Навігація
Головна
ПОСЛУГИ
Авторизація/Реєстрація
Реклама на сайті
 
Головна arrow Філософія arrow Філософія
< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >

Філософська теорія взаємозв'язків і розвитку (діалектика)

Знання про навколишній світ, яке забезпечує пізнання, з'ясування способів та засобів пізнавальних процедур (гносеологія), дає змогу порушити питання про змістові характеристики буття речей, процесів, явищ, про ті зв'язки, які забезпечують існування сущого, його функціонування і розвиток. Вирішенням цих питань займається діалектика.

Діалектика (грец. - мистецтво вести бесіду) - теорія розвитку і вчення про найзагальніші зв'язки в природі, суспільстві, свідомості, людському житті.

Спершу діалектику розглядали як один із загальних методів пізнання, з'ясування сутності зв'язків, форми відношень, у яких перебувають всі речі. На сьогодні діалектичний метод - теоретичний спосіб мислення і практичної дії, що ґрунтується на визнанні об'єктивного існування взаємозв'язків, розвитку і суперечностей як його джерела.

Засновник античної діалектики Сократ вважав діалектику методом відшукання істини шляхом діалогу - розмовного с пі вставлення, зіткнення різних, в т. ч. протилежних, суджень. Геракліт пов'язував цю науку з ідеєю безперервного руху природних і суспільних явищ: "Все тече, все змінюється". Його діалектичні погляди фіксували не лише тотальну рухливість речей, але й моменти тотожності протилежних сторін, їхню боротьбу як джерело змін: "Війна батько всього і всьому цар".

Уявлення про сутність діалектики змінювалось. У давніх греків головною ідеєю діалектики був не розвиток або єдність, взаємоперехід протилежностей, як у гегелівсько-марксистській версії діалектики, а ідея становлення в процесі безперервного руху.

Діалектика як метод одержала обґрунтування у філософії Гегеля, який уперше в її історії представив логічну характеристику загальних зв'язків як універсальних теоретично оформлених законів, категорій (наукових понять). Гегелівська концепція діалектики була теоретичним відображенням ідей, суджень розуму, ідеалістично представленою діалектикою самого буття. Вона характеризувала цю науку як теорію пізнання, що обґрунтовувала ідею тотожності (єдності) мислення про буття і самого буття.

Розуміння діалектики як методу, що встановлює відношення мислення в його теоретичній формі й об'єктивних зв'язків у явищах і процесах природного світу, було характерне і для матеріалістичної теорії марксизму. Важливе значення в марксистській теорії діалектики мала ідея загального взаємозв'язку всіх явищ. Кожна річ у світі, хоча б опосередковано, пов'язана з іншою, є "відлунням усього Всесвіту" (Ф. Енгельс). Уявлення про діалектику як універсальний метод, діалектичний тип мислення формувалось упродовж періоду становлення й еволюції філософської методології.

Філософське вчення про діалектику одержало концептуальну розробку. Історики філософії з'ясовують етапи виникнення та еволюції діалектики, визначають її типи і різновиди, виявляють своєрідність діалектичних закономірностей в різних сферах буття: природі, суспільстві, мисленні. "Діалектика природи", "діалектика суспільства", "соціальна діалетика", "діалетика історії", "діалектика свідомості", "діалектика пізнання", "діалектика життєвого світу людини" - ці різновиди діалектичного вчення висвітлюють особливості взаємозв'язків, взаємообумовленостей, взаємопереходів, що існують як об'єктивні, реальні види зв'язків (онтологія діалектики, "діалектика речей") і як система їх відображення в пізнавальній свідомості людини (суб'єктивна діалектика, "діалектика понять").

Для розуміння діалектики як філософського вчення важливе поняття "взаємозв'язок" - процес, під час якого одні об'єкти впливають на інші, спричиняють в них певні, нерідко радикальні, якісні зміни. Діалектика як вчення про універсальні, всезагальні зв'язки, як метод їх пізнання ґрунтується на таких поняттях, як "відношення", "принципи", "закон", "категорії". Теорія діалектики також з'ясовує функції діалектичного ставлення до світу, їх науково-методологічну роль та практичне значення.

Визначальними для діалектичного типу мислення і пізнання є принципи діалектики - вихідні положення, основоположні ідеї, які визначають підхід до аналізу зв'язків, з'ясування їх сутності, структури, критерії систематизації і класифікації. До принципів діалектики належать: визнання об'єктивності змісту логічних форм діалектики; суб'єктивність форм їх відображення, пояснення (інтерпретації); історичність, змінність пізнавальних форм; визнання ролі практики в еволюції методів, засобів діалектики. Принциповими є положення: "все взаємопов'язано", "єдність багатоманітного", "все розвивається", "все пізнається через суперечність" тощо. Залежно від свідомо обраного принципу розрізняють об'єктивну і суб'єктивну діалектику (діалектика речей і діалектика ідей), "позитивну" і "негативну" (діалектика, яка наголошує на моментах виникнення нового, досконалішого; діалектика, яка абсолютизує моменти руйнування, знищення), ідеалістичну і матеріалістичну (діалектичне мислення, яке ґрунтується на різних принципах розуміння світу - матеріалізмі й індивідуалізмі). Принципи діалектики визначають особливості діалектичних поглядів, акценти, які дослідник вважає за потрібне зробити у своїх діалектичних роздумах. Обрана діалектична точка зору (принцип) впливає на вибір теорії діалектики, зумовлює її категоріальний апарат, ієрархію понятійних одиниць (категоріальну сітку).

Якщо в онтології головним є поняття "буття", гносеології - "істина", то в діалектиці ним є поняття "зв'язок" - взаємозумовленість речей і явищ, розділених у їх буттєвому існуванні просторовими і часовими межами (природа і суспільство, життя і смерть, економіка і політика, війна і мир). Процес пізнання світу природи, суспільства, простору людського життя завжди починається з виявлення зв'язків, які забезпечують їх існування у певному системному, узгодженому вигляді.

При цьому діалектика концентрує увагу на вивченні найсуттєвіших і найзагальніших зв'язків. Вона також досліджує, як співвідносяться теоретичні уявлення про суттєві зв'язки з їх природою. Відповідно до одного з традиційних положень діалектичного вчення діалектика понять є своєрідною калькою (відбитком) діалектики речей. Як логічна теорія діалектика закріплює результати пізнавального процесу, забезпечує гносеологію методологічними засобами подальшого поглиблення і вдосконалення. Встановлюючи відповідність уявлень про "природний порядок", відображаючи світ взаємозалежностей, взаємозумовленостей, взаємодоповнюваності в найзагальніших поняттях, судженнях, умовиводах, концепціях, теоріях, логічне діалектичне мислення сприяє свідомому "конструюванню бажаної дійсності", стимулює творчий інноваційний характер людського пізнавального мислення.

Різноманітні сюжети буття універсально пов'язані, за своїм характером вони виявляють себе як закони.

Закони - найзагальніші і найсуттєвіші зв'язки, що діють у найрізноманітніших сферах буття.

Найхарактерніші ознаки законів - необхідність, істотність, повторюваність, стійкість, регулярність. У законі є "сталість, що зберігається" (Г.-В.-Ф. Ге гель). Вони е "параметрами порядку", "обмежують рівень свободи", "приборкують" нестабільність, випадковість. У гносеологічному плані закони нерідко ототожнюються з аксіомами, принципами, обов'язковими правилами і приписами. Поряд із поняттям "закон" у філософській літературі нерідко вживається поняття "закономірність" - сукупність законів. Закони є головною ланкою в системі багатоманітних зв'язків. При цьому будь-який взаємозв'язок виявляє в "учасників цього союзу" протилежні якості, взаємодія яких забезпечує рухливість і плинність буття. Ця концепція є однією із найголовніших у діалектиці. Вміння бачити і розуміти механізми постійного руху різноманітних об'єктів, взаємодію ("боротьбу") суперечностей, яка спричинює процес розвитку, є джерелом еволюції, "революції", "стрибків", прогресу, вдосконалення, а також регресу, занепаду, руйнації, тобто безперервних змін всього сущого. Усі ці механізми є типовою, атрибутивною властивістю діалектики як стилю мислення і як методу. Концепція розвитку (його розуміння як необерненої якісної зміни) втілює в собі уявлення про форми розвитку ("закриті і відкриті моделі розвитку"), його прояви, рушійні сили і суперечності.

Головними концептами теорії розвитку є вчення про прогрес - поступ, рух вперед, який супроводжується наростанням складності, впорядкуванням і структуралізацією об'єкта, і регрес - деградація, руйнування, розпад об'єкта, який завершується його загибеллю, зникненням. Гегель стверджував, що основою механізму суперечливої взаємодії "усього з усім", що забезпечує рух, є три основних закони: закон єдності і боротьби суперечностей; закон взаємного переходу кількісних і якісних змін; закон заперечення заперечення. Вони демонструють насамперед суперечливий характер взаємозв'язку протилежних сторін: єдність і боротьба; кількість і якість; заперечення (відкидання, позбавлення) і збереження, спадкоємність. Водночас вони логічно виражають сутність процесу розвитку. Закон єдності і боротьби суперечностей розкриває джерело розвитку, закон взаємного переходу кількісних і якісних змін з'ясовує механізм розвитку, закон заперечення заперечення визначає основні напрями розвитку.

Діючи як відображення усталених, повторюваних, істотних зв'язків предметів, явищ і процесів, універсальні закони діалектики складаються із вужчих за обсягом і конкретніших за формою зв'язків, тобто категорій діалектики.

Категорія (грец. kategoria - ознака, обвинувачення) - відображення в поняттях фундаментальних, найсуттєвіших зв'язків і відносин об'єктивної дійсності і пізнання.

Зміст і функції категорії були визначені у працях Арістотеля, Г.-В.-Ф. Гегеля, І. Канта. Поняття "категорія" першим застосував Арістотель і запропонував їх класифікацію. За Арістотелем, одні категорії позначають сутність речей, інші - якість, кількість, відношення, окремі категорії характеризують дію або час, місце.

Категорії діалектики є загальними абстрактними формами мислення, відображенням світу в поняттях. Категорії "матерія", "час", "простір", "рух" відображають найзагальніші властивості матеріального, соціального, духовного світів. Таку загальну природу мають категорії "причина" і "наслідок", "сутність" і "явище", "форма" і "зміст", "одиничне" і "загальне", "необхідність" і "випадковість". Вони суб'єктивні за формою, є породженням думки людей, їх розумових здібностей, однак, об'єктивні за змістом, бо відображають реальні зв'язки між процесами, які описують, "схоплюють" категорії.

Усі категорії діалектики поділяють на: (виражають сутність (субстанцію) речей, явищ); співвідносні (відображають зв'язки одних речей та явищ з іншими). До субстанційних зараховують такі категорії, як "матерія", "час", "простір", "властивість", "кількість", "якість", "рух" тощо. До співвідносних- "відношення", "ставлення", "становлення", "взаємодія", "залежність", "вплив", "суперечність", "протилежність", "антагонізм", "антиномія" тощо. Такі визначення називають парнополярними, в них виявляється природа діалектичного мислення, яка встановлює єдність протилежностей. Діалектика взагалі функціонує як сукупність полярних визначень, що відображається в "опозиційних" категоріях кінечного і безкінечного, внутрішнього і зовнішнього, сутнісного і несуттєвого. Категорії, наукові поняття є мовою кожної науки. їх наявність дає змогу сприймати філософію як наукове знання. При цьому кожний філософський напрям (матеріалізм, ідеалізм, позитивізм, екзистенціалізм, персоналізм, постмодернізм тощо) використовує як загальні, так і власні категорії, визначає їх зміст і субординацію.

Деякі категорії заслуговують на особливу увагу, зокрема, категорія "боротьба". На думку Геракліта, боротьба (війна) е "батьком всіх речей, батьком усього". За Гегелем, боротьба є сутністю і основою процесу діалектичного руху: "Те, що розходиться, завжди збігається". Ця категорія була поширена у марксизмі ("класова боротьба"). Як вияв об'єктивних суперечностей боротьба має варіанти: війна, протиборство, полеміка, кроскультурні суперечності, конфлікт. У сучасній свідомості, теорії і практиці актуальною є така форма боротьби як конфлікт (лат. conflictus - зіткнення) - зіткнення інтересів, мотивів, тенденцій суб'єктів суспільного життя. Це спричинило появу наукової дисципліни конфліктології. Актуальною проблемою є також визначення способів здійснення боротьби. Сучасна конфліктологія володіє засобами так званої ненасильницької боротьби, яких нараховує понад 200 форм: символічне протестування, соціальний бойкот, відмова від економічного і політичного співробітництва, ненасильницьке втручання тощо.

До важливих категорій філософії також належить категорія "міра" - єдність кількісних і якісних визначеностей речей, явищ і подій. "Навіть сонце не порушить міру, інакше служниці богині долі - Діке, його покарають" (Геракліт). Міра, збалансованість, узгодженість, гармонія, оптимальність є виявами із найсуттєвішої вимоги "збереження порядку" в природі і в суспільстві.

Філософія утверджує наявність антиентропійних (грец. in - в і trope - поворот, зміна), тобто таких, які протидіють стихійним, руйнівним у соціальному плані силам, творчо-конструктивних начал у житті. Центральним поняттям діалектики є категорія "міра", а її структуруючими аспектами - ідеї можливості вдосконалення, розвитку, взаєморозуміння і взаємодопомоги, загальнолюдської солідарності.

Серед усіх категорій діалектики в новітній філософії важливого значення набуває категорія "випадковість", її актуальність пояснюється підвищеною динамічністю сучасної епохи, наявністю різних сценаріїв майбутнього, посиленням дії стихійних, непередбачуваних чинників еволюції суспільства (ідеї "динамічного соціального хаосу", "суспільства ризику" тощо). Дослідженню категорії "випадковість" сприяє новітнє природознавство (квантова механіка, фізика елементарних частинок, планетарна астрофізика, генна теорія спадковості тощо), яка обґрунтовує ідеї нерівнозначності термодинаміки, синергетичні моделі розвитку і функціонування природи і суспільства. Міра можливості випадкових подій схоплюється поняттям "імовірність". Сучасне наукове пізнання виявляє фундаментальну роль імовірнісних уявлень, воно докорінно змінило онтологічний статус випадковості, яку вважають тепер істотним, конструктивним чинником процесів розвитку та самореалізації. Ідеться, зокрема, про імовірнісну революцію в науці. "Імовірність впливає на всю концептуальну структуру мислення" (Ю. Сачков). Ідея випадковості дедалі повніше використовується в суспільствознавстві, особливо при з'ясуванні тенденцій масових суспільних рухів або примх ринкової економіки, а також у суспільному прогнозуванні. Р. Рорті, аналізуючи проблему випадковості, наголошує, що саме вона визначає "чисту випадковість індивідуального існування", вимагає розуміти свободу "як визнання випадковості". "Реабілітація" теоретичного, евристичного (пошукового) значення категорії "випадковість" ("наука - ворог випадковості!", К. Тимірязєв), нове розуміння її співвідношення з необхідністю є ще одним свідченням того, що в теорії діалектики наявні певні інваріантні теми і положення. Адже Арістотель ще тисячі років тому характеризував діалектику як метод вірогідного знання.

Діалектика - важливий, але не єдиний метод пізнання, не унікальна теорія розвитку. Сильним її опонентом є метафізика.

Метафізика (грец. "Meta ta physika" - після фізики) - протилежний діалектиці спосіб мислення і метод пізнання, який розглядає предмети і явища поза їх внутрішнім зв'язком і розвитком, а також не визнає внутрішніх суперечностей як джерела саморуху.

На думку Гегеля, метафізика як метод є недіалектичним способом мислення, адже вона ігнорує суперечності в явищах. Явище, наголошує метафізика, змінюється, але не втрачає при цьому свою сутність і властивості. Тому ознакою зміни є збільшення або зменшення певної якості предмета. Саме це утворює механізм розвитку, що виключає стрибки, раптові якісні перетворення. Класичній метафізиці як методу притаманні також типове сприйняття речей в їх розрізненості, відокремленості, певне ігнорування моментів взаємозв'язку і тотожності досліджуваних явищ. Цей метод має історичне виправдання, широко використовується у природничих науках. Однак у філософському розумінні він значно бідніший і обмеженіший порівняно з діалектикою.

Крім метафізики, існують й інші, альтернативні діалектиці методи пізнання і пояснення дійсності. До них належать, зокрема, софістика та еклектика.

Софістика (грец. ) - особливий тип мислення, спосіб міркування, мета якого - переконати в правильності (істинності) певних тверджень (концепцій, теорій, гіпотез, суджень) без дотримання вимог логічної аргументації, раціонального обгрунтування висунутих тез.

Софістиці притаманна довільність інтерпретації (пояснення) реальних фактів, тому вона може видатись правдоподібною.

Еклектика (грец. - той, що вибирає) - спосіб міркування, за якого, свідомо чи несвідомо, але безпринципово, поєднуються суперечливі, несумісні погляди, ідеї, положення.

Еклектиці як методу притаманні довільність, випадковість об'єднання різних вчень і концепцій.

У XX ст. діалектика істотно змінила свій зміст. Якщо класична діалектика була "позитивною", виходила із принципу єдності протилежностей, обґрунтовувала ідею оптимізації, гармонії, узгодженості суперечностей, визнавала поступальний рух (прогрес), то новітня діалектика набула негативного характеру.

Негативна діалектика - різновид діалектичного вчення, у якому перебільшується роль заперечення, стверджується несумісність протилежностей, мінливість понять і явищ.

Особлива увага зосереджується на проблемах радикального заперечення, несумісності протилежностей, тотальної критики існуючого, невіри у прогресивний поступ. Німецький філософ Теодор Адорно (1903-1969) в книзі "Негативна діалектика" (1966) виступив проти ідеї "тотожності речей", рішуче заперечив її, надав діалектичному запереченню нігілістичного звучання, перетворив його на знаряддя тотального критицизму всього сутнього.

Одним із творців сучасного варіанта негативної, "трагічної діалектики" є німецький філософ, автор книги "Дух і світ діалектики" (1929) Артур Ліберт (1878-1946). Його концепція знаменувала загальний перелом у філософському світосприйнятті епохи загострення економічної і політичної криз, передчуття військових потрясінь і переосмислень сенсу людського буття. Центральним у діалектиці А. Ліберта є положення про антиномічне (внутрішньо суперечливе) розуміння "історичного життя", про "волаючі дисонанси та ірраціональність історичної дійсності". Ця думка є провідною у визначенні людського існування як "абсурду".

Головним чинником виникнення нового типу діалектики, за А. Лібертом, стала трагічна дійсність, типовими ознаками якої є відсутність однозначного розуміння сенсу життя і культурного ідеалу. "Трагічна діалектика А. Ліберта найактуальніша і найспівзвучніша нашій епосі серед усіх інших типів і різновидів діалектики" (М. Булатов).

Одним із різновидів негативної діалектики, однією із сучасних форм діалектичної теорії є екзистенціальна діалектика, головною ідеєю якої є суперечність людського існування, внутрішнього життя індивіда (буття-в-світі), проблема кінечного і нескінченного існування людини. На відміну від філософів, які досліджували діалектику понять (Г.-В.-Ф. Гегель) або діалектику речей і процесів (К. Маркс), екзистенціалісти звернули увагу на діалектику людського існування (екзистенцію), діалектику буття-в-собі (реальне буття) і буття-для-себе (свідомість).

Нині філософія займається розробкою "нового образу" діалектики. Сучасна теорія діалектики прагне по-новому інтерпретувати діалектику становлення, зрозуміти антиномії "плинного світу", пояснити соціальну діалектику цивілізації XXI ст., зокрема діалектику суспільних та індивідуальних інтересів.

Водночас з прагненням оновити, поглибити діалектику, надати їй нового сенсу спостерігається тенденція взагалі відмовитися від неї як застарілого і догматичного (постмодернізм). "Неможливо змусити сучасну філософію говорити мовою діалектики" (М. Фуко). Прихильники діалектичного методу, намагаючись врахувати критичні зауваження на його адресу, створюють нові концепції діалектики, пропонують її новий образ, адекватний новому розумінню "логіки речей", процесу безперервного поглиблення пізнання світу.

Діалектичне мислення неосяжне. Його доповнюють "новим диханням" відкриття природознавчої науки, зокрема становлення квантово-польової картини світу. Нові версії діалектики є джерелом досліджень глобалізаційних та антиглобалазаційних процесів. Методологічне значення теорії діалектики простежується і в сучасній теорії діалогу (діалогіка). Проблематика діалогу активно розроблялася М. Бахтіним, М. Бубером, Є. Левінасом. Німецький філософ Г.-Г. Гадамер, обґрунтовуючи значення діалогу як способу розуміння, у процесі якого відбувається самоідентифікація (самоусвідомлення, самовизначення) індивіда та суспільства, розглядає його крізь призму діалектики ("Діалог і діалектика", 1980). Важливого практичного значення набула діалектика як мистецтво ведення бесіди, під час якої забезпечується "сумісне" бачення з партнерами по комунікації (дискурс) актуальних для них проблем. Діалектика, як і філософія, не втратить своєї актуальності доти, доки існуватиме людське суспільство.

 
Якщо Ви помітили помилку в тексті позначте слово та натисніть Shift + Enter
< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >
 
Дисципліни
Агропромисловість
Банківська справа
БЖД
Бухоблік та Аудит
Географія
Документознавство
Екологія
Економіка
Етика та Естетика
Журналістика
Інвестування
Інформатика
Історія
Культурологія
Література
Логіка
Логістика
Маркетинг
Медицина
Менеджмент
Нерухомість
Педагогіка
Політологія
Політекономія
Право
Природознавство
Психологія
Релігієзнавство
Риторика
РПС
Соціологія
Статистика
Страхова справа
Техніка
Товарознавство
Туризм
Філософія
Фінанси
Інші