Навігація
Головна
ПОСЛУГИ
Авторизація/Реєстрація
Реклама на сайті
 
Головна arrow Політекономія arrow Історія економіки та економічної думки
< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >

Виникнення, сутність, методологічні засади та школи неолібералізму

"Велика депресія" 1929-1933 рр., яка продемонструвала уразливість концепції класичного лібералізму, зумовила нове переосмислення системи ліберальних поглядів щодо ролі ринкових і неринкових механізмів розвитку економічних систем. Виник неолібералізм1 як концепція державного регулювання економіки, що ґрунтується на визнанні принципів економічної свободи, максимально можливого застосування ринкових механізмів і вільної конкуренції та необхідності використання державного регулювання економіки. Після Другої світової війни неолібералізм перетворився на один з основних напрямів сучасної економічної теорії та економічної політики.

Теоретична платформа неолібералів синтезує теоретико-методологічні підходи класичної та неокласичної економічних теорій, ідеї молодої історичної школи.

Неолібералізм дотримується таких основних ідеалів класичного лібералізму, як пріоритет приватної власності на засоби виробництва, індивідуальна свобода виробника та особистий інтерес людини; обстоювання природного, конкурентного порядку розвитку ринкової економіки; вільний характер ціноутворення, руху робочої сили, капіталу і ресурсів; політика фритредерства у зовнішній торгівлі; заперечення прямого державного втручання у господарські процеси.

Основні принципи, запозичені неолібералами у неокласичній теорії: актуалізація практичної функції економічних досліджень; вивчення спонукальних мотивів економічної поведінки суб'єкта господарювання; визнання продуктивної ролі здібностей людини як активної господарської одиниці, виробника і споживача, носія функції "людського капіталу"; визнання як виробництва (пропозиції), так і споживання (попиту) рівноцінними ринковими силами, що формують ринкову ціну; аналіз взаємодії попиту і пропозиції з погляду ринкової рівноваги та рівноважної ціни; погляд на ринок як на досконало організований механізм економічної конкуренції; єдність цін, що врівноважують конкуренцію попиту і пропозиції на всіх ринках. Одночасно неоліберали використовували ідеї еволюційного розвитку К. Бюхера, В. Зомбарта, М. Вебера.

Загальні теоретичні засади неолібералізму були задекларовані у 1938 р. у Парижі на міжнародній конференції, так званому колоквіумі Уолтера Ліпмана, на якому були ухвалені такі програмні положення: приватна власність є правовою основою економіки; ринок - найбільш ефективна форма господарювання, умова швидкого економічного зростання, коли взаємодія вільного ринку і вільної конкуренції автоматично забезпечують рівність між попитом і пропозицією; пріоритетне значення має свобода учасників економічної діяльності; завдання держави полягає в законодавчому забезпеченні особистої ініціативи, розвитку підприємництва і підтримання правил вільної конкуренції.

Методологія неолібералізму базується на поєднанні мікроекономічного аналізу, традиційного для класиків, з макроекономічним, якому надається перевага; зосередженні досліджень не на кількісному аналізі, а на якісних характеристиках розвитку; визнанні можливості державного впливу на економіку за допомогою інституціональних чинників.

Фундаментальні положення неоліберальної думки сформулювали представники найбільш відомих шкіл неолібералізму: німецької (В. Ойкен, В. Репке, О. Рюстов), англійської (Л.Ч. Роббінс), французької (Ж. Рюеф і М. Алле), неоавстрійської (Л. фон Мізес і Ф. фон Хайєк)2.

Німецька школа неолібералізму, або ордолібералізму

(Від лат. Ordo і нім. Ordnung - порядок). У Німеччині в 1930-х роках існувало дві школи науковців-неолібералів: школа В. Репке - О. Рюстова (соціал-демократична, сформувалася після еміграції її представників із фашистської Німеччини) і фрайбурзька1.

Олександр Рюстов (1885-1963) і Вільгельм Репке (1899-1966) особливу увагу приділяли питанням теорії економічного ладу й економічної політики, розмежуванню і взаємозв'язку між ними. Вони виступили з критикою тоталітаризму - як капіталістичного, так і соціалістичного; засуджували "фіскальний соціалізм" Дж.М. Кейнса, в якому, як вони вважали, громадяни віддалені від доленосних рішень, тобто від держави. На їхню думку, людина є метою економіки, а не засобом.

О. Рюстов запровадив поняття ліберальний інтервенціонізм на противагу "абсолютній безсистемності" наявної соціально-економічної практики. Під цим терміном учений розумів державне втручання не проти дії законів ринку, не для досягнення якогось нового стану, не для уповільнення, а для пришвидшення природного процесу розвитку.

В. Репке у статті "Державний інтервенціонізм" (1929) стверджував, що ліберальний інтервенціонізм нейтралізує негативний вплив ринкових сил за допомогою державних заходів із нормалізації цінового механізму. Економічна політика держави має гарантувати свободу - суворий порядок в економічній діяльності, що забезпечується за допомогою ринку і вільної конкуренції. Вчений запропонував власну програму виходу з "Великої депресії": державні інвестиції за рахунок кредитної експансії.

 
Якщо Ви помітили помилку в тексті позначте слово та натисніть Shift + Enter
< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >
 
Дисципліни
Агропромисловість
Банківська справа
БЖД
Бухоблік та Аудит
Географія
Документознавство
Екологія
Економіка
Етика та Естетика
Журналістика
Інвестування
Інформатика
Історія
Культурологія
Література
Логіка
Логістика
Маркетинг
Медицина
Менеджмент
Нерухомість
Педагогіка
Політологія
Політекономія
Право
Природознавство
Психологія
Релігієзнавство
Риторика
РПС
Соціологія
Статистика
Страхова справа
Техніка
Товарознавство
Туризм
Філософія
Фінанси
Інші