Навігація
Головна
Авторизація/Реєстрація
Про нас
Правила користування
Політика конфіденційності
Угода користувача
Політика Cookies
Контакти
 
Головна arrow Політологія arrow Зовнішня політика України
< Попер   ЗМІСТ   Наст >

ЗОВНІШНЬОПОЛІТИЧНА ДІЯЛЬНІСТЬ УКРАЇНСЬКИХ УРЯДІВ У ПЕРШІ ПОВОЄННІ РОКИ

Зовнішньополітична діяльність "екзильного" уряду УНР в Тарнові

Зазнавши поразки й ліквідувавши регулярний фронт боротьби з Червоною армією, в листопаді 1920 р. на територію Польщі були змушені перейти державні установи та рештки армії УНР. С. Петлюра та уряд УНР — державний центр УНР в екзилі, розташувались у невеличкому містечку Тарнові на південному сході Польщі. Міністерство закордонних справ Польщі розташовувалося у Варшаві. Втративши державну територію, уряд УНР вирішив продовжувати боротьбу за відновлення суверенної Української держави.

За часів Директорії УНР Україна мала 11 посольств в 11 країнах (Австрії, Німеччині, Угорщині, Туреччині, Болгарії, Румунії, Чехословаччині, Естонії, Латвії, Фінляндії, Грузії). У 1921 р. уряд Аргентини ухвалив рішення про визнання УНР. Після цього було призначено повноважного представника УНР, який так і не взявся за виконання своїх обов'язків.

Перебування екзильного уряду у Тарнові вважалося тимчасовим, звідси планували проводити акції, спрямовані на повернення уряду до України. Бкзильний уряд здійснював дипломатичні кроки щодо визнання У HP. Він надалі утримував дипломатичні місії та представництва в небагатьох зарубіжних країнах: в Австрії (Г. Сидоренко), Бельгії та Голландії (А. Яков- лєв), Великій Британії (Я. Олесницький), Італії (В. Мазуренко), Німеччині (Р. Смаль-Стоцький), Румунії (К. Мацієвич), США (ІО. Бачинський), Туреччині (В. Мурський), Франції (О. Шуль- гин), Чехословаччииі (М. Славинський), Швейцарії (М. Василько). З огляду на фінансові проблеми, ці закордонні установи були нечисельними. Іноді вони складалися з двох-трьох дипломатів. На початку 20-х років XX ст. міжнародні умови щодо подальшої боротьби за відновлення української державності виявилися менш сприятливими, ніж в умовах революції. Становище державного центру (ДЦ) УНР в екзилі ще більше ускладнювалося після підписання Ризького мирного договору між Польщею та Радянською Росією й Україною, згідно з якими польський уряд зобов'язався заборонити перебування на території держави всім "антирадянським" організаціям. Відтоді польська політика щодо "українського питання" стала ще більш непослідовною, хоча польський уряд загалом толерантно ставився до уряду УНР. Про зустріч С. Петлюри з ІО. Пілсудським у квітні 1921 р. широко інформувала польська преса. Відповідаючи на ноту української радянської дипломатії щодо зустрічі, міністр закордонних справ Польщі Сапєга запевняв, що ця зустріч є консультативною. Варшава прагнула використовувати надалі уряд УНР як засіб тиску на Радянську Росію й політичний аргумент у дипломатичній боротьбі на міжнародно- правове визнання входження Східної Галичини до складу Польської Республіки. Водночас вона суттєво зменшила свою фінансову та політичну допомоги С. Петлюрі й уряду УНР.

У зовнішній політиці ДЦ УНР на еміграції орієнтувався здебільшого на Велику Британію та Францію, які відігравали вирішальну роль у повоєнній Європі. Він сподівався, що з поразкою білої контрреволюції Лондон і Париж почнуть приділяти більшої уваги національним рухам, які розхитували і послаблювали радянську владу. Специфічний інтерес виявляла до "українського питання" на початку 20-х років XX ст.

Франція, яка тоді докладала зусиль для утворення під своїм контролем політичного блоку центрально-східноєвропейських держав у складі Польщі, Чехословаччини, Румунії та Югославії. На думку уряду Франції, такий блок міг би виконувати як функцію "санітарного кордону" проти більшовицької Росії, так і стати надійною опорою проти реваншизму Німеччини. Саме Франція у 1921—1922 рр. забезпечила утворення Малої Антанти у складі Румунії, ЧСР та Югославії і сприяла розвитку польсько-румунського альянсу. Париж також підтримував претензії Варшави, Бухареста і Праги на українські землі та їх співпрацю з діячами УНР. Водночас уряд УНР намагався скористатися політикою Франції, пропагуючи концепцію Бал- тійсько-Чорпоморського союзу під егідою Парижа. Україна повинна була стати складовою ланкою такого союзу. Однак Франція категорично відкинула можливість своєї підтримки українського уряду УНР на еміграції.

Не виявила надмірного зацікавлення "українським питанням" Англія. Основним для неї було збереження статус-кво в Європі, утвореного версальською системою. "Українське питання", на думку Лондона, могло стати чинником дестабілізації, який могла використати Німеччина в своїх реваншистських планах.

Негативно до незалежної України ставилися СІНА. Американських політиків, незважаючи на зусилля українських дипломатів, Ю. Бачинського у Вашингтоні та М. Василька у Швейцарії, не вдалося схилити до визнання та підтримки української незалежності. Свою офіційну позицію державний департамент США виклав 10 серпня 1920 р. у спеціальній ноті з приводу польсько-радянської війни. У ній ішлось про невизнання радянської влади і водночас про неприйняття розчленування Росії. США та інші держави Антанти, незважаючи на ідеологічні розбіжності, надавали перевагу єдності Росії, а відтак СРСР як важливого чинника у стримуванні Німеччини. Скептичне ставлення до українського руху пояснювалося також неспроможністю уряду УНР контролювати українську територію.

УСРР прагнула нейтралізувати діяльність екзильного уряду УНР. Для цього уряд УСРР 5 червня 1921 р. поінформував міністра про призначення представником у Варшаві О. Шум- ського. 2 жовтня 1921 р. до Варшави відбув спеціальний потяг

під посиленою охороною з членами української дипломатичної місії. Розташувавшись у готелі "Вікторія", місія відразу ж розпочала дипломатичну діяльність. Згодом до її складу увійшов український кінорежисер О. Довженко. Спочатку він брав участь у роботі російсько-українсько-польської репатріаційної комісії, а потім почав виконувати дипломатичні обов'язки, перебуваючи в секретаріаті посольства.

Після приїзду місії УСРР до Варшави подальша діяльність екзильного уряду в Польщі набула військово-розвідувального характеру, що згодом стало основою проведення Другого зимового походу восени 1921 р. і призвело до погіршення становища позицій уряду УНР у Польщі, а це вплинуло і на його позиції в інших європейських країнах. Веймарській Республіці, котра зазнала активної української політики, радянська Росія і УСРР запропонували нормалізацію стосунків через укладення торговельних угод, що, безперечно, спричинило поглиблення відносин аж до налагодження дипломатичних стосунків. У Берліні навіть відбувся інцидент, коли майно та будинок посольства УНР, відповідно до міжнародного принципу право- наступності, було передано УСРР. Після появи у Берліні й активної діяльності повноваженого представника УСРР Володимира Аусема посол УНР Роман Смаль-Стоцький змушений був залишити Берлін і перебував у Празі та Варшаві, де ставлення до українських дипломатів було прихильним.

Схожим було становище в Австрії, яка не провадила чітко вираженої української політики. Після акредитації у Відні на початку 1922 р. посла УСРР Юрія Коцюбинського завершилася кар'єра посла УНР у Відні Григорія Сидоренка.Дещо іншим було становище української місії у Празі, очолюваної Максимом Славинським, яка залишилася однією з найактивніших, хоча уряд ЧСР і не погоджувався на її офіційне визнання. Незважаючи на те, що на той час у Чехословаччині опинилося майже 20 тис. емігрантів УНР та ЗУНР, Прага відмовилася від політичної підтримки екзильного уряду УНР. Вона перебувала у дружніх чи, принаймні, неантагоністичних відносинах із Росією, у якій вбачала противагу Німеччині. Уряд ЧСР надавав українським емігрантам суттєву фінансову допомогу і створив сприятлі умови для їх науково-освітньої та культурної самореалізації. Там було засновано чимало українських громадських організацій, наукових та культурно-освітніх установ, спілок і видавництв. Серед них: Український громадський комітет, очолюваний Микитою Шаповалом, Музей визвольної боротьби України, Український вільний університет, Українська господарська академія в Подебрадах, Український високий педагогічний інститут ім. М. Драгоманова у Празі. Прага перетворилася якщо не на політичний, то, принаймні, на інтелектуальний та науковий центр української еміграції в Європі.

Становище місії Славинського суттєво погіршилося навесні р., коли між Харковом (тодішня столиця УСРР) і Прагою відбувся обмін торговельними представництвами. Проте для радянського уряду важливим було нейтралізувати осередок українства у ЧСР. Ще 1920 р. уряд УСРР відправив до Праги Михайла Левицького як повноваженого представника, однак він не мав офіційного статусу. Діяв М. Левицький паралельно з посольством УНР, займаючись фактично агітаційною та підривною діяльністю серед української діаспори. І лише у червні

р., після підписання міжурядової українсько-чехословацької угоди, М. Левицьким було визнано статус дипломата, після чого місія УНР самоліквідувалася.

В інших державах українські місії відігравали менш помітну роль. Представниками УНР були у Швейцарії — граф М. Василько, у Туреччині — В. Мурський, у Парижі — О. Шульгин, який згодом став міністром закордонних справ екзильного уряду УНР. Найдовше проіснувала місія УНР у Бухаресті (В. Ма- цісвич). Однак вона не мала вирішального впливу, оскільки Румунія не відігравала значної ролі у повоєнній Європі.

Однією з важливих ділянок зовнішньої політики УНР було поглиблення співпраці поневолених Росією народів (так званий Промстейський рух), у якому, окрім українців, активну участь брали представники Кавказу, Дону, Кубані, Криму, Туркеста- ну. Треба зауважити, що всі посли, часто не маючи офіційного визнання від урядів країн перебування, були у списках дипломатичного корпусу та користувалися дипломатичними привілеями, визначеними міжнародним правом. Основна діяльність українських дипломатичних представництв і спеціальних делегацій УНР полягала у проведенні заходів, спрямованих на досягнення визнання України іншими державами й одержан- ия допомоги у боротьбі проти Росії та Польщі. Також вони провадили широку інформативну та пропагандистську діяльність і виконували головні консульські функції.

Важливим об'єктом дипломатичної діяльності еміграційного уряду УНР були великі міжнародні форуми та організації. Йдеться, насамперед, про Лігу Націй у Женеві, створену згідно з рішенням Паризької мирної конференції. У листопаді— грудні 1920 р. відбулася перша сесія Генеральної Асамблеї Ліги Націй. Вже тоді дипломатія УНР домагалася прийняття України до Ліги Націй, надсилаючи чимало нот і меморандумів на ім'я Генерального секретаря Ліги Націй. Так, 19 жовтня 1920 р. документи, підготовані українською делегацією, були передані на розгляд 6-го комітету Генеральної Асамблеї, який мав розглянути питання про прийняття України у члени Ліги Націй. Відмову у цьому прийнятті обґрунтували відсутністю стабільного уряду, котрий контролював би владу на всій території України.

Лояльніше сприймали ідею створення Західноукраїнського товариства Ліги Націй. Відомо, що під час пербування у Відні влітку 1921 р. голова Міжнародного союзу товариств при Лізі Націй запропонував представникам української еміграції, вихідцям із Галичини, організувати Західноукраїнське товариство для Ліги Націй, щоб 1922 р. прийняти його у члени союзу.

Під час конгресів союзу ставлення до української проблематики було прихильним. Однак у жовтні 1922 р. англійський конгресмен Девіс-Дейвіс в офіційній формі заявив представникам ЗУТЛН, що англійське товариство після консультацій з урядовими чинниками не може підтримувати справи зі Східною Галичиною, бо політичні чинники вважають, що доцільно об'єднати східногалицьку проблему з питанням Великої України, а це не актуально. Водночас товариство зверталось до Ліги Націй із протестами проти утисків українців урядовими чинниками Польщі та Румунії на українських етнографічних землях, які входили до складу цих держав.

На початку 20-х років XX ст. інтерес до українського руху виявляли деякі політичні кола в державах, що зазнали поразки в Першій світовій війні. Ці держави, передусім Німеччина, були певдоволені результатами післявоєнного мирного врегулювання та шукали можливих союзників для зміни версальської системи. Німецький уряд підтримував морально та матеріально гетьманський рух і виділив грошове утримання для гетьмана П. Скоропадського, виявляв інтерес до Державного Центру УНР векзилі. Однак "українське питання" за нових умов уже не мало в німецькій політиці такого значення, як 1918 р. Позбавлена впливу на європейському континенті, Німеччина намагалася вийти з міжнародної ізоляції та шукала порозуміння з радянською Росією. Вона першою з-поміж західних держав вступила в дипломатичні й економічні відносини з більшовицькою Росією, уклавши з нею у квітні 1922 р. Рапалльський договір.

Поступове зміцнення позицій радянських урядів Росії та України й очевидна втрата перспектив повернення Директорії в Україну в умовах стабілізації міжнародних відносин у Європі також не сприяли збереженню позицій її уряду. Після укладення між УСРР, РРФСР та Польщею у березні 1921 р. Ризького мирного договору і Генуезької конференції 1922 р. дипломатичні представництва Директорії поступово припинили своє існування. їх функції виконували українські товариства для Ліги Націй (відповідно Українське та Західноукраїнське товариства для Ліги Націй), які входили до Союзу товариств для Ліги Націй.

Не виправдалися також сподівання С. Петлюри та уряду УНР на збройний виступ власними силами проти більшовиків і на перемогу антирадянського повстання в Україні. Готувалися до такого виступу майже впродовж усього 1921 p., сподівалися, що з його допомогою вдасться підтримати в українському суспільстві віру в незалежну Україну, оживити "українське питання" на міжнародній арені. Зауважимо, що організаційну та матеріально-технічну допомогу обіцяли Варшава та Бухарест. У них був свій інтерес: з одного боку, намагання нейтралізувати український рух і використати його у власних тактичних цілях, насамперед, для зміцнення польського та румунського контролю над захопленими ними українськими землями, а з іншого, небажання загострювати відносини з радянською Росією зумовило те, що обіцяної допомоги обидві країни так і не надали. Розпочатий у листопаді 1921р. Другий зимовий похід нечисленних загонів повстанців, очолюваний Ю. Тютюнником, в Україну, зазнав поразки. І хоча збройна акція уряду УНР векзилі мала резонанс у західних політичних і громадських колах, усі провідні західні країни посіли очікувальну позицію. У той час радянська тотальна військова та ідеологічна експансія, зміна соціально-економічної політики влітку 1921 р., а також втома селян від безперервної війни спричинили апатію та байдужість українського суспільства до подальшої боротьби. Український повстанський рух не отримав жодної зовнішньої підтримки.

Зрештою, західні країни, шукаючи шляхів економічного зближення з Радянською Росією, почали сприймати український повстанський рух як перешкоду до налагодження відносин із Москвою. У цих умовах ДЦ УНР, що розташувався уТарнові, вже не міг мати достатньої зовнішньої підтримки та допомоги. Більшість членів уряду УНР, очолюваних С. Петлюрою та А. Лівицьким, виїхала до Варшави, решта — до Праги. У 1923 р. були розформовані військові табори УНР. Того ж року С. Петлюра, щоб продовжувати дипломатичну діяльність, перебрався до Парижа.

 
< Попер   ЗМІСТ   Наст >
 

Дисципліни
Агропромисловість
Банківська справа
БЖД
Бухоблік та Аудит
Географія
Документознавство
Екологія
Економіка
Етика та Естетика
Журналістика
Інвестування
Інформатика
Історія
Культурологія
Література
Логіка
Логістика
Маркетинг
Медицина
Менеджмент
Нерухомість
Педагогіка
Політологія
Політекономія
Право
Природознавство
Психологія
Релігієзнавство
Риторика
РПС
Соціологія
Статистика
Страхова справа
Техніка
Товарознавство
Туризм
Філософія
Фінанси
Інші
?>