Навігація
Головна
Авторизація/Реєстрація
Правила користування
Контакти
 
Головна arrow Культурологія arrow Історія української культури
< Попер   ЗМІСТ   Наст >

Національно-культурне відродження в Україні у 20-х роках

Національно-визвольна революція 1917 р. і утворення української держави стали факторами бурхливого зростання національної культури, яка, нарешті, вийшла з напівлегального стану. Повернути цей процес було вже неможливо. Втім, більшовики такого завдання і не ставили, традиційно підпорядковуючи національне питання інтересам класової боротьби, тому національно-культурна політика здійснювалася в цьому руслі. Подальший розвиток української культури, яка, на думку більшовиків, була переважно дрібнобуржуазною, мав здійснюватися в інтересах "передового класу". Оскільки базовим елементом диктатури пролетаріату був союз робітничого класу і селянства, яке в переважній більшості було україномовним, то в інтересах свого зміцнення влада давала можливість вільному розвитку української культури. До того ж українська інтелігенція традиційно мала тісний генетичний і духовний зв'язок із селянством, значний вплив на нього. Від її ставлення до нової влади багато в чому (хоча б на початку 20-х років) залежала стабільність в Україні. Політичну поразку в громадянській війні вона намагалася компенсувати широкою культурницькою діяльністю, і офіційне проголошення політики українізації мало сприяти її залученню до нового будівництва під контролем "пролетарської держави".

Не слід забувати і про наявність у керівництві КП(б)У певних нечисленних, але досить впливових сил, які вимагали національного

самовизначення соціалістичної України і щиро прагнули культурного відродження нації. Щоправда більшість з них були вихідцями з небільшовицьких партій (О. Шумський, Г. Гринько, В. Еллан-Блакитний та ін.), але саме вони були здатні допомогти більшовикам вирішити національні проблеми. Додамо до цього досить помірковані на той час загальні настанови В. Леніна у сфері національної політики. Отже, весь комплекс факторів - історичних, соціальних, політичних і культурних - зумовив проведення політики українізації. Це, за аналогією з НЕПом, можна охарактеризувати як "нову культурну політику", що мала сприяти, паралельно з економічним, культурному відродженню країни.

Перемога у кривавій громадянській війні дала змогу радянській владі перейти до відтворення порушених господарських та громадянських структур, до розбудови культурної сфери. Розв'язання теоретичних і практичних проблем розвитку культури ускладнювалося цілою низкою історичних обставин. На той час набули поширення концепції особливої, відрубної пролетарської культури. Угруповання, що виступали під прапором Пролеткульту1, відкидали принципи спадкоємності в культурі. Вони вважали, що культура експлуататорських класів з її цінностями за своєю природою глибоко ворожа робітникам і селянам - переможцям революції. На їхню думку, навіть фольклор слід було відкинути як культуру рабів, невільницьку за своєю сутністю. Хибні теоретичні настанови всеросійського Пролеткульту український Пролеткульт доповнив концепцією "двох конкуруючих інтелігенцій: петлюрівської і русотяпської", які, мовляв, уособлюють головну небезпеку в культурі. Прикриваючись гучною фразою, пролеткультівці практично усувалися від вирішення назрілих національно-культурних проблем. Але така культурна політика не могла домінувати.

Ще в 1919 р. у тезах ЦК РКП(б) "Про Радянську владу на Україні", підготовлених В. Леніним, зазначалося: "Зважаючи на те, що українська культура (мова, школа і т. ін.) протягом віків придушувалася царатом, експлуататорськими класами Росії, ЦК РКП(б) ставить за обов'язок усім членам партії всіма засобами сприяти усуненню всіх перешкод до вільного розвитку української мови і культури". У резолюції рекомендувалося толерантне ставлення до виявів націоналізму з боку "відсталої частини трудящих", пропонувалося усім членам партії на практиці запроваджувати право трудящих мас учитися і розмовляти у радянських установах рідною мовою, протистоячи спробам витіснити українську мову на другий план тощо. Але ця резолюція як внаслідок русифікації КП(б)У, так і обставин громадянської війни залишилась невиконаною.

У 1921 р., виступаючи на X з'їзді РКП(б), В. Затонський зазначив: "Революція пробудила культурний рух, розбудила широкий національний рух, а ми не зуміли спрямувати у наше русло цей національний рух, ми проґавили його, і він пішов цілком шляхом, яким повела його місцева дрібнобуржуазна інтелігенція і куркульство. Це треба прямо сказати. Це була наша величезна помилка!". Звичайно, більшовики і не могли "очолити" національний рух, бо воювали з ним. Національно-культурне відродження вони теж не могли "очолити" за браком культурних кадрів взагалі і національних зокрема. Залишалося "спрямувати у наше русло цей рух". Це і було однією зі стратегічних цілей офіційної політики українізації, перші кроки якої спостерігаємо у роки громадянської війни. 9 березня 1919 р. Тимчасовий робітничо-селянський уряд України прийняв постанову "Про обов'язкове студіювання у школах місцевої мови, а також історії та географії України", яку не було виконано у зв'язку з об'єктивними умовами. Майже через рік (21 лютого 1920 р.) ВУЦВК ухвалив постанову "Про вживання в усіх установах української мови нарівні з великоруською", яка теж не була реалізована на практиці. Нарешті, у серпні 1921 р. було прийнято декрет РНК УСРР "Про запровадження української мови у школах та радянських установах", що з великими труднощами втілювався у життя.

Отже, у цей час відчувається усвідомлення важливості вирішення національного питання, завдань національного культуротворення на нових засадах. Однак паралельно формується теорія боротьби двох культур - української і російської - за нейтралітету партійно-державних органів (секретар ЦК КП(б)У Д. Лебідь). Російська культура розглядалася Д. Лебедем як міська, пролетарська, передова, а українська - як віджила, селянська, тому вона мала остаточно поступитися місцем російській. У жовтні 1922 р. пленум ЦК КП(б)У під керівництвом Д. Лебедя ухвалив директиву з національного питання, в якій повторювалися постанови конференції РКП(б) 1919 р. щодо української культури і мови. Вона стала проголошенням офіційного курсу на розвиток двомовності в республіці та вільний розвиток української мови і культури, але вільний в розумінні класовому. Директива була просякнута відверто агресивним ставленням до української національної інтелігенцій. "Зазнавши поразки в громадянській війні, - зазначалося в ній, - українська контрреволюція поступово захоплює в свої руки усі інші види української школи. Ті ж самі елементи, особливо учителі, очолюють рух так званої української автокефальної церкви, де під виглядом боротьби з російською православною церквою утворюється друга націоналістична цитадель. Паралельно з цим множаться дрібнобуржуазні націоналістичні куркульські "Просвіти" - установи національного цькування. Четверта цитадель, в якій організується українська дрібнобуржуазна стихія, - це всі види кооперації. З усіх цих зайнятих позицій українська контрреволюція веде підкоп під диктатуру пролетаріату і селянства, під Комуністичну партію".

"Налівукраїнізація", і без того досить обмежена, нейтралізувалася негативним ставленням до національної інтелігенції, яка характеризувалася як "українська контрреволюція". Погляди Д. Лебедя здобули підтримку серед частини партійного апарату і рядових членів партії, яка усвідомлювала потребу в українізації не тільки партії, а й усієї структури влади. Але його противники розуміли, що в республіці, де 80 % населення - українці, влада мусить розмовляти українською мовою. На VII конференції КП(б)У (1923) стосовно "двох культур" виступив X. Раковський, який зауважив, що влада не може бути нейтральною до української культури, а має опановувати її і допомагати розвиватися. Проти "теорії Лебедя" висловились М. Скрипник, В. Затонський та ін. Погляди Д. Лебедя не стали ідейними настановами і офіційною політикою, але вони, без сумніву, відображали переконання значної частини русифікованого партійного і державного апарату (в останньому, зокрема, в 1924 р. 95 % працівників були або росіянами або русифікованими).

Надрукована у 1920 р. стаття М. Скрипника "Донбас і Україна". де автор полемізував з Д. Лебедем, поклала початок широкомасштабному здійсненню українізації. Автор доводив, що російський та зросійщений пролетаріат України може побудувати нове життя, лише привернувши в соціальному плані на свій бік решту українського народу (насамперед селянство), і зробити це він зможе тільки тоді, як стане на бік селянства у національному плані. З метою практичного втілення в життя українізації місцевих органів влади, державного і господарського апарату, розвитку національної преси та мистецтва в республіці було створено спеціальну комісію на чолі із секретарем ЦК КП(б)У В. Затонським.

Дискусії тривали, а все йшло своїм шляхом. Українська інтелігенція розвивала (як могла) національну культуру. З'являлися наукові видання українською мовою, попри перешкоди діяли "Просвіти", в школах викладалася українська мова. Неофіційна українізація розпочалася значно раніше, ніж офіційна. Рішучий крок до здійснення політики українізації було зроблено на XII з'їзді РКП(б)

(1923), після якого вона стала офіційно проголошеним курсом, обов'язковим для усіх членів партії. У червні 1923 р. Раднарком УСРР ухвалив постанову "Про заходи в справі українізації шкільно-виховуючих та культурно-освітніх установ", а у вересні того самого року видано декрет ВУЦВК та РНК УСРР "Про заходи забезпечення рівноправності мов і про допомогу розвиткові української мови". Передбачалися остаточне переведення шкіл, дитячих будинків тощо на українську мову (крім установ національних меншин) протягом двох років і поступова українізація всіх установ професійної освіти. Українська мова і українознавство пропонувалися для неукраїнських шкіл як обов'язкові дисципліни. Українізовувалися і деякі військові навчальні заклади. Цей факт загалом був із задоволенням сприйнятий українською інтелігенцією, прагнення якої на культурній ниві збігалися з офіційною політикою.

У партійно-державній діяльності виявилися два важливих аспекти українізації: по-перше, підготовка, виховання і висування українських національних кадрів, урахування національного складу республіки за формування кадрового корпусу, організація навчальних закладів українською мовою викладання, закладів культури, національної преси, книговидавництва, сприяння українському мистецтву. По-друге, важливим напрямом вважалося створення умов для вільного культурного та духовного розвитку національних меншин. Як зазначав один з провідних ідеологів українізації, нарком освіти О. Шумський, у поняття українізації вкладається вивчення української мови і культури, а не перетворення будь-кого в українську національність.

Реакція інтелігенції і службовців на заходи щодо українізації була неоднозначною. Національна українська інтелігенція схвально сприйняла офіційний курс. На одному із засідань політбюро ЦК КП(б)У говорилося, що значна частина інтелігенції відгукнулася на заклик працювати на справу українізації безкоштовно. В Академії наук розпочалася робота над словником української мови, згодом було утворено Інститут української наукової мови з метою розробки термінології у різних галузях науки; вчителі і науковці викладали на курсах українізації тощо. У1923 р. в Україну з еміграції повернулася частина інтелігенції на чолі з М. Гру шевським, яка теж долучилася до процесу національно-культурного відродження. Багато хто, особливо із службовців державного апарату, поставився до нової політики або негативно, або байдуже, вважаючи її штучним заходом. Практично не сприймали ідею українізації інженерно-технічні працівники, серед яких більшість становили росіяни, до того ж вони працювали в робітничому середовищі, майже цілком російському або русифікованому. Професорсько-викладацький склад ВНЗ (усі вони до революції були російськомовними) також негативно ставився до українізації. Цьому сприяв і національний склад студентства. Так, у 12 педагогічних ВНЗ студенти-українці становили 49,1 % складу, у сільськогосподарських - 57,6 % (тут, до речі, українізація була успішною), в усіх інших - 29,5 %. Це могло створити труднощі з розвитком української культури на майбутнє, бо в процесі навчання студентство русифікувалося. Національний професорсько-викладацький склад теж був здебільшого неукраїнський. У Харківському інституті народної освіти, зокрема викладачі-українці становили лише 17 %, в Одесі - 16, у Катеринославі - 17 %.

Політика українізації давала певні позитивні наслідки. На 1927 р. українською мовою уже володіло 60 % робітників України, на початку 30-х років українськими були майже 90 % шкіл, переважна більшість театрів. Водночас у 1924-1925 pp. у республіці функціонували 566 шкіл з німецькою мовою викладання, 342 - єврейською, 294 - молдавською, 255 - польською, а також болгарською, татарською та іншими мовами. Були національна преса, книговидавництво. Тільки в Києві протягом 20-х років було відкрито інститути єврейської та польської культури, Польський педагогічний інститут, технікум. На середину 20-х років українці в педагогічних ВНЗ становили більше половини всіх студентів. У медичних ВНЗ, де традиційно більшість студентів була єврейської національності, частка українців зросла з 22,1 % у 1923 р. до 31,3 % у 1925 р. Те саме відбувалося і в інших ВНЗ. У перспективі це мало спричинити (і спричинювало) зміни у національному складі інтелігенції республіки.

Такі зміни відбувалися і безпосередньо у 20-ті роки. Серед наукових працівників республіки, наприклад, частка українців збільшилася з 28,1 % в 1924 р. до 45,9 % в 1929 р. (росіян зменшилася з 49,8 до 29,4 %, євреїв збільшилася з 15,2 до 20,7 %). Подібні зміни спостерігаємо навіть серед найбільш русифікованої частини інтелігенції - інженерно-технічної. Тут частка українців зросла з 14,3 % в 1926 р. до 40 % у 1930 р. і продовжувала зростати.

Але з великими труднощами проводилася українізація державних установ. "Помітне ненормальне явище, - доповідала Чернігівська губернська Робітничо-селянська інспекція (РСІ), - в цілій низці установ, де значна частина службовців, що скінчили курси української мови й можуть вести самостійно діловодство українською мовою, веде його російською мовою, - це пояснюється несерйозним ставленням керівних установ до справи українізації держапарату". Всюди спостерігався опір українізації з боку спеціалістів, що служили в державних установах, їхнє небажання відвідувати курси української мови. Такі самі настрої панували в апараті ЦК КП(б)У, в нижчих ланках партапарату.

Опитування службовців апарату центральних установ засвідчило, що темп їхньої українізації не відповідає запланованому. Діловодство тут було українізовано від 1 % у Наркоматі охорони здоров'я до 80 % - у Нарком'юсті (Народний комісаріат юстиції). У всіх звітах державних установ зазначалися причини повільних темпів українізації: відсутність відповідної термінології українською мовою, короткий строк, відведений на українізацію, а також "значний відсоток фахівців, що не вважають за обов'язок вчити українську мову". Деякі з перешкод поступово відпадали - співробітники ВУАН розробляли наукову і ділову термінологію, продовжувалися строки українізації, кількість видань спеціальної україномовної літератури зростала. Залишалася основна і найскладніша перешкода - небажання службовців, фахівців, викладачів тощо вивчати українську мову і здійснювати українізацію. Вона сприймалася як кампанія, тимчасовий захід, маневр. Таке ставлення побутувало і в партійному керівництві.

На початок 1925 р. центральний державний апарат було українізовано в середньому на 47 %. Програму українізації в цій галузі не було виконано. Офіційна адміністративно-апаратна українізація прискорилася з приїздом в Україну Л. Кагановича, "обраного" на посаду Генерального секретаря ЦК КП(б)У, а точніше, призначеного Й. Сталіним. Людина енергійна і жорстка, схильна до адміністрування, Л. Каганович зумів швидко перевести українізацію на рейки адміністративного тиску. При Раднаркомі УСРР створено Центральну всеукраїнську комісію з українізації (голова - В. Чубар, члени: М. Скрипник, О. Шумський, В. Пайко, Д. Лебідь, І. Булат та ін.), на місцях - відповідні губернські та округові комісії.

У липні 1925 р. Раднарком УСРР прийняв постанову "Про практичні заходи по українізації радянського апарату". Згідно з нею здійснювалися облік службовців та їх атестація на знання української мови. їх поділяли на три категорії: ті, що знали мову добре; з посередніми знаннями; ті, що не знали взагалі. Залежно від категорії працівники зобов'язувалися відвідувати курси української мови (від трьох до п'яти місяців). Працівники, які саботували українізацію, звільнялися з роботи. Уся робота була поставлена під жорсткий контроль. Відповідні заходи здійснювалися в інших установах - культурних, освітніх та ін. Для централізованого апарату такий стиль був досить продуктивним. Про це свідчать цифри: у 1927 р. порівняно з 1926 р. у центральних державних установах і наркоматах відсоток службовців першої категорії (добре знання української мови) зріс з 13,9 до 39,8 %, тобто майже втричі, другої категорії знизився з 50,0 до 31,7 %, третьої - з 35,4 до 11,9 %.

Утім, такі заходи викликали опір серед кваліфікованої інтелігенції. Вивчаючи стан українізації ВНЗ на початку 1925 p., комісія Наркомату РСІ УСРР зазначила, що професори ставляться до потреби у вивченні української мови вельми негативно. "Немає, - зазначалося у висновках комісії, - українських учених зі старої професійної школи. Система ж підготовки наукових сил не гарантує нам зміни та поліпшення становища". Труднощі були пов'язані не тільки зі складом студентів та професури (коли було треба, держава успішно його регулювала), а й з відсутністю наукової української термінології з багатьох предметів, відповідної літератури, підручників тощо. У 1926 р. з відкритою заявою щодо методів і шляхів українізації ВНЗ виступив відомий математик С. Бернштейн, який протестував проти форсування українізації ВНЗ без відповідного матеріального забезпечення, адміністрування тощо, застерігав, що поспішливість і надмірне адміністрування у цій справі згодом спричинять загальне зниження рівня ВНЗ. Математик заявив, що краще піде з роботи, ніж буде українізуватися таким шляхом. З такою самою заявою виступив академік ВУАН Л. Писаржевський.

Українізація, запропонована офіційними владними структурами, була придатна для апарату управління. Безпосереднього впливу на загальне національно-культурне відродження України вона не мала, але давала свободу дій тим партійцям, які були зацікавлені в піднесенні національної культури (О. Шумський, М. Скрипник, Ю. Озерський та ін.), а також інтелігенції, яка і без офіційної політики працювала на ниві української культури. Українізація, що відбувалася під контролем партійних структур, ставала частиною загального процесу розвитку української культури.

Явища, які не піддавалися контролю держави і партії або протягом національно-культурного відродження виходили з-під контролю, ставали об'єктами репресивної політики, що спрямовувалася не лише проти старої інтелігенції, над якою майорів жупел націоналізму, а й проти її нової генерації. На засіданні політбюро ЦК КП(б)У 12 травня 1926 p., під час розпалу апаратної українізації, характеризувалися явища, які відбувалися паралельно з офіційною українізацією: "Вся ця Академія наук, вся ідеологія публіки, що гуртується навколо Академії наук, яка в літературі називає себе неокласиками, є, по суті, ідеологія прийдешньої української буржуазії... Українська інтелігенція підіймає голову занадто високо". Відзначивши, що слід зайнятися "ідеологією Хвильового", В. Затонський зазначив далі: "Треба подолати групи, які згуртовані в Києві навколо Академії наук, які виявляють для нас групу, безсумнівно, ідеологічно небезпечну". Звичайно, В. Затонський висловлював не особисту, а "колективну думку" частини членів політбюро. На той час вже почалася боротьба проти "ідеології Хвильового", розгорався конфлікт між О. Шумським та Л. Кагановичем щодо шляхів і темпів українізації, починалася, а точніше, тривала "подвійна бухгалтерія" (вираз М. Скрипника) з балансом "українського націоналізму" і "великодержавного шовінізму". Саме з метою можливості спекуляції на цьому "балансі", який постійно порушувався в бік боротьби з "українським націоналізмом", почалися спекуляції на українізації, в труднощах проведення українізації були звинувачені "шовіністично настроєні спеціалісти і службовці державного апарату", з одного боку, і "українські націоналістично-інтелігентські кола", з іншого.

"Тисячами ниток шовіністично настроєні робітники нашого апарату зв'язані із спеціалістами, що обслуговують союзні апарати, - зазначалося в тезах ЦК КП(б)У до червневого пленуму 1926 р. з підсумків українізації, - та досі скрізь і всюди конче потрібну для справи пролетарської революції централізацію силкуються використати для боротьби з економічним та культурним розвитком національних республік". Це "урівноважувалося" такими міркуваннями про український націоналізм: "Український шовінізм зростає також і в місті, за рахунок поки що нечисленної, але дедалі зростаючої української дрібної буржуазії та інтелігенції, вихідців із села, а також спеців і службовців, що українізують радянський апарат". Отже, вперше заявлено про українізацію як чинник зростання націоналізму і шовінізму. Це була одна із заявок на її "обмеження", зроблена під час її розгортання. Одночасно формувався жупел "націонал-ухильництва", який згодом прислужився ліквідації українізації як практичної політики.

Під час літературної дискусії 1925-1928 рр. з надр агітаційно-пропагандистського відділу ЦК КП(б)У, очолюваного А. Хвилею, з'явився так званий хвильовізм. Полемічні вислови і думки М. Хвильового щодо шляхів розвитку української літератури були зведені в систему і отримали назву "ідеології хвильовізму", що характеризувалася як прояв впливу української буржуазної культури на пролетарську. Літературна дискусія стала гострою суперечкою в середовищі української творчої інтелігенції про шляхи розвитку літератури і мистецтва в умовах НЕПу. Будучи виявом плюралізму поглядів, який ще допускався радянською владою у 20-х роках, дискусія відображала широкий спектр підходів до розуміння національної специфіки мистецтва, практики культурного будівництва в Україні, проблем українізації. Оскільки в її фокусі опинилося питання про те, якій орієнтації віддати перевагу - власній народній, російській або європейській традиції, вона не могла не перерости літературні межі і стала подією політичного значення.

Передісторія дискусії така. Створене в Харкові у 1922 р. під керівництвом С. Пилипенка одне з перших в Україні літературних об'єднань під назвою "Плуг" обстоювало орієнтацію на масовість і народну традицію в мистецтві. В об'єднаних ним гуртках працювали майже 200 письменників, які залучали до роботи в них сількорів, сільських учителів. Орієнтуючись на селян, група "Плуг" ставила своїм завданням дати доступну літературу і водночас, кажучи словами одного із "плужан", знизити рівень мистецтва, "повернути його на землю із свого п'єдесталу і зробити необхідним та зрозумілим усім людям". Через рік В. Еллан (Блакитний) організував "Гарт" - літературну групу, яка також прагнула до створення нової, пролетарської літератури в Україні. Проте "Гарт" дуже обережно ставився до ідеї "масовості" в літературі, побоюючись зниження рівня усіх видів мистецтва.

У 1924 р. у Києві виникла літературна організація "Ланка", в якій плідно працювали Б. Антоненко-Давидович, Г. Косинка, В. Під-могильний, Є. Плужник, Т. Осьмачка, Д. Фальківський та ін. Платформу цієї групи Б. Антоненко-Давидович сформулював так: "...література УСРР позбавлена халтури, просвітянщини і хохлацької макулатури". В утворенні літературно-мистецьких організацій зі своїми платформами нічого поганого не було, але багатьом літераторам розмаїття стилів і підходів здавалося тривожним. Д. Загул у доповіді "Криза сучасної української лірики" обстоював потребу у суворій уніфікації, регламентації у виборі ідей, художніх засобів. Так намітилася конфронтація, яка, за словами відомого літературознавця В. Брюховецького, "трагічно відіб'ється на розвитку української літератури в недалекому майбутньому".

Після смерті В. Еллана у 1925 р. "Гарт" розпався. Однак багато його членів, у тому числі драматург М. Куліш, поети П. Тичина, М. Бажан, прозаїки П. Панч і Ю. Яновський, створили нову літературну організацію - В АПЛІТЕ (Вільна академія пролетарської літератури), її очолив М. Хвильовий (Фітільов) - талановитий поет, новеліст і публіцист. Члени ВАПЛІТЕ різко критикували педагогічно-просвітницький напрям діяльності "Плуга", вважаючи, що така "масовість" лише підживлює український провінціалізм. Ставлячи питання про необхідність виходу української літератури на високий рівень літературної майстерності, його колеги закликали орієнтуватися не на Москву, а на цивілізовану Європу.

Дилеми "Європа чи Просвіта", "Європа чи Росія" опинилися в центрі суперечок, що стали по суті політичною дискусією про національну політику в Україні, початок якій поклали стаття Г. Яковенка "Про критику і критиків в літературі" і темпераментна відповідь на неї з боку М. Хвильового "Про "сатану в бочці", або Про графоманів, спекулянтів та інших просвітян". М. Хвильовий різко критикував "червоне просвітянство", стверджував, що неприпустимо ототожнювати сількора з письменником. Спроби керманича "Плуга" С. Пилипенка захистити творчі принципи своєї літературної організації виявилися малопереконливими. М. Хвильовий у процесі дискусії заявив про пріоритет української культури, доводив, що українській літературі слід рішуче звільнятися від залежності російської. Вважаючи, що запозичення канонів російської літератури привчає психіку українського літератора до рабського наслідування, М. Хвильовий пропагував орієнтацію на західноєвропейські стандарти. Ця позиція сформувалася в нього у заклики: "Геть від Москви!", "Даєш психологічну Європу!".

Пристрасний протест М. Хвильового проти "хуторянства" і провінціалізму, породженого віками пригнобленого становища української культури було витлумачено як намагання відірвати Україну від Росії. Почався другий етап "літературної дискусії", в який включилися партійні діячі. Після схвальних відгуків Д. Донцова на виступи М. Хвильового його почали звинувачувати у намаганні "підірвати добровільний союз націй". На червневому (1926 р.) пленумі ЦК В. Затонський говорив про те, що М. Хвильовий "сходиться з буржуазією, навіть з фашистами".

Під пресом несправедливих звинувачень ВАПЛІТЕ М. Хвильовий, М. Яловий та О. Досвітний виступили в пресі з визнанням своїх "ідейних помилок". Проте вміщення у п'ятому номері журналу першої частини роману М. Хвильового "Вальдшнепи" виявилося для організації фатальним. Під впливом далеких від літератури факторів дискусія дедалі більше перетворювалася на політичну, причому керівники КП(б)У виступали в ній за жорстку регламентацію і партійний контроль, створення єдиної, спільної для усіх письменницької організації. Тим, хто обстоював "свій власний розум", інкримінували "сповзання з класових позицій", "поетизацію селянської стихії", "відступ від партійності". Звинувачення, що посипалися на М. Хвильового за памфлет "Україна чи Малоросія?" і роман "Вальдшнепи", не обминули й інших "ваплітян" - О. Досвітнього, М. Куліша, О. Слісаренка, М. Йогансена. У таких умовах дискусія не могла не стати ареною зведення рахунків, шельмування інакодумців. Письменники не утрималися від амбітності, взаємних образ, звинувачень, а офіційні ідеологи надали дискусії виразного присмаку цькування усякого інакодумства. У практику літературної критики міцно входила система навішування ярликів, необґрунтованих звинувачень, наклепів і доносів. Тенденція до монополізації істини, вульгарна політизація проблем художньої творчості, помножені на намагання "знищити" ідейного противника, не тільки завели дискусію у глухий кут, а й спричинили багато трагедій і жертв. М. Хвильовий покінчив життя самогубством. Згодом майже всі письменницькі сили були поставлені під суворий партійний контроль, "хвильовізм" було розгромлено, ВАПЛІТЕ розпущено.

У постанові політбюро ЦК КП(б)У (липень 1927 р.) зазначалося: "Останнім часом буржуазні елементи в літературі виявляють себе не тільки в ідеологічній праці, розрахованій якраз на задоволення потреб української буржуазії, що зростає... Прояви цього виявляються і в літературі на Радянській Україні ("Убивство" Могилянського та ін.). Ці антипролетарські течії відбилися в роботі українських буржуазних літераторів типу "неокласиків", не зустрівши опору, їх навіть підтримали деякі попутники та ВАПЛІТЕ на чолі з Хвильовим та його групою". Одночасно в партії почалася боротьба з "націонал-ухильництвом", яке нібито очолював нарком освіти О. Шумський. У 1927 р. його було усунуто з посади наркома освіти (пізніше репресований), а в другій половині 1927 р. у КП(б)У спалахнула боротьба з "шумськізмом".

Отже, на тлі боротьби з націоналізмом і націонал-ухильництвом поступово усувалися сили, які вбачали в українізації шлях до національно-культурного відродження України. Тільки завдяки особистій позиції М. Скрипника та його тактичним здібностям політика українізації тривала і була перенесена саме у сферу освіти, науки і культури. Це дало можливість зробити процес відтворення національних кадрів інтелігенції неминучим, хоча в наступні роки, коли українізацію було згорнуто, почалася русифікація.

Українізація мала неоціненне значення для розвитку національної культури, оскільки завдяки їй вперше після століть колоніального та напівколоніального скніння українська культура отримала державну підтримку, можливість виходити на вищій рівень не лише завдяки подвижницьким пориванням іноді більшого, іноді меншого прошарку інтелігенції, а й загальнонародним зусиллям. Одночасно процес українізації мав відбиток притаманної пореволюційній епосі політизації та ідеологізації культурної сфери, применшення значення самостійності, автономії духовного життя. Широкомасштабне втручання партійного керівництва та державних органів у процеси культурного розвитку зумовлювало підкорення культурної творчості короткочасним, політичним гаслам, приниження суспільної ролі інтелігенції. Авторитарність тверджень, вульгарна соціологізація естетичних оцінок об'єктивно заперечували елементарні митецькі свободи. Всі негативні явища особливо посилилися після літературної (фактично політичної) дискусії 1925-1928 рр., яку було використано як засіб боротьби проти творчої інтелігенції. Після обрання на посаду Першого секретаря ЦК КП(б)У Л. Кагановича політику українізації штучно активізували, але реальні українізацій" процеси почали згортати.

Але було б неправильним зводити весь культурний процес 20-х років до негативних явищ. Слід підкреслити, що в цей час в Україні досить послідовно йшла боротьба за підвищення загального культурного рівня трудящих, надання народові реальних можливостей прилучатися до багатств культури. Зроблено спробу здійснення культурної революції, яка вважалася докорінною перебудовою цілої системи духовного життя суспільства, залученням трудящих до активного культуротворення.

Важливим фактором поступової демократизації культури стала ліквідація неписьменності (лікнеп). Протягом 1921-1923 рр. у республіці було навчено грамоти майже 1 млн осіб. На грудень 1925 р. в УСРР було більше 13 тис. шкіл і пунктів лікнепу, де навчалося ще півмільйона неписьменних. Спеціальною постановою ВУЦВК і РНК УСРР (1929) оволодіння грамотою проголошувалося обов'язком громадянина перед державою. Вихід населення України з пітьми соціального гноблення давав можливість ширше розгортати культурне будівництво, чільне місце в якому належало загальноосвітній школі. УСРР здійснювала заходи з демократизації школи, відкривала доступ до всіх форм освіти робітникам та селянам, звільняла школу від церковного впливу. Втілювалася в життя ідея спільного навчання хлопців та дівчат. Вперше в історії України діти здобули можливість одержувати повну освіту рідною мовою. Наприкінці 20-х років розпочалася поступова інтеграція культурного життя в СРСР, зосередження керівних функцій в центрі. Утворилися загальнодержавні органи керівництва окремими галузями культури: Кінокомітет при РНК СРСР, Центральне архівне управління при ЦВК СРСР та ін. У 1927-1928 рр. Наркомос України перебудовано на зразок Наркомосу РСФРР, уніфіковуються структура та форми управління освітою. Але до кінця 20-х років Україна зберігала особливості організації шкільної справи.

Головним науковим осередком республіки залишалася Всеукраїнська академія наук (ВУАН), яка зберігаючи структуру, закладену під час свого заснування, об'єднувала майже 40 науково-дослідних закладів, у котрих працювали 37 дійсних членів ВУАН, 111 штатних та 275 позаштатних наукових співробітників. Академія наук працювала в Києві, на деякій відстані від політичної боротьби в столиці - Харкові, і це на недовгий час давало можливість зберегти традиційний академічний дух, продовжувати українознавчі студії, уникати політизації. До 1921 р. ВУАН очолював В. Вернадський, у 1922-1928 pp. - видатний природознавець В. Липський, а у 1928- 1930 pp. - академік Д. Заболотний.

20-ті роки характеризувалися пожвавленням національного релігійного життя. На його шляху, однак, постійно виникали дедалі міцніші політичні перешкоди. Передумовою діяльності релігійних організацій став декрет уряду радянської України "Про відокремлення церкви від держави та школи від церкви" (1919), в основу якого було покладено декрет Раднаркому Росії 1918 р. Держава офіційно надавала рівні можливості для діяльності різних релігійних напрямів. Користуючись цим, прихильники незалежності української православної церкви від російської на Всеукраїнському православному церковному соборі в Києві (жовтень 1921 р.) проголосили створення Української автокефальної (тобто самоврядної) православної церкви (УАПЦ).

Автокефалісти утворили власну церковну ієрархію, використавши неканонічний для традиційного православ'я спосіб висвячення єпископів (хіротонії): покладання віруючими рук на голови один одному, а зрештою на голову тому, кого висвячували. Це було зроблено тому, що російські православні єпископи не стали б висвячувати ієрархів нової церкви. Хіротонія відбулася в Софійському соборі 23 жовтня 1921 p., першим єпископом УАПЦ став колишній протоієрей Василь Липківський. Інших єпископів висвячував уже він, одержавши від собору повноваження. Порушення автокефалістами традиції архієрейського рукоположення зазнало різкої критики з боку служителів та віруючих інших церков насамперед Російської православної. Прихильників УАПЦ нерідко називали "самосвятами", а їхню ієрархію - "лжеієрархією". Самі автокефалісти, навпаки, вбачали у цьому способі хіротонії свою перевагу, розуміли його як "всенародну посвяту", демократичний акт передання віруючими "благодаті Духу Святого" своєму єпископові.

Найбільших успіхів УАПЦ домоглася на початку 20-х років. До середини десятиріччя на Україні було 1250-1300 автокефальних парафій. Районами найбільшого впливу церкви були Київщина, Поділля, Полтавщина та Волинь. Загальна чисельність віруючих цієї конфесії наближалася до 3 млн. Більшість віруючих приводило до УАПЦ бажання "слухати службу Божу та молитися на рідній мові".

Деяким віруючим також імпонувало те, що УАПЦ першою серед інших конфесій у радянській Україні визнала офіційне законодавство про культи, регулярно робила публічні заяви про лояльність до влади. На завоювання громадського визнання була спрямована автокефалістська пропаганда радянських свят. Не залишалися без уваги традиційні сфери - культурно-освітня робота, благодійництво.

Усередині 20-х років приріст кількості прихильників УАПЦ та її вплив почали зменшуватися. Це було пов'язано з масовою атеїстичною пропагандою, ідеологічним тиском з боку влади. Водночас правлячі кола боялись, що УАПЦ зможе стати чинником загальнонаціональної консолідації на антибільшовицьких засадах. Лідери УАПЦ були оголошені "петлюрівцями в расах". Прокотилася хвиля арештів ієрархів церкви, серед яких був і митрополит В. Липківський. Ці події стали початком кінця автокефальної церкви в УСРР.

Ще до початку радянської українізації з'явилися нові, оригінальні явища в літературі (неокласики, М. Хвильовий), театрі (Л. Курбас), мистецтві (М. Бойчук, Г. Нарбут та ін.). Українізація як офіційна політика багато в чому створила сприятливі умови для вільного розвитку цих явищ. Вона сприяла деяким зрушенням у складі творчої інтелігенції на користь корінної національності. В еволюції мистецтва змагалися й суперечливо поєднувалися традиції дожовтневої пори та досвід свіжих культурних сил, покликаних до життя революційними зрушеннями. Про бурхливі процеси мистецької еволюції свідчило утворення різноманітних творчих угруповань (гуртків, студій, об'єднань), боротьба між ними, пошуки митцями власного місця в художньому процесі.

Історичні обставини пожовтневої України склалися так, що молодим письменникам, здебільшого учасникам революції та громадянської війни, довелося закладати підвалини нової української літератури. Багатьох майстрів пера не стало ще до 1917 р., деякі емігрували (В. Винниченко, О. Олесь, В. Самійленко та ін.). Ще писали С. Васильченко, Г. Хоткевич, Дніпрова Чайка, але їхня творчість уже не визначала духовного клімату епохи. Тож молоді літератори - запальні першопроходці та максималісти - намагалися створити мистецтво, співзвучне пролетарській революції. Часто вони переоцінювали власне значення, протиставляючи свій доробок світовій класиці. Один з ідеологів "нового" мистецтва С. Пилипенко зазначав: "Венера Мілоська в сучасний момент значить у культурному розвиткові... менше, ніж казна-які з художнього боку бюсти тов. Леніна".

У строкатому калейдоскопі літературних угруповань ("Гарт", "Плуг", "Молодняк", "Авангард", "Аспанфут", "Нова Генерація" та ін.) з галасливими, часом "надреволюційними" деклараціями важко було зорієнтуватися навіть досвідченим митцям, а творчому молоднякові "від плуга та верстата" - й поготів. Але в цій полярності вловлювалися точки дотику художніх прагнень: заперечення провінційності, хуторянства, пошук шляхів піднесення мистецтва, розуміння конечності його виходу на світовий рівень.

У літературі 20-х років сформувалася яскрава революційно-романтична течія, представниками якої були П. Тичина, В. Блакитний (Еллан), В. Чумак, В. Сосюра. У 1921 р. у Києві утворилося об'єднання неокласиків (М. Зеров, М. Драй-Хмара, М. Рильський, П. Филипович), які прагнули засвоїти досвід світового письменства, тяжіли до гармонійності й прозорості поетичної форми. Інші творчі засади обстоювали представники авангардових течій - українські імажиністи, футуристи та ін. Значний внесок у розвиток письменства доби національно-культурного відродження зробили памфлети М. Хвильового, новели Г. Косинки, сатира й гумор О. Вишні, драматургія і проза М. Куліша, М. Ірчана, А. Головка, І. Микитенка, Ю. Яновського тощо.

Значну роль у розбудові української культури відігравало театральне мистецтво. У новому українському театрі продовжували працювати корифеї сцени П. Саксаганський і М. Старицький. їм на зміну йшла плеяда майстрів середнього та молодшого поколінь - О. Сердюк, Н. Ужвій, А. Бучма та ін., оперні співаки М. Литвиненко-Вольгемут, Г. Паторжинський, О. Петрусенко. Найвидатнішим діячем, справжнім реформатором театру був Олександр (Лесь) Курбас, який у 1922 р. заснував у Києві унікальний колектив "Березіль" (з 1926 р. у Харкові) - експериментальний театр, метою якого було формування засад нового сценічного мистецтва. Л. Курбас полемізував як з прихильниками дореволюційних "малоросійських" смаків, так і з ультрареволюційними експериментаторами, що руйнували театр як такий. Через свою непокірливість Л. Курбас, як і М. Хвильовий, як і його друг і співавтор, драматург М. Куліш, були приречені на загибель - спочатку політичну, а згодом і фізичну. Представником принципово іншого підходу до театрального жанру був один із засновників і незмінний керівник Київського драматичного театру ім. І. Франка Гнат Юра.

Добу бурхливого розвитку переживала у 20-ті роки також українська музика. У 1922 р. виникло перше на Україні музично-творче об'єднання - Товариство ім. М. Леонтовича, до якого входили композитори М. Вериківський, Г. Верьовка, Л. Ревуцький, фольклористи П. Демуцький, К. Квітка, музикознавець М. Грінченко. У 1923 р. у Харкові було відкрито перший Державний симфонічний оркестр, а в 1925 р. - Державний оперний театр. У цей час з'являються яскраві симфонічні твори: поема-кантата "Хустина" Л. Ревуцького на слова Т. Шевченка, ораторія "Дума про дівку-бранку Марусю Богуславку" М. Вериківського, Перша симфонія Б. Лятошинського. Масовою стає концертна діяльність, у якій беруть участь як професійні, так і самодіяльні колективи.

Серед художніх угруповань в образотворчому мистецтві вирізнялися Товариство художників ім. К. Костанді в Одесі, Асоціація революційного мистецтва (АРМУ), Асоціація художників Червоної України (АХЧУ). До останньої входили І. Їжакевич, К. Трохименко, Ф. Кричевський та ін. Плідно працювали в цей час М. Бойчук та його школа, М. Самокиш, О. Петрицький. Традиції книжкової графіки, які заклав творець оригінального художнього стилю 20-х років Г. Нарбут, яскраво продовжували його послідовники Л. Лозівський, М. Кирнарський, А. Середа та ін.

Так у 20-ті роки завдяки політиці українізації, поштовх якій дала ще національно-визвольна боротьба попереднього часу, культура в УСРР зробила важливий крок на шляху подолання провінційності та комплексу "малоросійства", органічно включалася у світовий художній процес, формувала значні художні цінності. Але нова культура, яка спиралася на комуністичні ідеали, утверджувала себе як єдино можлива, заперечувала інші духовні цінності, і це зумовлювало трагічні явища у культурному житті.

Україна на початку 20-х років після Першої світової та громадянської воєн перебувала у надто важкому становищі. На початку 1921 р. продукція важкої індустрії зменшилась порівняно з 1913 р. у вісім разів і становила лише 12 % довоєнного рівня, видобуток вугілля - 22, посівна площа скоротилася на 20 %. До того ж посуха, яка охопила значну частину України, погіршила становище. Врожай пшениці досяг лише 25 % довоєнного. У республіці почалися голод, епідемії, загальне зубожіння. Труднощі економічні доповнювалися гострою політичною боротьбою різних угруповань інтелігенції та прошарків населення.

У найнезахищенішому стані опинилась інтелігенція. Вчителі кілька місяців не отримували заробітної плати. Навіть академіки, як свідчив віце-президент Всеукраїнської академії наук (ВУАН) А. Кримський, "по десять місяців не отримували зарплати".

У деяких губерніях Півдня України в 1921-1922 рр. нараховувалися тисячі вчителів, які голодували. В одній тільки Запорізькій губернії голодомор охопив приблизно 1000 вчителів, а в п'яти південних губерніях - до 4000. Вчительство вимирало цілими сім'ями. В Очакові, наприклад, під час голодомору померло 7 вчителів, у Бориславській волості з 22 учителів померло 8. Узимку 1921-1922 рр. по Катеринославській губернії було зареєстровано 20 голодних смертей вчителів, у Мелітопольському повіті - 12, Гуляй-Польському - 7 тощо.

Багато шкіл після громадянської війни залишилися зруйнованими. Вони були без скла, палива, освітлення. У таких умовах учительство різко дискваліфіковувалося та скорочувалося: частина вимерла, частина поповнювала лави священнослужителів або селянства. Медична інтелігенція також опинилася у важкому становищі, бо смертність серед медперсоналу підвищилася втроє, вчетверо, що було пов'язано з епідеміями, які виникали під час голодомору.

У важких умовах головна маса інтелігенції була вимушена насамперед займатися пошуком шматка хліба і менш за все цікавилася мітинговою політикою і, звичайно, у виникненні голодомору звинувачувала владу, вимагаючи від неї допомоги. Так, на початку 1922 р. викладачі Одеської державної медичної академії надіслали урядові УСРР доповідну записку, в якій писали, що доведені життям до повного зубожіння, "голоду, холоду і повної відсутності одягу та білизни, викладачі Одеської медичної академії протестують проти такого відношення влади до вищої школи та її працівників".

Слід зауважити, що інтелігенція Одеської губернії особливо постраждала під час голодомору. Своєрідним свідченням цього є матеріали статей про трагедію російської інтелігенції, що були надруковані у варшавських газетах. Вони складалися з листів професорів ВНЗ. Так, у минулому професор міжнародного права Одеського університету, член Російської академії наук Петро Казанський, дякуючи закордонним організаціям за допомогу голодуючій інтелігенції України, писав, що у нього на утриманні було п'ятеро дітей віком від 5 до 13 років, хвора на туберкульоз дружина, а квартиру чотири рази грабували бандити. "Внаслідок голодування, - писав він, - ми вже не спроможні більше працювати, як ми це робили раніше (ми виробляли іграшки та ковбасу для продажу на ринок), а професорський оклад мізерний і не дозволяє навіть думати про можливість існування".

Професор технологічного інституту Одеси А. Богін у листі повідомляв про голодну смерть дружини, голодування двох хворих дітей. Він та його діти перехворіли на тиф. Подібне було і в листі професора Одеського сільськогосподарського інституту інженера І. Картанця. "Ось вже два роки, - писав він, - ми дивимося на себе, як на викинутих із культурного світу; зайняті безперервним тяжким трудом для підтримання сім'ї з 7 чоловік, серед котрих я - єдиний працівник, живучи постійно в злиднях і бачачи перед собою голодну смерть. Вже два роки, як мої діти (від 8 до 14 років) не могли тримати книжку в руках, тому що вони повинні були працювати і вести торгівлю, щоб заробити на життя. Я сам працюю в 4-х закладах і минулий місяць заробив 50 мільйонів карбованців, тобто в 25 разів менше довоєнного часу, внаслідок чого ми вживаємо останні два роки саму грубу їжу і зовсім без хліба, молока, овочів та фруктів. Усі речі, які мали цінність, одяг та білизну продали або вони подерлися. Ми залишились тільки в тому одязі, який кожний з нас носить, я продав своє останнє пальто. Декілька місяців тому я хворів на тиф, і через грубу їжу хвороба повторилась. Тепер захворіла на тиф і дружина".

Звичайно, закордонні посилки, організовані обіди були маленькою надією в морі смут, політичних пристрастей та голодомору. Ця допомога посилила негативне ставлення інтелігенції до радянської влади. Між іншим за кордоном розгорнулася кампанія з організації допомоги голодуючій інтелігенції. Так, "Товариство російських лікарів" у Берліні, організація на чолі з М. Гру шевським у Відні та інші взяли активну участь у допомозі голодуючим України. У червні 1922 р., наприклад, робочі та селяни української національності із Вінніпега через закордонне бюро Комітету допомоги голодуючим України в Празі вислали 500 американських доларів, зібраних спеціально для вчених України.

Про надзвичайно жалюгідне становище інтелігенції України під час голоду свідчать і численні листи інтелігенції в Наркомос України та Всеукраїнський комітет сприяння вченим (ВУКСУ). Так, відомий професор із Харкова В. Бузескул 15 січня 1922 р. звернувся до ВУКСУ за допомогою, посилаючись на хворобу, недоїдання, читання лекцій в холодних приміщеннях. Ректор Катеринославського фармацевтичного інституту, професор Ю. Несмєлов також у 1922 р. писав про голодування двох дітей, матері, сестри. Він з листопада 1921 по листопад 1922 р. не отримував заробітної плати взагалі. У архівах є багато документів, які містять тисячі листів з проханням врятувати від голоду, холоду, зубожіння і безправ'я.

Матеріальні труднощі зумовили переведення закладів культури та освіти на місцевий бюджет, який ледь жеврів. Це спричинило у 1922 р. скорочення мережі освітніх закладів на 40 %. Голод, відсутність коштів внаслідок воєн, занепад інтелігенції призвели до кризового стану культури та освіти в Україні. За даними Наркомосу України, заклади освіти і культури в 1920-1922 рр. існували без будь-якого певного бюджету. "Народна освіта, охорона здоров'я, соціальне забезпечення і т. ін., - з сумом констатував нарком охорони здоров'я України М. Гуревич у жовтні 1921 р., - переживають зараз важку кризу. Ніколи за всі роки революції культурне будівництво не знаходилось у такому важкому матеріальному стані, як зараз".

До 1921 р. в Україні так і не було поставлено питання про розвиток національної культури, освіти, національної самосвідомості. З іншого боку, початок НЕПу не зумовив поліпшення становища ні інтелігенції, ні культури, ні освіти. У таких умовах головна маса інтелігенції не поспішала виступати з гарячим визнанням нової влади, нових порядків, а частина її висловлювала відверто або таємно своє обурення і незадоволення владою в республіці. Про це свідчать політичні організації, які були у 1921-1922 рр. легальними або підпільними в Україні, - "Національний центр" у Харкові, організація В. Голубовича і "Козацька рада Правобережної України", "Київський обласний центр", "Братерство української державності" в Києві, "Волинська повстанська армія" та ін. Ці організації об'єднували різні кола інтелігенції, які були незадоволені жахливим становищем культури та особистим становищем. Не буде перебільшенням стверджувати, що кризовим станом незадоволена була вся інтелігенція, але до активної дії вдавалася лише організованіша її частина. Навіть інженерно-технічна інтелігенція України, перед якою відкривалося начебто особливо привабливе поле діяльності у зв'язку з оголошеною перебудовою промисловості, висловлювала менш відверто і більш таємно своє незадоволення і незгоду з новою владою. Так, навколо "Південноросійського дніпровського заводу" об'єдналась науково-технічна інтелігенція, що була незадоволена становищем у республіці.

Своєрідно відображався голодомор та перехід до НЕПу і на багатьох школах і ВНЗ, він збігся з початком другого етапу пролетаризації та радянізації вищої школи і шкільного будівництва. Страйки професорів та шкільних учителів були тоді звичайним явищем.

Слід зауважити, що перехід до НЕПу значна частина інтелігенції сприйняла як реставрацію капіталістичних відносин і тому підтримувала цю політику, яка знову-таки втілилась як у переході частини інтелігенції до ділового співробітництва з радянською владою, так і в посиленні боротьби за повернення старих порядків капіталістичного устрою. Якщо з економічного погляду НЕП обіцяла поліпшення злиденного становища інтелігенції, перехід до мирного повоєнного будівництва, і це сприймалося нею позитивно, то політична ситуація взаємодії з радянською владою була досить гострою і строкатою. Політичні настрої інтелігенції під час голодомору, переходу до НЕПу та початку періоду мирної відбудови господарства були багатобарвними: характеризувалися переважно соціальним походженням, суспільним та матеріальним становищем в минулому і на той час. І все таки за всієї умовності та різноманітності серед політичних настроїв різних груп інтелігенції того часу можна виокремити три головних.

По-перше, група інтелігенції, переважно з учительства, яка була пов'язана з селянськими масами повсякденною буденною працею, не покидала школи навіть у найжорстокіші часи випробувань і була найбільш збіднілою. Вона у міру зміцнення радянської влади та поліпшення матеріального становища, зменшення впливу національних угруповань все більше схилялась до ділового співробітництва з новою владою. Проте ця найбільш численна група інтелігенції не була однорідною. її міські верстви ще довго чинитимуть опір радянській владі, вимагаючи вирішення національного питання, особливо в галузі освіти.

По-друге, частина здебільшого найпривілейованішої в минулому і вороже настроєної до радянської влади інтелігенції тлумачила НЕП як еволюцію з поступовим поверненням капіталістичного ладу або як хитру тактику більшовиків на шляху обдурення широких мас населення та інтелігенції. Вона вважала за потрібне активізувати боротьбу за свої ідеали. У виборі форм і методів одностайності не було. Дехто вважав потрібним прискорити реставрацію капіталізму через співробітництво з радянською владою, інші проголошували єдиним правильним шляхом активну протидію новій владі, диктатурі пролетаріату. Чисельність цих груп зменшувалась у міру успішного оголошення і перших кроків українізації культурного життя в республіці, а також провалу надій на спалах внутрішньої та зовнішньої контрреволюції.

Нарешті, третя група інтелігенції не поспішала з визначенням ставлення до політичних ідей та НЕПу. Вона зайняла очікувальну, нейтральну політичну позицію, була найчисленнішою і нетривкою в політичному визначенні: кожний раз зі зміною обставин вирізняла частину своїх прихильників у дві раніше визначені групи інтелігенції, їх коливання залежали від багатьох чинників, особливо економічного, політичного, зовнішнього і внутрішнього становища радянської влади, міжнародних обставин загалом.

Отже, голод, перехід до НЕПу, початок повоєнної відбудови в Україні стали своєрідним прискорювачем політичної диференціації інтелігенції. Зрозуміло, що соціальна багатобарвність інтелігенції давала строкату суміш політичних настроїв різних її груп і не обмежувалася трьома визначеними.

Про викладене вище свідчать численні та різноманітні матеріали тих часів. З одного боку, десятки судових процесів над політичними організаціями інтелігенції в 1922-1923 рр., з іншого, республіканські наради різних загонів інтелігенції, на яких підкреслювались визнання радянської влади і перехід до ділового співробітництва з нею. Так. у червні 1921 р. відбулася III Всеукраїнська нарада з освіти, в якій взяло участь більше 830 делегатів, працівників освіти і культури. У зверненні "До всіх працівників науки і освіти, до всієї інтелігенції України" містився заклик до творчої роботи в нових умовах будівництва культури і освіти та констатувалися позитивні зрушення у відносинах радянської влади та інтелігенції. Водночас у зверненні наголошувалося, що навіть серед кваліфікованої інтелігенції ще не всюди зникли старі зв'язки і контакти з ворожими радянській владі силами та організаціями.

У зв'язку з цим слід зауважити, що не все було чітко визначеним, безсумнівним і справедливим. Точилася боротьба за інтелігенцію різних політичних угруповань та владних структур. Судові процеси вже тоді були радянізованими, показово-перебільшеними, надто класово-загостреними і заздалегідь спрямовувалися проти інтелігенції. З іншого боку, залишки отаманщини зрештою також вели частину інтелігенції до загибелі.

Становище інтелігенції, особливо на селі, було жалюгідним, злиденним і безправним у той бурхливий і швидкий на розправу час. Так, пробільшовицьки настроєний завідувач Київського губ відділ у народної освіти Л. Левицький, відвідавши декілька повітів губернії, повідомляв наркому освіти України Г. Гриньку, що "враження від повітів залишилось у мене надзвичайно сумне. Радянської влади майже ніде не відчувається, червоноармійські частини ведуть себе скрізь чисто бандитським образом". Це спричинювало посилення бандитизму, підкреслював Л. Левицький. Освітня робота занепала, "Просвіти" закривались, їх залишилось 30-35 %. "Учительство, - продовжував він, - повністю дезорганізоване і навіть не ставить питання про організацію та об'єднання своєї роботи з незаможним селянством. Враження таке, що учительська маса спить непробудним сном... Майже кожний вчитель говорить: "Я вчу дітей і готовий їх вчити далі, - забезпечте мене, а не більше - моя хата з краю - не чіпайте мене". Вчительство голодувало. Крім того, воно зазнавало постійних політичних чисток, які зумовлювали скорочення в деяких губерніях до 90 % загальної кількості вчителів, а всього в Україні було скорочено з різних причин від 15 до 20 % учителів.

Про складність матеріального становища та політичних настроїш інтелігенції в той час свідчить і ректор Київського політехнічного інституту в листі до наркома освіти України навесні 1921 р.: "Професорський персонал, не дивлячись на те, що в більшості своїй мало співчуває нам, все ж таки готовий працювати за хліб і золото хоч чорту. Більшість із них віддані справі, завдяки любові до своєї справи вони стійко переживають голодовку. В цілому це бідний у більшості випадків народ. У головній своїй масі вони потребують співчуття, а не переслідування". Водночас ректор наголошував на складності роботи з професурою, бо вона у відповідь заявляє: "Я хліба п'ять діб уже не бачив".

І не дивно, що влітку 1922 р. професура України виступила за автономію ВНЗ і поліпшення злиденного становища. Слід зауважити, що саме в той час радянська влада уже вкотре спробувала посилити пролетаризацію вищої школи. Протест та незадоволення політикою влади висловлювали як окремі представники, так і угруповання художньої інтелігенції України. У 1922 р. десятки листів протесту, прохання захисту надходили до керівних органів у Нарком освіти України.

Про розмах політичних виступів інтелігенції проти влади та голодомору, свого безправ'я свідчить той факт, що політбюро ЦК КП(б)У декілька разів змушено було аналізувати це питання. Так, на засіданні 23 червня 1922 р. було розглянуто питання "Про політичні виступи професури". До речі, у постанові з цього питання були заплановані заходи щодо боротьби за приборкання інтелігенції. Саме після цього та інших постанов найактивніші сили протестуючої інтелігенції втратили роботу або Вітчизну: частина з них була примусово переселена в межах України або Росії, а решта - депортована за кордон.

Про складність становища сільської інтелігенції свідчить Всеукраїнський з'їзд робітників землі, який відбувся у жовтні 1922 р. Голова Раднаркому України X. Раковський, зауваживши, що посівна площа зменшилась на 22-25 %, а "живий" інвентар - на 30- 60 %, підкреслив важливість налагодження плідного ділового співробітництва з інтелігенцією, від чого, на його думку, залежав успіх відбудови народного господарства. Проте більшість тих, хто виступав (агрономи, професори сільськогосподарських навчальних закладів), наголосила, що "не можна наказати агроному, бо він і вся його робота - творчість", а професори підкреслювали, що працювати важко - холодні пусті аудиторії, відсутність коштів, навчальних посібників, заробітної плати і т. ін." Хоча в декларації з'їзду були оптимістичні настрої, однак загалом підкреслювалось важке матеріальне і невизначене правове політичне становище інтелігенції. Найкваліфікованіша частина сільських спеціалістів або переїхала до міста, або змінила професію. Основна маса сільськогосподарської інтелігенції займала очікувальну позицію. Складність політичних взаємовідносин радянської влади з інтелігенцією підкреслює попередження на з'їзді наркома земельних справ І. Клименка про важкі наслідки для тих, хто виступить проти політики влади. Справжній зміст попередження випливає тоді, коли нарком зауважив, що нібито "документально визначено зв'язок деяких агрономів Правобережжя з контрреволюційними організаціями" і що цим займеться "червоний" суд.

Подібна картина спостерігалась і на Всеукраїнському з'їзді медичних працівників, який відбувся у серпні 1922 р. На ньому наголошувалося на важкому, злиденному становищі медичної інтелігенції, яка страждала не тільки від голодомору, а й від епідемій. Смертність тут була найбільш поширеним явищем. Медичний персонал за специфікою свого фаху в переважній більшості за будь-яких умов не залишав робочих місць. Не можна сказати, щоб радянська влада не розуміла складності становища і пряму потребу у налагодженні ділового співробітництва. Так, на Всеукраїнській нараді завідувачів губернських відділів народної освіти в листопаді 1921 р. нарком освіти Г. Гринько зауважив, що "найважливішою справою в боротьбі за освіту є боротьба за працівників освіти. І якщо вам вдасться їх добре забезпечити і закріпити за собою, то тоді перемога освіти забезпечена". Але проблема полягала в тому, що мета "закріпити" інтелігенцію за собою зазвичай була пов'язана практично з репресивними, силовими методами, хоча проголошувалась ідея налагодження поступового добровільного переходу до ділового та ідеологічного співробітництва з радянською владою. Так, у рішеннях XII конференції РКП(б), яка відбувалася у серпні 1922 р., наголошувалось, що "не можна відмовлятись... від застосування репресій не тільки по відношенню до есерів і меншовиків, але й по відношенню до політиканствуючих верхівок як до безпартійної буржуазно-демократичної інтелігенції, яка в своїх контрреволюційних цілях зловживає докорінними інтересами цілих корпорацій, і для яких дійсні інтереси науки, техніки, педагогіки, кооперації і т. ін. є тільки пустим словом, політичним прикриттям". Щоправда в циркулярі ЦК КП(б)У до всіх губкомів і губполітосвіт від 22 вересня 1922 р., який був складений за матеріалами партконференції, підкреслювалась необхідність чергування пропагандистських та ідеологічних методів у роботі з інтелігенцією.

Однак на практиці подібні постанови спричинювали розпорошення інтелігенції, зменшення творчих можливостей України. У серпні 1922 р., наприклад, в адміністративному, примусовому порядку було вислано за кордон 160 найвідоміших і найактивніших представників інтелігенції Києва, Москви і Петрограда. Подібне траплялось і в інших містах України. Так, у звіті Одеського губкому КП(б)У за вересень - жовтень 1922 р. зазначалося, що внаслідок висилки за кордон представників інтелігенції серед професури спостерігалась розгубленість, а в деяких колах, як серед лікарів, - відверто вороже ставлення до радянської влади. М. Скрипник, виступаючи з доповіддю про роботу в ЦК КП(б)У на VI Одеській губпарт-конференції в березні 1923 р., підкреслював, що "Цека партії разом з тим прийняв необхідні заходи щодо виведення з вищих навчальних закладів представників старої професури, які заражали старою ідеологією, фактичних ідейних противників нашої влади, які там впливали на уми нашої робочої інтелігенції". Інтелігенти, які мали необережність якоюсь мірою висловити своє незадоволення встановленими радянською владою порядками, переслідувалися карними та іншими органами. "Нами, - визнавав М. Скрипник, - проведена енергійна чистка учительського персоналу... У відношенні вищої школи проведена чистка професорського складу, проведена заміна деяких старих професорів новими професорами-комуністами". В Одесі, як повідомляв губком в ЦК КП(б)У, на початку лютого 1923 р. було заарештовано декілька сот інтелігентів, які начебто належали до меншовицьких організацій.

Отже, інтелігенція України на початку 20-х років опинилася у надзвичайно важкому становищі. Після семи років жорстоких воєнних випробувань для тих фахівців, які вижили, настали не менш важкі часи. Голодомор, фактична безправність, репресії як з боку радянської влади, так і з боку антирадянських сил, отаманщини, різних політичних угруповань, а також складне міжнародне становище зумовили вимирання, еміграцію, декваліфікацію інтелігентських сил України - "вони зменшувалися кількісно і марніли якісно". Нова економічна політика давала хоч і ілюзорну, але надію на краще життя. У майбутньому інтелігенцію чекали нові тяжкі випробування.

Так, у 20-ті роки завдяки політиці українізації, поштовх якій дала ще національно-визвольна боротьба попереднього часу, культура в УСРР зробила важливий крок на шляху подолання провінційності та комплексу "малоросійства", органічно включилася у світовий художній процес, витворювала значні художні цінності. Але нова культура, яка спиралася на комуністичні ідеали, утверджувала себе як єдино можлива, заперечувала інші духовні цінності, і це спричинювало трагічні явища у культурному житті.

Економічні труднощі, голод, зубожіння мас після закінчення громадянської війни зумовлювали незадоволення не тільки селян, а й робітників, що загрожувало політичній основі радянської влади. Труднощі доповнювались дискусіями в лавах комуністичної партії. Все це сприяло введенню нової економічної політики (НЕП), яка була прийнята на X з'їзді РКП(б). Комуністи змушені були звернути увагу на потребу у вирішенні національного питання та культури. Створювалися нові умови і висувалися нові завдання і перед інтелігенцією. У період відновлення народного господарства стара інтелігенція залишилась єдиною кадровою силою, яка могла забезпечити вирішення важких господарських і культурологічних завдань. Одночасно IX Всеросійський з'їзд рад (грудень 1921 р.) поставив завдання протягом короткого часу створити загін фахівців із робітничо-селянського середовища у всіх галузях народного господарства.

На початку 20-х років економили на всьому. Особливо постраждали школи (як і освіта в цілому), кількість яких з переведенням на місцевий бюджет, якого здебільшого не було, або на самооплатність різко зменшилася. "Народна освіта, охорона здоров'я, соціальне забезпечення та ін., - констатував нарком охорони здоров'я України М. Гуревич у жовтні 1921 р., - переживають зараз тяжку кризу".

Виникають перші суди над старою інтелігенцією, що не сприймала нову владу і чинила опір. У 1921 р. відбулися суди над "Національним центром" у Харкові та українськими есерами ("процес Голубовича") в Києві, у 1922 р. - процес у справі "Козацької ради Правобережної України" у Києві, 1924 р. - процес над організацією інженерно-технічної інтелігенції - "Дніпровцями". Активізували роботу проти нової влади частина "Просвіт", які об'єднували здебільшого сільську інтелігенцію, незадоволену політикою радянської влади, і різного роду анархістські угруповання, наприклад, "Група українського набату".

Про активізацію антирадянських настроїв у той час свідчить, наприклад, засідання політбюро ЦК КП(б)У 23 червня 1923 р., на якому слухалось питання "Про політичні виступи професури".

Перехід до НЕПу викликав прискорення диференціації в середовищі емігрантської української інтелігенції, що спричинило виникнення громадсько-політичної течії вії лавах - "зміновіховства", що отримало таку назву після виходу збірника "Зміна віх", який вийшов друком у Празі в 1921 р. Учасники течії тлумачили НЕП як еволюцію радянської влади на шляху до капіталізму. Вони оголосили бажання співробітничати з новою владою з метою прискорення переродження радянської держави у буржуазну республіку.

Однак в Україні зазначений вище процес мав значно менший соціальний резонанс. Це було пов'язано не тільки з геополітичним європейським положенням України і надією на зовнішню і внутрішню контрреволюцію, а й русифікаторськими, великодержавними пориваннями "зміновіховців" до "великої" Росії. До того ж введення НЕПу і українізація сприяли розтинанню емігрантської інтелігенції, позбавленню її підґрунтя в Україні, бо селянство, як політична основа дрібнобуржуазних кіл інтелігенції, вітало НЕП, а українізація давала надію широким колам старої інтелігенції. Користуючись певними змінами в настроях інтелігенції, радянська влада і комуністична партія почали рішуче переслідувати своїх ідеологічних супротивників. Так, за рішенням XII партконференції РКП(б) у серпні 1922 р. в адміністративному порядку було вислано за кордон 160 професорів із Москви, Петрограда і Києва. М. Скрипник, виступаючи в Одесі у березні 1923 р., говорив про енергійну чистку у вищих навчальних закладах та серед учительського персоналу.

Водночас слід зауважити, що радянська влада, розуміючи потребу у використанні старої інтелігенції в будівництві нового суспільства, робила кроки з метою поліпшення становища інтелігенції у зв'язку з голодом і жебрацьким станом. На це була спрямована постанова уряду радянської України "Про поліпшення побуту наукових працівників" від 30 серпня 1921 р., згідно з якою відомим вченим та їх сім'ям видавались академпайки. З метою реалізації цього було визнано за доцільне з жовтня 1921 р. створити Всеукраїнський комітет сприяння ученим (ВУКСУ) та його комітетів на місцях. Функції останніх пізніше перейшли до секції наукових працівників (СНП).

Однак становище інтелігенції продовжувало залишатися жахливим. У серпні 1922 р. бюро Київського комітету сприяння вченим, наприклад, повідомляло наркому освіти України, що "професура Києва потребує до себе більшої уваги, вона повністю виснажена голодовками, усілякими хворобами на ґрунті голоду і нервових переживань, - 80 % туберкульозних або близьких до цього, відсутність грошей, з одного боку, а з іншого, - відсутність будь-чого, що можна продати". Усе це зумовило відкриті протести і незадоволення у лавах інтелігенції. Про це зокрема свідчить лист протесту, підписаний 113 представниками науки, літератури і мистецтва від 1 грудня 1921 р. (серед них відомі представники інтелігенції М. Сумцов, X. Алчевська, М. Синельников та ін.). У листі, до речі, значна увага приділялася вимозі збереження житлової площі, робочих кабінетів за помірну ціну. Урядові структури змушені були розглядати ці питання. У 1924 р. ВУЦВК у березні - квітні прийняв рішення, за яким 12 найбільш заслужених працівників літератури, мистецтва і науки отримали особливі привілеї із вказаних питань. До них належали сім'ї академіків, професорів В. Бузескула, В. Тимофеєва, Н. Трінклера, В. Данилевського, X. Алчевської, О. Бекетова та ін. Уже в квітні 1925 р. у наданих сім'ям інтелігенції 17 будинках проживало 1576 осіб. їм була видана охоронна грамота, яка захищала від виселення та зменшення площі житла. І все ж слід констатувати, що, незважаючи на підвищення заробітної плати, поліпшення житлових і правових умов інтелігенції України, її становище, особливо учительства села, ще довгий час залишалося важким, а політична орієнтація - нетривкою. Труднощі множились, зазвичай у зв'язку з негативною атмосферою стосунків між селянством, робітниками, з одного боку, та інтелігенцією, з іншого. Історично склалося так, що вони мали різні погляди з питань ідеології та політики.

Особливо гостро і болісно формувались стосунки між інженерно-технічною інтелігенцією (ІТІ) і робітниками. Це змусило владні структури приділяти зазначеному питанню посилену увагу. Так, Донецький губком КП(б)У разом з губернською радою профспілок у листопаді 1924 р. звернувся до комітетів і членів партії з відкритим листом "Про ставлення до спеціалістів", у якому зверталась увага на неприпустимість поширення "антиспецівських" настроїв, ворожість стосунків ГП і робітників. "Серед спеціалістів, - зазначалось у листі, - більшість людей пасивних у питаннях політичних, у стосунках з партійними і професіональними організаціями. Вони поки не беруть участі в громадській роботі, зайняті лише виробничими справами. Є активний прошарок, який працює з нами. Вони беруть активну участь в профроботі, проводять культурну роботу. Є, нарешті, невелика група, яка яскраво виражає собою усі пережитки капіталістичних порядків. Вони працюють у нас за "сумною необхідністю", у стосунках з робочими ще не відмовились від старих часів". На гостру потребу налагодження позитивних відносин між ІТІ і робітниками вказувала постанова ЦК РКП(б) "Про роботу спеціалістів" від 18 вересня 1925 р.

Отже, у першій половині 20-х років радянська влада і більшовицька партія спрямували зусилля на залучення на свій бік старої інтелігенції, без якої будівництво декларованого соціалістичного суспільства було неможливим. Однак про політичні симпатії і тим паче політичне співробітництво з новою владою більшості старої інтелігенції на середину 20-х років говорити було передчасно і безпідставно.

На початку 1926 р. виробництво в СРСР досягло довоєнного рівня. Радянська влада поставила завдання прискорити розвиток промисловості і сільського господарства шляхом індустріалізації та колективізації. Економіка України відігравала важливу роль у розвитку промисловості СРСР. Так, на 1927 р. республіка давала майже 60 % союзного видобутку марганцевої руди, 75 - залізної, 70 - вугілля і 70 % - чавуну. Однак особливе місце в індустрії належало вугільній та металургійній промисловості Донбасу. Не випадково ЦК КП(б)У в постанові від 19 січня 1929 р. підкреслював, що успіхи індустріалізації країни прямо пов'язані зі зростанням вугільної та металургійної промисловості Донбасу.

Реконструкція країни вимагала вирішення питання забезпечення народного господарства висококваліфікованими кадрами фахівців. За перше десятиріччя радянської влади в СРСР було підготовлено значну кількість спеціалістів - 198 тис. з середньою та 340 тис. з вищою освітою. Однак радянську владу турбувало те, що на 1928 р. більше третини фахівців народного господарства представляли стару інтелігенцію, а у вищій школі та наукових закладах, які формували нових спеціалістів, вона налічувала майже 60 %.

Особлива увага приділялась інженерно-технічній інтелігенції. У резолюції Президії Всеукраїнської профспілки (ВУСПС) "По доповіді ВУМБІТ (Всеукраїнське міжсекційне бюро інженерів і техніків) про посилення ініціативи й активності спеціалістів у справі індустріалізації країни і раціоналізації виробництва, а також про ті настрої, які мають місце в роботі ІТП" від 27 серпня 1927 р. зазначалось, що разом з підвищенням активності ІТІ серед окремих її груп були і серйозні вади. До них ВУСПС відносила і консерватизм у питаннях реконструкції та раціоналізації народного господарства, протекціонізм, негаразди в стосунках старої і нової інтелігенції, недостатню активність ІТП у різних нарадах і зборах, переоцінку ролі у інтелігенції і недооцінку робітників, нерозуміння ролі партійних організацій. З боку робітників як недолік визнавалось негативне ставлення до ІТП, необґрунтованість частих випадків притягнення ІТП до відповідальності за стихійні лиха, нещасні випадки, невдачі раціоналізації, необґрунтовані нападки в пресі тощо. На основі цього Президія ВУСПС закликала до викорінювання недоліків та активізації ІТП в економічному будівництві, а також розширення роботи з перевиховання ІТП. Не випадково Г. Петровський від імені ВУЦВК, вітаючи Ш Всеукраїнський з'їзд ITC (квітень 1929 р.), поставив перед його учасниками питання: "З ким же на сьогодні інженерно-технічна маса? З робочим класом чи з буржуазією?". Бо це вже пов'язувалось з провокаційним "Шахтинським процесом". ГП сприймала все це як посилення репресій щодо старої інтелігенції і розгубилась, чекаючи на найгірше. Слід зауважити, що за перші роки індустріалізації кількість членів інженерно-технічної секції (ITC) значно збільшилася. Якщо в січні 1927 р. в ITC нараховувалось 22 637 членів, то в січні 1929 р. - 34 333, тобто на 51,7 % більше. Це свідчило про певну активізацію інженерно-технічної інтелігенції на ниві професійного співробітництва з владою у справі будівництва нового суспільства. Наприкінці 20-х і в 30-ті роки проблема співпраці інженерно-технічної інтелігенції з робочим класом була однією з ключових для радянської влади.

Отже, вище було розглянуто питання взаємозв'язків, співіснування, співпраці старої, вихованої за царського ладу Росії інтелігенції з радянською владою у процесі побудови декларованого нового суспільства. Стара інтелігенція була тим прошарком суспільства, що володів усім культурним багатством, яке виробило людство. У радянської влади не було іншого виходу, крім як привернути до себе стару інтелігенцію. Влада постійно підкреслювала важливість використання старих спеціалістів разом з підготовкою нових - із робітників і селян. Наголошувалось на потребі у ліберальній, ідеологічній перемозі, "перевихованні" старої інтелігенції у процесі побудови соціалізму.

На практиці така політика в 20-30-х роках спричинила моральне знущання, ідеологічне ґвалтування, масові провокаційні процеси і жорстокі репресії, цькування та фізичну розправу над старою інтелігенцією. У другій половині 30-х років інтелігенція уже не могла відігравати значної ролі в культурних, економічних і тим більше політичних процесах суспільства. її нейтралізували, репресували і замінили так званою новою інтелігенцією.

З позицій сьогодення вивчення особливостей зародження і розвитку конкретних форм просвітництва в Україні потребує суттєвого переосмислення, зокрема його радянський період. Накопичення описових праць, які торкались цієї сфери духовного життя суспільства, лише збільшувало масу біля наукового баласту у вигляді політичних кліше, які час від часу модернізовувались. Догматизована думка про те, що культурно-освітня робота є лише складовою ідеологічної діяльності комуністичної партії, часто позбавляла змісту спробу серйозного наукового дослідження. Тому значна частина наявних історико-культурологічних видань, в яких абсолютизувалась хибність методології, виявляють нині свою неспроможність, є лише історіографічним фактом. Загальновідома за часів СРСР схема-описання - "історичні умови"- "доленосні" рішення більшовицької партії; діяльність радянських та партійних органів щодо їх реалізації; грандіозні успіхи як підсумок - представляла історію радянського суспільства у безконфліктному вакуумі, у саморусі від гарного до кращого. Наявні суперечності тлумачились як непорозуміння, які лише відтіняли "велич перемог народу" під керівництвом комуністичної партії. Притаманні радянській історіографії ідеологізація і коментаторство, тенденційність у виборі та використанні джерел сприяли штучному розщепленню історії на професійні дослідницькі вотчини - безпосередньо описово-історичну, соціологічну, філософську, мистецтвознавчу, педагогічну та ін. Але в кожній з них змістовно моделювався заздалегідь декларований конфлікт "білих" - контрреволюціонерів і "червоних" - більшовиків.

Розгляд історії, культури, культурно-освітньої роботи більшовицького апарату з ідеологічного завоювання духовної сфери суспільства з культурологічного погляду потребувала використання як уже добре відомих, але не проаналізованих належним чином фактів, так і нових даних. Жодні знання загальних закономірностей і принципів історичного процесу не зможуть замінити конкретних фактів. Лише з'ясовування особливостей епохи дає можливість визначити її місце в розвитку людства. Важлива не сама оцінка, а виявлення сукупності висновків, які створюють своєрідний "дух часу", що виявляється крізь товщу висловів, вчинків, подій. Не слід боятися особистого сучасного погляду на минуле, бо тільки спілкування на рівних з минулим дає змогу виявити себе. Головна мета розділу - визначити характер, масштаби, форми перевороту в культурі 20-х років XX ст. Пропонується зосередити увагу на процесах становлення радянської моделі державного культурного просвітництва, моделі, яка передбачала більшовицький переворот у всіх сферах культури в Україні.

Слід зауважити, що революційна епоха - час, коли суспільна свідомість не тільки віддзеркалювала реальні дії нових соціальних сил, а й сама ставала чинником, що активно впливав на історичний процес. Культурна революція у такому разі трактується як духовний переворот, сутність якого - у розтрощенні старих і конструюванні нових суспільних ідеалів.

Становлення радянського державного просвітництва відбувалося в умовах воєнізації суспільства, катастрофічного падіння духовності, одержавлення усіх сфер життя, глобальних міграційних процесів, які супроводжувалися змінами як способу життя, так і структури культурних потреб населення. Не могла не змінити свої форми і зміст культурно-освітня діяльність, яка народжувалась як альтернатива державній ідеологічній системі у другій половині XIX ст. і посіла виняткове місце в культурі як політико-агітаційна служба в післяжовтневі роки, перетворившись у провідника партійних інтересів нової влади.

Насамперед розглянемо питання про сутність так званої культурної революції і становлення партійно-державного апарату у сфері культури.

1917 р. "Русь злиняла у два дні. Найбільше - у три", - писав про ці дні один із відомих російських мислителів кінця XIX - початку XX ст. В. Розанов. - "Новий час" неможливо було закрити так швидко, як закрилася Русь. Дивовижно, що вона разом розсипалась вся, до дрібниць, до частковостей. І, власне, подібного потрясіння ніколи не було, не виключаючи "Великого переселення народів". Там була епоха, два чи три століття. Тут три дні, здається, навіть два. Не залишилось Царства, не залишилось Церкви, не залишилось війська і не залишилось робітничого класу". Однак потрібно було ще чотири роки громадянської війни, перш ніж більшовики зуміли обеззброїти свою політичну опозицію, мало пройти ще декілька десятиріч, щоб ради змогли довести свою здатність до державного правління. Саме на цьому шляху комуністам судилося випробувати найбільший в історії руху тріумф, а країні пережити одну з найжахливіших історичних трагедій.

Виснажена братовбивчою війною і затиснута у клещата "воєнного комунізму" країна чинила опір. Селянські повстання кінця 1920 - початку 1921 рр. у Західному Сибіру, в Україні, на Дону, Кубані, у Поволжі, Центральних губерніях Росії, Кронштадтський заколот у березні 1921 р., страйк незадоволених напівголодним існуванням робітників Петрограда, Москви, Івано-Вознесенська, Тули та інших міст - все це складові політичної кризи радянської влади початку 20-х років.

X з'їзд РКП(б), який оголосив про перехід до нової економічної політики (НЕП), одночасно поставив на порядок денний питання про методи опанування масами, що викликало певні розбіжності в самій партії, які загострились після смерті В. Леніна і вилились у боротьбу угруповань. НЕП був останнім невикористаним шансом потрапити до кола цивілізованих країн. Про деякі специфічні особливості того часу - часу боротьби здорового глузду з політичним авантюризмом - згадував російський письменник В. Ходасевич, який невдовзі після зазначених подій опинився в еміграції: "...Безглуздий порядок, за якого рішуче всі люди як керівні, так і підлеглі, були зайняті не своїм ділом, а якщо іноді і своїм, то в таких же безглуздих умовах, що справа перетворювалась на товчіння води. Звідси - Друга особливість епохи, найглибша брехня і облуда, якими вони були просякнуті, вічний камуфляж, без якого неможливо було ані кроку ступити".

Радянська влада з перших років заявила про свої світобудівельні претензії. Улітку 1920 р. при ЦК РКЩб) створено Агітпроп (відділ агітації та пропаганди), який потім з'явився і в ЦК КП(б)У. Агітпропи стали своєрідними вершинами айсбергів із аналогічних відділів при парткомах усіх рівнів і були покликані монополізувати культурно-освітню й агітаційно-пропагандистську діяльність. До чотирьох підвідділів агітпропу (агітації, пропаганди, друку та національних меншин) протягом 20-х років додались численні комісії, які фактично керували основними сферами культурного життя (історії партії (істпарт), бібліотечна і клубна комісія, антирелігійна, Всеросійська комісія з самоосвіти, центральна шефська комісія, радіо- і кінокомісія, художня). До них належали партійні функціонери як апарату ЦК, так і державних органів та санкціонованих ними громадських організацій. У результаті цензорської діяльності цих інстанцій політика набула потворних форм у театральному, художньому, літературному та інших видах і жанрах мистецтва. Саме названі партійні формування оголосили антикультурний похід мас у роки НЕПу проти будь-яких наукових шкіл, асоціацій та об'єднань, які не вміщувались у прокрустове ложе ідеологічних схем; проти національно-культурних рухів, проти будь-якого інакодумства, у тому числі в лавах більшовицької партії. Більшовикам потрібні були теоретики і практики, позбавлені інтелігентських комплексів. У 1921 р. були створені: Інститут червоної професури, курси з історії, теорії та практики марксизму при Соціалістичній академії; розрослася мережа комуністичних ВНЗ, зокрема відкрито комуністичні університети спочатку в Москві, Петрограді, Харкові, а потім і в інших великих містах. У 1921 р. був заснований Комуністичний університет трудящих Сходу, а пізніше - Комуністичний університет національних меншин Заходу. На межі 1920-1921 рр. організувалася ще одна ланка ідеологічної обробки - радпартшколи (радянські) першого і другого ступенів денної і вечірньої форм навчання зі строком від одного до двох років. Ці заклади були покликані готувати ідеологів масштабу волості і виробничої ланки, а також міського району та повіту. У другій половині 20-х років виникають спеціалізовані короткострокові курси з підготовки партійних працівників окружного рівня.

За умовами прийому до радпартшкіл абітурієнти мали уміти читати й писати, викладати прочитане, рахувати цілі числа до тисячі, знати теорію в обсязі "азбуки комунізму" та історію в обсязі навчальних посібників, які були на той час. Головним вважалось "загальне орієнтування у питаннях революції". До комуністичних університетів відряджались робітники та селяни, які "мають досвід практичної роботи і здібні до теоретичних знань... добре грамотні, зі знанням не менше чотирьох правил арифметики, з теоретичною підготовкою в обсязі програми губернської радпартшколи".

Певне уявлення про методику доведення до свідомості бажаючих покласти край політичній сліпоті та неграмотності дає передмова до "Азбуки комунізму". Автори цього популярного тлумачення програми більшовиків М. Бухарін і Є. Преображенський зокрема наполягали: "Кожний товариш, який взяв у руки книжку, повинен дочитати її до кінця, щоб винести уявлення про цілі і завдання комунізму". Підручник мав на меті знайти у двох основних розділах чітку різницю між світом капіталізму, що загниває і умирає, з одного боку, та комунізмом, який розквітає, з іншого. Ось тільки вказані засоби ''духовного поневолення робочого класу, який знаходився у розпорядженні держави капіталістів", виявились на диво схожими на неназвані знаряддя держави революціонерів: державна школа, державна церква, державний друк.

Які ж одкровення ідеологічних пророків засвоювались учнями? "Єдиним виходом для людства є комунізм. Оскільки комунізм може здійснити тільки пролетаріат, то пролетаріат у наш час є насправді рятівником усього людства від жахів капіталізму, від варварської експлуатації, колоніальної політики, постійних воєн, голоду, здичавіння й озвіріння, яке принесли з собою фінансовий капітал та імперіалізм", - зазначав М. Бухарін.

"Комуністична революція пролетаріату, комуністична перебудова суспільства натикаються... на шалену боротьбу та опір експлуататорів. Завдання робочої влади і полягає в тому, щоб безпощадно придушувати цей опір. Оскільки цей опір неминуче має бути дуже великим, то і робітники, пролетарська влада повинні бути робочою диктатурою. "Диктатура" - особливо суворий спосіб управління і рішучість у придушенні ворогів. Цілком зрозуміло, що за такого становища не може бути й мови про "свободи" для всіх людей. І чим більший опір буржуазії, чим відчайдушніше мобілізує вона свої сили, чим вони небезпечніші, тим суворішою і жорстокішою має бути пролетарська диктатура, яка не повинна у крайніх випадках зупинятись навіть перед терором. Зазвичай у партію організовуються "найпередовіші" члени класу, які найбільш правильно пізнають свої класові інтереси, найбільш сміливі, енергійні й наполегливі в боротьбі. Таким чином, партія за кількістю своїх членів завжди набагато менша за клас, інтереси якого вона захищає. Але завдяки тому, що партія захищає саме ці, правильно зрозумілі інтереси, партії зазвичай мають керівну роль". "Робітничий клас є найпередовішим класом капіталістичного суспільства. Тому і його партія є найпередовішою, найреволюційнішою партією, яка тільки може існувати. Також природно, що метою такої партії є комуністична революція. А для цієї мети партія пролетаріату мусить бути непримиримою". "Пролетаріат є найзгуртованішим і найорганізованішим класом. Пролетаріат - це єдиний клас, в якому умови його життя в капіталістичному суспільстві виховали правильні комуністичні погляди, вказали правильну мету і правильний шлях до цієї мети. Тому не дивно, що пролетаріат виявився керівником і проводирем у всій революції. Громадянська війна - це загострена класова боротьба, коли класова боротьба перетворюється в революцію... Партія комуністів по волі мас є панівною партією Республіки, тому що жодна інша партія не змогла керувати до кінця переможною робітничо-селянською революцією. У результаті наша партія перетворилась на своєрідний величезний виконавчий комітет пролетарської диктатури". У такому безапеляційному дусі стверджувалась "природність" монополії більшовиків в армії, державних та економічних структурах, судочинстві, духовному житті. Показовою є програма в галузі "шкільного будівництва", яка охороняла учнів від усіляких "інтелігентських комплексів". "У буржуазному суспільстві школа на вищих щаблях була надбанням експлуататорських класів. Ця школа в обличчі численних гімназій, реальних училищ, інститутів, кадетських корпусів... повинна бути знищена". "Із пролетарської школи повинна бути без співчуття вигнана та частка педагогічного персоналу старої школи, яка не може або не хоче бути знаряддям комуністичної просвіти мас". "Завдання нової школи полягає в тому, щоб підігнати свідомість дорослих до. суспільних відносин, які змінилися, а головне - виховати молоде покоління, яке буде всією своєю психологією стояти на ґрунті нового комуністичного суспільства"2. Нові володарі потребували виконавців, для яких широкий культурний діапазон був необов'язковим. Все, що слід знати для комуністичної перебудови суспільства, пояснить партшкола - "військова академія громадянської війни", як її назвав М. Бухарін. "Лише завдяки цим школам пролетаріат може зрозуміти зміст і об'єктивні завдання того перевороту, який здійснює напівстихійно...". У подібних навчальних закладах фактично культивувались не знання, а вміння їх коментувати. Тільки приблизно 30 % навчального часу приділялось загальноосвітнім дисциплінам, тоді як на вивчення історії класової боротьби, історії партії, політекономії тощо передбачалося 31 % навчальних годин у школах 1-го ступеня і 56,5 % - у школах 2-го ступеня. Залишок часу присвячувався вивченню Конституції, партбудівництву, організації та методиці політико-освітньої роботи та ін. Знання, які надавала школа 1-го ступеня, були недостатніми навіть для читання популярних газет. Більшість випускників, наприклад, не розуміли змісту політичних термінів, не могли показати на карті Україну, Європу, Азію тощо.

До основних постачальників напівосвічених організаторів-пропагандистів у 20-ті роки належали початкові школи політграмоти, кількість яких з 1923 по 1927 р. зросла з 366 до 17 680. Шестимісячна програма навчання була орієнтована на штудіювання "Підручника політграмоти" О. Ярославського - примітивного двійника "Азбуки комунізму". У 1926/27 навчальному році загальна кількість молодих комуністів "ленінського призову" в цих школах досягла 618 000. Ще одним засобом пропаганди марксизму-ленінізму були так звані гуртки політичної самоосвіти підвищеного і пониженого типу. їх учасники читали газети, писали реферати, обговорювали актуальні політичні питання та ін. Пріоритетним у всіх ланках системи підготовки штатних трибунів революції було вивчення історії партії, зокрема "боротьби цієї партії з опортунізмом як у його чистій, неприхованій формі - з меншовицьким опортунізмом, так і з опортунізмом всілякого роду примиренських груп". У доповіді "Пролетарська революція і культура" М. Бухарін так ставив кадрову проблему: "...зміст перехідного періоду... полягає в тому, щоб робочий клас, захоплюючи державну владу, зазнаючи нужди і нестатків, в той же час через культурну обробку своїх співчленів виробляв кадри, які дозволять йому управляти твердою рукою всією країною, призначаючи своїх довірених людей як кваліфіковану силу на різні посади".

Самі "бійці культурного фронту" були живим прикладом нових суспільних ідеалів. Типовий культармієць 20-х років - двадцяти-тридцятирічна молода людина, яка отримала перші уроки марксизму в армії і закінчила свою класову освіту на одній із перших сходинок політосвітсистеми. Щира віра у власну винятковість і надзвичайну суспільну значимість своєї діяльності формували певний стиль життя: підкреслено аскетичний побут, напіввійськова форма одягу, засмічена цитатами із живих та мертвих класиків мова, відсутність міцних дружніх прихильностей, які замінені фанатичним служінням державі. "Головною професійною (вона ж і класова) особливістю психофізіології активного комуніста був чіткий і міцно відбитий рефлекс революційної мети. Все інтелектуальне, емоційне і навіть загально-функціональне життя комуніста, навіть дрібниці його побуту насичені безперервною зосередженістю на революційній ідеї та роботі". До цієї ідеологічної зосередженості слід додати двомірність світогляду, незвичайний динамізм та пристосованість. "Більшовик швидко думає, швидко говорить, швидко ходить, швидко діє, навіть швидко їсть". Крім того, він ще й надзвичайно партійно-центричний. Програма партії - закон, постанова партії - істина, служіння партії - зміст життя. Загалом партійці в той час були носіями вірусу соціальної неврастенії, яка вразила суспільство. Аномальність позиції політпросвітника посилювалась величезною міграцією населення. Сільські мешканці, опинившись у місті й не володіючи мовою цивілізації, що будувалась, потрапляли в незнайомий перевернутий світ. Вчорашній же робітник, якого направили "піднімати село", так і залишався чужинцем. Його слухали, але часто не розуміли, а іноді просто боялися. Ці посланці партії, позбавлені міцних родинних коренів, вели напівкочовий спосіб життя, утверджували антирелігію і протистояли багатовіковій фольклорній культурі, а також і трудовим традиціям, не маючи приватної власності і насаджуючи ідеологію жебрацтва і свідомого рабства, були антиподами селян. Такими самими були і доморощені сільські будівники комунізму з числа колишніх батраків, що розорились. Партійний і комсомольський квитки надавали доступ до посад, позбавляючи від чорної праці та даючи змогу миттєво придбати все: пошану, достаток, владу над односельцями.

Діяльність від імені революції звільняла культосвітників, як і інших радянських намісників, від будь-яких моральних обов'язків, прийнятих у цивілізованому світі. Головне - тримати лінію партії, тобто якнайоперативніше втілювати директиви, які надходять "згори", часто незважаючи на реальні умови. Документи тих часів зображують досить непривабливі портрети представників радянської влади. Пияцтво, статева розбещеність, хуліганство, грабіжництво, спекуляція, шахрайство, зловживання владою - далеко не повний перелік звичайних, тобто терпимих до перших партійних чисток комуністичних "хвороб", пов'язаних з інтелектуальним стресом під час переходу до НЕПу. Саме тоді і виявилась нездатність більшості керівників до напруженої і систематичної розумової праці. Тоді ж виникла потреба у самоствердженні іншими, доступнішими способами. Вседозволеність і безкарність, як правило, гарантувались в обмін на слухняність. Ця "творча діяльність" ще більше посилювала культурну дезорганізацію як суспільства загалом, так і його представників зокрема.

У зв'язку з тим, що більшість висуванців із робітничо-селянського середовища не мала ні достатнього досвіду керівної роботи, ні відповідної професійної підготовки, зростала зацікавленість влади в максимальному залученні старої гвардії спеціалістів. 82 % вищих посад у промисловості обіймали висококваліфіковані кадри з дореволюційним стажем. На них відпрацьовувалася методика "експлуатації експлуататорів", яка передбачала вузькоспеціальне використання інтелекту у зв'язку з пригніченням свободи думки.

Стратегічне завдання, яке перебувало у фокусі культурної політики більшовиків, - перероблювання мас внаслідок застосування пролетарського політичного трафарету на максимально широкі верстви непролетарського населення. Одним із головних передавальних ідеологічних механізмів від партії до народу був Народний комісаріат освіти, який сформувався зі створеної у жовтні 1917 р. комісії освіти. У листопаді того самого року ця комісія декретувалась як Державна комісія з освіти, до якої разом із головою - народним комісаром освіти, секретарем та завідувачами 15 відділів, призначеними РНК, належали 16 представників, делегованих ВУЦВК та іншими 12 організаціями. Більше 75 % членів Держкомісії були членами партії. До середини 1918 р. в Україні і Росії сформувалися Наркомоси як виконавчі органи з відповідними відділами народної освіти при місцевих губернських, повітових і волосних радах.

У 1919 р. ця система остаточно позбавилась опіки Держкомісії освіти і стала самодостатнім механізмом управління з усіма офіційними сферами духовного життя суспільства. "Почався період мілітаризації. Мілітаризувалося все, до народної освіти включно. Сам Наркомат був побудований за військовим тилом - плануючим і складаючим диспозицію штабом - державною вченою радою і "оперативними" частинами, "Главками", - відтворював картину тих часів М. Покровський, один із заступників наркома, автор першої історичної версії Жовтневої революції і перших років соціалістичного будівництва. У подальшому, залежно від потреб "культурного фронту", Наркомос неодноразово зазнавав реорганізації. У 1920 р. у його складі сформувалися Академічний центр (загального і теоретичного керівництва), Організаційний центр. Рада у справах освіти нацменшин, а також чотири управління: Головсоцвих (соціалістичне виховання), Головпрофос (професійна освіта), Головполітос (політична освіта), Держвидав (державне видавництво). Наркомос став головним центром країни у сфері освіти, культури і мистецтва.

Така державна структура найбільше відповідала військово-бойовій логіці державного мислення, коли центр вказує на ціль і натиском на місцях її ліквідують. Це адекватне втілення напрацьованих на кінець громадянської війни методів партійної роботи, які тяжіли до системи бойових наказів, що давались керівними партійними установами і беззаперечно виконувались членами партії. Під час громадянської війни і в перші роки після неї сформувався тип радянського керівника, у свідомості якого сполучались готовність до самопожертвування з упевненістю в ефективності надзвичайних заходів у будь-яких ситуаціях.

Симптоматично були створені у 1920 р. Всеросійська, а потім і Всеукраїнська комісії з ліквідації неписьменності, які підпорядковувались Наркомосу (грамчека) і мали на місцях свої структури. Типовим явищем були мобілізації насамперед на військовий фронт і перерозподіл партійних сил саме під цим кутом зору, що породжувало низку суперечностей. Одна з головних полягала в тому, що "...централізація створювала тенденцію до перетворення її у бюрократизацію і відриву від мас; система бойових наказів набувала часто спотворених форм непотрібного натиску; необхідні привілеї ставали підґрунтям для всіляких зловживань; необхідні згортання партійних органів - до послаблення духовного життя партії та ін.".

У дусі того часу реорганізовувалась система керівництва всією політичною і культурно-освітньою роботою. У 1920 р. як орган диктатури пролетаріату в цій сфері був створений Головний політико-освітній комітет республіки - Головполітосвіта (в СРСР у листопаді, в Україні у грудні 1920 р.). Головполітосвіта прийшла на зміну політико-освітньому відділу Наркомосу. "Передусім у роботі цього органу мусить бути відверто визнано головування політики Комуністичної партії", - зазначив В. Ленін на Всеросійській нараді політосвіт губернських і повітових відділів народної освіти у листопаді 1920 р. Змінювався і стиль взаємодії центру і виконавців на місцях. У роки громадянської війни зв'язок здійснювався здебільшого через всеросійський з'їзд і конференції. За 1918-1920 рр. відбулося 53 подібних заходи, з яких 15 були присвячені позашкільній освіті. Об'єднуючи функції відповідних відділів як Наркомосу, так і політуправління Червоної армії, профспілок, комсомолу, ВУЦВК, обов'язком Головполітосвіти було визначення своїми рішеннями через агітаційний, пропагандистський, навчально-програмний, організаційний і адміністративний відділи діяльності місцевих організацій. "Формальне підпорядкування Наркомосу не повинно "ускладнювати перетворення Наркомосу за сутністю його роботи в прямий апарат партії в системі державних органів", - зазначалося в резолюції X з'їзду РКП(б) "Про Головполітосвіту та агітаційно-пропагандистські завдання партії". Слід підкреслити, що перебудова політико-пропагандистського апарату супроводжувалася забороною фракцій у партії, перетворення профспілок в опору диктатури пролетаріату.

Партійно-державні організації "покликані та мобілізовані революцією" стати фільтрами, крізь які проціджувалась культура, ідентифікуючись з пролетарським ідеалом. Показова в цьому аспекті історія суперництва Наркомосу і Пролеткульту, відмінність між якими полягала насамперед у засобах досягнення однієї й тієї самої мети - пролетарської культури: у першому випадку - через завоювання і підкорення культури минулого, у другому - внаслідок вирощування нових форм. Прагнення до керівництва культурою підштовхувало радянську владу до програми партійно-державного культурного будівництва. Спроба спертися на самодіяльні витоки культури і вивести її з-під диктатури держави переконувала Пролеткульт у потребі відстоювати своє право голосу. Головна ідея О. Богданова, одного з лідерів Пролеткульту до 1920 р., полягала в обов'язковості та необхідності освіти робочого класу як умови реалізації його соціально-політичних претензій на авангардність, наштовхувалась на нерозуміння більшовиків, які прагнули спочатку ув'язатися в бій, а потім уже розв'язувати "другорядні" культурницькі проблеми мас. "Віра в оптимізм гарна для бою, але не для дослідження. Вступити ж у бій необхідно лише на добре підготовленому ґрунті. У цьому відношенні наш максималізм дуже небезпечний, він може послужити ідейною основою для авантюр і жорстоких поразок. Він уже частково у формі ленінізму і відіграв у нас цю роль" (О. Богданов)1. Організаційно Пролеткульт - близнюк державної структури. Але проповідувані його лідерами ідеї та конкретна практика мали велику популярність серед робітників, більше відповідаючи об'єктивній спроможності їх культурності, ніж державні започаткування. Адже як це не парадоксально, саме офіційна модель повніше і чіткіше виявила зміст пролетарської диктатури, що замахнулась не просто на конструювання інтелектуальних запитів носіїв влади, а й на вдосконалення культури загалом. Пролеткультівці з їх студіями, кружками, творчими лабораторіями, з їх зусиллями "організувати самодіяльність культурної творчості трудящих" не витримали конкуренції з машиною тотальної реконструкції суспільних відносин. Примарні права на автономію були розвіяні на початку 20-х років.

Згідно з резолюцією IX з'їзду РКП(б) взаємовідносини Пролеткульту з Наркомосом потрібно було будувати на основі як найщільнішого зближення роботи обох органів. Відтепер центральний орган

Пролеткульту, беручи участь у політико-освітній роботі Наркомосу, входив до нього на правах відділу.

Н. Крупська писала у 1918 р.: "Нині дуже багато говорять про пролетарську культуру, але під пролетарською культурою розуміють створення робочих театральних і співочих гуртків, клубних розваг, друкування оповідань, які написані робітниками та ін. Все це дуже добра справа, але це не пролетарська культура - в кращому випадку це незначна, мікроскопічна частина загальної пролетарської культури. Адже не в ній тепер центр ваги - центр ваги у створенні нових форм суспільного життя, які допомогли б розвитися пролетарській культурі і поширити свій вплив на все населення". Втім, згідно з даними за 1925-1926 рр. найбільший інтерес у селян, наприклад, викликали драматичні гуртки - 27,8 % від загальної кількості, сільськогосподарські - 21, суспільно-політичні -19, культосвітні - 9,5 % тощо. Відповідно, у 1924 р. серед робітників особливо популярними були драматичні та художні гуртки - 48 % від загальної кількості. Гуртки політграмоти цікавили лише 16 % опитаних.

Просвітництво, яке стало державним, багато в чому успадкувало форми громадської роботи інтелігенції, але вихолощувало її сутність. Найпоширенішими у 20-ті роки типами культурно-освітніх закладів були реанімовані більшовиками клуб, хата-читальня, народний університет, школи для дорослих, народний дім та ін. Цей список слід доповнити такими винаходами більшовиків, як агітпункти, пункти ліквідації неписьменності, червоні кутки, пересувні бібліотеки і кіноустановки тощо. Саме їм судилося виконати роль важелів, за допомогою яких протягом 20-30-х років у культурі відбувся переворот, що супроводжувався на словах проголошенням, а на ділі відмовою від найважливіших гуманітарних завоювань дожовтневої країни.

Прикладом переосмислення функцій цих інститутів може бути зміна місця в духовному житті суспільства бібліотек, які перетворилися із просвітніх центрів у сховища і популяризаторів ідеологічно запропонованих видань. Уже з початку 20-х років нормою стають "чистки" книжкових полиць і каталогів від "контрреволюційної та шкідливої літератури". Розробляли списки, до яких потрапляли не тільки твори ідейних супротивників більшовизму та релігійні твори, а й твори інакодумців уже радянської доби. Вилученню підлягало 50-80 % книг сільських бібліотек.

Виникла опальна література. Директивні документи 20-х років, які стосувалися бібліотечної системи, наскрізь рябіли вимогами "...оживити роботу з... вилучення книг, надаючи їй систематичного характеру". Саме тоді був закладений механізм знищення думки, який у 30-ті роки трансформувався у ліквідацію її носіїв. У результаті проведеного в 1927 р. обстеження з'ясувалося, що заборонені книги залишаються здебільшого в бібліотеках або ховаються на горищі. З цієї причини були розкрадені і загинули залишки колишніх приватних і громадських бібліотек. Зазвичай у ролі цензорів виступали не спеціалісти, а працівники ОГПУ, представники агітаційно-пропагандистської системи. Людська пам'ять замикалась у спецсховищах - концтаборах. Бібліотечні працівники мусили стати ідеологічними наглядачами. Це було ще злочинніше тому, що за витратою часу читання книг і журналів було на першому місці в структурі культурних інтересів молоді, яка залучалась до грамоти.

Наприкінці 20-х - на початку 30-х років кампанія боротьби з "бібліотечними шкідниками" набула характеру тотального наступу. У рекомендації комісії, яка обстежувала в 1929 р. Одеську вузлову залізничну бібліотеку і було вказано, зокрема, на потребу "упорядкувати придбання нових книг, погоджуючись із необхідністю систематичного підбору їх відповідно до попиту читачів і відображення соціалістичного будівництва в реконструктивний період. Перетворити бібліотеку в орган класового виховання професійних мас через: а) введення радянської книги; б) пильне і постійне спостереження колективом співробітників за ідеологічною відповідністю матеріалу, що читається, та класовою його витриманістю; в) проведення масової роботи бібліотеки; г) широке співробітництво з читачами; д) організацію читальні при бібліотеці; е) лекції та доповіді; ж) консультації; з) рекомендації корисних книг, новин техніки, радянської белетристики". До списків контрреволюційної та шовіністичної літератури, які складала зазначена комісія, потрапили "Парфенон" Г. Ахматової, "Вірші" І. Буніна, "Дитячі та сімейні казки" Я. і В. Ґрімм, "Велика тінь" А. Конан-Дойля, "Закарбований ангел", "Зачарований мандрівник" М. Лєскова, "Оповідання для дітей" О. Островського, "Билини та оповідання", "В чому моя віра", "Іван Гус", "Смерть Дантона", "В чому щастя?" Л. Толстого, твори А. Білого, Г. Данилевського, О. Купріна, М. Лажечникова, Г. Сенкевича та ін. Підґрунтям такої неоголошеної війни з культурою була внутрішня правова політика влади. "Суд повинен не усунути терор; обіцяти це було б самообманом або обманом, а обґрунтувати та узаконити його принципово ясно, без фальші і без прикрас. Формулювати треба якомога ширше, бо тільки революційна правосвідомість і революційна совість поставлять умови застосування на ділі, більш-менш широкого", - писав В. Леніну 1922 р.

Протягом 20-х років розроблялись методи поховання культурних залишків минулого внаслідок вилучення їх із життя і перетворення в історичні пам'ятки. Інтерес до культури став ознайомчо-екскурсійним. У резервації колективної пам'яті суспільства перетворюються архіви, які зазнали в 1919 р. варварської навали Головного управління паперової промисловості (Головпаперу), останній у такий спосіб задовольнив потреби в макулатурі для виробництва паперу. Одночасно формується розгалужена мережа музеїв - інкубаторів міфів. Цій самій меті - створенню нової обрядовості, забуванню своєї історії - слугувало перейменування міст, селищ, вулиць, поява стандартизованих зображень вождів, нові свята та ін.

Мы во власти мятежного, буйного хмеля.

Пусть кричат нам: вы палачи красоты!

Во имя грядущего завтра сожжем Рафаэля,

Разрушим музеи, растопчем искусства цветы.

Цей публічно засуджений маніфест лівого крила Пролеткульту фактично став програмою державної діяльності. Показовою була спрямованість формування інтересів читачів. До 1924 р. 37,5 % всієї друкованої літератури припадало на книги із сільського господарства, 30 - на соціально-політичну літературу, 17 - художню, 15,2 % - науково-популярну. І все ж до 1929-1930 рр. найбільший попит у селі, як і в місті, мала художня література. До того ж до розряду непопулярних потрапили агітаційні видання антирелігійної тематики, а також аналогічні примітивні брошури з природознавчих наук та сільського господарства.

Крім радянських і партійних організацій приборкували самодіяльність профспілки та комсомол, в апараті яких були створені відповідно культурно-освітній (ВЦРПС), політико-освітній і шкільний відділи. Більше того, ці організації формували значну частину різноманітних громадських рад, колегій, відділів тощо. У 20-ті роки за замовленням партії створено багато добровільних товариств, які мали на меті допомагати державі здійснювати так звану культурну революцію (товариство "Геть неписьменність", "Спілка войовничих безбожників", "Товариство друзів радянського кіно", "Товариство друзів радіо", товариство "Друг дітей" та ін.). До 1927 р. 1682 подібні об'єднання у СРСР налічували 14 млн осіб.

У селі на початку 20-х років уже була досить розгалужена мережа культурно-освітніх гуртків, які виникли на добровільних засадах. У серпні 1922 р. був прийнятий декрет ВЦВК і РНК РСФРР "Про порядок затвердження і реєстрації товариств і спілок, що не мають на меті отримання прибутку, і порядок нагляду за ними". Аналогічний декрет було прийнято і в Україні.

Паралельно ліквідовувались і острівці вільнодумства, які не вписувались в державну концепцію. Протягом 20-х років за звинуваченням в антирадянській діяльності заборонялось функціонування Вільної академії духовної культури, Соціалістичного товариства, Психологічного товариства та ін. Тоді ж з ідеологічних мотивів були заборонені або самоліквідувались у зв'язку з відсутністю коштів Пироговське товариство, Російське географічне товариство, Московське товариство дослідників природи, Товариство аматорів російської словесності, математичне, фізико-медичне, мінералогічне тощо. Така сама доля спіткала й інші громадські починання, наприклад, комітет допомоги голодуючим, який був створений у липні та розігнаний у вересні 1921 р. У 20-ті роки фактично припинили діяльність українські "Просвіти" - одне з унікальних явищ становлення національної культури. Учасники цих ініціатив частково поповнили потік емігрантів, частково стали "клієнтами" НКВС у 30-ті роки. Серед тих, хто змушений був покинути СРСР, були: видатні філософи М. Бердяєв, С. Булгаков, М. Лоський, С. Франк, Л. Карсавін, соціолог П. Сорокін, історики О. Кізеветтер, С. Мельгунов, А. Флоровський, біолог М. Новіков, правознавець О. Боголєпов, ґрунтознавець Г. Одінцов, відомі публіцисти А. Ізгоєв і М. Осоргін, колишній голова товариства сільського господарства Л. Угрімов та ін. "Все це явні контрреволюціонери, помічники Антанти, організація її послуг і шпигунів та розтлітелів учнівської молоді. Треба поставити діло так, щоб цих "військових шпигунів" піймати та ловити постійно і систематично та висилати за кордон...", - писав В. Ленін 19 травня 1922 р. Ф.Е. Дзержинському.

Вивільнена інтелектуальна ніша була заповнена лояльними професійно-громадськими організаціями "соціалістично думаючих діячів країни", вік яких теж виявився недовгим. Протягом 20-х років під тиском владних структур припинили існування Товариство колишніх політкаторжан, Спілка діячів художньої літератури, Спілка депутатів трудової інтелігенції, Спілка діячів мистецтва та ін. Характерним епізодом інтелектуальної війни, яка розпочалась у 1917 р., є історія Всеросійської учительської спілки (ВУС), що перебувала під впливом есерів і об'єднувала на момент Жовтневої революції приблизно 30 % вчителів Росії, у тому числі й України. Як зауважувалося, реорганізація системи освіти викликала активну протидію з боку більшої частини викладачів початкових і середніх навчальних закладів. У листопаді 1917 р. створюються осередки Спілки вчителів-інтернаціоналістів, яка отримала до середини 1918 р. статус Всеросійської, а ще через рік стала Всеросійською спілкою працівників освіти і соціалістичної культури. До весни 1918 р. керівництво народною освітою фактично перейшло до відання рад. З усуненням есерів від політичного життя постало питання про долю незалежної від влади рад профспілки вчителів. 23 грудня 1918 р. ВЦВК прийняв рішення про розпуск Учительської спілки, відвоювавши таким чином державний полігон випробувань методів і системи ідеологічного розтління населення. В Україні у зв'язку з частою зміною режимів під час громадянської війни цей процес завершився нарік пізніше - у 1919 р., коли радянська влада почала зміцнювати завойовані позиції.

Нова влада у своїй політиці значну увагу приділяла боротьбі з неписьменністю. Напередодні революції 73 % населення не вміли ні читати, ні писати, з них 85 % - мешканці села; 48 % народностей Росії взагалі не мали писемності. 26 грудня 1919 р. РНК прийняв постанову "Про ліквідацію неписьменності серед населення РСФРР", яка фактично продовжила низку партійних постанов, що обмежували свободу особи. Згідно з цими документами усі громадяни віком від 8 до 50 років, які не володіли грамотою, зобов'язувались навчитися писати і читати рідною або російською мовою. З іншого боку на це мобілізовувалось грамотне населення країни, яке таким чином відбувало трудову повинність. Але насправді досить зрозуміле технічне завдання перетворилося на глобальну катастрофу всієї культури, бо, зруйнувавши стару систему народної освіти, держава не змогла ні чітко сформулювати свого розуміння змісту освіти, ні запропонувати досить ефективну його модель. Широкий спектр пошуків і експериментів зі створення нової школи на початку 30-х років був зведений до варіанта сірого казенного училища, подібно виробництву, яке штампувало за планом нові покоління, що не обтяжували себе "знанням усіх тих багатств, які виробило людство".

Запланована кампанія викорінення безписемної культури перетворилась в атаку на життєвий побут, моральні, етичні цінності більшості населення країни, враховуючи, що більше половини його - люди молодше 25 років. Норми воєнного часу стають виправданням усіляких розбещень, перекручень у справі поширення пролетарського сприйняття світу. III Всеросійська конференція завідувачів губернських позашкільних підвідділів у лютому 1920 р., наприклад, санкціонувала застосування каральних заходів проти тих, хто не хотів учитися. Часто тих, хто не з'явився на призовний пункт за мобілізаційним розпорядженням, вважали дезертирами, позбавляли продовольчих карток, політичних прав та ін. Слід зазначити, що примусові заходи здавались природними ініціаторам кампанії з ліквідації неписьменності. Так, на питання про характер і систему репресій стосовно осіб, які не бажали вчитися, відомий лідер більшовизму О. Риков у 1920 р. відповів: "На перше краще обмежитись різноманітними громадськими формами осуду: оприлюдненням чорних списків по боротьбі з неграмотністю і т. ін. Репресії у буквальному розумінні цього слова проводити лише після того, коли справу буде налагоджено і в свідомості мас безграмотність буде вважатись як найбільше зло. Почати репресії із залученням уперто безграмотних до примусової праці в її найнеприємніших формах".

Різноманітні заходи примусового навчання практикувались у комсомолі, який сприйняв завдання поширення грамотності як бойове і оголосив усі шкільні комсомольські осередки мобілізованими. Особливого розмаху цій кампанії надала участь у ній профспілок, які відкрили в 1920-1921 рр. майже 3 тис. шкіл лікнепу.

Однак з переходом до НЕПу з'ясувалося, що держава неспроможна утримувати величезну культармію. Особливої актуальності набули пошуки коштів через економію, збільшення податків. На той час уже було ліквідовано основне джерело фінансування позашкільної освіти - земства. У перші післяжовтневі роки культурно-освітні заклади збереглися здебільшого завдяки накопиченням до 1917 р. Декрет "Про заходи щодо покращання забезпечення шкіл та інших освітніх закладів" від 15 травня 1921 р. "розрубав гордієв вузол", знявши з державного забезпечення школи, бібліотеки, народні будинки, пункти ліквідації неписьменності, хати-читальні та ін. і передавши їх на місцеві бюджети. Фактично це спричинило введення нової державної повинності для населення. Документом передбачались відрахування з місцевих податків, вводилось натуральне самооподаткування селян. Підприємства зобов'язувались забезпечувати закріплені за ними школи і клуби всім необхідним безкоштовно. Наркомосам та їх місцевим органам дозволялась кооперативна виробнича діяльність. Просвітнім закладам надавались земляні ділянки. На початку 20-х років вводиться плата за навчання у міських школах і вищих навчальних закладах. Режим жорстокої економії практично не торкнувся адміністративного апарату, але зумовив значне скорочення мережі шкіл, бібліотек, клубів та ін. За два роки було закрито більше 75 % усіх клубів і народних домів, 90 % хат-читалень. З кожних 100 пунктів ліквідації неписьменності залишилось шість - сім. З 475 тис. до 10 тис. скоротилась кількість працівників політосвітзакладів. Під час голоду 1921 р. "армія працівників освіти, в самому дійсному розумінні цього слова, роздягнена і боса буквально помирала від голоду і змушена була підтримувати своє існування... збиранням милостині (зареєстровано майже в усіх губерніях), проституцією та ін."

Проведене у 1922-1924 рр. обстеження селянських господарств Центрально-промислового району виявило, що за середніх витрат на одну особу 87,4 крб на рік утримання шкіл становить 7,5 коп., на зошити, папір, книги, журнали - 9,3 коп., куріння - майже 20 коп., спиртні напої - більше 71 коп. Кількість шкільних приміщень у 1923-1924 рр. становила лише 83 % порівняно з 1914-1915 рр. У 1927 р. кількість бібліотек зменшилася з 13 532 (у 1921 р.) до 8123, хат-читалень - з 19 569 до 10 480, клубів - з 1543 до 1428.

Коли в результаті державних дотацій вдалось дещо призупинити розпад культурно-освітньої системи, то вже через рік вона стала перевантаженою. 31923 р. частину клубів, гуртків, бібліотек закріпили за собою профспілки, які стали важливим джерелом фінансування просвітніх закладів. Тоді ж було започатковано "культурне шефство" міста над селом. Слід зазначити, що у 1927 р. загальна кількість стаціонарних бібліотек у селах була у два рази меншою, ніж до революції у жовтні 1917 р. У зв'язку з цим велика увага приділялась розвитку кіномережі та збільшенню кількості хат-читалень. Останні за задумом ініціаторів мали стати освітніми закладами універсального типу. "Ядро її - читальня, але це одночасно і клуб, і довідковий стіл, і осередок, навколо якого організовуються і школи дорослих, і екскурсії, і вистави, і різноманітні практичні заходи культурно-освітнього характеру", - пояснювала Н. Крупська.

Під час НЕПу розвивалися нові форми підвищення загального рівня культури: гуртки самоосвіти, однорічні загальноосвітні курси, червоні кутки, пересувні форми роботи. Справжню роль цих організацій достатньо повно охарактеризував заступник голови Головполітосвіти на І Всеросійському з'їзді представників хат-читалень, висловивши турботу стосовно частого обговорення політичних питань селянами самостійно, "поза стінами наших закладів, без участі політосвітпрацівників". "Завдяки цьому організовуються "дикі", як їх називали іноді, червоні кутки, ведуться бесіди в "курилках", просто в селянських хатах", - тобто поза можливостями впливу партійних ідеологів.

Разом з тим освіта стала потужним інструментом внутрішньої політики, бо вже у 20-ті роки соціальна належність стає важливим знаряддям навчальних програм і формування складу учнів. Характерно, що на І Всеросійському з'їзді з ліквідації неписьменності взимку 1922 р. було визнано за потрібне навчити насамперед червоноармійців, допризовників, членів профспілок, комсомольців, що диктувалось передусім слабкою матеріальною базою освіти.

На II Всеросійському з'їзді з ліквідації неписьменності, а його рішення, як і усі всеросійські, поширювались і на Україну, у травні 1923 р. був прийнятий план ліквідації неписьменності серед населення віком від 18 до 35 років на честь 10-ї річниці Жовтня. Але на той час ліквідацією неписьменності було охоплено менше половини запланованої кількості учнів. Загалом, як і в більшості соціальних державних програм, ці плани виявились невиконаними. Щоправда, наприкінці 20-х років 56,6 % неписьменного населення країни віком від 9 до 49 років (приблизно 10 млн осіб) навчились читати й писати, що дало змогу СРСР зайняти 19-те місце в Європі за рівнем письменності. Це означало, що грамотою оволоділи 79 % міського і 43 % сільського населення. Успіхи у навчанні дорослого населення забезпечувались завдяки тому, що більше половини дітей шкільного віку школу не відвідували. Школа "...за той час, поки люди в ній вчаться, мала зробити з них учасників боротьби за звільнення від експлуататорів", - переконував на III з'їзді Спілки молоді В. Ленін. Згідно з програмами Наркомосу РСФРР на початку 20-х років пунктам з ліквідації неписьменності було поставлено завдання навчити: 1) читати чіткий письмовий та друкований шрифт; 2) робити короткі записи, потрібні у побуті та службових справах; 3) читати та записувати цілі та дробові числа, проценти, діаграми; 4) знати основні питання будівництва радянської держави... Якщо людина опанувала цей обсяг знань, вона могла претендувати на роль учителя.

Безпорадність перед обличчям досконалості зумовлювала прагнення нав'язати свою неповноцінність як культурну норму. Цьому сприяли популярні у 20-ті роки численні виступи представників "трудових класів" з проблем мистецтва. Загалом художні попити не відрізнялись особливою вимогливістю. Навчання - лише привід для популяризації партійних завдань. Більшість букварів часто були посібниками з радянського будівництва. Замість виховання гуманізму нарощувалась маса м'язів класової самосвідомості. "Оскільки держава є військовою диктатурою, в ній не можна проводити гуманітарні започаткування, які є основою нашої віри. Практикувати зараз добро і людяність - зрадництво, спочатку треба вирвати з корінням ворогів", - повчав у 1920 р. відомий партійний керівник культурної галузі А. Луначарський. Засвоєння культури асоціювалось насамперед з вивченням партійних документів. Величезні пласти світової цивілізації були поховані під партійно-політичними догмами. Можна припустити, що не тільки матеріальні проблеми постали на шляху державного просвітництва. Не менші труднощі створювала саме несумісність цілей партії та очікувань величезних мас населення, політизації знань і життєвих потреб у них. Не випадково на початку 20-х років селяни вимагали в обмін на свою матеріальну допомогу школі вилучити із навчальних програм суспільні дисципліни.

В умовах надзвичайно низької письменності населення особливої ваги набули доступні й зрозумілі видовища. Переосмислення засобів взаємодії мистецтва з життям, пошуки форм його існування та актуального змісту зумовили на початку 20-х років значне скорочення дистанції між професійною та аматорською творчістю, вилились у пропагандистське "виробниче мистецтво". Пролетарська ідеологія у формах соціально-психологічного настрою стає головним фактором художнього життя. Залучення широких верств населення в активно-перетворювальну діяльність привело до усвідомлення насамперед організаційної, мобілізуючої функції мистецтва як його вищої цінності. Надійним орієнтиром у складних умовах культурного життя 20-х років для більшості глядачів було класове чуття. Залучення до мистецтва передбачало наближення до ширшого кола проблем, а участь у самодіяльності сприймалась як внесок у їх вирішення. Яскравим втіленням принципів колективізму стали всілякі "масові дійства", колективні декламації, мовні марші та ін.

До найпоширеніших форм санкціонованої самодіяльності належали "інсценівки", "живі газети" і форми, що виникли з них, - "Сині блузи", "Червоні сорочки", "Агітсуди", літературні монтажі, а в другій половині 20-х років - театри робочої молоді (ТРАМи). Характерних особливостей цим видовищам надавало прагнення їх творців до синтезу естради і цирку, театру і балагану за максимального наближення теми до конкретних політичних, виробничих, побутових та ін. проблем. Досить популярною була міжнародна тематика, історичні алегорії, футуристичні композиції. Соціальна ангажованість мистецтва перших років радянської влади позбавляла ідеологічні служби потреби у дрібній опіці численних колективів і груп. Одночасно, намагаючись монополізувати цю сферу громадського життя, партія відчайдушно боролася з численними незалежними об'єднаннями насамперед Пролеткультом, розгалужену культурно-освітню систему якого вона прагнула використати. Розкрилась і неповноцінність офіційної концепції культури, яка маскувалась популярними художніми формами та апробованими засобами. Здійснювався своєрідний перерозподіл історичного і соціального замовлення. "Тема революції - замовлення часу. Тема уславлення революції - замовлення партії", - так сформулювала основну проблему художньої культури того часу відома поетеса М. Цветаєва. Ю. Аннєнков, талановитий портретист, який до еміграції увіковічив образи багатьох пролетарських вождів, згадував: "Я, знаєте, в мистецтві не сильний, - сказав Ленін, мабуть, забувши про свою статтю і про фразу Карла Маркса, - мистецтво для мене це... щось на зразок інтелектуальної сліпої кишки, і коли його пропагандистська роль, необхідна нам, буде зіграна, ми його - дзик, дзик і - виріжем за непотрібністю. Однак, - додав Ленін, посміхнувшись, - ви про це поговоріть з Луначарським, великий спеціаліст. У нього там навіть якісь ідейки..." Ленін знову заглибився в написані листи паперу, але потім, повернувшись до мене, вимовив: "Взагалі до інтелігенції, як ви, мабуть, знаєте, я великої симпатії не відчуваю, і наш лозунг "ліквідувати неписьменність" існує лише для того, щоб кожний селянин, кожний робітник міг самостійно, без чужої допомоги читати наші декрети, накази, звернення. Мета - повністю практична. Тільки і всього".

Характерним прикладом поглинання простору культури політикою може бути історія "живих газет". Голосні читання, що виникли як природна реакція на паперову кризу в країні та низьку грамотність, характеризували суспільне життя вже у перші місяці після жовтня 1917 р. Невдовзі місце добровольця-просвітителя, який читав газету і пояснював найскладніші для розуміння стилістичні звороти й іноземні слова, посів штатний ідеологічний комісар. Інформація тепер підбиралась і оброблялася цілеспрямовано. Поступово прямолінійна агітація поступилася місцем декламації за участю двох - трьох виконавців, що набагато полегшило сприйняття відфільтрованого матеріалу. Внесення до потоку новин літературних творів дало можливість перейти до елементів театралізації, а виконавцями стали клубні гуртки. Відповідно до розробленої Головполітосвітою схеми "Усні газети" мали такі частини:

  • 1. Передова стаття. Відгуки на найважливіші події або тлумачення гасел, висунутих комуністичною партією. Стаття мала бути якомога стислою, з формулюванням гасел моменту. Вона задає тон всьому номеру.
  • 2. Друга стаття. Теж стисла, краще на економічну тему.
  • 3. Оперативні зведення та "військовий огляд", який дає спеціаліст із застосуванням карт і креслень.
  • 4. Трудовий фронт. Цей розділ має розроблятися особливо ретельно. Декілька яскравих фактів і цифр, що характеризують підвищення продуктивності на окремих заводах або господарствах, і замітки про загальну картину стану виробництва країни.
  • 5. Вірші, фейлетони, гумористичні оповідання.
  • 6. Інформація: "Огляд останніх подій".
  • 7. "Діяльність та виробництво даного підприємства".
  • 8. Його зв'язок із загальним виробництвом країни.
  • 9. Місцева хроніка.
  • 10. Стисла стаття стосовно санітарної освіти
  • 11. "Поштова скринька". Отримання від слухачів записок, на які редакційна колегія дає відповіді.
  • 12. "Оголошення" про наступні події, засідання різноманітних організацій, а також про наступні виступи "Усної газети".

Методисти "Живих газет", зберігаючи цей шаблон, прагнули до максимально дієвого подання інформації через марш-паради, комбінації слова і плаката, ораторії, оцінювання, акробатичні елементи, військові вправи, пластичні "піраміди" та ін. Природно, що це потребувало відносно постійної співпраці практично всіх гуртків і об'єднань клубу, а також залучення цілих груп "живкорів" (за аналогією із сількорами, робкорами), які виконували функції збирачів інформації. Найбільший розквіт "Живої газети" як форми політичної пропаганди був у середині 20-х років.

Якщо другорядність і схематизм постановок "Живих газет" не засмучували глядачів на початку 20-х років, коли головним було виявлення громадянської позиції самим змістом, то наприкінці десятиріччя все це гальмує художнє зростання учасників самодіяльності та їх шанувальників. Переоцінка цінностей дещо змінила орієнтири подальшого розвитку масової творчості. Прагнення учасників художньої самодіяльності до пошуків і ствердження своєї естетики наштовхується на протидію зацікавлених передусім в збереженні агітаційних форм кураторів політико-освітньої мережі. "Культурництво" як форма залучення до культурного багатства минулого і підготовки людини до сприйняття професійного мистецтва - зазнавало критики за наслідування професійному мистецтву.

Невисокі з погляду професійного виконання результати роботи колективів, які орієнтувались у своїй діяльності на цю програму, стали приводом для переорієнтації аматорства в межах клубів на політико-освітню роботу. "Гуртківці мають бути не акторами, а клубними гравцями, клубними витівниками", - зауважував завідувач художнього відділу політосвіти Ленінграда. "Театр - це арена, на якій розгортається класова боротьба", - зазначав В. Плетньов, що замінив О. Богданова на посаді голови пролеткульту.

Популярними у 20-ті роки були всілякі агітсуди, які могли відбуватися над кооператором, що зловживав довірою селян, коровою, трактором, бюрократом та ін. Типовий сценарій одного з таких заходів описав у своєму оповіданні популярний у ті часи публіцист М. Кольцов. "У клубі сьогодні громадсько-показовий суд над бацилою нікотину. Будуть виступати - спочатку оратор з Наркомату охорони здоров'я з великою доповіддю на тему "Про шкідливість паління у розрізі п'ятирічки Держплану", потім - громадський обвинувачувач, доктор Мойсеєнко з цифрами в руках та із заспиртованими препаратами прокуреної та непрокуреної легені. Після нього - захисник, інженер Халтуркін, зі своїми тезами про користь паління, яке піднімає продуктивність праці завдяки збудженню організму. Потім буде допит самої "бацили", роль якої для пожвавлення клубної роботи доручено гарненькій конторщиці з правління. їй дана директива нафарбуватись і навести шик. Далі - свідки паління і не-паління. Перші мають сповістити, що внаслідок багаторічного паління їх організм суттєво постраждав від нікотину, матеріальне становище жалюгідне, культурний рівень низький, що діти у них народжуються зазвичай ідіотами та деґенератами і що виходу ніякого вони не бачать. Інші, що не палять, розповідатимуть про те, що в перші тижні після припинення паління життя докорінно змінилося. Життєву кризу перестав відчувати, поліпшився апетит, волосся, яке випадало, стало із шумом і свистом рости, діти в школі почали виявляти геніальні здібності, а заробіток піднявся настільки, що надає можливість щоденно робити відчутні вклади в ощадну касу. Остання деталь заздалегідь внесена в показання свідків для того, щоб завідуючий міг відзначити у звіті, що клубом за поточний місяць виконані не тільки антинаркотичні, але й трудощадкасові кампанії".

Одним із напрямів непрофесійного мистецтва, яке пов'язало свою долю з пропагандою, була "Синя блуза", що виникла як ініціатива студентів інституту журналістики в 1923 р. Вони вирішили давати "здорові видовища" в їдальнях та чайних. За змістом "Синя блуза" стала лабораторією мистецтва малих сценічних форм, об'єднуючи як професіоналів, так і аматорів, які прагнули проявити себе в "очищенні масової свідомості". З цією метою використовувались і популярні у глядачів частівки, сатиричні куплети, фейлетони, інсценівки пісень тощо.

Однак безумовним лідером аматорського мистецтва в той час були театри робітничої молоді (ТРАМи), покликані, за задумом їх керівників, закласти основу нової театральної системи. Трамівський рух, започаткований у Ленінграді, де за короткий час було створено майже 300 колективів подібного типу, перетворився в популярний художній напрям, оформлений у багатоступеневу систему "Трам-ядра" - "Трамстудії" - "Трамтеатру". Успіх у глядачів цих театрів пояснювався не тільки актуальним змістом вистав, а й унікальною сценічною естетикою, яка була чимось середнім між театром психологічного переживання і театром гри. "Наш трамівський актор - не актор-спеціаліст, а революціонер, який на спеціальність свою дивиться як на знаряддя революційної пропаганди", - писав А. Луначарський. "Діалектичні" вистави трамівців перетворювались у професійно розроблені з погляду драматургії битви ідей. "Ми не театр - ми частина комсомольського активу, який активно бореться за нове життя і нову людину, і вся наша особливість полягає тільки в тому, що ми агітуємо за це будівництво засобами мистецтва", - проголосив на І Всесоюзній конференції ТРАМів один із активних діячів цього напряму М. Соколовський. Небажання трамівців ставати професіоналами або їх прагнення до художньої переконливості постановок - одна з головних внутрішніх суперечностей, які призвели з часом до їх угасання.

Серед руїн "старого світу" залишалась майже недоторканою одна з основних опор суспільства - церква. Декларуючи свободу совісті, більшовики, здавалось, розв'язували багатовікову проблему державної релігії - з одного боку, визволяючи церкву від компрометуючих її зв'язків з владою і таким чином розв'язуючи складний клубок взаємних претензій представників різних культів, а з іншого, з держави знімався покров сакральності. Однак ідеальна модель демократичного суспільства так і залишилась в ідеї постанови "Про передачу справи виховання і освіти із духовного відомства до Комісаріату з народної освіти" від 11 грудня 1917 р., а потім - у Декреті про свободу совісті, церковні та релігійні товариства від 20 січня 1918 р. Фактично діяли розділи Декрету, які відмовляли у праві церковним і релігійним товариствам бути юридичною особою і, відповідно, оголошувалось народним усе майно релігійних товариств. Цей документ розв'язував руки місцевій та центральній владі для безкарного пограбування і руйнування церков, неприхованого терору над службовцями культу, чому передував тривалий шлях дегуманізації ставлення комуністів до релігії. К. Маркс у "Критиці Готської програми" (1875) зазначав, що "кожен повинен мати можливість правити свої релігійні, також як і тілесні, потреби без того, щоб поліція пхала в це свого носа. Але робоча партія повинна була б скористатись цим випадком і висловити своє переконання в тому, що буржуазна "свобода совісті" не що інше, як терпимість до всіх можливих видів релігійної свободи совісті, а вона, робоча партія, навпаки, прагне звільнити совість від релігійного дурману". "Релігія повинна бути оголошена приватною справою - цими словами передають звичайно ставлення соціалістів до релігії. Але значення цих слів треба точно визначити, щоб вони не могли викликати ніяких непорозумінь. Ми вимагаємо, щоб релігія була приватною справою щодо держави, але ми ніяк не можемо вважати релігію приватною справою щодо нашої власної партії. Державі не повинно бути діла до релігії, релігійні громади не повинні бути зв'язані з державною владою. Кожен повинен бути цілком вільний сповідувати яку завгодно релігію або не визнавати ніякої релігії, тобто бути атеїстом, яким і буває, звичайно, кожний соціаліст" - писав В. Ленін ("Соціалізм і релігія", 1905).

"Партія, - зазначав Ленін у "Проекті програми РКП(б)" (1919), - прагне до повного руйнування зв'язку між експлуататорськими класами і організацією релігійної пропаганди, а також до фактичного звільнення трудящих мас від релігійних забобонів, організовуючи для цього найширшу науково-освітню та антирелігійну пропаганду. При цьому слід уникати всякого ображання почуттів віруючих, що веде лише до закріплення релігійного фанатизму".

Учні К. Маркса і В. Леніна трактували їх учення: "Ми повинні вдумливо по можливості кожного разу наочно розкривати перед кожним селянином і робітником брехню релігії, її класову роль і суперечність його інтересів усякій релігії. Ми повинні кожного разу викривати, розкривати зв'язки різних релігійних груп з експлуататорськими класами суспільства. Ми повинні прагнути, щоб кожний робітник, колгоспник і селянин розумів і знав, що будь-яка релігія заважає будувати нове, краще життя - комунізм - і є знаряддям експлуататорів, куркулів, непманів і колишніх людей у їх боротьбі з радянським ладом, у їх шкідництві та протидії будівництву соціалізму", - писав О. Ярославський ("Комуністи і релігія", 1938).

Антиклерикальні настрої населення перетворились у війну зі службовцями культу. Атеїзм як нова віра став ідеологічним обґрунтуванням антирелігійного екстремізму. Оголошена свобода совісті на практиці означала відокремлення совісті від держави і духовну деградацію населення. Розбіжності в поглядах переводяться у площину класової боротьби. "Велике благо - свобода, якщо вона правильно розуміється, як свобода від лиха, яка не є незручною для інших, не вдається до свавілля. Але саме такої свободи ви і не надали: у всякому потуранні низинним пристрастям натовпу, в безкарності вбивств і пограбувань полягає свобода, що вами подарована. Усі прояви як дійсно громадянської, так і вищої духовної свободи людства подавлені вами нещадно", - писав найсвятіший патріарх Тихон у листі до Ради народних комісарів у жовтні 1918 р. Але його спроби відстояти в умовах братовбивчого божевілля перших післяжовтневих років гуманістичні принципи розцінювалися як саботаж і контрреволюція. Позбавленням влади Тихона на II місцевому соборі починається закулісна історія співпраці церкви і держави. Новий митрополит Сергій у 1927 р. закликав духовенство довести відданість новій владі. Нацьковуючи прибічників оновлення церкви на послідовників патріарха Тихона, православ'я - на національні та місцеві релігійні течії, влада зберігала за собою становище вищого судді. У подальшому не раз релігія ставала зручною і безпечною мішенню для більшовицької партії в її ідеологічних кампаніях. "Антирелігійний фронт кричуще ясно видно, як фронт класової боротьби", - зазначав М. Бухарін у праці "Реконструктивний період і боротьба з релігією" (1929).

Реальність була ще кривавішою, ніж було задумано ініціаторами антицерковної безмежності. За деякими даними, до 1922 р. у країні було знищено майже 20 тис. священиків.

Одночасно швидко наростала хвиля грабежів церковного майна під приводом допомоги голодуючим у 1921 р., яка закінчилась гучними судовими процесами над протоієреєм М. Заозерним у квітні - травні 1922 р. в Москві та у червні - липні того самого року в Петрограді над митрополитом Веніаміном.

Місце агітаційно-пропагандистської системи досить чітко виявлено в проекті директиви про вилучення церковних цінностей, який було підготовлено Л. Троцьким 20 березня 1922 р. Згідно з цим документом, у центрі та на місцях потрібно було організувати секретні комісії з вилучення церковних цінностей, які маскувались під офіційні комісії і лише фіксували свавілля.

Протягом 20-х років репресій зазнали майже всі релігійні об'єднання і течії, від прибічників ортодоксальної церкви до сектантів. Намагаючись надати антицерковній війні характеру планомірності і повної блокади, XII з'їзд РКП(б) прийняв резолюцію "Про постановку антирелігійної агітації та пропаганди", згідно з якою практично перекреслювалась оприлюднена раніше ідея свободи віросповідання. Систематична антирелігійна агітація і пропаганда розглядались як один із дієвих засобів розширення партійного впливу на широкі маси трудящих. Закриття храмів і церковних шкіл, пограбування монастирів, заборона церковного Друку і видання книг релігійного змісту супроводжувались відверто заохочувальним вандалізмом і глузуванням з почуттів віруючих. На викриття "контрреволюційної" сутності релігії були мобілізовані: друк, театр, кіно. Для характеристики засобів викриття "релігійного туману" показовий такий епізод: "У 1930 р. до артілі "божих людей" ("хлистів") "Червоний жовтень" на річці Маничі приїхали "кінозйомщики" і попросили членів кіннозаводської артілі показати, як вони перетворюють диких коней в об'їжджених, постачати яких у Червону армію зобов'язалась ця артіль. "Божі люди" охоче погодились, а потім, через деякий час, у Ростові показували фільм "Сектанти", відредагований відомим матеріалістом того часу і членом Антирелігійної комісії при політбюро Ф. Путінцевим на тему "Як сектанти мордують коней". Всілякі викриття культових таємниць, розкриття святих мощей, створення із релігійних святинь музейних колекцій, знищення багатющих монастирських бібліотек, організація різноманітних "красных звездин" на противагу хрестинам, "комсомольских рождеств і пасх" - все це відбувалося спочатку під безпосереднім спостереженням і з санкції "ліквідаційного" відділу наркомату юстиції, створеного у травні 1918 р. з метою втілення у життя декрету про свободу совісті, а з 1924 р. НКВС. Права і функції цих відомств у справі приниження церковного авторитету були різні. Якщо в компетенції "ліквідділів" при місцевих радах був здебільшого нагляд за дотримуванням юридичних норм "революційної законності", то представник правничого органу посів місце пастиря релігійних громад, використовуючи владу, вирішував їх подальшу долю. У 1922 р. затверджено Антирелігійну комісію при політбюро ЦК РКП(б) на чолі з О. Ярославським. Серед її членів: А. Луначарський, В. Менжинський, Г. Чичерін, Н. Крупська, М. Литвинов, М. Криленко та ін.

На допомогу державним структурам сформовано громадську ініціативу, спочатку як гуртки навколо газети "Безбожник", яка видавалась з 1922 р. У1924 р. ці гуртки об'єднались у "Товариство друзів газети "Безбожник", яке наступного року затверджено як "Союз войовничих безбожників". На початку 1930 р. у цій організації налічувалось майже 3,5 млн членів, їх кількість постійно збільшувалася.

Завершеного вигляду система закабалювання церкви соціалістичною державою набула у квітні 1929 р., коли було прийнято постанову ВЦВК "Про релігійні об'єднання", згідно з якою церква фактично перетворилась у вітрину, яка мала свідчити всьому світові про гуманність і віротерпимість радянської влади. Цим дискримінаційним документом були вичерпані гарантії свободи совісті в СРСР. Поле діяльності церкви обмежувалось нечисленними залишеними їй приміщеннями. Заплутана система реєстрації релігійних общин, право втручання місцевих влад у їх внутрішні справи тощо були покликані лише законодавчо оформити антирелігійне свавілля держави. Про те, яким сурогатом у свідомості населення замінювалась віра і розрив з традиційною культурою, свідчила "Інструкція для загальної трудової комуни "Безбожник" на початку 20-х років: "Ми живемо і надалі бажаємо жити так: у бога не вірити, хреста не носити, ікони не визнавати, релігійні свята не виконувати і не мати ніякої релігії... Дотримання тверезості і всіляких порядків... Тютюн теж не курити... Карточну гру ліквідувати... І щоб не було гордості та самолюбства, лихослів'я і взагалі різного хуліганства, бажаємо - встановити братерство, рівність... Слід переломити свою колишню звичку і вести таке скромне життя і жити за інструкцією і статутом, за політичною програмою радянської влади, що вимагає все виконувати, а не за своєю волею".

Отже, як формальні досягнення мистецтва післяреволюційного десятиріччя стали декорацією для малоефективної партійно-державної пропаганди, так і релігійна свідомість населення була використана як основа для створення нового культу - культу радянської держави та її вождів. Цій меті відповідали нова символіка, обрядовість, мова, нова система знань, нові етичні норми, цивільний кодекс та ін. Як наслідок - втрата цілісності культури суспільства, дезорганізація природних механізмів її існування та відтворення. Драма культурно-історичного процесу зводилась до фарсу єдиноборства "пролетарської" та "буржуазної" культур. Залучення до безмежного світу гуманістичних цінностей на практиці зумовило їх ревізію з метою виявлення ступеня придатності для будівництва комунізму. "...Марксизм, що орудував гвинтівкою, політичною пропагандою, господарською боротьбою, розгорнув свою роботу рішуче по всьому фронту культури, забрався на усі поверхи культурної будови , проник до самої святої святих колишньої культури, переробляючи її за своєю подобою", - коментував зміни, які відбувалися, М. Бухарін. Те, що в дореволюційну епоху вважалось ганебним, у 20-ті роки XX ст. стає громадянською доблестю, що перетворювала державу в корпорацію моральних злочинців. Культура, яка стала заручником політики, все більше сприймалась як атрибут політико-освітньої роботи, що виступила адвокатом диктатури бездуховності та ідеологічного примітивізму.

Масова колективізація суспільства вимагала створення комуно-мобілізаційної системи не тільки в економіці, а й у політиці, пропагандистській і виховній роботі. Це відобразилося у збільшенні регламентації діяльності соціальних інститутів, обмеженні обсягу і зниженні якості інформації, розповсюдженні малозмістовних політичних кліше, які перекладали програмні вказівки партії мовою гасел. Завдання культурної революції, які передбачали глибокі якісні зміни в суспільстві, трансформувались у змагання з розвиненими капіталістичними країнами за темпами нарощування обсягів промислового виробництва. Абсолютний пріоритет ідеї індустріалізації в економічній політиці, який знайшов відображення у гаслах "Кадри вирішують усе", "Техніка в період реконструкції вирішує все", спричинював придушення різноманітних форм господарського побуту, що сформувався раніше. Ідея кооперації набуває наочних рис колективізації як єдино правильної і такої, що відповідає соціальній сутності радянської економічної моделі.

Безжалісній економічній експлуатації відповідала повна зневажливість до соціокультурних проблем. Ентузіазм уже потребував допінгу, який вводився саме системою політосвітроботи. Інтенсивне оброблення суспільної свідомості з метою зміни стереотипу суспільної поведінки людини зумовлювала ламання загальнолюдських етичних норм і заміну їх ідеологічними нормативами. Яскравим свідченням тому було формування "феномену Павлика Морозова".

Сутність пропаганди цього періоду - популяризація колективістської моралі, що стала своєрідним гібридом традиційних громадських ілюзій з кодексом будівників майбутнього. Природні вияви почуттів перетворювались у політичну формулу, перетворюючи життя на театр абсурду і породжуючи, як результат, незбігання очікуваного і реального, емоційно-психологічну напруженість. Політико-освітня робота поступово оформлюється у зведення вимог, теоретичних положень, знань, системи інститутів, які узагальнювали досвід першого десятиріччя радянської влади. Невдала кавалерійська атака перейшла у тривалу облогу. Об'єктивним критерієм культурності та освіченості в той період була організованість політичних дій. Це відповідало завданню "ув'язати план культурного будівництва з індустріалізацією країни як складової загального плану соціалістичного будівництва СРСР" (XV з'їзд ВКП(б)), а також вимогам розглядати питання культурного будівництва як "питання комуністичного озброєння пролетаріату і селянських мас у класовій боротьбі".

Партійно-державний характер введення ідей соціалізму зумовив створення і розвиток професійно-організованої системи політико-освітньої діяльності. У зв'язку з цим за принципом Робітничо-селянської червоної армії (РСЧА) організовуються, наприклад, політвідділи машинно-тракторних станцій (МТС) у 193КЗ-1934 рр., радгоспів (1933-1940), на залізничному, повітряному (1933-1956), водному (1934-1956) транспорті. Покликані керувати виробничими партійними осередками, вони не підпорядковувались територіальним партійним відділам ЦК ВКП(б). Політвідділи, які призначались "згори", зазвичай очолювали заступники керівників підприємств і включали до свого складу працівників ОДПУ, зосередили в своїх руках значну політичну та адміністративну владу. Некомпетентність, пофарбована революційною фразою, була характерним стилем діяльності цих організацій. Жорсткий ідеологічний пресинг вимагав коригування методів політико-виховної роботи. Внаслідок цього оновлювались апробовані на початку 20-х років форми обробки суспільної свідомості. ЦК ВКП(б), зокрема у зверненні від 25 березня 1929 р., рекомендував відновити щомісячні мітинги на підприємствах, проведення яких доручалось високопоставленим працівникам господарських і партійних органів.

Психологічний ефект, який досягався на цих заходах, повністю співвідносився зі станом головного героя роману Дж. Оруелла "984": "Жахливим у двохвилинні ненависті було не те, що ти мусив розігрувати роль, а те, що ти просто не міг залишитися осторонь. Які-небудь тридцять секунд - і прикидатись тобі не треба. Наче від електричного розряду нападали на все зібрання мерзотні корчі страху і помсти, несамовите бажання вбивати, терзати, крушити обличчя молотом: люди гримасували, вопили, перетворювались на божевільних. При цьому лють була абстрактною і ненаціленою, її можна було повернути в будь-який бік, як полум'я паяльної лампи".

Відповідно до нового характеру соціокультурних процесів змінилися структура і функції органів державного управління культурою. Головними напрямами реформ були уніфікація республіканських організацій, звуження сфери їх діяльності зі збільшенням кількості дрібних політвідділів, централізація керівництва і планування їх роботи. Це стосувалося насамперед наркомосів та місцевих органів народної освіти, які підпали на межі 20-30-х років під масові чистки, скорочення штатів і "кадрові покращання" за рахунок висуванців. Кадрові погроми були санкціоновані постановою ЦК ВКП(б) "Про керівні кадри народної освіти" від 5 січня 1929 р. Одночасно збільшилась кількість наркомосів союзних республік з 7 до 16. Тоді ж остаточно сформувалась дволанкова система керівництва освітою, яка складалась з обласних і районних відділів. У середині 30-х років до наркомосів зазвичай входило п'ять управлінь: 1) початкової і середньої школи; 2) підготовки вчителів; 3) університетів і науково-дослідних закладів; 4) бібліотек; 5) театрів і видовищних закладів. У подальшому комісаріати освіти фактично перетворились у шкільне відомство, у зв'язку з чим у 1936 р. видовищні заклади перейшли до Всесоюзного комітету в справах мистецтва, театру та інших видовищ.

Характерною ознакою часу стали ради культурного будівництва при наркомосах з контрольно-дорадчими функціями, які формувались з представників громадськості, а також інститут безкоштовних робітничих виконавців, які обирались на підприємствах на певний строк. У 1929 р. при Наркомосах з функціями громадських контролерів були створені робітничі активи, які наділялись повноваженнями брати участь в обговоренні найважливіших питань і піддавати цензурі рішення, що приймались, щодо їх відповідності партійним директивам. З метою "залучення трудящих у практичну роботу по окремим галузям соціалістичного будівництва" в ці роки створювались галузеві секції при місцевих радах, які з 1936 р. називались комісіями. Саме ці "громадські" організації, які формувались за ознакою відданості партійним ідеалам, стали фактично знаряддям ідеологічного диктату і зведення некомпетентності в норму адміністрування.

Заклади Інформаційно-пропагандистського комплексу, як державні організації, протягом періоду підпорядковувались Головполітосвіті в РСФРР і Управлінню політосвіти в Україні (до 1930 р.), потім у РСФРР - сектору масової політико-освітньої і шкільної роботи, а в УСРР - сектору масової комуністичної освіти та сектору соціального виховання. Вони співпрацювали з різноманітними відомствами і громадськими організаціями і насамперед з профспілками. Але вивчення, добір, висування і розстановка кадрів здійснювалися партією, яка через агітаційно-пропагандистські відділи ЦК ВКП(б) (наприкінці 30-х років), а з 1939 р. - Управління пропаганди та агітації ЦК фактично керувала цією мережею. "Можливості у нас тут виняткові. Усе в наших руках знаходиться: і радіо, і кіно, і газети", - стверджував на Пленумі ЦК партії в лютому 1937 р. А. Жданов. Про компетентність керівних партійних працівників свідчать такі дані: тільки 40 % секретарів обкомів, крайкомів, ЦК компартій республік мали нижчу і неповну середню освіту. Серед секретарів райкомів, міськкомів та окружкомів партій таких було більше 70 %. Значно нижчим був освітній рівень радянських працівників того самого рангу. У 1928-1929 рр. ЦК ВКП(б) прийняв низку постанов про керівні кадри народної освіти, кіно, видавничої справи, друку тощо, покликаних виправити становище, що склалося в освіті та культурі. Частковим вирішенням проблеми керівних кадрів було створення спеціальних навчальних закладів - Вищої школи марксизму-ленінізму, Вищої школи партійних організаторів, Вищої партійної школи.

У 1937 р. загальна кількість журналістів, бібліотекарів, завідувачів клубів та інших категорій культосвітпрацівників становила 297 тис, тобто 3,1 % від загальної кількості "працівників розумової праці". Збільшення масштабів політико-освітньої роботи вимагало значного розширення системи підготовки кадрів. Наприкінці 1938 р. ЦК ВКП(б) охарактеризував становище у цій галузі: "Кадри пропагандистів виявились переповненими малопідготовленими теоретично, часто політично неграмотними і неперевіреними людьми, які не тільки не можуть допомогти членам партії та безпартійним оволодіти більшовизмом, але і здатні лише підмінити викладення марксистсько-ленінської теорії шкідливим спрощенням та залякати своїх слухачів". До 1941 р. лише 25 % комуністів здобули вищу, загальну середню і спеціальну освіту, хоча перші спеціалізовані заклади з підготовки державних освітян виникли у 20-х роках. У довоєнний період головним засобом навчання була безпосередня робота в політико-освітній системі. У середньому в СРСР на 100 міських клубів було 112 платних культосвітпрацівників, сільських - 63. Стосовно профспілкових палаців культури і клубів цей показник становив 256. Серед шляхів розв'язання кадрової проблеми, яка виникла у 30-ті роки, було переведення на цей вид діяльності спеціалістів з інших сфер громадського життя. На практиці це перетворилося на повинність для інтелігенції. Великим була кількість сумісників І в музеях - у 1939 р. вони становили 13,7 % персоналу і серед наукових співробітників - 17,6 %.

На межі другої та третьої п'ятирічок у СРСР нараховувалось 970 тис. вчителів, 116,7 тис. клубних і 14 тис. музейних працівників, 19,4 тис. бібліотекарів. До політосвітньої роботи активно залучались добровольці з громадських активістів. Наприкінці 30-х років загальна кількість пропагандистів перевищувала 112 тис. осіб.

Хвиля репресій, що прокотилась країною в 30-ті роки, охопила насамперед усю мислячу частину суспільства, рикошетом ударивши по системі культурно-освітньої роботи, хоч і в малій мірі, але сприяла пробудженню національної свідомості. Зниження і без того низького рівня культури у цій сфері зазначено в постанові ЦК ВКП(б) "Про районні газети" від 20 серпня 1940 р. Приблизно 65 % керівників партійної пропагандистської мережі не мали достатньої політичної підготовки. Партійною освітою в середині 30-х років займались майже 130 тис. осіб, із них лише 10 % - випускники комвузів (тобто комуністичних ВНЗ), а 25 % закінчили радпартшколи. Малоосвічений організатор, що ставав важливою ланкою, яка зв'язувала партію з широкими верствами населення, потребував регламентації конкретної діяльності. 31928 по 1941 р. було прийнято 60 постанов ЦК ВКП(б) стосовно питань керівництва культурою.

Політосвітпрацівник - виконавець, сумлінний розповсюджувач затверджених "нагорі" політичних оцінок та рішень. Відповідно до уніфікованих змістів на межі 1928-1929 рр. формувались діючі агітаційні колективи, які дожили практично в тому самому або подібному вигляді на підприємствах і у закладах до 90-х років.

Загалом це була досить громіздка система доведення до широкої аудиторії партійно-державних директив. Свідченням тому були численні реорганізації Агітпроп ЦК у 30-ті роки. Після постанови ЦК

ВКП(б) "Про реорганізацію апарату ЦК ВКП(б)" від 5 січня 1930 р. Агітпроп розділився на два самостійних відділи - культури і пропаганди, агітації та масових кампаній. У свою чергу відділ культури і пропаганди складався з трьох секторів: наукової роботи і освіти, пропаганди марксизму-ленінізму, друку (в тому числі художньої літератури). До відділу агітації та масових кампаній належали сектори: загальної агітації та масових кампаній промислового характеру, масових кампаній сільськогосподарського характеру, масової роботи серед робітниць та селянок. Аналогічні реорганізації відбувалися і в ЦК КП(б)У, крайових, обласних, міських і районних органах.

У 1932 р. згідно з постановою ЦК ВКП(б) "Про посилення культвідділу ЦК робітниками і про перебудову роботи культпропвідділів у дусі систематичної пропаганди марксизму-ленінізму" кількість секторів збільшилась з 3 до 12, зокрема: партпідручників і політграмоти; викладання ленінізму у ВНЗ і середній школі; масової пропаганди ленінізму і політики партії; народної освіти; науково-дослідних закладів; виробничо-технічної пропаганди; культурного обслуговування заводів і колгоспів; газетної, журнальної, наукової літератури, художньої літератури, мистецтва.

У травні 1935 р. культпроп ЦК знову було реорганізовано у п'ять відділів. У віданні відділу партійної пропаганди і агітації знаходились пропагандистська робота в середині партії, масова агітація, партвидав, підготовка кадрів пропагандистів та агітаторів, комвузи. Контроль за періодичним друком, виданням книг і видавництвами, підготовкою і розподілом кадрів друку покладався на відділ друку і видавництв. Наркомоси і шкільна мережа - вотчини відділу шкіл. Відділ культурно-освітньої роботи керував діяльністю культосвітзакладів, кіноорганізацій, театрів, радіомовлення, творчих організацій діячів літератури і мистецтва. Відділ науки, науково-технічних винаходів та відкриттів спрямовував роботу наукових закладів та наукових товариств. У 1939 р. після XVIII з'їзду ВКП(б) культурно-ідеологічний апарат ЦК було зменшено, до нього належали шкільний відділ, управління пропаганди та агітації. На місцях створювалися відділи агітації та пропаганди, які конкретизували вказівки центру відповідно до місцевих умов і проблем. Система заходів впливу партії на маси була покликана агітацією і пропагандою "підняти їх класове почуття і революційну пильність, навчити розуміти особливі форми класової боротьби у перехідний період - особливо у вигляді позитивних завдань будівництва, показати обличчя класового ворога", "розшифрувати" його. Якості бійця за партійні інтереси досить чітко висловив "всесоюзний староста" М. Калінін: "Духовна витриманість - це залізна дисципліна, вміння подолати прикрість і невдачі, бадьорість і сміливість, гуманність і такт у стосунках з людьми, це непримиримість до ворогів трудящих".

Одним із могутніх засобів досягнення цієї мети був радянський друк. У СРСР до 1940 р. випускалось 8806 газет загальним тиражем майже 38,4 млн примірників, у тому числі 46 всесоюзних із разовим тиражем понад 191,3 тис. примірників кожна. На той час 91,3 % районів країни мали свої періодичні видання. Слід ще додати 4432 багатотиражки. У 30-ті роки полиці бібліотек, червоних кутків, агітпунктів, початкових шкіл та ін. освітніх закладів заповнювались великою кількістю масової політичної літератури, присвяченої внутрішньому і міжнародному життю. До кінця 30-х років тиражі подібних видань становили 41 % усіх книг, які вийшли в СРСР. Почесне місце у цьому потоці займали твори Й. Сталіна. У 1938 р. загальний тираж його видань дорівнював 26,7 млн примірників, а тиражі творів К. Маркса, Ф. Енгельса, В. Леніна загалом становили 10,4 млн примірників.

Серед вимог до агітаційної роботи були: її систематичний характер, максимально широке охоплення населення з одночасним наближенням до кожного громадянина, класова чистота змісту. Основний акцент робили на вивченні теорії марксизму-ленінізму. Для цього створювалась широка мережа гуртків марксизму-ленінізму, предметних гуртків вивчення історії ВКП(б), Конституції СРСР, гуртків вивчення поточної політики, політшколи політекономії, діалектичного та історичного матеріалізму.

Більш високою сходинкою партосвіти були народні університети марксизму-ленінізму, які мали за мету "перековування", "перевиховання" інтелігенції. Перший такий заклад виник у Москві у 1932 р., а на кінець другої п'ятирічки, тобто на 1937 р., їх вже було 23 по всій території країни. Аналогічні функції закріплювались і за партійними школами, школами пропагандистів, курсами марксизму-ленінізму, вечірніми комвузами, що формувались у ті роки. Як і початкова школа, ці навчальні заклади забезпечували єдність завдання отримання загальноосвітніх знань і "завдання комуністичного виховання, посилюючи роль школи як знаряддя укріплення пролетарської диктатури, як інструмента подолання і переробки дрібнобуржуазної природи напівпролетарських і непролетарських верств трудящих". Паралельно в 30-ті роки у навчальних закладах виникають методичні семінари з вивчення марксизму.

Характерним явищем того часу було утворення різних наукових товариств марксистів, яких до 1931 р. нараховувалось майже 20. До товариства войовничих матеріалістів-діалектиків, яке діяло з 1924 р. при журналі "Під прапором марксизму", в 1927 р. додалось аналогічне об'єднання матеріалістів-лікарів, біологів, у 1928 р. - психоневрологів, у 1929 р. - фізиків і математиків, у 1931 р. - хіміків та геологів. У 1929-1930 рр. при відповідних інститутах комакадемії до товариства істориків-марксистів (1925) долучилося товариство марксисті в-аграрників, педагогів, техніків, сходознавців, краєзнавців, державознавців, економістів, літературознавців. Свідченням безперспективності такого роду діяльності, яка перетворювала науку в галузь партійної пропаганди, була ліквідація цих об'єднань переважно в 1932-1933 рр.

Одним із палких борців з "нейтральністю спеціалістів" з 1928 р. протягом десятиріччя була Всесоюзна асоціація працівників науки і техніки для сприяння соціалістичному будівництву (ВАПНІТСБ), обов'язковими вимогами статуту якої були "безпосередній контакт з партією, повна солідарність з нею і прийняття директив в основних завданнях науково-громадського життя". Про вимушену поступову зміну характеру її діяльності свідчить коригування назви у 1932 р. - "Всесоюзна асоціація працівників науки і техніки - активних учасників будівництва соціалізму".

Колективи ВАПНІТСБ реєстрували навіть за наявності п'яти членів. Протягом 1929-1932 рр. її чисельність збільшилась до 11 тис, перетворившись на розгалужену мережу ідеологічного придушення наукового життя. На початку 30-х років ВАПНІТСБ включала чотири секції: індустріальну, охорони здоров'я, сільськогосподарську, науково-педагогічну. Основними формами діяльності цієї організації були проведення мітингів, диспутів, лекцій, а з початку 30-х років асоціація курувала вечірні університети марксизму-ленінізму.

Крім названих, на "культурному фронті" активно діяли і спеціалізовані організації: "Спілка войовничих безбожників", товариство "Геть неписьменність" (існували до 1936 р.), "Всесоюзне товариство культурного зв'язку з закордоном" (засноване у 1925 р.). Відповідно до "Положення про добровільні товариства та їх спілки" (ВЦВК і Раднарком РСФРР) від 10 липня 1932 р. діяльність добровільних товариств мала відповідати планам культурного будівництва за умови контролю за ним державних органів. Практично всі громадські організації тією чи іншою мірою або спеціально були створені як ланки системи політико-освітньої роботи, або, опинившись заручниками влади, мали ще державну повинність.

Безумовно, серед основних учасників і натхненників пропагандистської системи були профспілки і комсомол як носії державної влади. На квітень 1932 р. у розпорядженні профспілкових організацій діяло майже 4 тис. клубів, 25 тис. бібліотек, 100 тис. червоних куточків, приблизно 1000 радіовузлів, діяльність яких курували комісії з культурно-масової роботи. Головна увага названих закладів приділялась створенню та підтримці мережі ліквідації неписьменності серед дорослого населення, до якої належали вечірні робочі школи, курси з підготовки робочих до ВНЗ, загальноосвітні середні школи робочої молоді, філіали ВТНЗ.

Вагомим був вплив на загальний стан політико-агітаційної діяльності комсомолу, який на 1941 р. об'єднував 10 млн осіб. Серед інтересів комсомолу, як свідчила його програма, прийнята на X з'їзді ВЛКСМ, були: всеобуч (загальне навчання), шкільне будівництво, лікнепи, видання дитячої літератури і субсидіювання дитячого кінематографу, діяльність наукових закладів, випуск молодіжних журналів, підготовка кадрів, проведення фестивалів тощо. За аналогією до партійних, у комсомольських організаціях створювались відділи і сектори з питань культурного будівництва (відділи ВТНЗ, агітації, пропаганди та ін.), які з 1932 р. очолював культпроп ЦК ВЛКСМ.

Невирішеність основних соціокультурних проблем країни в перше післяреволюційне десятиріччя провокувала владу на широкомасштабні акції, покликані підтвердити її культосвітні наміри, одним з яких був культпохід. У 1928 р. 18 млн дорослого населення країни віком від 18 до 35 років були повністю неписьменними, 17 млн з них - мешканці села. Товариство "Геть неписьменність" проводило свою роботу замкнуто, апаратними методами і не змогло організувати навколо ліквідації неписьменності широкої громадськості. Уся культурна робота мала будуватись на основі масової самодіяльності та ініціативи підприємств робітників районів, селищ та ін.", - зазначалось у рішенні Всесоюзної наради з питань агітації, пропаганди і культурного будівництва при ЦК ВКП(б) у травні - червні 1928 р.

З початку 30-х років згідно з постановами ВЦВК і Раднаркому РСФРР від 26 січня 1930 р. при виконкомах усіх рівнів формувались комісії з ліквідації неписьменності та малописьменності. Аналогічні заходи здійснювались і в Україні. Санкціонована ініціатива комсомолу, який оголосив у тому самому році на VIII з'їзді мобілізацію грамотних, вилилась у культпохід, що продовжувався протягом всієї першої п'ятирічки. Головним принципом цього започаткування було забезпечення державних програм через експлуатацію громадських ресурсів як матеріальних, так і інтелектуальних.

Культармійці були покликані створювати умови для роботи лік-пунктів, а тому вони не тільки учителювали, а й спостерігали за дітьми, матері яких учились, поширювали літературу, допомагали в організації зборів коштів на підтримку шкіл, клубів, хат-читалень, бібліотек. Одним із джерел поновлення фондів культурництва були доходи від концертів художньої самодіяльності та кіносеансів, продажу книжкових лотерей і літератури. До джерел субсидіювання, зокрема в Україні, належали відрахування від продажу трамвайних і тролейбусних квитків, а також вино-горілчаних виробів.

До середини 30-х років у культпоході брало участь більше 1 млн комсомольців, які становили основну масу ліквідаторів неписьменності, витіснивши професійних учителів. Силами мобілізованих "добровольців" навчалося від 50 до 90 % дорослого населення. Ті, хто закінчив курси лікнепу, мали вміти прочитати і передати зміст прочитаного, писати прості речення, застосовуючи під час написання початкові правила орфографії. Загальна тривалість навчального року становила в місті 9-10 місяців по 11 навчальних днів щомісяця і по З години на день, а в селі - 6-7 місяців по 12 навчальних днів на місяць і по 4 години на день. Про рівень кваліфікації новоявлених освітян свідчить той факт, що 85 % із них закінчили лише початкову школу.

Зниження вартості навчання одного неписьменного з 25 до 13 крб вело до низької якості знань, а в результаті - до 30 % рецидивів неписьменності. Про це, зокрема, йшлося на IV Всеросійському з'їзді з ліквідації неписьменності в червні 1929 р. Власне кажучи, завдання ліквідації неписьменності сприймалось як якась глобальна проблема перевиховання людини на основі комуністичної ідеології. Саме з цією метою у лікпунктах і школах лікнепу вводились політгодини, а самі культармійці отримували відповідний інструктаж у партійних органах.

"Психологія штурму", що пронизувала усю культурологічну діяльність радянської влади, виявилась також у соціалістичному змаганні між комсомольськими осередками, підприємствами, колгоспами, лікпуяктами, школами письменності, сільськими і районними радами. У 1929 р. у змаганні брали участь цілі регіони: Сибір і Північний Кавказ, Росія і Україна. На початку 30-х років виникли культестафети, "буксирні бригади", а також такі заформалізовані заходи, як "місячники" "Геть неписьменність", "двотижневики" культури та ін. Ще більше відповідали духу кампанії "військові" форми організації народної освіти - культштаби, культогляди, культштурми. "У наших культестафетах, у різних авралах, у культ-бомбах на першому місці був зовнішній ефект, менше звертали увагу на масу, давали їй можливість самій організовуватись", - так характеризувала новаторство Н. Крупська.

Масований натиск лікнепу вже через декілька років виявив свою безперспективність, бо не тільки не гарантував від рецидивів неписьменності, а й не міг призупинити її відтворення. Становище почало дещо змінюватися з 1932 р., коли система короткострокових форм навчання поступово витіснялась державними загальноосвітніми школами для дорослих, де знання давались як в обсязі початкової дворічної школи, так і за чотирирічною програмою.

Наприкінці 30-х років виникла трирічна школа, а з другої половини цього десятиріччя збільшилася кількість неповних середніх загальноосвітніх шкіл для дорослих. З 1937 р. значно розширилася система заочної освіти. Проте, незважаючи на відчайдушні зусилля держави, завдання ліквідації неписьменності серед дорослого населення країни у довоєнний період до кінця не було вирішено.

Розвитком ідеї культпоходу вважають культурне шефство робітників над селянами - модернізована форма руйнації апробованими в міських умовах політичними засобами культури села. Виконуючи ідеологічне замовлення партії, шефи робили спробу витіснити традиційні атрибути селянського світогляду: релігійність, безписьмову культуру, народно-міфологічну свідомість. Керівництво цією "добровільною освітньою діяльністю робітників" здійснювали профспілки через міські підприємства із залученням жіночих рад, товариства "Геть неписьменність", МОДР (Міжнародна організація допомоги революціонерам) та ін. У 30-ті роки шефство, яке тотально охопило усі промислові райони, оформилось як "добровільна масова громадська організація робітників" з членством, виборними органами, багатомільйонним активом і керівним органом - шефбюро ВЦРПС. Матеріальна база подібного роду діяльності складалась із членських внесків шефів, відрахувань за понаднормову роботу, організовані ними концерти, суботники та ін. До основних форм шефства належать "культавтомобілі", "культкомбайни", "культповозки", пересувні хати-читальні, "культбригади", які організовували кіносеанси, лекції, виставки, театралізовані видовища тощо. Результатами цих акцій була поява бібліотек, червоних куточків, хат-читалень, громадських їдалень, медпунктів, дитячих ясел, радіофікація районів. Концентрованого втілення ідея шефства набула в планах і угодах між шефами та підшефними, суть яких зводилась до організації взаємного контролю за виконанням як своїх виробничих планів, так і зобов'язань з організації культурного взаємообміну. У середині 30-х років сформувалась система підшефних районів і міст, які над ними брали шефство.

На початку 30-х років виникли робочі бригади "швидкої технічної допомоги", групи сприяння сільській прокуратурі, рахунковоплановим відділам колгоспів та ін. На підприємствах відкрилися курси підготовки кадрів сільськогосподарських спеціалістів, практикувалися обмін досвідом, екскурсії колгоспників на промислові підприємства і в клуби. Але, мабуть, однією з найбільш показових форм змички міста із селом було залучення до пропагандистської повинності робітників-відпускників. З метою їх підготовки відкривалися консультаційні пункти, довідкові столи, організовувалися земляцтва уродженців окремих областей і районів. Основною метою систематичної ідеологічної обробки відпускників була підготовка їх до ролі організаторів селянської самодіяльності навкруги "здійснення основних завдань партії на селі". Обсяги "самооподаткування" селян на потреби культурного будівництва стрімко зростали відповідно до темпів колективізації. Фактично діяльність культрекрутів на початковому етапі зводилась до агітації за колективістські форми організації праці. У подальшому до цієї кампанії залучали нові соціальні та професійні групи міського населення, музеї, клуби, заклади науки, мистецтва та ін. Відповідно удосконалювався механізм революціонізування села. На початку 40-х років при хатах-читальнях створювалися ради з представників "сільської інтелігенції" - здебільшого з колишніх робітників і селян.

У тому самому середовищі з'явились робкорівці - активісти радянської пропаганди, охоронці чистоти і правильності виконання політичної лінії партії. З початку 30-х років на зразок грандіозних гасел формувались робкорівські бригади і цехи, які стали фундаторами партійно-цехового друку. Кореспонденції журналістів-аматорів заполонили сторінки не тільки багатотиражок і стінгазет, а й центральної преси, а потім виливалися в книги, яким судилося стати в майбутньому вітриною радянської політики ангажованого друку.

Мобілізацію громадської думки на боротьбу з колишньою системою етичних і естетичних цінностей проводили і засоби "плакатного мистецтва: агітаційною піснею, агітаційними виставами, агітаційними віршами, агітаційними фільмами та ін.". Перетворення підмостків у трибуну, знімальної камери або вірша у рупор, за допомогою якого популяризувались чергові завдання партії, спричинювало муміфікацію творчості.

Еволюція художньої творчості 30-х років може усвідомлюватися як перехід від створення революційного епосу до документального міфу про революцію. Багатобарвна картина замінювалась самодіяльною сірою аплікацією. Все більше беззубою і дрібною ставала сатира. Перетворювались у громадських прокурорів нащадки "живих газет" - агітбригади, які в другій половині 30-х років почали активно шукати ворогів народу. Трамівський рух, поступово затухаючи, вироджувався у виробничо-пропагандистський балаган. ІЗОРАМи, відійшовши від захоплення авангардизмом, тепер навчали початківців-студійців у процесі виконання конкретного замовлення - гасла, плакати, стінгазети тощо.

Театр, який раніше був своєрідною формою громадського впливу, втратив колишню популярність, поступився місцем музичним та хореографічним колективам. Усе більшої популярності набували різноманітні кіно- і фотогуртки. Самодіяльність перетворилася на репродуктор професійного мистецтва.

Заохоченням трафаретності під грифом актуальності займалась і офіційна критика тих років. Деградуючі художні форми політизованої творчості оголяли беззмістовність кон'юнктурного натхнення. Це зумовило появу певних канонів, що називались соціалістичним реалізмом.

Своєрідним апофеозом агітаційної самодіяльності стали всесоюзні олімпіади, які очолювали багатоступеневу систему обласних, крайових та республіканських оглядів. Низький художній рівень колективів, які брали участь у першому конкурсі в 1932 р. у Ленінграді, спровокував створення механізму організаційно-методичного керівництва самодіяльністю. Першою ланкою в цьому ланцюгові став утворений із Центрального будинку самодіяльного мистецтва ім. Н. Крупської, що був заснований в 1930 р., Всесоюзний будинок народної творчості. Аналогічні заклади створювались в обласних і районних центрах. Паралельно зміцнювались аматорські театральні та музичні колективи, централізовувалась мережа художніх студій. Приборкання творчої ініціативи, що ретельно опікувалась державними організаціями, вело до поступової уніфікації самодіяльності, втрати нею самобутності і безпосередності. Природна потреба в художньому самовираженні вироджувалась в атрибут адміністративного устрою. Затиснена поміж державним замовленням і професійним мистецтвом народна творчість поступово перетворилася у фантом, який обслуговував відомчі амбіції.

30-ті роки - період одного з найвинищувальніших походів держави на церкву. Відкритий терор, який розпочався ще в попереднє десятиріччя, переріс у планомірне витравлювання релігії в суспільній свідомості. У цьому полягав загальний сенс декрету уряду від 15 травня 1932 р. про "безбожну п'ятирічку". Академія наук поспіхом санкціонувала зняття охорони з більшості пам'яток архітектури, які належали раніше церкві. До 1938 р. було офіційно закрито майже 30 тис. культових споруд. Ще приблизно 10 тис. були відібрані у церкви без належного оформлення. На кінець десятиріччя у Московської патріархії по всій території СРСР було не більше ста "зразково-показових храмів". На волі залишалось тільки чотири із сорока єпископів, включаючи самого митрополита Московського.

У травні 1929 р. громадяни СРСР були позбавлені "свободи релігійної та антирелігійної пропаганди" і отримали гарантовану Конституцією "свободу релігійних сповідань і антирелігійної пропаганди". Й. Сталін тлумачив зміст цієї тези так: "Антирелігійна пропаганда є тим засобом, який повинен довести до кінця справу ліквідації реакційного духовенства".

Невдовзі це завдання було деталізоване на нараді в ЦК ВКП(б), яка стосувалась антирелігійної роботи, а головні положення програми були винесені на II Всесоюзний з'їзд "войовничих безбожників". Загальний тон виступів - підтвердження тези: соціалізм може бути побудований лише в боротьбі з релігією. "Релігія не вмирає самопливом, її подолання проходить у жорсткій боротьбі, яка є однією з форм класової боротьби в нашій країні".

Основними напрямами антицерковної пропагандистської кампанії були: "викриття релігії як однієї з форм ідеалізму", показ контрреволюційної сутності усіх без винятку релігій, "пропаганда природничо-наукових знань на базі марксизму-ленінізму".

30-ті роки - період неприхованого цинічного захоплення влади своєю безкарністю. Деморалізований народ, який звик до слухняності, став учасником і матеріалом небаченого за своєю жорстокістю експерименту - духовного самолінчування. Чим примітивнішою була офіційна пропаганда, тим бурхливіше формувалась антирелігія, основні постулати якої були чітко викладені в "Антирелігійному підручнику". Ось лише деякі його розділи: "Комунізм - прапор трудящих усього світу", "Комуністи борються за комуністичне суспільство", "Комуністичне суспільство - суспільство достатку, радості, щастя", "Комунізм забезпечує розквіт науки і мистецтва", "Пролетарська диктатура - головна умова побудови соціалістичного суспільства і переходу до комунізму".

Серед форм безбожжя були: доповіді та лекції, бесіди, читання і розповсюдження атеїстичної літератури, вікторини, художні вечори і кіносеанси, з'їзди безбожників, екскурсії, антирелігійні конференції, виставки тощо.

Численні атеїстичні періодичні видання містили інформацію про "правила" антирелігійної боротьби у вигляді рекомендацій, вказівок, сценаріїв заходів, тематичних планів. Типова лекція кінця 30-х років будувалась за таким трафаретом: 1) кожна релігія є дещо протилежне науці (Й. Сталін); наука корисна для трудящих, релігія шкідлива; 2) релігія - опіум для народу (К. Маркс); релігійне вчення про Бога, про загробне життя, релігійна мораль - знаряддя пригноблення трудящих в руках експлуататорів; 3) релігія розпалює національну ворожнечу між трудящими і цим ослаблює їх сили в боротьбі з експлуататорами; 4) релігійний пацифізм прикриває і полегшує фашистам підготовку нових імперіалістичних воєн і насамперед війни з СРСР; 5) релігійні пережитки в країні соціалізму завдавали великої шкоди трудящим; вони ворожі комунізму, вигідні антирадянським елементам; 6) релігія притупляє революційну пильність трудящих, гасить їх класову ненависть до ворогів; 7) ми мусимо боротися з релігією. Це азбука всього матеріалізму і, отже, марксизму (В. Ленін). Можна було не сумніватися: лекція сприймалась "як слід", бо до її початку зазвичай роздавали анкету для складання списку присутніх з обов'язковим позначенням соціального походження, членства в партії, належності до Спілки войовничих безбожників тощо. Політичний рефлекс, що напрацьовувався роками (піп - ворог народу), перетворився у цивільний кодекс. Виникли "безбожні колгоспи", "безбожні села" та ін. "Світ", що формувався віками, розсипався на очах сучасників, поховавши не тільки віру, але й людинолюбство, надію на відродження цивілізованих суспільних норм. Приховане або явне протистояння населення генеральній лінії партії підштовхнуло владу до розгортання механізму тотального знедушування країни. Репресії досягли такого рівня, що в січні 1930 р. Папа Римський Пій XI закликав усіх до всесвітнього молебну за віруючих, яких переслідували в СРСР. Створення для них нестерпних умов спричинило різке зменшення чисельності людей, які виконували релігійні обряди відкрито. Однак протягом 30-х років дві третини населення селищ і мінімум одна третина мешканців міст все ж могли належати до категорії віруючих.

Отже, монополізація радянською системою, її державно-партійним апаратом основних сфер культури, духовного життя суспільства у 30-ті роки зумовила драматичні наслідки. У суспільстві затверджувалась подвійна мораль, подвійна поведінка. Партійно-державна програма-мінімум була виконана. СРСР "спалював мости", що пов'язували його з загальнолюдськими культурними традиціями. Соціальні експерименти дали жахливі наслідки: ініціатива, якою маніпулювали, програмована поведінка, беззмістовна мова, споживча свідомість, що потребувала все нових міфів. Ідеальною моделлю культури, що конструювалась, і механізмом її реалізації була слухняна і примітивна політико-освітня система. Некомпетентність, що зводилась до взірця, у вірнопідданських формах відобразилась і в системі освіти, і в мистецтві, і в організації дозвілля.

Переплавляючи у собі суспільні цінності і змішуючи їх зі шлаком партійних завдань, ця система відливала стерилізовану ідеологічну матрицю, в якій викристалізовувалось і уніфіковувалось духовне життя країни. У 30-ті роки набув своїх характерних ознак і масштабу потворний монумент національної за формою соціалістичної за змістом, безрелігійної радянської культури. Відкривалась чітка перспектива будівництва "безрелігійного суспільства".

30-ті роки стали для української культури зловісною Голгофою, хресним шляхом, пройденим з вини антинародної, антинаціональної політики радянської держави сталінських часів. Процеси українізації було насильницьки припинено, її ініціаторів та ідеологів репресовано, зведено майже під корінь представників свідомої національної інтелігенції незалежно від їх політичної орієнтації, вчинено справжній геноцид щодо українського селянства під час голодомору 1982-1933 рр.

Наприкінці 20-х - на початку 30-х років Й. Сталін та його оточення здійснили своєрідний політичний переворот, який усунув від керівництва партійним та державним життям "опортуністів", започаткував масові політичні репресії. Розпочалася цілеспрямована боротьба проти української інтелігенції. "Шахтинська справа", викриття та знищення членів "національного ухилу" в КП(б)У, міфічних "Спілки визволення України", "Українського національного центру", "Блоку українських націоналістичних партій", "Всеукраїнського боротьбистського центру", "Троцькістсько-націоналі-стичного блоку" - це далеко не повний перелік злочинів сталійщини у кінці 20-х - у 30-ті роки. Так, "справою СВУ" скористалися з метою викорінення автокефальної церкви. Проголошена однією з ланок націоналістичного підпілля, УАПЦ змушена була самоліквідуватися в 1930 р.; її нечисленні уламки перейшли на нелегальне становище. Російську православну церкву також не врятувала її догідлива політика 30-х років: храми руйнували, священиків переслідували, вербували, а нескорених ув'язнювали та винищували.

Аналізуючи загальну суспільно-культурну ситуацію 30-х років в Україні, можна умовно вирізнити такі етапи її розвитку:

  • 1.1930-1932 рр. Штучно загострена "класова боротьба" вже посилюється, але в національно-культурному житті зберігається позитивна інерція 20-х років. Поки ще продовжується робота на ниві українізації преси, школи, культурно-пропагандистської діяльності, діловодства. Зберігаються залишки лібералізму в культурній політиці, значною мірою завдяки принциповій позиції Миколи Скрипника - теоретика національного питання, відомого державного діяча, українського патріота.
  • 2.1933-1935 рр. Постанови ЦК ВКП(б) піддають нещадній критиці "помилки КП(б)У у запровадженні колективізації та національному питанні". З метою "зміцнення" керівництва в Україну направлені П. Постишев та його помічники. Розпочинається масовий терор і спровокований голодомор. Усунений зі своєї посади М. Скрипник кінчає життя самогубством. З арештом у травні 1933 р. письменника М. Ялового почалися репресії проти діячів культури міста Харкова. Глибоко вражений арештом товариша, зацькований політичними звинуваченнями, застрілився М. Хвильовий. Заарештовано та відправлено в табори О. Вишню. Л. Курбаса, звинуваченого в націоналізмі, виганяють з театру, ув'язнюють, згодом вій гине в таборі. Жертвами репресій стали: художник М. Бойчук та його послідовники, драматург М. Куліш, письменники - члени Всеукраїнської академії пролетарської літератури (ВАПЛІТЕ), Майстерні революційного слова "МАРС", неокласики, футуристи та ін. Одразу після вбивства С. Кірова у грудні 1934 р. заарештовано і розстріляно Г. Косинку, Д. Фальківського тощо. Тільки письменників за цей час репресовано майже 500! Саме про цих людей можемо сказати, що вони уособлюють "розстріляне відродження" української культури. Підпали під розгром ВУАН і Всеукраїнська асоціація марксистсько-ленінських інститутів, ліквідовано значну кількість НДІ, насамперед гуманітарного профілю, "проріджено" кадри національного учительства й кооперативного руху.
  • 3.1936-1938 рр. У1936 р. хвиля репресій спадає, стабілізується економічне становище. Та вже у 1937-1938 рр. було репресовано майже усі керівні партійні, державні, військові та ін. кадри на всіх рівнях - у тому числі й ті, руками яких здійснювався терор 1933- 1935 рр. Новий шквал репресій знищив багатьох ще уцілілих діячів культури. Тільки у кінці 1938 р. масовий терор припиняється, зусилля концентруються на вирішенні практичних завдань, бо виникли великі труднощі, викликані кадровими спустошеннями і погіршенням міжнародної ситуації.

Отже, 30-ті роки дають суперечливу і по-своєму строкату картину. Нечуваною ціною оплачені господарські подвиги доби індустріалізації. Затверджена тоталітарна політична модель. Поруч з деякими досягненнями (творча діяльність не припинилася зовсім) спостерігалася втрата творчого потенціалу, накопиченого у 20-ті роки. Звузилися тематика і проблематика мистецтва, збідніла його поетика; із засудженням "формалізму" припинилися стильові пошуки. На перший план виходить декретоване державою оспівування героїки соціалістичного будівництва, мистецтво намагаються перетворити (і не без успіху) на величезну пропагандистську установу, на виробництво естетизованих ідеологічних стереотипів. Одночасно держава продовжувала централізовану політику навчання грамоті. У

1930 р. прийнято постанову про остаточну ліквідацію неписьменності серед населення віком від 7 до 35 років протягом навчального року. За офіційними даними, в роки першої п'ятирічки навчилися грамоти понад 5 млн осіб. Результати цього процесу були важливими, але застосовані в процесі лікнепу адміністративно-командні методи зменшували культурну вартість урядової політики. У багатьох випадках грамотність сільського населення, здобута "кавалерійським наскоком", була поверховою, не спиралася на традиції національної культури і народної мудрості. Все це створювало ґрунт для поширення в Україні сталінської соціальної міфології, давало можливість маніпулювати масами, використовувати їх в антинародних, антигуманних і, по суті, антикультурних цілях.

Радянська влада намагалася охопити всіх дітей шкільним навчанням. У1930 р. Україна долучилася до походу за "всеобуч". Протягом другої п'ятирічки в основному завершено перехід до обов'язкового початкового навчання на селі, а в містах - до загального семирічного. Відбулися зміни в організації шкільництва: протягом 1932-1934 рр. запроваджено загальносоюзну систему народної освіти з уніфікованими програмами та підручниками. Українська школа втрачала національне обличчя, стиралися місцеві особливості, звужувалися можливості проведення педагогічних експериментів.

Наприкінці 20-х років починає бурхливо зростати вища школа України, розгортається її українізація. Кількість випусків ВНЗ безперервно збільшується. Але утворилась парадоксальна ситуація: з одного боку, сталінський режим винищував ерудовану стару інтелігенцію, з іншого, готував дедалі зростаючу кількість інженерів, лікарів, учителів, агрономів, культпрацівників та ін., хоча рівень їх підготовки був невисоким. До того ж у всіх обласних центрах були відкриті ВНЗ, що значно сприяло піднесенню культури населення. Розвиток системи вищої школи мав низку особливостей, серед яких одна із найсуперечливіших - "пролетаризація", яка супроводжу велась наповненням інститутів лише робітниками та бідними селянами. У результаті швидкого зростання вищої освіти наприкінці 30-х років УСРР за кількістю студентів на тисячу осіб випередила усі країни Європи, хоча рівень їх підготовки був низьким.

В Україні розгорталася мережа культосвітніх закладів, які виступали в ролі "активних провідників політики партії". З 1928 по 1941 р. кількість клубів збільшилася з 11 до 25 тис, а бібліотек - з 9 до 22 тис. У республіці діяло 115 музеїв.

В УСРР функціонували видатні наукові колективи: математична школа Д. Граве, колектив фізиків Українського фізико-технічного інституту (Харків), де працювали І. Курчатов та Л. Ландау. Продовжували творити історики Д. Багалій, Д. Яворницький, М, Яворський. Кількісні показники наукового потенціалу зростали: якщо в 1928 р. у науково-дослідних закладах республіки працювало 3,7 тис. науковців, то наприкінці 30-х років - 19,3 тис. Але в кінці 20-х років розпочався погром в науці, який тривав протягом усього наступного десятиріччя.

У галузі мистецтва сталінізм поклав край навіть тим формам творчого змагання, які були у 20-ті роки. Спеціальними постановами ЦК ВКП(б) були ліквідовані всі літературні, художні об'єднання, замість них створено централізовані структури - Спілку письменників Радянського Союзу, Спілку композиторів, Спілку художників; в Україні вони мали свої відділення - республіканські організації. Концертна діяльність була монополізована Українською державною філармонією.

Українська музика 30-х років зберігала значний творчий потенціал: яскраві музичні образи створили Л. Ревуцький, Б. Лятошинський, М. Вериківський, В. Косенко, К. Данькевич та ін. Довершувалися у творчій майстерності виконавські колективи - капела "Думка", Державна зразкова капела бандуристів, жіночий театралізований хоровий ансамбль В. Верховинця (Жінхоранс). Функціонували консерваторії у Києві, Харкові, Одесі.

Долаючи перешкоди, намагався зберегти творчі здобутки український театр. Наприкінці 30-х років в Україні було більше 80 театрів. Загальні процеси суспільного життя визначали шляхи розвитку образотворчого мистецтва. Важливою подією культурного життя України стало відкриття пам'ятника Т. Шевченку в Харкові (скульптор М. Манізер, 1935) - одного з найдовершеніших монументів Кобзареві. У складних умовах розвивався кінематограф, що сприяло формуванню й зростанню найпопулярнішого виду мистецтва - кіно. З появою на початку 30-х років звукового кіно почався принципово новий період його еволюції. Радянське кіномистецтво збагачувалося творами О. Довженка, І. Кавалерідзе, І. Савченка, але й на них не могла не позначитися задушлива атмосфера сталінщини.

Сталінська концепція соціалістичної культури - "пролетарської за змістом, національної за формою" - набула фатального значення для розвитку національної культури. Оригінальний зміст витворів мистецтва, який спирався на національні традиції, оголошувався "націоналістичним", переслідувався і формальний пошук. Натомість книжкові сторінки, театральний кін, концертні сцени тощо заповнювали псевдофольклорні підробки, відроджувався малоросійський гопаковий імідж, з яким передові діячі українства боролися ще в XIX - на початку XX ст., або заохочувалося безглузде наслідування, копіювання канонізованих античних, ренесансних, передвижницьких та ін. традицій. Ця "імітат-культура" пропагувалася і під час декад та тижнів українського мистецтва, що з величезною помпою проходили в Москві і які так полюбляв "батько народів".

Непростими, але по-своєму яскравими були шляхи розвитку української культури за межами УСРР. Як відомо, з 1919 по 1939 р. Західна Україна була окупована Польщею. Північна Буковина перебувала під владою Румунії, а Закарпаття опинилося у складі новоутвореної Чехословаччини. Іноземні володарі у ставленні до місцевого населення проводили відкрито колоніальну політику. Польська, румунська та чехословацька адміністрації розглядали українські землі як сировинний придаток, джерело дешевої робочої сили. По-хижацькому експлуатувалися природні багатства краю. Тут хазяйнували міжнародні монополістичні об'єднання. У руках монополістів США, Франції та інших держав перебували 93 % видобутку нафти, значна частина карпатських лісів. Іноземні експлуататори теж вважали західноукраїнські землі територією, що має постачати дешеву сировину для промисловості Заходу.

Західноукраїнське населення було позбавлене державної підтримки в розвитку освіти, науки, мистецтва. Урядові установи нових господарів проводили на українських землях політику денаціоналізації, полонізації, мали на меті знищити українську культуру, мову і національність взагалі. Так, не випадково польські колонізатори навіть назву "Західна Україна" замінили на "Східна Малопольща". Вони висунули теорію, згідно з якою нібито в "Східній Малопольщі" немає українців, а є окремі етнографічні групи населення: лемки, бойки, русини, гуцули та ін., яких потрібно прилучити до польської культури, або попросту полонізувати. Урядові кола Польщі запроваджували дискримінаційні заходи в галузі освіти і культури, закривали українські школи, культурні заклади, припиняли україномовні видання, переслідували українську літературу та мову. Під гаслом чистки суспільства від "гайдамацького елементу" розпочалося масове звільнення українських робітників, зміщення з різних посад української інтелігенції.

Шовіністичні політичні кола Польщі насаджували польську культуру і пригнічували українську. Для цього й вигадані були "наукові" докази про те, що культура західноукраїнських трудящих начебто не є "ані українською, ані польською" і, отже, заслуговує на знищення. Особливо жорсткі дискримінаційні заходи вживались у галузі освіти. Уряд Польщі практикував масове переселення вчителів-українців углиб Польщі і насаджував у школах Західної України польських учителів-шовіністів.

Унаслідок масової полонізації шкіл на Західній Україні в 1939 р. залишилось лише 139 шкіл з українською мовою навчання. Під час тоталітаризації режиму посилився наступ на українську культуру. Польська мова стала офіційною урядовою мовою на окупованих землях, в усіх установах та навчальних закладах. У школах з українською мовою навчання документацію дозволялось вести тільки польською мовою. Український селянин або робітник не мав права звернутися рідною мовою в суд або будь-яку іншу державну установу.

31 липня 1924 р. польський уряд прийняв ганебний "пресовий" шкільний закон ("кресами", тобто прикордонними смугами, польська шовіністична інтелігенція називала територію Західної України та Білорусії), згідно з яким використання української мови в школах практично заборонялося. Дітей українців у полонізованих школах шляхом морального, а то й фізичного примусу змушували називати себе поляками, що живуть на польській землі. Дітям українських трудящих доступ до навчання у ВНЗ був закритий. По-перше, через великі кошти на навчання, а по-друге, українці взагалі не допускалися до навчання. Так, ректор Львівського університету Ю. Макаревич у промові з нагоди початку 1923/24 навчального року зауважував, що до університету мають прийматися тільки ті, "які всім серцем і душею віддані польській державності, які польську культуру всмоктали з молоком матері". Але водночас українці не припиняли намагання розвивати національну освіту. У 1921 р. представники демократичної громадськості створили у Львові Український таємний університет і Вищу технічну школу. Ректором університету був літературознавець і поет В. Щурат. Після державного перевороту в 1926 р. у Польщі ці заклади були розігнані, а майно конфісковано.

Антиукраїнські тенденції особливо посилилися після державного перевороту Ю. Пілсудського у 1926 р. Протягом 20-х років польський уряд поступово ліквідував усі відділення культурно-національного товариства "Січ". Але на той час в Україні вже були нелегальні сили різної політичної орієнтації, які проголошували гасла захисту інтересів українського народу: в лютому 1919 р. створено Комуністичну партію Східної Галичини (пізніше - КПЗУ), а в 1920 р. виникла Українська військова організація, яка в 1929 р. перетворилася на Організацію українських націоналістів (ОУН). Крім того, в Західній Україні були інші політичні організації національної орієнтації - Українське національно-демократичне об'єднання

(з 1925 р.), Український католицький союз (з 1931 р.), Українська національна партія (Північна Буковина, з 1927 р.), Руська національно-автономна партія (Закарпаття). Відомий з дореволюційних часів діяч національного руху Д. Донцов продовжував видавати у Львові "Літературно-науковий вісник" з додатком для молоді "Напередодні", на сторінках якого давав власну інтерпретацію подій українського політичного та культурного життя.

КПЗУ орієнтувалася насамперед на політичну організацію мас, цій меті вона підпорядковувала культурницьку діяльність. 16-17 травня 1936 р. за ініціативи КПЗУ у Львові проведено антифашистський конгрес діячів культури, в якому взяли участь письменники С. Тудор, П. Козланюк, О. Гаврилюк, Я. Галан та ін. Натомість ОУН вирішила боротися з ворогами української культури терористичними методами: так, у 1930 р. у Львові було вбито ідеолога полонізації освіти, шкільного куратора С. Собінського, а в 1931 р. - голову українських колабораціоністів Т. Головка, який закликав українців "мирно зливатися з великим польським народом".

Важливу роль у культурному житті відігравала преса. За даними американського дослідника, професора Ю. Шевельова, в міжвоєнний період у Галичині виходили 143 періодичних видання, у тому числі 44 політичних, 15 юнацьких, 9 літературних тощо (дані за 20 років). Літературним центром національного табору був "Вісник" Д. Донцова, до нього долучався уніатський часопис "Дзвони". Лівий табір репрезентували журнали "Нова культура" (1923-1924), "Культура" (1924-1934), газета "Світло" та ін. Продовжувалося українське книговидання.

Претендувала на визначальну роль в історико-культурному процесі греко-католицька церква. Релігія, на думку її теоретиків, - важливий атрибут культури, бо вона обстоює вищі, духовні, неземні цінності. Тільки віра може виховати в людині справжню культуру почуттів. Найчастіше уживаний теологами аргумент - пріоритет церкви в поширенні грамоти, писемності, освіти, розвитку національного образотворчого мистецтва, скульптури і архітектури, насадженні культури серед варварських народів тощо. У працях богословів відводилася важлива роль католицькій церкві у розвитку національно-самобутньої культури в Західній Україні. Церква продовжувала сприяти збереженню української мови, культури, народних звичаїв. У 1922 р. керівництво греко-католицької церкви підписало звернення "До всього культурного світу", в якому засуджувалася антиукраїнська політика польського уряду. На початку 30-х років православні та протестанти висунули ідею нового перекладу Біблії літературною українською мовою, який здійснив ієрарх Української православної церкви, професор І. Огієнко. Справа нового перекладу об'єднувала віруючих українців, гуртувала їх довкола ідей духовного та культурного відродження.

Релігійним концепціям національної культури протистояли сили лівої орієнтації, серед яких чільне місце займали представники творчої інтелігенції, що були під впливом КПЗУ. Місцеві організації останньої піклувалися про пропаганду "досягнень народу Радянської України на ниві соціалістичного, економічного та культурного будівництва". На сторінках лівих видань систематично публікувалися твори П. Тичини, В. Сосюри, Василя Еллана-Блакитного, О. Вишні, а також нариси і статті про мистецтво, літературу, театр у радянській Україні.

Проти націонал-радикальних та релігійних концепцій розвитку української культури виступали письменники Я. Галан, С. Тудор, П. Козланюк, О. Гаврилюк, В. Бобинський та ін. Для цієї верстви західноукраїнської творчої інтелігенції соціалістичний лад був суспільним ідеалом, а Жовтнева революція усвідомлювалась як утвердження нової культури, розкутого людського творення, щастя й радості.

Степан Тудор у полемічному запалі звинувачував діячів культури національної орієнтації в тому, що вони, "прикриваючись" гаслами національної культури, нібито пропагують фашистську ідеологію.

Комуністичну ідею про класовий характер культури в антагоністичному суспільстві активно пропагував і застосовував Я. Галан. Він зазначав, що західноукраїнська культура складається "з таборів". Основою такого поділу є соціально-економічний уклад суспільства.

Зусиллями "лівих" письменників Західної України, за активною участю керівництва Комуністичної партії Польщі та КПЗУ, 16-17 травня 1936 р. у Львові відбувся антифашистський конгрес діячів культури, у якому брали участь представники ліворадикальної інтелігенції Польщі, Західної України та Західної Білорусії. Ініціаторами його скликання були С. Тудор, П. Козланюк, О. Гаврилюк, Я. Галан, відомий польський режисер Л. Шіллер і єврейський поет Я. Шудріх. Ще 5 червня 1932 р. вони організували конференцію представників літератури, науки, театрального мистецтва, присвячену скликанню Міжнародного антивоєнного конгресу, в матеріалах якої містився заклик "боротися проти нової світової різні".

Оскільки ініціатори конгресу планували забезпечити якнайширшу участь творчої інтелігенції в його підготовці й проведенні, національно орієнтовані сили намагались спрямувати цей захід у річище переважно національної боротьби, надати йому подвійне антитоталітарне спрямування. Гостра боротьба точилася між комуністами і націонал-радикалами з кожного пункту ідейної платформи конгресу. Однак перевага залишилася за комуністами. У конгресі взяли участь прибічники прорадянської орієнтації культури Я. Галан, С. Тудор, В. Василевська, Л. Кручковський, О. Гаврилюк, К. Пелехатий, П. Козланюк, Г. Дембінський, В. Броневський та ін. У доповідях ("Культура і фашизм", "Пролетарська література", "Театр сьогодні", "Питання праці в Польщі" тощо) звучали заклики до боротьби проти фашизму як реакційної ідеології та політики, проти організації загарбницьких воєн.

У прийнятій на конгресі резолюції зазначалося: "Зібрані на з'їзді представники працівників культури Львова, а також провінційних міст разом з делегатами усіх культурних осередків країни, проголошуючи своє цілковите приєднання до безкомпромісної боротьби на захист людських благ, які є під загрозою, і повністю солідаризуючись з визвольним рухом трудящих мас, закликають усіх прихильників прогресу і свободи без огляду на національність до спільного могутнього напруження усіх зусиль на захист культури". Там само була оцінена антикультурна спрямованість фашистської ідеології: "З огляду на те, що найнебезпечнішим ворогом культури в сучасній добі, середньовічним варваром, який на століття назад відкидає здобутки цивілізації, спалюючи на вогнищах твори найвидатніших мислителів та інтелектуалістів світу, підняти рішучу боротьбу з фашистським режимом в усіх його проявах і протиставити руїнницькому наступові фашизму організовані і міцні кадри антифашистських захисників культури, а також покласти тривкі підвалини під будову могутньої незалежної антифашистської творчості. Стоячи на позиціях спільної боротьби усіх визискуваних і гноблених фашизмом без різниці національності, зібрані стверджують, що боротьба проти імперіалістичної війни є першим головним обов'язком усіх прогресивних працівників культури".

Підготовка, проведення і результати антифашистського конгресу діячів культури у Львові відіграли свою роль у боротьбі проти загрози фашизації польського суспільства. В. Василевська писала: "Конгрес відбувся у бойовій страйковій атмосфері. Натовпи робітників приходили на засідання конгресу, ми ходили на мітинги страйкуючих. На вулицях нас тепло вітали групи робітників. У залі театру звучали промови, яких його стіни ніколи не чули". Свої сподівання "ліві" покладали на Радянський Союз.

Отже, українські землі на заході підпали під важкий політичний, економічний, військовий прес Чим агресивніші методи, тим сильніший спротив. Політична конфронтація досягла високого напруження, часом набираючи характеру громадянської війни. Культура, розвиваючись властивими їй шляхами, також ставала зброєю боротьби галичан за національне самоствердження.

У Західні Україні у 20-30-х роках були сконцентровані значні мистецькі сили. У Львові працювали художники П. Холодний, О, Архипенко, К. Мацкевич, графіки М. Бутович, Р. Лісовський, П. Ковжун. Останній був не тільки видатним митцем, який створив власний стиль книжкової графіки, а й теоретиком мистецтва, організатором художнього життя, видавцем. У Львові були українські мистецькі об'єднання: Гурток діячів українського мистецтва (ГДУМ), Союз українських митців (СУМ), Асоціація незалежних українських митців (АНУМ). Працювали у Львові також видатні музиканти, композитори - С. Людкевич, В. Барвінський; розвивалася театральна справа.

Досягнення західноукраїнського мистецтва 20-30-х років закладали ґрунт для тієї принципово важливої ролі, яку йому судилося відіграти в західноукраїнському культурному житті наступних десятиріч.

Але мріям мешканців Західної України про соціальне й національне визволення, сподіванням на духовне відродження та справжню українізацію усіх ланок суспільного життя не судилося здійснитися у "вікопомному вересні" 1939 р. Об'єднання західноукраїнських земель у складі СРСР, де українізація як соціально-культурний процес була вже придушена, не сприяло розвиткові справді вільної, самобутньої культури, здатної до багатогранного діалогу з культурними цінностями минулого і сьогодення у світовому масштабі.

Розглядаючи вплив політики українізації на розвиток культури, стан інтелігенції, її свідомість, самосвідомість та соціально-психологічні настрої, можна звернути увагу на такі моменти. По-перше, офіційна українізація відбувалася паралельно з процесом національно-культурного відродження, розпочатого національною інтелігенцією, що створила для нього сприятливі умови. У практичних діях партійних органів щодо українізації спостерігалися два паралельних напрями: один - офіційна українізація в суворо окреслених межах; другий - придушення або обмеження непідконтрольних прагнень національної інтелігенції до вільного національно-культурного самовизначення (був пов'язаний з поширенням "класового підходу" до культури). По-друге, українізація, перекинувшись

на освіту, науку і культуру, викликала серйозний підйом національної самосвідомості української інтелігенції, який згодом у тоталітарній державі довелося гасити жорстокими репресіями. По-третє, саме завдяки українізації в освіті вдалося закласти основу для змін у складі інтелігенції на користь корінної національності. Незважаючи на репресії 30-х років, знищення старої інтелігенції, її відтворення за усіма каналами відбулося з перевагою саме українців. Нарешті, збігаючись у часі і просторі з процесами національного само-відродження, українізація багато в чому сприяла формуванню самобутньої літературно-художньої культури нової генерації, яка на повний голос заявила про себе у 20-ті роки і майже цілком була знищена в 30-ті. Ю. Лавриненко влучно назвав її "розстріляним відродженням". Українізація і супутні їй явища залишили помітний слід в історії України.

Отже, українізація як вияв "регенераційного процесу нації" виникає на тому етапі національно-культурного відродження, коли стає можливим перейти від "глухої оборони" своїх національних прав до широкого, цілеспрямованого культуротворення. Це був об'єктивний соціальний процес, але як і в будь-якому культурному явищі, велику роль у ньому відіграють усвідомлення політичними і культурними діячами своєї мети, свідома підтримка розвитку національних форм у всіх сферах економічного, соціально-політичного, духовного життя. Набувши в 1917 р. державної підтримки, українізаційний процес охопив економічні відносини, політичні структури, військо, освіту, мистецтво, церкву. Різні політичні сили намагалися керувати цим процесом, використовувати його у своїх соціально-класових цілях, але українізація виявилася об'єктивним явищем, більш широким і тривким, ніж окремі політичні програми. Похована разом з Центральною Радою і Директорією, вона відродилася у нових політичних формах у радянську добу. Придушення українізаційних процесів під час "сталінізації" не означало повного їхнього припинення. Вони проглянули з-під скреслої криги в добу "відлиги" кінця 50-х - початку 60-х, не були винищені добою "застою".

Процес здобуття реального суверенітету не може не супроводжуватися відродженням українізації як соціокультурного процесу, не ставити на меті витворення повновартісних національних форм у всіх сферах громадського буття. Тому, відкинувши стереотипи сприйняття українізації як локальної, напіввипадкової сторінки минулого, слід звернути увагу на теоретичні проблеми й конкретний досвід розгортання українізації, на її досягнення та помилки, розглянути різноманітні форми її здійснення на різних історичних етапах.

 
< Попер   ЗМІСТ   Наст >
 

Дисципліни
Агропромисловість
Банківська справа
БЖД
Бухоблік та Аудит
Географія
Документознавство
Екологія
Економіка
Етика та Естетика
Журналістика
Інвестування
Інформатика
Історія
Культурологія
Література
Логіка
Логістика
Маркетинг
Медицина
Менеджмент
Нерухомість
Педагогіка
Політологія
Політекономія
Право
Природознавство
Психологія
Релігієзнавство
Риторика
РПС
Соціологія
Статистика
Страхова справа
Техніка
Товарознавство
Туризм
Філософія
Фінанси
Інші
?>