Навігація
Головна
ПОСЛУГИ
Авторизація/Реєстрація
Реклама на сайті
 
Головна arrow Політекономія arrow Історія західних політичних вчень
< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >

Політична доктрина італійського фашизму

Головними ідеологами італійського фашизму були Б. Муссоліні та Дж. Джентіле.

Автором концепції фашизму традиційно вважають Беніто Муссоліні (1883–1945), який виклав її у статті "Доктрина фашизму", що була підготована для "Італійської енциклопедії" й побачила світ у 1932 р. Муссоліні писав: "Фашизм не був породжений якимсь ґрунтовно розробленим вченням; він народився з бажанням діяти і від самого початку був не стільки теорією, скільки практикою; це була не звичайна політична партія, а навіть перші два роки опозиція усім політичним партіям і власне живий рух"*40. Головний ідеолог фашизму зазначав: коли був створений рух, не існувало ще розробленого вчення, а все можна було звести до певного набору афоризмів, відчуттів і прагнень, які значно пізніше оформились у теорію.

*40: {Муссолини Б. Доктрина фашизма / Б. Муссолини // Хрестоматия по теории государства и права, политологии, истории политических и правовых учений. – М.: ПРИОР, 2000. – С. 662.}

Визначальними цінностями фашизму були держава і народ. Особливість італійського фашизму полягала в тому, що держава повністю домінувала над народом. Згідно з Муссоліні фашизм потребував сильної держави, яка мала бути цілісним організмом, у жодному разі не поділеним на групи ні економічно, ні ідеологічно. Поза державою, на його думку, не могло бути індивідів або груп (політичних партій, культурних об'єднань, економічних союзів, соціальних класів).

Отже, Муссоліні констатував потребу створення тотальної держави, застосовуючи термін stato totale: "...фашистська концепція держави всезагальна; поза нею не існує ні людських, ні духовних цінностей, або вони мають цінність значно меншу. Фашизм розуміють, таким чином, як тоталітарний". Муссоліні висунув і активно використовував як гасло концепцію: "все в межах держави, нічого поза державою, нічого проти держави".

Конструкція фашистської держави отримала своє логічне завершення в постаті вождя держави і нації. Після 1925 р. щодо свого становища у державі Муссоліні вживав термін "вождь" ("дуче"). Як керівник держави він одночасно був головою уряду, очолював б міністерств (закордонних справ, внутрішніх справ, корпорацій, сухопутних, морських і повітряних військ). Муссоліні також очолював Велику фашистську раду, яка реально вважалась найвищим колегіальним інститутом держави і за своїм значенням у владній ієрархії була понад парламентом. Італійський парламент проіснував до 1936 p., хоча його депутати не обиралися на виборах, а призначалися Великою фашистською радою і дуче.

Фашизм потребував широкої народної підтримки для встановленої у державі фашистської системи правління. Муссоліні наголошував: " ...держава базується на підтримці мільйонів, що визнають її владу, постійно усвідомлюють силу держави і готові їй служити". Завданнями держави він вважав здатність організовувати націю, спрямовувати дії кожного індивіда до наперед визначеної мети, а також ідею імперії, під якою розумів націю, що править іншими націями. Його бачення імперії безпосередньо пов'язане з оцінкою ролі війни. Вона розглядається як іманентна сутність існування фашизму: "Війна – єдине явище, яке піднімає на найвищий ступінь усю людську енергію і позначає печаткою шляхетності людей, які мають мужність її зустріти". Відповідно до концепції Муссоліні Італія захопила Ефіопію (1936), Албанію (1939) і у 1940 р. вступила у Другу світову війну на боці нацистської Німеччини.

Головною характерною рисою індивіда має бути активізм. Згідно з Муссоліні важливим було те, що треба зробити заради великої мети; цією метою мали бути виправдані всі жертви. Внаслідок цього боротьбу трактували як боротьбу заради боротьби. Життя кожного індивіда було боротьбою, в якій людина мала завоювати собі ліпше місце. Відповідно індивід мав підготувати себе фізично, морально та інтелектуально до того, щоби стати зброєю, здатною завоювати це місце. Подібне завдання постало перед індивідом та нацією загалом.

Дуче трактував фашизм як доктрину згуртованого та возз'єднаного народу і в зв'язку з цим наголошував на необхідності урочистих маршів, парадів, одностроїв, на потребі загальнонародних літургій, де мали домінувати емоції, а не роздуми.

На зміну "дикому капіталізму", який означав диктатуру грошей, мали прийти механізми національної солідарності – контрольована економіка та корпорації під керівництвом сильної держави. У державі головна роль мала належати апарату/бюрократії, котра ухвалювала рішення. Це мало би означати перемогу політики над економікою.

Джованні Джентіле (1875–1944) здобув освіту в університеті Пізи, очолював кафедру історії філософії в Палермо, в 1917 р. став професором філософії Римського університету, а в 1922 р. – сенатором, міністром освіти. Здійснив шкільну реформу, якій надали його ім'я. Для Конгресу на честь фашистської культури, який організував Б. Муссоліні в Болоньї у 1925 р., Дж. Джентіле підготував "Маніфест фашистських інтелектуалів до інтелектуалів усіх націй", в якому закликав не лише присутніх у залі 250 найвідоміших діячів культури Італії, але й усіх решта в країні та поза нею до підтримки та пропаганди досягнень фашистського режиму. Протягом 1925–1929 pp. був членом Великої фашистської ради, директором "Італійської енциклопедії". В 1943 р. очолив Академію наук Італії. Він готував політичні промови Б. Муссоліні й вважався головним офіційним ідеологом фашистського режиму. З початком Другої світової війни Джентіле залишив усі свої офіційні посади, але продовжував підтримувати режим і особисто дуче. Його стратили партизани у Флоренції. У 1929 р. вийшла у світ його книга "Підстави фашизму".

Своє політичне мислення Дж. Джентіле визначав як фашизм, який вважав найпослідовнішою, історично найбільш зрілою і досконалою концепцією держави/ свободи. Державу ототожнював

з нацією, тому фашизм трактував як нову політичну ідею або віру, що покликані створити нову "етнічну державу", зробити італійський народ "великою нацією". Головне завдання держави він убачав у духовному оновленні італійського суспільства, захисті його від анархії, соціалізму. Відповідно засобом реалізації цієї мети є фашизм. Держава мала бути тотальною, тобто поширювати свій вплив на все суспільство без винятку. Також держава мала бути корпоративною, а корпорація – головним/первинним інститутом фашистської держави. Корпоративна держава здатна подолати "подвійний" характер держави та синдикатів (профспілок), привнести реальне самоврядування конкретного виробника, а не "абстрактного" індивіда лібералізму.

Тотальний характер держави визначався також тим, що всі сили нації мали бути сконцентровані й об'єднані в єдиній ідеї, уособленням якої є особа вождя. Дуче був найяскравішим символом цієї єдності. Згідно з Дяс. Джентіле вождь символізує дух, волю та всі чесноти народу і ототожнюється з нацією загалом.

Джентіле не визнавав ідеї соціалізму і марксизму, вважав, що реалізація на практиці цих ідей неминуче призведе до авторитаризму. Противагою соціалізму був визнаний фашизм як "новий лібералізм". На відміну від класичного лібералізму, реалізованого у Великій Британії, існував лібералізм італійський і німецький. Цей лібералізм зумів подолати уявний антагонізм між державою та індивідом; у ньому свобода особи так само є метою, проте вона реалізується через державу та закони. Він зазначав, що індивід не є атомарною одиницею. В кожній людині живе/наявна політична "тварина". Індивідуальна свобода не може бути відокремлена від певного контексту, певної цілісності, у складі якої вона виявляється. Такою цілісністю є держава. Джентіле наголошував, що поза соціальним організмом із його системою взаємних прав та обов'язків індивід не може мати суттєвої свободи. Людина існує до тієї межі, до якої її підтримує та спрямовує спільнота – держава. Інтереси особи мали виходити з інтересів держави, їм підпорядковуватися. У разі потреби особа повинна бути готова до жертовності в ім'я інтересів батьківщини.

Народ може стати нацією лише тоді, коли він завоює свою свободу. Це означало необхідність ведення війни заради набуття національної величі. Війна, за Джентіле, "запалює душу народу", а фашизм – це "син війни". Він трактував фашизм як активізм, здатний опиратися і на насильство. Адже будь-яка сила є моральною силою, тому насильство має бути виправданим, якщо воно вчиняється заради великої ідеї.

 
Якщо Ви помітили помилку в тексті позначте слово та натисніть Shift + Enter
< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >
 
Дисципліни
Агропромисловість
Банківська справа
БЖД
Бухоблік та Аудит
Географія
Документознавство
Екологія
Економіка
Етика та Естетика
Журналістика
Інвестування
Інформатика
Історія
Культурологія
Література
Логіка
Логістика
Маркетинг
Медицина
Менеджмент
Нерухомість
Педагогіка
Політологія
Політекономія
Право
Природознавство
Психологія
Релігієзнавство
Риторика
РПС
Соціологія
Статистика
Страхова справа
Техніка
Товарознавство
Туризм
Філософія
Фінанси
Інші