Навігація
Головна
Авторизація/Реєстрація
Правила користування
Контакти
 
Головна arrow РПС arrow Теорія економіки регіонів
< Попер   ЗМІСТ   Наст >

Методи, принципи і організаційна структура управління регіональним розвитком

Виокремлюють опосередковані (економічні) і прямі (адміністративні) методи державного впливу. В ринковій системі переважають економічні методи, передусім кредитно-грошова політика. її основними інструментами є норма обов'язкових резервів, відсоткова міжбанківська ставка, облікова ставка, операції національного банку з державними облігаціями на ринку цінних паперів. Вони допомагають державі впливати на інфляційні процеси, регулювати відсоткові ставки, а через них — інвестиційний процес у країні загалом і в регіонах зокрема, виробництво і зайнятість, курс акцій. Податкова політика допомагає ефективно стимулювати економічне зростання і організувати розподіл доходів. До податкового регулювання долучається політика державних видатків, за допомогою яких здійснюють структурні перетворення, нівелюють регіональні диспропорції тощо, перерозподіляють частку національного доходу від відносно заможного до незабезпеченого населення. Економічні методи регулювання адекватні природі ринку. Вони безпосередньо впливають на кон'юнктуру ринку і через неї — опосередковано на виробників і споживачів товарів і послуг.

До адміністративних методів регулювання економіки належать прямий державний контроль над монопольними ринками, де державна монополія визнана приходною, і виправдане повномасштабне адміністрування. Йдеться про директиви щодо планування виробництва, витрат і цін, прямий контроль якості і споживчих властивостей товарів і послуг, гарантоване матеріально-технічне постачання. Адміністративне регулювання необхідне при розробленні стандартів, які гарантують населенню життя в умовах економічної безпеки, при встановленні гарантованої мінімальної заробітної плати і виплат з безробіття, а також при розробці нормативних актів, спрямованих на захист національних інтересів у системі світогосподарських зв'язків.

Інші види управління можна охарактеризувати як окремі технологічні операції, що в комплексі формують єдиний процес управління. До них належать:

  • — економічний аналіз (передбачає вивчення, дослідження економічних процесів, їх ретроспективи, встановлення стійких тенденцій, виявлення проблем);
  • — прогнозування (наукове передбачення розвитку подій, побудова гіпотези, сценарію, моделі можливих економічних процесів);
  • — планування (побудова плану, способу майбутніх дій, визначення економічної траєкторії, змісту і послідовності кроків, які забезпечать досягнення окреслених цілей);
  • — економічне програмування (розробка і затвердження економічних і соціальних програм, які інколи мають назву цільових або комплексних);
  • — організація виробництва і праці (упорядкування, узгодження, регламентація дій виконавців);
  • — облік (документально зафіксований стан об'єкта управління, наявних економічних ресурсів, матеріальних цінностей, фінансів тощо);
  • — контроль (активний нагляд за виконанням управлінських дій, перевірка виконання законів, правил, постанов, інших нормативних актів, які регулюють і регламентують економічну діяльність).

Складний і багатоплановий процес управління розвитком регіону ґрунтується на вивченні об'єктивних закономірностей управління загалом.

Управління регіональним розвитком сукупність принципів, методів, форм і засобів цілеспрямованого впливу на соціально-економічні процеси, які відбуваються у регіоні.

Сучасний український економіст Д. Стеченко [33] виділяє такі принципи управління регіональним розвитком: історизму; єдності регіональної політики суспільства та господарського будівництва; комплексності; природно-господарської збалансованості та оптимальності; пріоритетності; варіантності; узгодження інтересів місцевих органів управління з інтересами підприємств, комплексним розвитком регіону на основі єдиної відомчо-територіальної системи стимулювання і відповідальності; пропорційності забезпечення фінансовими ресурсами за рівнями адміністративно-територіальної ієрархії та розширення фінансово-економічної самостійності територіальних одиниць нижчого рівня.

В економіках розвинутих країн основними принципами регіонального управління вважають: децентралізацію, партнерство, субсидіарність, мобільність і адаптивність, а також принцип визначеної компетентності.

Зміст принципу децентралізації полягає у передаванні функції прийняття рішень від центральних органів управління до агентів ринку. Цей принцип обмежує монополію регіонального управління, забезпечує економічну свободу суб'єктів господарювання регіону і поліцентричну систему прийняття рішень та делегування функцій управління зверху до нижчого рівня.

Принцип партнерства припускає уникнення жорсткого вертикального ієрархічного підпорядкування. Він регламентує правила поведінки об'єктів і суб'єктів регіонального управління в процесі їх взаємодії як юридично рівних партнерів.

Принцип субсидіарності полягає у виділенні фінансових ресурсів на фінансування заздалегідь визначених цілей. Він реалізується в регіональному управлінні через формування механізмів перерозподілу фінансових ресурсів з метою забезпечення мінімальних державних соціальних стандартів для всього населення регіону, а також мінімальної бюджетної забезпеченості.

Змістом принципу мобільності і адаптивності є здатність системи управління регіоном адекватно реагувати на зміни зовнішнього середовища. Цей принцип реалізується через постійну трансформацію функціональної і організаційної структури регіонального управління.

Принцип визначеної компетенції полягає в диференціації функцій не між сферами регіонального управління, а всередині них. За таким принципом перерозподіляються функції суб'єктів національного, регіонального і муніципального управління, а також ресурсного забезпечення реалізації кожної функції.

Регіональне управління у ринковій економіці повинно безпосередньо ґрунтуватися на таких принципах:

  • самостійності. Кожний регіон повинен володіти економічним і соціальним суверенітетом, відносною самостійністю при вирішенні стратегічних і тактичних завдань соціально-економічного і політичного розвитку території;
  • саморозвитку. Регіони повинні розвиватися на основі вирішення внутрішніх суперечностей з використанням місцевого потенціалу (неоднорідність районів, суперечності між продуктивними силами і виробничими відносинами, прогресивні і застарілі технології тощо);
  • самозабезпечення. Він припускає формування регіонального ринку, повне забезпечення продуктами і товарами першої необхідності як за рахунок власного виробництва, так і за рахунок продукції інших регіонів. Усі регіони повинні намагатися повною мірою забезпечити населення послугами соціальної і виробничої інфраструктури;
  • делегування. Райони нижчих таксономічних рангів делегують вищим не тільки управлінські функції, а й частину території (наприклад, для розміщення об'єктів лінійної інфраструктури), окремі об'єкти тощо за відповідну плату, яка надходить в бюджет місцевих органів управління;
  • самоуправління. У кожному регіоні повинен функціонувати відповідний орган самоуправління з визначеними правами і функціями;
  • самофінансування. Місцевий бюджет регіону, який формується за рахунок податків, нарахованих на прибуток підприємств, плати за ресурси та інших платежів, повинен забезпечувати всі витрати комплексного соціального розвитку території.

Організаційна структура управління регіональним розвитком складна і багаторівнева. Організаційна структура управління співвідношення сукупності ланок апарату управління і наявних між ними організаційних зв'язків, які відображають взаємодію і координацію елементів всередині системи.

Структура відображає склад елементів, внутрішню форму організації системи, її статику, а організаційні відносини забезпечують тісноту і ефективність структурних зв'язків.

Організаційна структура управління має три сфери застосування: державну, комерційну і суспільну. Державну сферу поділяють на три рівні: національний, регіональний і державних підприємств. Комерційна сфера управління охоплює різні рівні корпоративного управління: малого, середнього і великого підприємництва в різних організаційних формах. Це суб'єкти господарювання — малі підприємства, кооперативи, концерни, холдинги тощо. Суспільна сфера на теперішній час набула особливого значення. Якщо раніше органи самоуправління мали визначені і обмежені функції, то тепер суспільними структурами є як представницькі, так і судові органи, державні та громадські фонди, органи місцевого самоврядування, а також структури опікунського характеру та дорадчі утворення, політичні рухи і партії. Така типізація організаційних структур зумовлює відповідні організаційні форми управління: міністерства, відомства, комітети, асоціації, акціонерні товариства, муніципальні утворення, приватні і державні підприємства, банки, фонди тощо. Кожен елемент організаційної структури наділений відповідними функціями. Якщо змінюються функції будь-якого елементу, трансформується і структура управління.

Поширення ринкових відносин передбачає створення нових організаційних відносин і структур управління. Характерним стає перерозподіл функцій між різними органами державного, комерційного і суспільного управління, делегування функцій не тільки знизу вверх, а й зверху вниз. Намагання регіональних і муніципальних утворень розширити управлінську самостійність спричинено нездатністю центральної влади централізувати доходи від податків і прибутків і забезпечити збереження і розвиток соціальних стандартів в регіонах. Тому місцевим органам влади делегуються функції соціальної підтримки і захисту населення. З часом відбувається моральне старіння структури управління, внаслідок чого виникає необхідність зміни структур, неспроможних мобілізувати організаційні резерви. Формуються організаційні структури, адекватні соціально-ринковому середовищу, які створюють умови для якісних перетворень в системі суспільних відносин.

У трансформаційних економіках діють два типи організаційних структур управління: екстенсивний (командно-адміністративний) і інтенсивний (ринковий). Особливість інтенсивного типу організаційної структури управління полягає в значному підвищенні ролі соціального фактора суспільного розвитку, що вимагає збалансованості всіх елементів організаційної структури управління. Зміна пріоритетів видозмінює всі зв'язки між елементами структури, акцентує увагу управлінців на виявленні загальних проблем розвитку виробництва і на задоволенні потреб споживачів. Інтенсивний тип виробництва і адекватний йому тип організаційної структури набувають стратегічного значення.

Передумовами створення організаційних структур управління інтенсивного типу можуть бути: переведення соціально-економічних функцій міністерств і відомств, регіональних структур управління, підприємств і організацій, державних, комерційних і громадських організаційних структур на соціально орієнтовані ринкові відносини; реалізація соціальних цілей державними, регіональними, муніципальними і комерційними структурами. Всі елементи, які формують соціальний комплекс, мають бути задіяні при вирішенні поточних і перспективних соціальних завдань.

Екстенсивний тип організаційної структури управління характеризується такими ознаками: наявністю багатьох відомств централізованого управління; бюрократичними методами роботи; підпорядкованістю етнополітичним і елітно-груповим інтересам; примітивізмом ринкових відносин, що забезпечує відомчі інтереси, а не інтереси споживачів. Якісними ознаками екстенсивного типу структур є: недостатня гнучкість у сприйнятті змін навколишнього середовища; неефективна стратегія розвитку організаційних структур; витратний принцип стимулювання удосконалення організаційної структури; переважання адміністративно-правових, командно-директивних методів управління над економічними і колегіальними; неадекватність ролі органів місцевого самоврядування можливостям у розв'язанні соціальних, економічних та інших територіальних проблем; відсутність соціально-політичної і економічної стабільності та розвинутих відносин власності, здатних стимулювати різноманітні форми структур управління.

Різноманітність типів організаційних структур управління зумовлена різними критеріями їх класифікації. Серед них виділяють загальні, особливі та індивідуальні. До загальних критеріїв належать специфіка відтворення, форми і масштаби виробництва; до особливих — форми власності, принципи організації управління; характер зв'язків; до індивідуальних — форми організації виробництва і управління.

За відтворювальним циклом розрізняють екстенсивні й інтенсивні організаційні структури; за формами зв'язків — горизонтальні (змішаного типу) і вертикальні; за формою власності — державні, кооперативні, змішані, приватні; за принципом організації виробництва і управління — галузеві (міжгалузеві), територіальні, програмно-цільові і виробничі; за сферами діяльності — державні, громадські, комерційні; за методом господарювання — державні, корпоративні, приватні; за рівнем управління — національні, регіональні, муніципальні; за формами організації виробництва — високоспеціалізовані, малі, великі підприємства; за формами організації управління — концерни, трести, асоціації.

Важливу роль в організації управління регіональним розвитком під час переходу економіки до ринкових відносин відіграє держава. її роль має бути визначальною, оскільки система управління регіонами перебуває на стадії становлення і тому не завжди може забезпечити управління соціально-економічною системою регіону, структурну перебудову виробництва тощо. Держава покликана формувати і "запускати" ринкові механізми.

У трансформаційній економіці державне управління регіоном необхідно розглядати як цілісну систему, яка охоплює цілі, завдання, інформацію, кадри, органи, методи, процеси, техніку і технологію управління як елементи системи. Управління регіоном є комплексом цілеспрямованих дій на основі сучасних методів, спрямованих на забезпечення оптимального функціонування регіональної системи.

Регіональне управління вид діяльності з управління соціально-економічними процесами на території, яка характеризується визначеною єдністю економічного життя і суспільно відтворювальної діяльності населення.

Система сучасного регіонального управління охоплює:

  • — національні і регіональні органи влади;
  • — сукупність функцій, які здійснюються державними органами, різноманітні ресурси, що використовуються для їх реалізації;
  • — державну службу;
  • — систему зв'язків (прямих і зворотних), які виникають між об'єктами і суб'єктами управління, тощо.

Державне управління розглядає регіон як єдине ціле, що, з одного боку, є підсистемою, а з іншого — самокерованою системою, які перебувають у суперечливій єдності. Соціально-економічні процеси, які відбуваються у регіоні і вимагають управління, повинні відповідати інтересам, притаманним конкретному територіальному утворенню.

Регіон як складна система формується із окремих елементів і зв'язків між ними. До основних елементів системи належать: соціальна спільнота людей, населення територій, об'єднані численними зв'язками (виробничими, культурними, побутовими тощо), єдиними цілями і завданнями. Усі підсистеми (регіони) знаходяться в органічній єдності. Просторову єдність регіону забезпечує спільна територія, взаємозв'язок елементів — виробнича (зв'язок, комунікації, транспорт) і соціальна інфраструктури.

З точки зору системного підходу до управління регіон слід розглядати як об'єкт державного управління і суб'єкт економічної самостійності, самоуправління. На район як систему впливають національні органи центральної влади і управління, які функціонують з ним в єдиному нормативно-правовому і законодавчому полі. Як об'єкт державного управління регіон взаємодіє з національними органами управління (органи національного адміністрування, управління державною власністю, національного казначейства і фінансів, прокуратури і суду, управління соціальним забезпеченням населення тощо), тобто є відкритою системою, якій властиві поліструктурність, комплексність, багаторівневість і багатоцільовий характер розвитку.

Як суб'єкт самоуправління регіон діє на рівні внутрішньої життєдіяльності в межах наданої компетенції, визначеної чинним законодавством про розмежування повноважень між суб'єктами управління і центром. Він наділений такими правами: самостійно приймати відповідні регуляторні акти, рішення, формувати і виконувати місцевий бюджет тощо у межах делегованих повноважень, визначених законодавством; встановлювати регіональні платежі, збори, регулювати на території регіону ціни і тарифи на продукцію, вироблену підприємствами регіонального підпорядкування; здійснювати всі повноваження власника щодо об'єктів, які перебувають у його власності; розробляти і реалізовувати програми і плани соціально-економічного розвитку регіону, схеми управління територією регіону; створювати і розформовувати регіональні органи управління. Як самостійний суб'єкт управління регіон також несе відповідальність за ухвалені рішення, володіє достатніми матеріальними і фінансовими ресурсами у межах, встановлених законодавством. Його визначальними територіальними ознаками є цілісність та обмеженість.

До суб'єктів регіонального управління як єдиної системи належать міжнародні, національні, регіональні, муніципальні організації, приватні особи, які реалізують доручені їм функції. Формування єдиної і ефективної системи державного управління в регіоні на всіх рівнях є необхідною умовою його розвитку.

 
< Попер   ЗМІСТ   Наст >
 

Дисципліни
Агропромисловість
Банківська справа
БЖД
Бухоблік та Аудит
Географія
Документознавство
Екологія
Економіка
Етика та Естетика
Журналістика
Інвестування
Інформатика
Історія
Культурологія
Література
Логіка
Логістика
Маркетинг
Медицина
Менеджмент
Нерухомість
Педагогіка
Політологія
Політекономія
Право
Природознавство
Психологія
Релігієзнавство
Риторика
РПС
Соціологія
Статистика
Страхова справа
Техніка
Товарознавство
Туризм
Філософія
Фінанси
Інші
?>