Навігація
Головна
Авторизація/Реєстрація
Про нас
Правила користування
Політика конфіденційності
Угода користувача
Політика Cookies
Контакти
 
Головна arrow Політологія arrow Зовнішня політика України
< Попер   ЗМІСТ   Наст >

Зовнішня політика Данила Галицького

Данило оволодів Галичем у складний час, коли відбувалася навала монголо-татар на Русь. Крім того, знову підвело голову боярство, а паралельно активізував свої зусилля щодо захоплення Галича Ростислав Михайлович. Під час нападу татар Данило подався до Угорщини, можливо, просити допомоги, але її не отримав. Татари поруйнували галицько-волинські міста. Лише Кременець, Данилів і Холм змогли встояти перед ворожою армією. Якщо угорський король Бела IV сподівався, що його держава уникне татарського нашестя, то він помилявся — 11 квітня 1241 р. на р. Сайо татари розгромили угорців, а згодом і хорватів. Тепер уже сам Бела IV був змушений ховатися на далматійському узбережжі. Розорили татари і Польщу — 9 квітня біля м. Легніци князь Генріх II Побожний зазнав поразки. Європа завмерла в очікуванні катастрофи, але татари, довідавшись про смерть хана Угедея, почали повертатися назад. У пониззі Волги вони утворили державу, відому в історії як "Золота Орда", під владу якої потрапили руські князі, зокрема і галицько-волинські. На щастя, Польщу й Угорщину така участь минула.

Розорення руських земель та їх залежність від Орди, якій необхідно було постійно платити різноманітні податки, ослаблювали ці території. У сусідніх Польщі та Угорщині з'явилася спокуса скористатися ситуацією. Король Бела IV прийняв Ростислава Михайловича у себе і видав за нього у 1244 р. доньку Анну. Того ж року літописець записав: "Ростислав Михайлович, виблагавши в тестя багато угрів, просився, щоб виступити на Перемишль". Успіху цей похід не мав, оскільки прислані Данилом Галицьким полки зуміли витіснити угорців. Стало очевидним, що допомоги одних угорців замало, і тоді Ростислав Михайлович звернувся до поляків. Як відомо, Данило Галицький підтримував Конрада Мазовецького в його протистоянні з Болеславом Сором'язливим, сином Лєшка Білого. Ростислав Михайлович звернувся до вдови Лєшка Білого Гремислави (дочки Інгваря Ярославича) та її сина Болеслава Сором'язливого, котрий, як і Ростислав, був тестем Бели IV. Влітку 1245 р. союзні війська, до яких приєдналися невдоволені Данилом бояри, рушили до Ярослава, — відбулася велика битва, котра визначила подальші стосунки Галицько-Волинського князівства з Польщею та Угорщиною. Данило Галицький вислав до Ярослава полк свого двірського Андрія, запросив допомоги у Конрада Мазовецького та литовського князя Міндовга, а сам з братом Васильком, зібравши війська, рушив до Ярослава. Під містом відбулася жорстока битва. Галицько-волинські полки виявилися сильнішими, і коаліція була розбита. До полків потрапив угорський воєвода Філя, котрого Данило наказав убити. Було вбито також кількох бояр проугорської орієнтації. Ця битва дала змогу Данилові Галицькому твердо опанувати внутрішню ситуацію в державі та змусила Польщу й Угорщину надовго забути про агресивні плани.

Однак невдовзі після перемоги під Ярославом навідалися татари. Ханський посланець зажадав від Данила віддати Галич. Це змусило князя вибратися в жовтні 1245 р. до столиці Орди — Сараю*10. Батий доволі м'яко прийняв Данила Галицького, але князь був змушений не лише виконати татарські звичаї (пити кумис), й визнати себе васалом Батия. Літописець з гіркотою зазначив: "...О, лихіша лиха честь татарська! Данило, що був князем великим, володів із братом своїм Руською землею, Києвом, і Володимиром, і Галичем, і іншими краями, нині сидить на колінах і холопом себе називає! А вони данини хотять, і погрози ідуть, і він життя не надіється! О, лиха ти, честь татарськая! ...Пробув же князь у них днів двадцять і п'ять, а тоді одпущений був... і поручена була земля йому". Картина, змальована літописцем, не надто втішна, але життя продовжувалося, і залежність від татар, яку розглядали як безумовне зло в окремих випадках, як це не дивно, виявилася благом. Літописець згодом зазначає, що Бела IV, коли довідався про щасливе повернення Данила від Батия, захотів видати свою доньку за сина Данила Галицького — "боявся бо він його, тому що той був уже в Татарах..." Данило Романович не відразу дав добро на такий шлюб, переговори провадив митрополит Кирило, висланий через Угорщину до Константинополя на освячення. Данило також особисто їздив до Бели IV на переговори, на яких домовилися про шлюб Лева Даниловича і Констанції.

*10: {Сарай — столиця Золотої Орди поблизу сучасної Астрахані.}

З цієї нагоди Данило Галицький повернув Белі IV взятих у полон під Ярославом угорців. Шлюб було укладено 1247 р., і він знаменував поворот у стосунках з Угорщиною. Бела IV того ж 1247 р. надав своєму зятю Ростиславу Михайловичу Славонію, а 1264 р. Мачву*11, чим продемонстрував, що галицьке питання відтепер закрите. Цей крок належно оцінили Романовичі. Союз із Белою IV важливий для Данила ще й тим, що його можна було використати для боротьби з татарами. Татарський напрям політики князів Романовичів став основним — йому підпорядковано все інше, що так чи інакше робили брати. Цьому, зокрема, була підпорядкована містобудівельна політика братів, які закладали нові та укріплювали вже існуючі міста.

*11: {Мачва — нині північно-східна частина Боснії та Герцеговини.}

У боротьбі з татарами Данило Галицький не проти був використати і Рим. Контакти з римською курією князь розпочав через папського посланця Плано Карпіні, висланого до Орди. Ще восени 1245 р. Плано Карпіні мав перемовини з Васильком, але той без брата не йшов на якісь кардинальні кроки. Зустріч Плано Карпіні з Данилом Галицьким відбулася в березні 1246 р. біля Дону. Розмова була про можливість укладення унії і, очевидно, про допомогу Риму галицько-волинським князям. Після цього Данило вислав посла до Риму, і вже 3 травня 1246 р. у буллі папи Інокентія IV йшлося: як ми довідалися, ви прагнете до шанування апостольського престолу і послушності нам". Але на цьому фактично справа і зупинилася. Тому що посланець найперше цікавився церковними справами, зокрема, зміною обряду, натомість дуже розпливчасто говорив про реальну військову допомогу. Така позиція Риму дещо охолодила князя. Влітку 1247 р. Плано Карпіні повертався від татар і в Києві його вітали в червні. Тоді ж він зустрівся з Данилом Галицьким. Вісім днів гостював посланець у князя, розмовляючи і про татар, і про церкву. Князі передали через Плано Карпіні Папі Римському листа, в якому погоджувалися визнати зверхність папи і вислали разом із цим посланцем ще одне посольство від себе, яке мало просити допомоги від татар. У відповідь Папа Римський надіслав серію булл до Данила та Василька. В одній із них читаємо: "ми, прислухавшись до ваших прохань, вас самих, ваші королівства і сім'ї, володіння та все ваше майно, як рухоме, так і нерухоме, яким ви на цей час розсудливо володієте або в майбутньому справедливо з Божою допомогою володітимете, приймаємо і святого Петра і наше заступництво, даруємо його вам і вашим спадкоємцям". Однак і цього разу справа обмежилася формально-церковними речами, а про реальну військову допомогу йшлося лише на словах і то у віддаленій перспективі. У буллі йшлося про те, що у разі татарського нападу, князь Данило мав повідомити прусських рицарів, вони — папу римського, котрий і думатиме, як би протистояти татарам. Ставало очевидним, що сподіватися на дієву допомогу від римської курії не варто. Відносини з Римом знову охололи.

Крім згаданих переговорів галицько-волинських князів із курією та її посланцями, проблему церковного поєднання і татарської небезпеки розглядали ще 1245 р. на І Ліонському соборі. На нього вступив "архієпископ Русі" Петро (з ним виникла проблема у спілкуванні, бо він не знав жодної мови, окрім руської). Хто був цей архієпископ і ким надісланий до Ліону, сказати важко — існує низка версій істориків, але серед них і версія, що до цього міг бути причетним Данило Галицький, а у згаданому Петрі бачать майбутнього київського митрополита Кирила, що був ставлеником галицького князя.

У 1251 р. угорський король Бела IV у листі до Папи Римського писав, що завдяки його старанням князь Данило відновив свій інтерес до Риму і невдовзі вишле послів до Папи. Почався черговий раунд переговорів. Цього разу, аби заохотити Данила Галицького, йому пропонують королівську корону. Данило Романович резонно зауважував, що не проти коронування, але такий крок означатиме демонстративний розрив з татарами, оскільки це відбудеться без їхнього відома і згоди, а отже спричинить невдоволення і, мабуть, каральну акцію. Тому питання про прийняття королівського титулу, на думку Данила Галицького, необхідно пов'язати з реальною військовою допомогою. Зауваження князя були логічними, і римська курія змушена була відреагувати — Папа видав буллу, адресовану Польщі, Чехії, Моравії, Сербії та Померанії зі закликом хрестового походу проти татар. Очевидно, римська курія поспішала, і вже 1253 р. на Русь вирушив легат Папи Інокентія IV

Опізо з королівською короною. Данило Галицький зустрівся з ним у Кракові і не виявив особливого бажання коронуватися, не маючи реальної військової допомоги (хоча Опізо її обіцяв), але переконали князя його мати Анна та польський князь Болеслав Сором'язливий, котрий теж обіцяв допомогти в разі необхідності. Коронування відбулося без особливих приготувань, у присутності лише польського (мазовецького) князя Земовита Конрадовича та ще й під час походу проти ятвягів у віддаленому місті Дорогичині. Дослідники припускають, що, можливо, це було зроблено свідомо, щоб менше дратувати татар. Незалежно від обставин коронування, воно мало дуже важливе значення, урівнюючи Данила Галицького з іншими сусідніми володарями. Це добре розумів літописець, який відтоді постійно називає Данила королем. Варто відзначити і те, що короновано було Данила Романовича як короля Русі, а не лише Галичини і Волині, що ще дужче підносило роль Данила Романовича у його спробах об'єднати Русь. З огляду на те, що допомоги від римської курії Данило Галицький так і не отримав, поволі припинилися і контакти з нею. Папа Римський ще неодноразово звертався до Данила Романовича, але, вочевидь, безрезультатно. Римська курія навіть просила володарів сусідніх держав силою вплинути на Данила, але й це не увінчалося успіхом.

Потепління відносин Данила Галицького з Угорщиною після Ярославської битви та одруження Лева Даниловича і Констанци, невдовзі отримали продовження у спільній боротьбі за так звану австрійську спадщину. В 1246 р. у битві з угорцями на р. Лейті загинув герцог Австрії Фрідріх II Бабенберг. Прямих спадкоємців герцог по собі не залишив, а тому розгорілася боротьба за австрійські землі. Першим претендентом виявився чеський королевич Владислав, одружений з небогою Фрідріха II Бабенберга Гертрудою. Однак у січні 1247 р. він несподівано помер. Папа Римський Інокентій IV, зацікавлений у тому, щоб Австрія залишилася у його сфері впливу, почав допомагати угорському королю Белі IV. Останній був готовий повоювати за ласий шматок Австрії, але його сил було замало, аби змагатися з коаліцією чеського короля Вацлава І та імператора Фрідріха II Гогенштауфена. Тоді Бела IV звернувся з проханням по допомогу до свого родича — Данила Галицького. Той не поспішав надавати допомоги, з огляду на татарську небезпеку і відсутність очевидних вигод із такого далекого та небезпечного походу. У 1248 р. Гертруда вийшла заміж за маркграфа Германа Баденського і Папа Римський буллою від 14 вересня 1248 р. визнав за ним право на австрійські землі. Це на деякий час зняло гостроту питання, хоча Данило Романович вже було рушив з військом на допомогу сватові і мав зустрітися з ним у Братиславі. Озброєння та вигляд Данилового війська приємно здивували угорців та німців. Неочікуване продовження австрійська справа отримала в жовтні 1250 р., коли несподівано помер Герман Баденський. У грудні того ж року помер і Фрідріх II Гогенштауфен і на деякий час було не до Австрії, тим паче, що син померлого — Конрад IV — втрутився в італійські справи і розпочав підкорення Сицилії. Найбільш послідовним у прагненні захопити Австрію був чеський король Вацлав І. У 1251р. чеський королевич Пржемисл ОттокарІІ вступив із військом до Австрії і проголосив себе герцогом. У лютому 1252 р. він для зміцнення свого становища одружився зі значно старшою за нього Маргаритою, сестрою Фрідріха II Бабенберга, котра передала йому права на родинні маєтки. Зважаючи на те, що це відбулося без згоди Папи Римського, у справу вирішив утрутитися угорський король Бела IV. Не маючи "вільних" синів і бажаючи отримати сильного союзника, Бела IV звернувся до Данила Галицького з пропозицією одружити його сина з небогою Фрідріха II Бабенберга Гертрудою, котра, за згодою Папи Римського, перебувала під його опікою. Такий поворот подій, очевидно, заімпонував Данилові Галицькому, і він погодився. Якою була домовленість між Белою IV і Данилом, достеменно не відомо, але в ній мусив би бути якийсь суттєвий інтерес для угорців, інакше Бела IV не старався б так активно. У червні 1252 р. Роман Данилович одружився з Гертрудою Бабенберг. Невдовзі проявилося лицемірство Бели IV, який зажадав від Романа Даниловича віддачі деяких територій в обмін на кілька міст в Угорщині. Роман Данилович відмовився, а Бела IV пробойкотував військову допомогу князю. Це призвело до того, що 1252р. Гертруда та Роман Данилович були блоковані чеськими військами Пржеми- слава Оттокара II в м. Гінберг на південь від Відня. У 1253 р. на допомогу сину вирушив Данило Галицький з великим військом і з сином Левом. Допоміжні полки прислав князь Василько. У похід рушили союзні Данилові Романовичу литовські князі Товтивил і Едивид та польські князі Болеслав Сором'язливий і Володислав Казимирович. Війська Данила дійшли до Опави*12, але далі через пасивність польських союзників не наважилися йти. Літописець з гордістю записав, що "не було ж у землі Руській раніше нікого, хто воював би землю чеську, ні Святослав Хоробрий не ходив сюди, ні Володимир Святий". Похід Данила Романовича не переламав ситуації на користь його сина Романа, котрий наприкінці 1257 р. залишивши Гертруду та покинув Австрію. Папа Римський Інокентій IV зумів примирити Чехію та Угорщину, королю якої Белі IV дісталася як компенсація Штирія*13. Такий перебіг подій охолодив рівень русько-угорських стосунків, але загалом вони були добросусідськими.

*12: { Опава — верхньосілезьке місто, вині на території Моравськосілеаького краю в Чехії.}

*13: { Штирія — герцогство, приєднане до Австрії останніми роками XII ст.}

Також відносно дружніми були стосунки Данила Галицького з Польщею. Короткочасне протистояння з Конрадом Мазовецьким у 30-х роках XIII ст. через Дорогичин невдовзі забулося і в 40-і роки. Данило та Василько Романовичі активно підтримували князя Конрада у його боротьбі за Краків із Болеславом Сором'язливим. Під час кампанії 1243—1244 рр., допомагаючи Конраду Мазовецькому, Данило Галицький захопив Люблін і на певний час там затримався, укріплюючи замок. Князь Василько дійшов аж до Вісли, двірський Андрій воював біля Сандомира, а воєвода Вишата діяв на Підкарпатті. У серпні 1247 р. Конрад Мазовецький помер. Літописець з цього приводу зазначив: "...помер князь великий лядський Конрад, що був славний і предобрий. І жалував за ним Данило й Василько. Потім помер його син Болеслав [у 1248 р.]. А Мазовше Болеслав оддав брату своєму Самовитові, послухавши князя Данила". Болеслав, мазовецький князь, був родинно поєднаний з Данилом Романовичем — одружений з його небогою — Анас- тасією. Відтак, Земовит (Самовит) був близько 1248 р. одружений з Даниловою дочкою — Предславою. Інша дочка Данила Галицького — Саломея — була 1228 р. видана за східнопо- морського князя Святополка (Святоплука). Князь Земовит активно допомагав Данилові Галицькому в його антиятвязькій та антилитовській боротьбі. Загалом добрі стосунки брати Романовичі утримували і з Краковом.

Натомість русько-литовські стосунки були напруженими через часті напади ятвягів та литовців. Поки був живий Роман Мстиславич, то ятвяги і литовці побоювалися здійснювати напади, а смерть князя та подальша міжкнязівська боротьба підбадьорила їх і напади стали звичною справою, хоча і волинські князі час від часу робили походи у відповідь. Із посиленням влади Данила Романовича й опанування ним Волині, ситуація почала вирівнюватися, хоча нормальною її назвати все одно було важко. У 1219 р. частина литовських князів прислала послів до князя Данила, просячи миру. Дослідники припускають, що "добра воля" литовців була викликана тим, що у цей час датський король Вальдемар II Переможець почав великий похід у Прибалтику, загрожуючи і Литві. Згадана угода не зняла цілком литовської проблеми, бо ті литовські князі, котрі не уклали угоди, далі продовжували турбувати волинські землі, але нападів все ж стало менше, а литовці, союзні князю Данилові, активно використовувалися останнім у його протистоянні з польським князем Лєшком Білим. Наприкінці 20-х років XIII ст. зіпсував відносини з Литвою пінський князь, який здійснив напад на литовців, коли їхнє військо було в поході на Польщу. Оскільки пінський князь був васалом волинських князів, то литовці сприйняли цей крок як недружній випад з боку Данила Романовича. Вже у 1228—1229 рр. вони напали на Берестя, 1238 р. повторили напад, а в 1243—1244 рр. вторглися у волинські землі.

На тридцяті роки припав процес формування литовської держави, на чолі якої стояв князь Міндовг. Влада його ще не була міцною і поширювалася на південну частину литовської території зі замком Ворутою. Більш розвиненою була північна частина з Вільнюсом, де правив старший брат Міндовга — Дов- спрунк. Останній помер десь перед 1229 р., а його сини Товтивил та Бдивид були ще малими. Це дозволило Міндовгу взяти під свій контроль більшу частину Литви. Під час об'єднання Литви Міндовгу було вигідно підтримувати добрі відносини з Данилом Романовичем. Але зі зміцненням його влади, литовський

зверхник почав цікавитися руськими землями, підбиваючи дрібних князів перейти під свою владу. Об'єктивно це призводило до зіткнення інтересів двох держав. Окрім того, Данило Романович здійснив кілька походів проти ятвягів, які турбували його землі, прагнучи встановити контроль над їхньою територією. У 1248 р. князь Данило здійснив великий похід у напрямку на р. Нарев і далі аж до Визни. У 1254—1255 рр. відбувся найбільший похід на ятвягів. Літописець зазначив, що "рать була така велика, що можна було наповнити болота ятвязьким військом". Основні ятвязькі центри були знищені, а самі ятвяги зобов'язалися платити данину галицько-волинському князеві. Розгром ятвягів заохотив Данила Галицького зарахувати їхню територію до складу своєї держави. Щоб мазовецькі князі погодилися, їм відправили частину взятої да- нипи. На ятвязькі землі претендував Тевтонський орден, тому потрібно було домовитися з ним. Наприкінці 1254 р. Данило Галицький уклав з німецькими рицарями угоду, за якою орден визнавав за Данилом та мазовецьким князем Земовитом третину території ятвязької землі.

Територіально володіння Галицько-Волинської держави почали межувати зі землями Міндовга і протистояння стало справою часу. Приводом до розриву послугувало те, що Данило Галицький прийняв до себе Товтивилла і Вікінта, племінників Міндовга, вигнаних ним. Але ці племінники були одночасно родичами Данила Галицького, котрий 1252 р. вдруге одружився — з донькою Довспрунка. Таким чином, Товтивилл та Вікінт були його шваграми. Ще 1250 р. Данило Галицький здійснив похід на так звану Чорну Русь (землі на північ від Верхньої Прип'яті). У 1251—1252 рр. об'єктом удару князя Данила став Новгородок — тоді галицько-волинські війська не змогли здобути місто, але поруйнували його околиці. Протистояння з Литвою полегшувалося тим, що вона була язичницькою, і боротьба з державою часто подавалася як богоугодна справа. Неодноразово спільні антилитовські виступи Тевтонського ордену, Польщі та Галицько-Волинської держави мотивувалися власне цим, але 1251 р. хитрий Міндовг прийняв католицизм і одночасно королівську корону, позбавивши коаліцію релігійної мотивації для нападів. Ба більше, після охрещення і коронування литовського правителя Папа Римський звернувся до

Міндовга з проханням, аби той вплинув (у тому числі й силою) на Данила Галицького, котрий згорнув свої контакти з папською курією.

Успішні походи проти ятвягів і литовців у першій половині 60-х років XIII ст. вплинули на Міндовга, який ще під час тих кампаній присилав послів до князя Данила з пропозицією порозумітися. Спільним знаменником став династичний шлюб — донька Міндовга, незнана з імені, була видана заміж за Швар- на Даниловича. Окрім того, Роман Данилович отримав від Міндовга Новогрудок, який раніше належав сину Міндовга Войшелку, останній ще й уступив йому землі Чорної Русі (Вслоним, Волковийськ). Сам Войшелк прийняв чернечий постриг і подався на Афон, але незабаром повернувся і заснував монастир на Німані.

Чергове напруження з Литвою настало через вимушений похід князя Василька Романовича з татарським темником*14Бурундаєм на Литву. Міндовг, ображений на це, відібрав у Романа Даниловича надані йому раніше волості. Протиборство тривало до смерті Міндовга 1263 р.

*14: {Темник — воєначальник у монголо-татарському війську, котрий командував туменом — формуванням з 10 тис. воїнів.}

Зовнішня політика Данила Галицького після татарського нашестя була спрямована передусім на пошук союзників для боротьби проти татар. В окремих випадках галицько-волинський князь добивався від сусідніх країн нейтралітету, щоб мати більш надійний тил. Поїздка Данила Галицького в Орду і вимушена покора Батиєві не зламали князя. Подальші події засвідчили, що коли навіть не справдилися сподівання на допомогу західних країн, то князь продовжив боротьбу самотужки, водночас шукаючи союзників серед руських князів. У 1251 р. донька Данила Галицького була видана заміж за володимиро- суздальського князя Андрія Ярославича. Шлюб скріплював союз цих земель у майбутній антитатарській боротьбі. Однак Андрій Ярославич надто швидко виступив проти татар, і вже 1252 р. татарський темник Неврюй зумів розбити його війська, а сам князь був змушений визнати зверхність Орди.

Окрім стратегічного завдання — унезалежнення від Орди (а було очевидно, що зробити це за короткий час не вдасться),

Данило Галицький вживав заходів із досягнення тактичних цілей. З приходом татар частина населення південної Київщини і Пониззя, тобто територій, що безпосередньо прилягали до ординських кочовищ, почали виявляти бажання підкоритися безпосередньо татарам, оминаючи руських князів. Чи цей ан- тикнязівський рух був справді рухом "знизу", чи, можливо, інспірований татарами, важко сказати, але він був смертельно небезпечним як для цих князів, так і для державних інтересів загалом. Змиритися з цим Данило Галицький не міг, а тому почав широкомасштабні акції з наведення ладу і повернення цих теренів під власний контроль. Ще під час походу галицько-волинських полків на Литву, татарський темник Куремса (племінник Батия) здійснив похід на Пониззя, назначаючи там своїх баскаків*15, що мали управляти довіреною їм округою. У Бакоті місцевий намісник Милій перейшов на бік Куремси і в Бакоту було призначено баскака. Данило Галицький, що повернувся з литовського походу і довідався про це, вирішив покарати зрадника. До Бакоти вирушив князь Лев, який захопив Милія і відіслав його до батька, але Данило помилував віроломного намісника і відправив його назад. Однак невдовзі Милій знову зрадив князя і піддався татарам. Також посадник Кременця Андрій провадив подвійну політику, і це для нього закінчилося трагічно — татари вбили його. Таким чином, дії Куремси можна розглядати як спробу розширити територію безпосереднього контролю татар.

*15: {Баскак — представник хана в завойованих землях, який мав збирати данину і контролювати місцеву владу, зокрема придушувати вияви непокори (тюркське "баскак" означало "придушувач").}

Данило Галицький, обравши зручний момент, коли верховний монгольський хан Менгу воював в Азії, а йому допомагали золотоординські війська, вирішив провести широкомасштабну каральну акцію проти громад, що "прилучилися" до татар. Узимку 1257 р. воєвода Данила Галицького Діонісій Павлович захопив Межибоже, полки Лева Даниловича вдерлися на Побужжя, громлячи "татарських людей" (тобто населення, що визнало владу татар), а самі князі Данило і Василько пустошили Болоховську землю (територію у верхів'ях Случі та Південного Бугу). Навесні 1255 р. Шварно Данилович здійснив похід у басейни річок Случі й Тетерева — тоді були взяті Городок, Сімоць, Жедечів та Звягель, після чого "прийшли білобережці, чернятин- ці і всі болоховці з покорою до Данила". Особливо постраждав Звягель, мешканці якого прийняли намісника від князя Швар- на, але тільки-но той відійшов, то вони знову збунтували. Влітку 1253 р. до Звягеля рушив Данило Галицький з братом Васильком та синами Левом і Шварном. Допомогу прислав ще й литовський князь Міндовг. Місто було взяте, а далі, як зазначив літописець, Данило "...город запалив, а людей вивів і оддав їх на поділ, — то брату своєму, а то — Львові, інших — Шварно- ві". Коли литовці, які запізнилися, підійшли до міста, то побачили лише "самі головні та псів, що бігали по городищу".

Куремса не міг не відреагувати на цю акцію, і восени 1255 р. рушив на Волинь. Романовичі були заскочені зненацька, але не розгубилися. Василько збирав війська у Володимирі, а Данило — у Хол мі. Під Володимиром війська Куремси були розбиті, і тоді він подався під Луцьк, але й тут не зміг нічого взяти і був змушений з ганьбою повернутися додому. Перемога над Куремсою була вкрай важлива, бо було доведено, що з монголо-татарами можна успішно воювати (це була перша така перемога руських князів). Але 1257 р. ханом Золотої Орди став Берке (1257—1267), який почав провадити більш жорстку політику. Замість Куремси 1258 р. був присланий темник Бурундай, котрий, за словами літописця, був "безбожний, лютий, з безліччю полків татарських, з великою силою". Прибувши в галицько-волинські землі, Бурундай сповістив, що йде походом на Литву і поставив перед Данилом умову — якщо князь хоче підтвердити дружбу з татарами, то повинен піти з ним. Зрозуміло, що відмова означала б війну і волею- неволею доводилося йти на своїх союзників. Данило сам не пішов у похід, а відправив Василька, котрий за свої дії отримав похвалу від Бурундая.Наступного 1259 р. Бурундай несподівано з'явився знову. Цим часом у Володимирі Василько видавав заміж за чернігівського князя Андрія Всеволодовича свою доньку Ольгу. На весіллі були Данило, Лев, Шварно та багато інших князів і бояр. Звістка про прихід Бурундая засмутила князів і зіпсувала свято. Назустріч татарам з подарунками поїхав Василько з Левом та холмський єпископ Іоанн. Данило Галицький не відважився поїхати, побоюючись, що буде схоплений. Бурундай зустрів князів біля Шумська і повів розмову з притиском і гнівом, вимагаючи зруйнувати всі укріплення. Князі були змушені виконати цей наказ. Були знищені міські укріплення Луцька, Володимира, Кременця, Стіжка, Данилова і Львова. Лише міщани Холма відмовилися руйнувати міські укріплення, а Бурундай через одне місто не став воювати. Після цього Бурундай залучив галицько-волинські полки до свого походу на польські землі — Люблін, Сандомир та Краків. Данило Галицький вирушив спочатку до Польщі, а потім до Угорщини, де пробув до 1262 р. Є підстави припускати, що татари вирішили усунути його від влади за "Куремсину війну", і Данило, не будучи певен, чи не схоплять його, змушений був залишити галицько-волинські землі.

Похід Бурундая не просто ослабив Галицько-Волинську державу, — він зруйнував плани Данила Галицького вибитися з татарської залежності та деморалізував суспільство. Було зведено нанівець як внутрішню (масове будівництво укріплень і міст), так і зовнішню політики (вимушені походи на Литву і Польщу зіпсували стосунки з цими країнами). І все ж заслуга Данила Галицького була велика — він не змирився з татарською зверхністю і до останнього дня протидіяв татарам.

 
< Попер   ЗМІСТ   Наст >
 

Дисципліни
Агропромисловість
Банківська справа
БЖД
Бухоблік та Аудит
Географія
Документознавство
Екологія
Економіка
Етика та Естетика
Журналістика
Інвестування
Інформатика
Історія
Культурологія
Література
Логіка
Логістика
Маркетинг
Медицина
Менеджмент
Нерухомість
Педагогіка
Політологія
Політекономія
Право
Природознавство
Психологія
Релігієзнавство
Риторика
РПС
Соціологія
Статистика
Страхова справа
Техніка
Товарознавство
Туризм
Філософія
Фінанси
Інші
?>