Навігація
Головна
ПОСЛУГИ
Авторизація/Реєстрація
Реклама на сайті
 
Головна arrow Політологія arrow Політологія
< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >

ПРАВОВА СИСТЕМА: СТРУКТУРА ТА ТИПИ

  • • Сутність та специфіка правової системи.
  • • Право — основний елемент правової системи.
  • • Правотворчий процес.
  • • Правозахисні інститути.
  • • Типи правових систем.

Другою системою в суспільстві після політичної за способом формування і важливістю виконання суспільних функцій є правова система.

Правова система безпосередньо взаємодіє з політичною системою. Суть взаємодії зводиться до таких пунктів: політичні та правові інститути входять одночасно до двох систем (наприклад, парламент як орган політичної влади містить такі елементи правової системи, як законодавчий, конституційний процеси та процедуру імпічменту); правова система, яка визначає статус та функції політичних інститутів влади, формується здебільшого цими інститутами; правова система регулює не тільки політико-владні відносини, але й широкий спектр суспільних відносин; правова система повинна забезпечувати в своїй оптимальній формі рівновагу між політичними і громадськими інститутами, державою і суспільством загалом; правова система формується не тільки політико-владними інститутами, але й зазнає впливу історичних правових традицій, суспільних груп, міжнародних організацій; правова система, яка найбільш відповідає міжнародним стандартам права, забезпечує ефективне політичне управління адміністративним апаратом, усіма сферами суспільного життя, а також позитивно впливає на моральний прогрес суспільства; правова система може слугувати фактором гальмування суспільного розвитку, джерелом корупції і політичної відповідальності, коли вона відображає кон'юнктурні інтереси політичної еліти.

Для з'ясування суті правової системи треба уточнити поняття "право". У вітчизняній літературі (яка ще не звільнилась істотно від радянської версії правової теорії) право розуміється як сукупність загальнообов'язкових норм, встановлених і санкціонованих державою. Така дефініція права відповідала комуністичному тоталітарному режиму, де всі суспільні сфери були одержавлені та жорстко контрольовані державою. В таких умовах не можна було уявити правові норми без правотворчого процесу держави. В умовах демократичного суспільства право створюється як державними, так регіональними і місцевими органами влади. Крім того, суб'єктами правотворчої діяльності можуть бути громадські інститути, окремі громадяни (лобістські групи) і народ в цілому (народні законодавчі ініціативи, всенаціональні референдуми).

Отже, право — в сучасному розумінні — це сукупність загальнообов'язкових норм, які створюються політичними органами влади (державними, регіональними і місцевими), громадськими інститутами і народом загалом, складаються в процесі історичного розвитку, але, як правило, санкціонуються і захищаються державою через судову систему, прокуратуру та омбудсмена. Поняття "правова система" є значно ширшим, ніж право. Воно охоплює не тільки правові норми, виражені у нормативно-правових актах, прецедентах, правових звичаях, але і правотворчі процеси, правову культуру та інститути, які захищають право. Отже, правова система — це сукупність правових норм, правотворчих процесів, елементів правової культури і правових інститутів, які захищають право. Правова система складається з таких елементів: правових норм, виражених у нормативно-правових актах, правових звичаях, прецедентах, правових доктринах, міжнародних договорах; правотворчих процесів (конституційного, законодавчого, регламентарно-творчого), процедури імпічменту та процедури застосування санкцій щодо депутатів парламенту; правозахисних інститутів (судів конституційної, загальної, спеціальної юрисдикцій, прокуратури, адвокатури).

Нормативно-правові акти як письмові документи загального характеру встановлюють різні правотворчі суб'єкти: політичні та правові органи влади, громадські інститути, а також народ загалом.

Нормативно-правові акти поділяються на закони і підзаконні, або регламентарні, акти. Закони — це нормативно-правові акти представницьких політичних органів влади (парламенту), законодавчих зборів суб'єктів федерації і автономії або народу загалом, які мають найвищу юридичну силу і приймаються за спеціальною процедурою.

Закони можна класифікувати: за юридичною силою, суб'єктами прийняття; типом регулювання суспільних відносин. За цією класифікацією виділяють такі закони: конституція (constitutio— устрій, установлення) — основний закон, який визначає основні засади суспільного і державного ладу, права та свободи громадян, статус органів держави, регіональної і місцевої влади, порядок конституційних змін; органічні закони — закони, які в деяких країнах (зокрема Іспанії, Італії, Франції) приймаються кваліфікованою або абсолютною більшістю депутатів парламенту і регулюють відносини, пов'язані зі статутом державної та регіональної влади, а також правами і свободами громадян; звичайні закони — приймаються абсолютною або відносною більшістю голосів депутатів парламенту або його двох палат; делеговані закони — приймаються урядом у рамках делегованих йому парламентом повноважень протягом певного терміну; закони-декрети — акти уряду, які в силу їх крайньої необхідності після промульгації главою держави зберігають статус законів протягом певного терміну і можуть втратити чинність, якщо не будуть ухвалені парламентом, акти суб'єктів федерації — конституції та закони, ухвалені законодавчими зборами; акти автономій — наприклад, обласні закони в Італії.

Підзаконні, або регламентарні, акти — це акти, які використовуються для застосування закону, або акти регіонального і місцевого самоврядування, які приймалися в межах їхньої компетенції і не мають статусу закону (наприклад, акти регіональної ради у Франції чи акти парламенту Кримської автономії). До підзаконних (регламентарних) актів можна віднести деякі рішення парламенту країни, які зокрема можуть прийматися у формі постанови, резолюції, декларації тощо.

Прецеденти — це (в англосаксонській системі) правові рішення вищих судових органів (Велика Британія) або судів середньої ланки, які приймаються на підставі розв'язання конкретних судових справ і є обов'язковими для нижчих або рівних за рангом судів при розгляді ними аналогічних справ.

Правові звичаї — це неписані норми, які склалися в процесі історичної практики і визнаються державою як обов'язкові при формуванні органів державної влади та визначення їхньої компетентності. Наприклад, в англосаксонських країнах правові звичаї визначають зміст королівської прерогативи, спосіб формування уряду, деякі аспекти діяльності парламенту. Правові доктрини охоплюють принципові положення видатних юристів, до яких звертаються судді при вирішенні складних судових справ, у разі відсутності відповідних норм у статутах, прецедентах, чи звичаях.

До нормативно-правових актів належать також договори, які укладаються за взаємною домовленістю декількома суб'єктами, і їх виконання забезпечується державою. З погляду взаємодії політичної та правової систем до таких договорів можуть належати державно-правові договори. Це можуть бути договори, які регулюють питання компетенції між конфедерацією та ц' суб'єктами, федерацією та її суб'єктами, міжнародні договори. Міжнародні договори, які укладаються на найвищому рівні (главами держав), стають частиною національного права після ратифікації їх парламентом. Міжнародні договори передбачають не тільки процедури домовленостей між окремими державами, але й процедури гармонізації законодавства із міжнародним правом.

Конституційний процес передбачає сукупність процедур прийняття конституції або внесення поправок до неї. Історично склалося декілька способів прийняття конституції: введення актом глави держави як подарунок конституції монархом народу (такими конституціями на сучасному етапі є конституції Бахрейну, Кувейту і Йорданії); прийняття конституції установчими зборами (конституційними асамблеями, конвентами — так були прийняті чинна конституція США, перша конституція Франції); прийняття конституції установчими зборами і утвердження її на всенародному референдумі (так були прийняті чинні конституції Італії, Португалії та Румунії); прийняття конституції парламентом на підставі кваліфікаційної більшості голосів депутатів (так були прийняті конституції Австрії, Швеції, Японії, України); прийняття конституції кваліфікованою більшістю депутатів обох палат парламенту і затвердження її на референдумі (так була прийнята чинна конституція Польщі). Прийняттю конституції може передувати референдум на предмет доцільності прийняття нової конституції. Проекти конституції розробляються спеціальними комісіями, до складу яких входять представники глави держави, уряду, депутати парламенту.

Внесення поправок до конституції може збігатися зі способом її прийняття, або бути дещо відмінним. За способом внесення поправок конституції бувають "гнучкі" та "жорсткі". Гнучкі конституції змінюються як звичайні закони (наприклад, Фінляндія, Ізраїль). Жорсткі конституції передбачають певний складний механізм внесення до них поправок. Тут можна виділити декілька способів: поправки вносить кваліфікована більшість депутатів обох палат парламенту протягом однієї сесії (ФРН, Японія); поправки вносить абсолютна більшість голосів депутатів обох палат парламенту протягом двох сесій (на повторній сесії в деяких країнах передбачено голосування кваліфікованою більшістю), і вони можуть бути передані за ініціативою певної частини депутатів, виборців та обласних рад на референдум (Італія, Греція, Литва), поправки вносить абсолютна або кваліфікована більшість депутатів парламенту, а потім вони мають бути обов'язково затверджені референдумом (Іспанія, Ірландія); поправки приймає парламент, який, ухваливши рішення про зміну основного закону, розпускається, а новообраний склад парламенту їх затверджує кваліфікованою більшістю голосів від свого складу (Нідерланди, Люксембург); поправки приймаються кваліфікованою більшістю голосів депутатів обох палат парламенту, а пізніше затверджуються законодавчими зборами суб'єктів федерації (США). У багатьох конституціях вказані положення, які не підлягають змінам. Це, зокрема, можуть бути статті, що стосуються прав, свобод громадян, форми державного правління, принципів поділу влади тощо.

Законодавчий процес передбачає сукупність процедур творення закону, який включає ряд стадій: внесення законопроекту в палату парламенту; розгляд його в комісії (комітеті), обговорення на пленарному засіданні в декількох читаннях; голосування; промульгація; опублікування.

Суб'єктами законодавчої ініціативи можуть бути: окремі депутати, депутати, палати парламенту (верхня і нижня); уряд; глава держави; народ (як суб'єкт законодавчої народної ініціативи); окремі адміністративні одиниці (наприклад, у Швейцарії — кантони, в Італії — області).

Процедура реалізації законопроекту тісно пов'язана з внутрішньою будовою представницьких органів. У двопалатних парламентах, де палати рівноправні, законопроект може бути внесений до кожної з них. Така практика існує в законодавчих органах Австрії, Бельгії, Італії, США, Швейцарії й Японії, У країнах, де палати парламентів нерівноправні, законодавчий процес розпочинається в нижній палаті і стосується, передусім, законопроектів, які належать до бюджетної сфери.

Робота над законопроектом у палаті розпочинається з його прийняття до розгляду. Ініційований і розроблений законопроект передається в палату для реєстрації. Після цього керівний орган палати включає законопроект до порядку дня і розповсюджує серед депутатів. Перша стадія розгляду законопроекту в парламенті називається першим читанням. На цій стадії загалом дебати щодо законопроекту не проводяться, і доля його залежить від керівного органу палати; вона може бути вирішена вже при голосуванні щодо порядку дня. Наступна стадія законодавчого процесу — друге читання — передбачає обговорення законопроекту. Дебати залежно від регламенту проводяться до (Велика Британія, ФРН) або після (Італія, США, Франція) розгляду законопроекту в постійній парламентській комісії (комітеті). Якщо законопроект подається до комісії після загальних дебатів, то вона діє згідно з концептуальною лінією палати, а якщо до обговорення, то сама комісія визначає зміст цього законопроекту. Якщо загальні дебати щодо законопроекту передують розглядові в комісіях, то він розглядається двічі: під час загального обговорення до передачі в комісію та постатейного — після повернення з неї. Інколи вводиться стадія третього читання, в процесі якої законопроект виноситься на голосування і приймається майже без обговорення.

Прийнятий палатами (або однопалатним парламентом) законопроект повинен отримати санкцію глави держави, щоб стати законом. У конституційному праві зарубіжних країн (за винятком Швейцарії і Швеції) існує особлива стадія законодавчого процесу, яка називається промульгацією — проголошенням прийнятого парламентом закону. Промульгація передбачає підпис законопроекту главою держави й урочисте його проголошення. Глава держави (президент або монарх) може промульгувати закон чи накласти на нього вето, після якого той має бути розглянутий у парламенті повторно. Щоб подолати президентське вето, парламент повинен повторно проголосувати за законопроект двома третинами усього складу (США, Португалія) або абсолютною більшістю.

Кінцевим етапом законодавчого процесу є публікація закону, тобто його офіційне доведення до загального відома. З цією процедурою пов'язане набуття законом чинності, хоча іноді закон починає діяти відразу після промульгації.

Якщо адміністративна і військово-силова влада безпосередньо залежать від політичних органів, то судова влада має автономний статус державної влади. Здебільшого вона є елементом правової системи, однак деякі її риси мають політичний характер. Це, зокрема, стосується політичних джерел формування судової влади (судді призначаються главою держави і головами виконавчої влади суб'єктів федерації, обираються парламентами, представницькими органами суб'єктів федерації, а також прямими виборами) і забезпечення виконання не тільки суто юридичних, а й політико-правових функцій, таких як розгляд спорів про розмежування компетенції між державними органами, державними органами і органами суб'єктів федерації чи автономії, контроль за відповідністю актів органів політичної влади конституції, здійснення процедури імпічменту або притягнення до кримінальної відповідальності вищих посадових осіб державної влади.

Органи судової влади поділяються за ступенем ієрархії на вищу, середню та нижчу ланки; функціями розгляду судових справ — першу, апеляційну, касаційну і наглядову інстанції; юрисдикцією — конституційні, загальні та спеціальні. Найпоширенішими типами судових систем у розвинених країнах є англосаксонська та європейська (континентальна).

Для англосаксонської судової системи характерні такі ознаки: пріоритет прецеденту і правового звичаю над законом при розгляді судової справи; відсутність окремої конституційної та спеціальної юрисдикції; високий рівень змагальності сторін захисту й звинувачення в судовому процесі, роль судді в ньому зводиться до арбітражних функцій; значно ширше, порівняно з європейською практикою застосування суду присяжних і мирових судів; використання процедури імпічменту до суддів у випадку порушення ними чинного права; значне поширення виборчих процедур, зокрема прямих виборів, у формуванні суддівського корпусу; високий статус судді в суспільстві й відповідно до цього значно вищі стандарти вимог до освітніх, фахових і моральних якостей при доборі суддів.

Для європейської (континентальної) судової системи характерні такі ознаки: пріоритет закону над прецедентом і правовим звичаєм при розгляді судової справи; значно нижчий рівень змагальності сторін у судовому процесі порівняно з англосаксонською судовою системою і значно ширша компетенція судців у цьому процесі; наявність окремої конституційної, загальної та спеціалізованої юрисдикцій (адміністративних, а також спеціальних судів з питань імпічменту та притягнення до кримінальної відповідальності вищих посадових осіб); наявність спеціалізованого органу (вищої ради юстиції), яка здійснює адміністративне управління й кадрову політику в судовій системі; наявність касаційної та наглядової інстанцій.

Компетенція судів конституційної юрисдикції охоплює такі повноваження: оцінка конституційності законодавчих актів, судових рішень, актів державної виконавчої влади, органів регіональних структур влади та місцевого самоврядування і міжнародних договорів; розгляд справ, пов'язаних із розмежуванням компетенції між державними органами, федерацією та її суб'єктами й самими суб'єктами; здійснення контролю за правовими механізмами прямої і представницької демократії (виборами, референдумами); позбавлення депутатських повноважень у зв'язку з порушенням принципів несумісності та виборності; тлумачення конституції; обмеження і позбавлення прав особи; заборона партій; прийняття висновків щодо конституційності процедури імпічменту, а також щодо стану здоров'я президента у випадку його неспроможності виконувати свої повноваження; завершення процедури імпічменту.

До судів спеціалізованої юрисдикції зараховуються: адміністративні, фінансові, соціальні, з трудових спорів, а також спеціальні суди з імпічменту президента та притягнення до кримінальної відповідальності високих посадових осіб. Вони мають у своїй структурі власні вищі судові органи й апеляційні інстанції.

У деяких країнах до вищих органів загальної та спеціалізованої юрисдикції належать вищі ради юстиції, які захищають інтереси суддівського корпусу, здійснюють кадрову політику й адміністративне управління в судовій системі влади. Порядок формування цих органів різний: частину членів призначає глава держави самостійно або за поданням парламенту, частину обирає парламент, частину — судові органи, а ще частина входить за посадою.

Статус прокуратури в різних правових системах буває різним. В англосаксонській системі прокуратура не має статусу окремого державного органу: її функції виконують міністри юстиції (генеральні аторнеї) як на федеральному рівні, так і на рівні суб'єктів федерації, а також її представники.

У романо-германській системі права прокуратура організаційно підпорядкована міністру юстиції, але вона не має централізованого характеру і функціонує на кожному рівні судової системи (наприклад, генеральні прокурори на рівні верховних судів, прокурори на рівні судів першої інстанції забезпечують свої функції в таких країнах, як Франція, Італія). У деяких країнах, зокрема країнах СНД, прокуратура має статус окремого централізованого державного органу, визначеного конституцією і законами. Тут прокуратура має значно ширші функції і в силу її залежності від глави держави часто-густо стає інструментом політичної боротьби.

Сутність правового захисту прокуратури полягає в тому, що вона підтримує обвинувачення та представництво публічних інтересів у суді, здійснює нагляд за дотриманням законності в кримінальному процесі та пенітенціарних закладах.

Адвокатура як громадське об'єднання юристів виконує функцію захисту прав особи па всіх стадіях кримінального процесу, а також при розгляді справ судами різних інстанцій і юрисдикцій. В англосаксонській системі права адвокати залежно від категорії можуть виконувати функції як обвинувачення, так і захисту.

Крім судів, функцію правового захисту виконують омбудсмени — посадові особи, які за скаргами громадян і за власною ініціативою здійснюють нагляд за законністю дій органів влади та посадових осіб. Вперше інститут омбудсмена був запроваджений у Швеції ще на початку XVIII ст., аз часом і у інших скандинавських країнах. Крім назви "омбудсмена" використовують ще інші назви цієї посади: парламентський комісар із справ адміністрації (Велика Британія, Нова Зеландія), медіатор (Франція), народний захисник (Іспанія), уповноважений з прав людини (Польща, Росія, Україна).

Омбудсменів обирають парламенти або призначають уряди (Франція, Велика Британія), але достроково їх можна позбавити повноважень тільки за рішенням парламенту.

Найширшими повноваженнями омбудсмени наділені у скандинавських країнах: вони мають право контролю над урядом, органами місцевого самоврядування та судами; можуть порушувати кримінальні справи проти суддів, які чинять протиправні ДІЇ. У Великій Британії ця посада має обмежені повноваження; поза їх контролем перебувають судові органи, органи місцевого самоврядування, а також деякі органи державного управління (сектором економіки, охорони здоров'я, поліції). Британська практика діяльності парламентського комісара передбачає його право передавати скарги громадян на дії посадових осіб та органів до депутатів парламенту від відповідних округів.

Найпоширенішим повноваженнями омбудсмена є його право звертатись до контрольованих ними органів влади з вимогою усунути недоліки правопорушень, ініціювати законодавчі зміни, здійснювати конституційний контроль. Водночас вони не мають права самостійно скасовувати протиправні рішення органів політичної чи адміністративної влади.

Правові системи в залежності від форм права, судочинства, конституційного контролю, ефективності захисту прав і свобод громадян можна класифікувати на: англосаксонську, романо-германську, релігійно-правову, соціалістичну та перехідну.

Для англосаксонської системи права характерні такі ознаки: відсутність поділу на публічне і приватне право, що ґрунтується на римській правовій традиції; поділу права на загальне право, яке створювалось королівськими судами і включає кримінальне, договірне право та право цивільної відповідальності; право справедливості, яке створювалося судом канцлера для доповнення і перегляду загального права, і містить право нерухомості, кредиту, опіки, банкрутства, право комерційних фірм; широко використовуються такі форми права, як правові звичаї, правові прецеденти, правові доктрини. Основи конституційного ладу здебільшого ґрунтуються не на єдиному основному законі, а сукупності конституційних актів, прецедентів і звичаїв; в судовій системі відсутні суди конституційної юрисдикції, а також ради юстиції; високий рівень змагальності у судочинстві, використання присяжних на стадії висунення обвинувачення; виборність суддів і прокурорів на місцевому рівні (СІНА).

Для романо-германської системи, яка ґрунтується на римській правовій традиції, існує чіткий галузевий поділ права на публічне і приватне, кримінальне, цивільне, адміністративне. Крім цього, конституційний лад тут ґрунтується на єдиному основному законі, а судова система має різні самостійні види юрисдикції (конституційної, загальної, спеціальної). Ро-мано-германська правова система вирізняється від англосаксонської також і формами судочинства і досудового слідства, статусом судів, присяжних і прокурорш.

Релігійно-правова система містить норми, які ґрунтуються на священних книгах (Корані, Суні, Ведах тощо). Тут відсутній поділ норм за окремими галузями права. Судові функції виконують не професійні судді, а служителі релігійного культу.

Соціалістична система права за формою нагадує романо-германську, а за змістом і правозахисними можливостями від неї істотно відрізняється. Суть цієї системи полягає в тому, що право має здебільшого декларативний характер, а правові гарантії захисту політичних і громадських прав майже відсутні.

Судова система ? залежна від партійних органів, а державне обвинувачення має ширші повноваження, ніж судді і адвокати.

Перехідна правова система характеризується також великою залежністю судової системи від політичних органів і недосконалістю нормативно-правових актів з погляду її правового регулювання суспільних відносин, захисту прав і свобод громадян.

Правова культура охоплює правові знання, переконання і способи поведінки суб'єктів правових відносин, а також систему правового навчання і виховання. Вона поділяється на елітарну (культуру політиків та юристів) і масову.

 
Якщо Ви помітили помилку в тексті позначте слово та натисніть Shift + Enter
< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >
 
Дисципліни
Агропромисловість
Банківська справа
БЖД
Бухоблік та Аудит
Географія
Документознавство
Екологія
Економіка
Етика та Естетика
Журналістика
Інвестування
Інформатика
Історія
Культурологія
Література
Логіка
Логістика
Маркетинг
Медицина
Менеджмент
Нерухомість
Педагогіка
Політологія
Політекономія
Право
Природознавство
Психологія
Релігієзнавство
Риторика
РПС
Соціологія
Статистика
Страхова справа
Техніка
Товарознавство
Туризм
Філософія
Фінанси
Інші