Навігація
Головна
ПОСЛУГИ
Авторизація/Реєстрація
Реклама на сайті
 
Головна arrow Політологія arrow Історія сучасного світу: соціально-політична історія XV початку XXI століть
< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >

Міжнародні відносини в контексті модернізації капіталізму

Міжнародний лад в умовах капіталізму вільної конкуренції особливо протягом XIX ст. залишався напрочуд стабільним. З 1815 р., наприклад" не сталося жодного загального воєнного конфлікту між п'ятьма домінуючими державами Європи. Війни, які виникали, були обмежені за тривалістю і за масштабами. Вони мали форму міжнародних поліційних акцій з метою придушення революційного руху, коли місцева влада не могла самостійно упокорити його. Такими були інтервенції Франції до Іспанії та Італії, Росії до Польщі й Угорщини. Мали місце регіональні конфлікти, зокрема в Італії, Німеччині й на Балканах. Траплялися колоніальні війни. З настанням доби модернізації товарного виробництва сталися великі зміни не лише в економічному й суспільно-політичному житті, а й у сфері міжнародних відносин. Головними напрямками міжнародної політики великих капіталістичних держав з утвердженням монополістичного капіталу були:

  • o боротьба за створення нових військових союзів;
  • o підготовка з їх допомогою до війни за перерозподіл поділеного світу.

Новий характер міжнародних відносин започаткувала франко-прусська війна 1870-1871 рр.

Ця війна закінчилася Франкфуртським мирним договором 1871 р., за яким у Європі розпочалось перегрупування державно-політичних сил. Оскільки в ході цієї війни завершилось національне об'єднання Німеччини, на політичній карті Європи з'явилась могутня промислово-мілітаристська імперія. Нав'язавши Франції грабіжницький мир, Німеччина отримала контрибуцію в 5 млрд франків й анексувала Ельзас і Лотарингію. Відразу ж вона розпочала виношувати плани повторного розгрому Франції.

Важливим міжнародним наслідком франко-прусської війни було завершення возз'єднання Італії. Ця велика європейська держава з моменту свого виникнення виявила агресивність щодо Франції у басейні Середземномор'я.

Результати франко-прусської війни позначились на відносинах Німеччини й Австро-Угорщини. Австро-угорський уряд відмовився від намірів про реванш за поразку в австро-прусській війні (1866 р.), вирішивши піти на зближення з Німецькою імперією.

Швидке посилення економічної могутності останньої і вихід її на арену колоніальної експансії зробили неминучим загострення англо-німецьких суперечностей. Володіючи багатими колоніями, маючи могутній військово-морський флот, пануючи на світових ринках, правлячі кола Великобританії не могли допустити, щоб її потіснив молодий і агресивний хижак.

Таким чином, франко-прусська війна й створення Німецької імперії привели до групування сил у Європі та посилили напруженість міжнародної обстановки.

Засновник Німецької імперії, її перший канцлер Отто фон Бісмарк, тверезо оцінюючи міжнародну ситуацію, знаючи, що сусідні держави за реальної загрози їм з боку Німеччини будуть тяжіти до згуртування (наприклад, Франція була готова приєднатися до будь-якого антинімецького блоку), приступив до створення військово-політичної коаліції під егідою Німеччини, щоб ізолювати Францію, створюючи сприятливу дипломатичну обстановку для нової війни проти неї.

Антифранцузька зовнішня політика канцлера виявилась в організації Союзу трьох імператорів. Щоб позбавити Францію можливих союзників в особі Росії й Австро-Угорщини, Бісмарк використав ідею монархічної солідарності для зміцнення "порядку" в Європі після придушення версальцями Паризької Комуни. 28 травня 1871 р. заклик до зближення з Німецькою імперією на тлі спільної боротьби з робітничим рухом підтримали уряди Петербурга й Відня. У вересні 1872 р. у Берліні відбулася зустріч трьох імператорів, після чого європейська преса відразу заговорила про відродження Священного союзу трьох європейських монархів.

6 травня 1873 р. між Росією і Німеччиною було укладено військову конвенцію, а 6 червня того ж року таку саму угоду підписали монархи Росії та Австро-Угорщини. 23 вересня Вільгельм І приєднався до австро-російської угоди й Союз трьох імператорів було остаточно оформлено. Він встановлював, що у випадку нападу будь-якої держави на одну з договірних сторін учасники союзу зобов'язані дійти згоди про спільну лінію поведінки. Якщо ж умови змусять їх вступити у війну, то між членами союзу мала бути укладена спеціальна військова конвенція.

Союз трьох імператорів відповідав інтересам Росії, Австро-Угорщини, а особливо Німеччини. Зміцнивши кордони на Заході, російський царизм дістав можливість активізувати свої дії в Середній Азії. У результаті було захоплено Хіву, що у свою чергу привело до загострення англо-російських відносин. Російський уряд сподівався домовитися з Австро-Угорщиною про збереження статус-кво на Балканах. Послаблена Габсбурзька монархія зміцнила своє становище, зблизившись із Німеччиною.

Для Німеччини Союз мав велике значення, яке полягало в тому, що Франція виявилась ізольованою в Європі, а роль Німеччини зростала в системі міжнародних відносин. Союз проіснував до 1887 р. і розпався внаслідок спалаху австро-російських І російсько-німецьких внутрішніх суперечностей. Відносини між Німеччиною і Австро-Угорщиною були більш-менш стабільними. А от щодо Росії справа була складнішою. Зміцнення Німеччини суперечило інтересам Росії, тому що ставило під загрозу її західні кордони. Більше того, між Росією і Німеччиною посилювались економічні суперечності. Турбуючись про інтереси своїх поміщиків, німецький уряд увів високі мита на привізні російські продовольчі товари, що дошкульно било по інтересах російських поміщиків. Росія у свою чергу встановила адекватні мита на привізні німецькі промислові товари. Ще більш серйозними були суперечності між Росією й Австрією. Просування Росії на Балканах дуже непокоїло Австрію (остання була незмінним ворогом політики російського уряду в цьому регіоні), бо становило загрозу для самого існування Австро-Угорщини як багатонаціональної імперії, у складі якої проживало майже 15 млн слов'ян. Об'єднання слов'янських народів у цій частиш Європи підірвало б устої Австрійської імперії, привело б до її розвалу.

Німеччина, зацікавлена в завоюванні нових ринків збуту, всіляко підтримувала політику Австрії на Балканах, тому що це надавало німецьким капіталістам нові можливості в розвитку торгівлі з Близьким Сходом.

Вступ Росії до Союзу трьох імператорів не означав, що вона зацікавлена у послабленні Франції.

Російський канцлер О. Горчаков не раз повторював: "Європі, і перш за все Росії, потрібна сильна Франція". У 1875 p., коли Німеччина знову стала погрожувати Франції новою війною, до Берліна прибули Олександр П і О. Горчаков, які провели особисті бесіди з Вільгельмом І і Бісмарком, добившись від них відмови від задумів про нову війну проти Франції. Це було великою політичною перемогою російської дипломатії, із приводу якої Бісмарк не облишав нарікати все життя.

Проти нового німецького розгрому Франції виступила і Велика Британія.

Її позиція полягала в тому, щоб зберегти "європейську рівновагу сил". Англійську буржуазію тішило те, що в Європі є дві ворогуючі між собою держави - Франція і Німеччина.

Союз трьох імператорів не витримав серйозного випробування, яким була "воєнна тривога" 1875 р., і дав глибоку тріщину. У пошуках нових зовнішньополітичних комбінацій Німеччина звернулась до Великобританії. На початку 1876 р. Бісмарк переконував англійського посла в Берліні у необхідності зміцнення відносин між Великобританією і Німеччиною. Британські дипломати справедливо розцінили пропозицію Бісмарка як бажання укласти союз. У процесі переговорів англійці дали згоду гарантувати збереження за Німеччиною Ельзасу і Лотарингії, якщо вона візьме на себе військові зобов'язання, спрямовані проти Росії.

Не бажаючи воювати в ім'я британських інтересів, Німеччина відхилила ці пропозиції. Але і після цього в її зовнішній політиці тривалий час спостерігалося своєрідне лавірування між Великобританією і Росією.

Майже одночасно з франко-німецькою кризою 1875 р. спалахнула балканська. У 1875 р. проти Туреччини повстала Боснія і Герцеговина, потім до визвольної боротьби приєдналися Сербія, Болгарія і Чорногорія. Події на Балканах загострили російсько-австрійські відносини, чим скористався Бісмарк. Він доклав усю свою майстерність політика і дипломата, щоб втягнути Росію у війну з Туреччиною, сподіваючись мати вільні руки проти Франції.

Нова російсько-турецька війна 1877 р. закінчилась повною поразкою Туреччини. Російські війська підійшли до Константинополя. Недалеко від нього, у містечку Сан-Стефано, 3 березня 1878 р. було складено попередній текст мирного договору. Вів передбачав утворення на Балканах великого Болгарського князівства, яке займало б територію від Дунаю до Егейського моря і від Чорного моря до Охрідського озера. Ця держава передбачалась як залежна від Росії. Сербія, Чорногорія і Румунія здобули повну незалежність, Боснія і Герцеговина - автономію. Такі результати російсько-турецької війни дуже непокоїли Великобританію й Австро-Угорщину. Австрія провела часткову мобілізацію, оскільки Сан-Стефанський договір ішов урозріз із Будапештськими угодами, за якими Боснія і Герцеговина передбачались лише як самоврядні області. Великобританія підготувала десант на о. Мальта і послала ескадру до Константинополя. Російсько-турецька війна призвела до надзвичайного загострення суперечностей на Балканах і в усій Європі. Насамперед загострились відносини між Росією й Австро-Угорщиною. Цим відразу ж скористався Бісмарк, який давно мріяв добитися союзу між Німеччиною й Австро-Угорщиною. Союзний договір між Німеччиною й Австро-Угорщиною було підписано 7 жовтня 1879 р. Він був таємним і спрямовувався як проти Росії, так і проти Франції.

Дальша діяльність Бісмарка щодо ізоляції Франції й обмеження Росії привела до утворення Троїстого союзу. Розпалюючи колоніальні апетити Італії в 1882 р. відносно Тунісу й одночасно заохочуючи Францію до його захоплення, Бісмарк досить хитро прилучив Італію до свого політичного табору. Італійський уряд погодився укласти союз із Німеччиною, тому що італо-австрійські суперечності щодо Трієста і Трієнтіно (володіння Габсбургів) підтримували ворожість до австрійців. Але Бісмарк недвозначно натякнув Риму, що шлях у Берлін пролягав через Відень. Договір 1882 р. було укладено на 5 років, потім він неодноразово продовжувався і діяв до 1915 р. Цей військовий союз знову-таки було спрямовано як проти Франції, так і проти Росії.

Разом з тим важливою політичною справою для Бісмарка було зберегти дружні відносин з Росією і не допустити її зближення з Францією. Тому, коли виникли ускладнення в російсько-австрійських відносинах, викликані кризою на Балканах 1887 p., Бісмарк запропонував російському урядові підписати двосторонню таємну угоду. Оскільки саме в цей час загострились відносини між Росією і Великобританією в Афганістані, царський уряд прийняв цю пропозицію. У 1887 р. між Росією і Німеччиною було підписано договір, відомий як договір перестраховки. Німеччина давала гарантії Росії щодо надання допомоги їй у разі ворожих дій Великобританії на Близькому Сході. Росія ж взяла на себе зобов'язання дотримуватись нейтралітету в разі нападу Франції на Німеччину. Договір перестраховки був напівуспіхом Бісмарка, тому що Росія не гарантувала військової допомоги в її боротьбі з Францією, а обіцяний нейтралітет був умовним. Одночасно цей договір уповільнював процес зближення Росії з Францією, на що дуже сподівався Бісмарк.

Така поведінка Німеччини лише прискорила франко-російське зближення, в основі якого лежали політичні та економічні інтереси обох країн. Анексія Ельзасу і Лотарингії, утворення Німецької імперії дуже погіршили стратегічні інтереси Франції. Країна опинилась у повній ізоляції. Тому головне завдання французької дипломатії після Франкфуртського миру полягало у зближенні з іншими державами для боротьби з бісмарківською Німеччиною. У разі війни з Німеччиною Франція могла одержати реальну допомогу лише від Росії. Між цими країнами не було розбіжностей у питаннях європейської чи колоніальної політики. Навпаки, був спільний ворог, тому що створення Німецько! імперії ставило під загрозу як східні кордони Франції, так і західні кордони Росії. Ось чому, намагаючись зберегти хороші відносини з Німеччиною, російський уряд підтримував Францію, коли їй загрожувала Німеччина.

Надзвичайно важливим фактором, який сприяв російсько-французькому зближенню, був військовий. Наприклад, коли в 1887 р. Бісмарк пригрозив Франції війною, французький уряд звернувся до Петербурга за сприянням і одержав його. У 1891 р. між Росією і Францією було підписано консультативний пакт, а в 1892 р. - таємну військову конвенцію, ратифіковану в 1893- 1894 pp. Це забезпечило Франції військову допомогу Росії у випадку конфлікту з Німеччиною чи Італією, а Росії - підтримку Франції на випадок нападу Німеччини чи Австро-Угорщини.

Щодо позиції Великобританії в цій блоковій системі держав Європи, зазначимо таке: Великобританія залишалась поза цими блоками і дотримувалась політики "блискучої ізоляції", суть якої полягала в утриманні світової гегемонії, зміцненні свого безконтрольного панування в колоніальних володіннях та безперервному їх розширенні за допомогою інших держав. Політика "блискучої ізоляції" ґрунтувалась на промисловій гегемонії і морській могутності Великобританії, що і давало їй змогу не зв'язувати себе ніякими союзами. Один із найпослідовніших прихильників і провідників цієї політики, лідер консервативної партії, розумний і надто обачний дипломат, достойний опонент Бісмарка - лорд Солсбері полюбляв повторювати, що у Великобританії немає вічних союзників і вічних ворогів, а є лише постійні й вічні інтереси. Для досягнення своїх цілей англійська дипломатія вміло використовувала конфлікти континентальних держав. Суть цього прямо висловлював Солсбері в записці до королеви Вікторії у 1888 p.: "Франція являє і завжди буде являти собою найбільшу небезпеку для Великобританії. Але ця небезпека не є реальною, поки між Францією і двома сусідніми з нею державами (Німеччиною й Італією) існують натягнуті відносини. Якби між Францією і цими державами встановились дружні відносини, наші витрати на армію і флот почали б дуже швидко зростати..." Ось так, граючи на франко-німецьких і російсько-австро-німецьких суперечностях, укладаючи окремі угоди в разі потреби (наприклад, угода Великобританії, Австро-Угорщини й Італії 1887 р. про статус-кво у східній частині Середземного моря) англійський уряд не брав на себе ніяких військових зобов'язань. Усі численні спроби Бісмарка прилучити Великобританію до Троїстого союзу, що могло б привести до її участі у війні проти Росії, Солсбері хитро відхиляв. Британського міністра більше влаштовував варіант війни Росії з Німеччиною за нейтралітету Великобританії. Наявність серйозних суперечностей Великобританії з Росією і Францією змушували першу більше тяжіти в останній третині XIX ст. до німецького угруповання.

Внаслідок модернізації капіталізму загострилась боротьба за розподіл світу між наймогутнішими державами на зламі XIX- XX ст. Разом з традиційними колоніальними країнами, що постійно конфліктували між собою, - Великобританією, Францією і Росією до неї включилися США, Німеччина, Бельгія, Італія і Японія.

До 1914 р. розміри колоніальних територій становили 72 млн км2 (тобто більша половина суші), і в них жило більше 560 млн осіб (тобто третина населення Землі). Якщо в 1870 р. європейські держави контролювали лише 1/10 території Африки, то у 1890 р. лише десята частина африканських земель ще залишалася вільною. Під контролем колоніальних держав опинився Китай, і лише взаємні суперечності заважали їм повністю перетворити його в колонію.

Тривала боротьба між Великобританією і Францією за гирло Нілу завершилась у 1882 р. англійською окупацією Єгипту. Суец "у зв'язці" з Мальтою і Кіпром закріплював за Великобританією стратегічну перевагу в Східному Середземномор'ї. За рік до захоплення Великобританією Єгипту Франція завоювала Туніс (1861 р.), приєднавши його до раніше колонізованого Алжиру. Потім Франція колонізувала значну територію від Сенегалу до Дорфура і від Середземного моря до Габону.

Гострою була боротьба між Великобританією і Францією за Судан. Внаслідок опору арабів британським колонізаторам (знищення в Хартумі у 1885 р. експедиційного корпусу британців) та суперництва з французькими колонізаторами ледве не спалахнула війна між Великобританією і Францією. І лише труднощі в економіці та слабкість військово-морського флоту примусили Францію відступити. Після тривалих переговорів у 1899 р. між ними було укладено угоду, за якою Судан визнавався англійською колонією за винятком західних областей, на які мала "права" Франція.

Крім Великобританії, у французьких колоністів в Африці був ще один суперник - Італія, яка виявила своє невдоволення захопленням Францією Тунісу, який італійський уряд вважав історичною територією Риму (Туніс - це Карфаген давньої історії). Тепер Італія активізувала свою діяльність у Східній Африці. Наслідком її була італо-ефіопська війна 1895-1896 pp., у якій на боці Італії виступала Великобританія, а Франція і Росія - на боці Ефіопії. Війна закінчилась перемогою Ефіопії і поразкою Італії.

Іншим районом протиборства англійських і французьких колонізаторів була Південно-Східна Азія. Розпочавши колонізацію з півдня Індокитаю ще в 60-х роках, французькі капіталісти тепер намагалися захопити Тонкій і Аннам, багаті природними ресурсами, які мали важливе стратегічне значення на шляху на Далекий Схід. Ці території перебували під сюзеренітетом Китаю. Війна Франції з Китаєм 1883-1885 pp. закінчилась перетворенням Тонкіну і Аннаму на французьку колонію. У 1887 р. Аннам, Тонкій, Намбо (Кохінхіна) і Камбоджа увійшли до складу Індокитайського союзу, створеного французькими завойовниками для централізації управління. У 1893 р. до нього було включено захоплений Лаос.

Традиційним районом англо-російських суперечностей була Середня Азія. Британські монополісти розглядали Персію, Афганістан, Тибет як підступи до меж Індії, до яких ніколи нікого не можна допускати. У 1880 р. Великобританія завойовує Афганістан, а Росія - Туркменію. Цілком зрозуміло, що завоювання Росії в Середній Азії загрожувало пануванню англійських колонізаторів над залежними народами в цьому регіоні. У 1885 р. спалахує афганський конфлікт, коли Великобританія і Росія були на "волосину від війни". У цій війні був дуже зацікавлений Бісмарк. Тому він докладав максимум енергії у підбурюванні конфліктуючих сторін, розраховуючи таким чином розв'язати собі руки відносно Франції. Але Росія не бажала війни з Великобританією. Та і Великобританія, ізольована Союзом трьох імператорів, вирішила не доводити справу до війни, погодившись на компроміс. У результаті в 1885 р. в Лондоні було досягнуто домовленості про визначення північно-західного кордону Афганістану, а в 1887 р. підписано остаточний протокол про російсько-афганське розмежування.

У наступні роки англо-російське суперництво розгорнулося на Далекому Сході. На зламі XIX-XX ст. англійці тривко закріпились у Китаї, контролюючи зовнішню торгівлю і митні надходження.

Запізнившись до поділу Китаю, уряд США висунув у 1899 р. принцип "відкритих дверей" (доктрина держсекретаря Хея, за якою всі країни мали рівні права і можливості для експлуатації

Китаю), розраховуючи, що економічна могутність американського імперіалізму забезпечить саме йому перевагу в усьому Китаї.

Таким чином, у Китаї переплелись різноманітні групи Імперіалістичних суперечностей: англоросійські, російсько-японські, англо-німецькі та ін. Вважаючи Росію своїм головним ворогом на Далекому Сході, Великобританія і США надавали значну допомогу японському імперіалізмові, підштовхуючи його до війни з Росією. Суперечності між США і Японією виявились дещо пізніше, після російсько-японської війни.

Наприкінці XIX - на початку XX ст. поділ світу дійшов кінця. "Вільних" незайнятих територій майже не лишилось. В Азії, наприклад, неподіленими залишалась Туреччина, Іран, Сіам, хоч процес їх перетворення в напівколонії йшов дуже швидко. У Туреччині переважав англійський вплив, в Ірані загострювалися суперечності між Великобританією і Росією. Сіам було ще 1893 р. поділено на сфери впливу Великобританії і Франції. У Африці, яку було поділено в основному між Великобританією і Францією в процесі гострої і жорстокої боротьби, неподіленими лишились Абіссінія (Ефіопія), яка зуміла відстояти свою незалежність; Марокко, Тріполі, Кіренаїка (формально залежні території Туреччини) і в Південній Африці - бурські республіки - Трансвааль і Оранжева1. Але внаслідок англо-бурської війни (1899-1902 рр.) ці республіки втратили свою незалежність.

Посилення в результаті загострення нерівномірності розвитку імперіалістичних суперечностей нестримно вело до боротьби за перерозподіл уже поділених територій.

Тепер для захоплення колоній треба було вести війну, щоб відібрати їх у попереднього "власника". На цей шлях першими стали СІНА, які в 90-х роках XIX ст. перетворились у могутню імперіалістичну державу. Агресивний капітал США було спрямовано в країни Латинської Америки і на острови Карибського моря, але перш за все на Кубу, яка мала важливе стратегічне значення. Правлячі кола США давно вже виношували плани щодо захоплення Куби, виступаючи під маскою "визволителів". Попередньо вони повністю підпорядкували собі кубинську економіку.

Американо-іспанська війна, що розпочалась 22 квітня 1898 р., була першою імперіалістичною війною у боротьбі за перерозподіл світу.

10 грудня 1898 р. у Парижі було підписано мир, за яким Іспанія втрачала Кубу, яку окупували війська США.

Основною ареною англо-німецького колоніального суперництва була Південна Африка. Великобританії, внаслідок тривалої і важкої боротьби, вдалось встановити контроль над більшою частиною родовищ Трансваалю. Німецькі банкіри добилися фінансування будівництва залізниці, яка зв'язала столицю Трансваалю - Преторію з океаном, обминаючи англійські володіння. А згодом німецькі банкіри встановили контроль над фінансовою системою Трансваалю.

 
Якщо Ви помітили помилку в тексті позначте слово та натисніть Shift + Enter
< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >
 
Дисципліни
Агропромисловість
Банківська справа
БЖД
Бухоблік та Аудит
Географія
Документознавство
Екологія
Економіка
Етика та Естетика
Журналістика
Інвестування
Інформатика
Історія
Культурологія
Література
Логіка
Логістика
Маркетинг
Медицина
Менеджмент
Нерухомість
Педагогіка
Політологія
Політекономія
Право
Природознавство
Психологія
Релігієзнавство
Риторика
РПС
Соціологія
Статистика
Страхова справа
Техніка
Товарознавство
Туризм
Філософія
Фінанси
Інші