молдавські землі й не поспішали об'єднуватися з коронним військом. Однак нерозсудлива політика Я. Бородавки спричинила загибель розрізнених груп козаків, які стали легкою жертвою турків. І лише з прибуттям до війська П. Сагайдачного запанував порядок, Бородавку було скинуто з гетьманства і страчено. Далі, восени 1621 р., дійшло до головної битви — під Хотином, в якій козаки відіграли вирішальну роль, і це визнавали польські вояки. Тому пізніше, під час польсько- турецьких переговорів із приводу укладення перемир'я, поляки відмовилися видати козаків на покарання. Результати угоди були подані до відома козацької ради та цілком її задовольнили (козаки навіть змирилися з пунктом про заборону походів на море, бо розуміли, що без неї не буде укладено угоди, а виконувати пункт і так не планували).

Після Хотинської битви козаки здобули велику славу — сучасники порівнювали їх із 300-ма спартанцями під Фермопілами, але слова похвали вщухли і до реальних поступок козацтву з боку польського уряду не дійшло. Релігійні утиски залишилися, реєстр обмежувався до 3 тис. осіб, гетьмана далі мала призначати королівська влада, питання служби козаків передавалося на розгляд сейму, а єдиним кроком уперед стала згода на незначне збільшення платні — та й то лише на папері.

Водночас, король був зацікавлений у дотриманні миру з Туреччиною, щоб уникнути нових морських походів козаків, вирішено було перекинути їх на північ — на війну зі Швецією. Козаки виявили готовність служити в Лівонії, і в лютому 1622 р. вислали послів до князя Радзивілла. Князь погодився, але опір вчинила литовська шляхта, побоюючись спустошень. Тому було набрано лише незначний полк "старих" козаків на службу до князя.

Наступного разу ідея залучити козаків до війни зі Швецією виникла на торунському сеймі восени 1626 р. Вже на початку 1627 р. з цією метою король доручив комісару з козацьких справ Томашу Шклінському зібрати 2 тис. козаків, які опинилися поза реєстром. Але цього разу гетьман М. Дорошенко рішуче відмовився від пропозиції комісара. Подальші спроби Т. Шклінського не увінчалися успіхом. Лише незначні групки "випшциків"*23 зголосилися на війну проти Швеції. І то, коли війна завершилася 1629 р., вони повернулися без платні, й їм загрожувало повернення до стану звичайних підданих. Тобто польський уряд проводив недалекоглядну та безвідповідальну політику, залучаючи у скрутному становищі козаків до своїх воєнних планів, не думаючи, що буде після цього. Повернення випищиків та розквартирування коронного війська на східній Україні для уряду призвело до потужного повстання 1630 р.

*23: {Вшшщики — козаки, котрі не потрапили до офіційного реєстру.}

Але невдовзі польський уряд знову відчув потребу в козацькій збройній силі — з нагоди загострення відносин із Москвою. Польсько-московські взаємини були напружені з підписання трактату в Деуліні (1618 р.), який впроваджував перемир'я на 14,5 року. Москва не могла змиритися із втратою територій і відмовою польської сторони визнавати за Михайлом Романо- вим царський титул. Війна весь час витала в повітрі і з наближенням завершення перемир'я (весна 1633 р.) видавалася неминучою. Влітку 1631 р. Москва розпочала приготування до війни на Смоленському пограниччі, а восени того ж року Польща почета мобілізацію козаків для походу на Сіверщину.

Козаччина отримувала свободу дій на волості, але за це гетьман Іван Кулага-Петражицький мав запобігти походам на море, щоб уникнути загрози з півдня. І. Кулага напрочуд легко домовився з нереєстровим козацтвом і домігся спалення човнів. Козаки подали нові прохання королю, і він, передчуваючи наближення смерті та з огляду на скрутну міжнародну ситуацію для Польщі, не відмовляв уже різко, як давніше, а дав згоду на тимчасове збільшення війська та обіцяв стримувати уніатів від кривд православними тощо.

Однак смерть короля Сигізмунда у квітні 1632 р. призупинила військові приготування попереднього року. Під час безкоролів'я Москва розпочала вже воєнну акцію в Смоленщині та в Сіверщині. Російські воєводи нападали на Батурин, Ромен, Іван-городище, Борзну, Мену, Миргород. Новий король Владислав поспішав завершити елекційні формальності та дати відсіч Московії. Заплановано було розпочати дії на Сіверщині зусиллями місцевого козацтва, щоб відтягнути московські війська. У листопаді 1632 р. сенат уповноважив Владислава взяти на службу певну кількість козаків і доручив підскарбію виплатити козакам для заохочення 20 тис. золотих. Через кілька днів король наказував козакам бути готовими для участі у московській війні. Головним начальником козацьких загонів призначено новгород-сіверського старосту Олександра Пісо- чинського — власне він мав організувати кампанію на Сіверщині. Активну участь у цій кампанії брали також чернігівський підкоморій та носівський староста Адам Кисіль і найбільший пограничний магнат Єремія Вишневецький.

Аж до 1633 р. козаки ніде на московському пограниччі не з'являлися. Через це й через розрахунок на промосковську агітацію серед козаків, Москва наказувала своїм військам не зачіпати українського пограниччя, розраховуючи на те, що козаки будуть прихильно нейтральні до Москви або й узагалі перейдуть на її бік. Однак ці сподівання не справдилися, і козаччина взяла дуже активну участь у польсько-московській війні на боці Речі Посполитої.

Хоча гетьманом у козаків тоді був Тиміш Орендаренко, крім нього, діяла низка менших "гетьманів" — наказних або командувачів окремих козацьких корпусів. Узагалі про участь козаків у смоленській та сіверській війнах 1633—1634 рр. збереглося небагато відомостей. Відомо, що в лютому 1633 р. ЗО тис. козаків перейшли Дніпро та вирушили далі на Північ. Навесні було кілька спроб здобути Путивль, але безуспішно і з великими втратами. Крім того, Яцько Острянин узяв Валуйку та намагався здобути безуспішно Віл город. У другій половині 1633 р. на сіверському пограниччі тривала дрібна війна, а її головним героєм виступив А. Кисіль. При цьому козаки чомусь розійшлися по домівках і їх довелося збирати знову.

Козаки впродовж усієї війни відігравали дуже важливу роль — великою кількістю свого війська (бо король мав лише 9 тис. осіб), також вони відзначилися в битвах, штурмах, партизанській війні. Одна частина козаків діяла в околицях До- рогобужа, інша облягала Смоленськ. Після цього московська армія Михайла Шеїна була відрізана від Москви, і це змусило його капітулювати. Поляки були більш активними у смоленській війні, в яку намагалися втягти козаків зі Сіверщини, однак останні не поспішали її покидати.

Урешті після успішних дій польсько-козацького війська, Москва була змушена підписати 4 (24) червня 1634 р. Полянов- ський договір, який і завершив московсько-польську війну 1632—1634 рр., звану "Смоленською". Земельні здобутки затверджено за Польщею, але за це Владислав зрікався титулу московського царя і обіцяв повернути соборну грамоту, котрою його було обрано на царя. Сторони дійшли думки, що царський титул "всея Руси" не стосується руських земель Речі Посполитої.

Войовничий характер польського короля Владислава IV та невирішеність територіальних проблем із сусідами наштовхували його до розв'язування все нових і нових воєн. Завершивши Смоленську війну та щасливо уникнувши війни з Туреччиною (яку ще 1633 р. намагалася спровокувати Московія), король зосередив свою увагу на майбутньому конфлікті зі Швецією (1635 р. термін перемир'я завершувався, а Стокгольм не поспішав його поновлювати). Польський уряд знову вдався

до випробуваного методу — перекинути козаків з півдня на північ — щоб забезпечити спокій від Туреччини та зміцнити одночасно свої позиції у війні зі Швецією. Крім того, треба було зняти напругу в козацькому середовищі, яке було розчароване в політиці уряду після Смоленської війни.

Цього разу уряд вирішив використати морський досвід козаків для дій на Балтиці — з огляду на відсутність належного польського флоту. Ідея була не новою — ще 1626 р. козаки самі пропонували уряду проект війни на Балтійському морі, але тоді таку пропозицію не підтримали — скептики аргументували свою позицію труднощами у транспортуванні чайок на Балтику, необізнаністю козаків із цим морем, небезпекою підводних скель. Але 1635 р. уряд переглянув свої погляди на цю справу та доручив Костянтинові Вовку набрати для пруської кампанії півтори тисячі "випищиків". Козацькі майстри зробили для них 30 човнів на Німані. Ще 500 козаків мав отримати для литовського війська князь К. Радзивілл.

Але справа затягнулася — не без вини Вовка, котрий довго не давався чути. Крім того, човнів зробили замало — 15 замість 30, а тому, за наказом короля, "арештували" в Кенігсбергу човни, які козакам видалися схожими на чайки, щоб збільшити так кількість кораблів. Козаки йшли дуже дисципліновано, але доки вони дійшли, то змінилися політичні обставини — англійський та французький посли вже майже залагодили відносини між Польщею та Швецією. Козакам закидали, що через спізнення їхня допомога вже неактуальна. Однак один раз вони таки встигли показати своє військове мистецтво — напали насвітанку на шведський корабель, наповнений провіантом, захопили його та розібрали харчові запаси. Після укладення перемир'я поляки були змушені повернути цей корабель шведам. Далі, наприкінці серпня король звелів К. Вовку повертатися в Україну, але коли на певний час переговорний процес загальмувався, то козакам було наказано затриматися. Аж наприкінці вересня козакам знову дозволили повернутися додому. Однак човни і припаси було віддано на збереження до Ковна — ймовірно, король сподівався їх таки ще використати.

Отже, політика польського уряду щодо козаків полягала у такій формулі — використовувати їх як дешеве та невибагливе

військо, і при цьому позбуватися надлишків войовничої енергії козацтва. Але така політика виявлялася недалекоглядною — на час залучення козаків для участі у війнах уряд забував про кількісні обмеження козацького реєстру та згадував про них одразу ж після закінчення бойових дій, наївно сподіваючись, що населення, котре відчуло всі переваги свободи, смиренно повернеться у стан звичайного підданства.

 
< Попер   ЗМІСТ   Наст >
 

Дисципліни
Агропромисловість
Банківська справа
БЖД
Бухоблік та Аудит
Географія
Документознавство
Екологія
Економіка
Етика та Естетика
Журналістика
Інвестування
Інформатика
Історія
Культурологія
Література
Логіка
Логістика
Маркетинг
Медицина
Менеджмент
Нерухомість
Педагогіка
Політологія
Політекономія
Право
Природознавство
Психологія
Релігієзнавство
Риторика
РПС
Соціологія
Статистика
Страхова справа
Техніка
Товарознавство
Туризм
Філософія
Фінанси
Інші
?>