Навігація
Головна
ПОСЛУГИ
Авторизація/Реєстрація
Реклама на сайті
 
Головна arrow Релігієзнавство arrow Історія релігій світу
< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >

Релігійні організації в політичних реаліях України

Церква і релігійні організації в Україні відокремлені від держави. Держава не втручається у здійснювану в межах закону діяльність релігійних організацій, не фінансує діяльність будь-яких організацій, створених за ознакою ставлення до релігії. Релігійні організації не мають права брати участі у діяльності політичних партій, надавати політичним партіям фінансової підтримки, висувати кандидатів до органів державної влади, вести агітацію або фінансувати виборчі кампанії кандидатів до цих органів, хоча кожний окремий священнослужитель як громадянин України має рівні з усіма іншими громадянами права на участь у політичному житті. Релігійні організації мають право брати участь у громадському житті, використовувати нарівні з громадськими об'єднаннями засоби масової інформації.

Школа (державна система освіти) в Україні відокремлена від церкви (релігійної організації), мас світський характер. Доступ до різних видів і рівнів освіти надасться громадянам незалежно від їх ставлення до релігії. Громадяни можуть здобувати релігійну освіту індивідуально або разом з іншими. Релігійні організації мають право відповідно до своїх внутрішніх настанов створювати для релігійної освіти дітей та дорослих навчальні заклади і групи, а також проводити навчання в інших формах, використовуючи для цього приміщення, що їм належать або надаються у користування. Батьки або особи, які їх замінюють, за взаємною згодою мають право виховувати дітей відповідно до своїх власних переконань та ставлення до релігії.

Жодна релігія не може бути визнана державою як обов'язкова. Релігійна організація не повинна втручатися у діяльність інших релігійних організацій, у будь-якій формі проповідувати ворожнечу, нетерпимість до невіруючих і віруючих інших віросповідань.

Ніхто не може з мотивів релігійних переконань бути звільненим від своїх обов'язків перед державою або відмовитись від виконання конституційних обов'язків, законів.

Державний контроль за дотриманням законодавства України про релігійні організації здійснюють місцеві Ради народних депутатів і місцеві державні адміністрації.

Державний орган України у справах релігії утворюється Кабінетом Міністрів України. Постановою Кабінету Міністрів України від 3 січня 1996р. №2 затверджено Положення "Про Державний комітет України у справах релігії", згідно якого Держкомрелігій є центральним органом державної виконавчої влади, підвідомчий Кабінетові Міністрів України. Держкомрелігій забезпечує реалізацію державної політики стосовно релігії та церкви, вирішення відповідно до чинного законодавства питань державно-церковних відносин, реалізації права громадян на свободу сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої, безперешкодно відправляти одноособово чи колективно релігійні культи і ритуальні обряди, вести релігійну діяльність.

Держава є секулярною інституцією, нейтральною щодо різних релігій чи вірувань взагалі. Встановлення секуляризму історично виправдане, оскільки воно ліквідувало негативні впливи на суспільство з боку конфесійного і церковного диктату, характерного для досекулярної епохи. Разом із тим, як і кожне суспільне явище, секуляризм привносить у суспільство свої негативні елементи. Церква і держава є автономними одна щодо іншої. Однак це не виключає, а навпаки — передбачає обмежену співпрацю між ними у суспільній сфері. Держава і церква мають спільні інтереси у соціальній, культурній сферах, наприклад, захист батьківщини та громадського миру або подолання злочинності і наркоманії, які вони можуть узгоджувати у співпраці.

Закон України "Про свободу совісті та релігійні організації" містить положення про те. що ніхто не може встановлювати обов'язкових переконань і світогляду. Однак, зважаючи на його важливість, необхідно було закріпити його у Конституції. Конституція України, прийнята 28 червня 1996 року., містить положення про те, що жодна релігія не може бути визнана державою як обов'язкова (ч. 3, ст. 35), та про те, що жодна ідеологія не може визначатися державою як обов'язкова (ч. 2, ст. 5).

У конституційних актах багатьох країн є вказівки на державну релігію. Державна (офіційна) релігія — "один із конституційно-правових інститутів, який регулює взаємовідносини між державою і церквою, на основі яких церква визначається частиною офіційної організації суспільства, перебуває під її опікою і захистом". Так, конституція Греції прямо говорить, що державною релігією є православ'я. У деяких країнах інститут державної релігії офіційно не фіксується, але держава юридично визнає ту чи іншу релігію, не втручаючись при цьому у внутрішнє життя церкви. Конституція Болгарії називає східно-православне віросповідання традиційною релігією. Конституція Грузії визнає виняткову роль Грузинської православної церкви в історії Грузії. Україна не має і, вважаємо, не повинна мати державної релігії ні юридично, ні фактично, бо це може спричинити конфлікт між громадянами, що сповідують інші світові релігії та неорелігії.

Нова Конституція України у ч. З ст. 35 підтвердила принцип відокремлення школи від церкви, який містився у Конституції України 1978 року, хоча останні її проекти таке положення не пропонували.

Закон України "Про свободу совісті та релігійні організації" не допускає обмежень у справах проведення наукових досліджень, у тому числі фінансованих державою, пропаганду їх результатів або включення їх до загальноосвітніх програм за ознакою відповідності чи невідповідності положенням будь-якої релігії або атеїзму. Однак ця діяльність підпорядковується тим не загальним правилам, за яких неприпустиме у будь-якій формі зневажливе ставлення до тієї чи іншої релігії або світогляду.

Громадяни можуть навчатися релігійного віровчення та здобувати релігійну освіту індивідуально або разом з іншими.

Релігійні організації мають права відповідно до своїх внутрішніх настанов створювати для релігійної освіти дітей та дорослих навчальні заклади і групи, а також проводити навчання в інших формах.

Навчатись релігії та здобувати релігійну освіту громадяни можуть як у духовних навчальних закладах, так і в створюваних при релігійних організаціях школах, гуртках, групах для релігійної освіти дітей і дорослих. Щодо дорослих, то тут питань не передбачається, стосовно ж дітей варто враховувати, що відповідно до п. 2 ст. 5 Декларації ООН "Про ліквідацію всіх форм нетерпимості і дискримінації на основі релігії чи переконань" від 25.11.1981 р. "кожна дитина має право на доступ до освіти у сфері релігії чи переконань відповідно до бажань її батьків або, у відповідних випадках, законних опікунів, і не змушувати до навчання у сфері релігії чи переконань всупереч бажанням її батьків чи законних опікунів, при цьому керівним питанням є інтереси дитини".

Беззаперечною підставою для відмови від військової служби в усіх країнах є переконання совісті. Це випливає з того, що совість є визначальним фактором особистості; вона є основою вчинків людини, основою поведінки у відносинах людини з людиною, у ширшому розумінні — з суспільством і державою.

Процедура звільнення від військової служби має повідомний характер і не тягне за собою будь-яких іспитів у плані перевірки істинності переконань. Як правило, достатньо мотивованої заяви.

Згідно із статтею 2 Закону України "Про альтернативну (невійськову) службу" право на альтернативну службу як вид виконання загального військового обов'язку мають при наявності істинних релігійних переконань громадяни України, які належать до діючих згідно законодавства релігійних організацій, віровчення яких не допускає користування зброєю та служби у збройних силах.

Не підлягають направленню на альтернативну службу згідно ст. 4 Закону громадяни:

  • а) звільнені відповідно до законодавства від призову на дійсну строкову військову службу;
  • б) яким відповідно до законодавства надано відстрочку від призову на дійсну строкову військову службу (на строк дії відстрочки).

Закон містить вказівку па обмеження не лише сфери, у якій громадянин може проходити альтернативну службу (соціальне забезпечення, охорона здоров'я та навколишнього середовища, сфера комунального, сільського господарства тощо), але й форми власності, у якій можуть бути ці підприємства, установи, організації — вони не можуть знаходитись у приватній власності.

Обмежувальним, на наш погляд, є положення ст. 6 Закону про те, що термін альтернативної служби удвічі перевищує строк дійсної строкової служби. Така ж практика існує в Естонії, Латвії, Литві, Молдові, Словаччині, Австрії та Франції. В інших країнах — учасницях НБСЄ (Німеччина, Данія, Італія, Нідерланди, Норвегія, Португалія, Іспанія, Чехія, Угорщина, Фінляндія, Швеція, Польща) цей строк є таким же або трохи перевищує строк військової служби. Зокрема, ст. 12 Основного Закону Німеччини встановлює, що "строк служби, що замінює, не повинен перевищували строк військової служби".

Згідно з ч. 1 ст. 17 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації" релігійні організації мають право використовувати для своїх потреб будівлі і майно, що надаються їм на договірних засадах державними, громадськими організаціями або громадянами.

Релігійна організація як юридична особа може укладати договори майнового найму (договори оренди будинків, нежилих приміщень, іншого майна або договори безоплатного користування майном) з державними, громадськими організаціями або громадянами.

Об'єктами права власності релігійної організації є культові споруди, предмети релігійної обрядовості, благодійного, культурно-просвітницького і виробничого призначення, житлові будинки, грошові кошти та інше майно, необхідне для забезпечення їх діяльності.

Релігійні організації мають право власності на майно, придбане ними за рахунок власних коштів, пожертвуване громадянами і організаціями або передане державою чи придбане на інших підставах, не заборонених законом. При цьому на майно культового призначення, що належить релігійним організаціям, не може бути звернено стягнення за претензіями кредиторів.

Права і свободи релігійної організації як наймача визначаються договором майнового найму чи чинним цивільним законодавством. Рішення про повернення або передачу культових будівель і майна у власність релігійних організацій може бути оскаржене в Арбітражному суді. Позивачем у цих справах може бути будь-яка інша релігійна або неконфесійна організація, яка вважає, що зазначеним рішенням порушено її права колишнього власника або права щодо володіння і користування спірними будівлями та майном, які належать їй в силу закону чи договору.

Спори релігійних організацій між собою та іншими юридичними особами підлягають вирішенню на загальних підставах в Арбітражних судах відповідно від компетенції, за винятками, передбаченими у законодавстві.

Основним завданням правової системи України у сфері свободи світогляду найближчим часом залишатиметься: усунення фактичної нерівності церков, спричиненої значною мірою діями держави (в особі колишніх посадових осіб, владних структур та впливових політичних сил); недопущення втручання у справи українських церков (з боку народних депутатів усіх рівнів, політичних партій, громадських об'єднань чи органів державної влади); ефективна протидія релігійному екстремізму, розпалюванню міжконфесійних конфліктів; розширення майнових прав релігійних організацій; удосконалення чинного законодавства про свободу світогляду та віросповідання: встановлення механізму застосування та реалізації правових норм; прийняття нового закону, який би відповідав нормам діючої Конституції України і закріпив би поняття свободи світогляду, як це зазначено у ст. 35.

Важливими є зміни, які стосуються регулювання державно-церковних відносин та діяльності релігійних об'єднань з метою конкретизації і диференціації прав віруючих (фізичних осіб) та їх захисту в судах, а також вилучення норм, що не пройшли випробування суспільно-історичною практикою. Це стосується нині діючого Закону "Про свободу совісті та релігійні організації", Цивільно-процесуального кодексу, кримінального законодавства. До нового Кримінального кодексу, наприклад, варто було б включити статті про відповідальність за незаконне заволодіння культовими будівлями і майном, що належить релігійним організаціям; за керівництво релігійною організацією після судового рішення про заборону її діяльності; за публічну зневагу честі і гідності віруючих та священнослужителів під час проведення ними богослужінь чи інших культових дій; за утворення і керівництво псевдорелігійними групами бузувірського спрямування; за прояви релігійного чи атеїстичного фанатизму, богохульство тощо. Доцільним видається і посилення адміністративної відповідальності посадових осіб за порушення вимог законодавства про свободу совісті.

Життя дедалі більше актуалізує проблему створення дієвих моделей розв'язання церковних конфліктів та вжиття превентивних заходів або зупинити ескалацію напруженості у релігійному середовищі.

Зберігається необхідність дієвого посередництва у справі розв'язання суперечностей між віруючими та налагодженні тісніших контактів між церквами, що діють в Україні. Крім релігійних організацій, у цьому найбільше зацікавлена сама держава, яка мас реальні можливості і об'єктивну потребу виступати в ролі посередника у справі розв'язання міжцерковних суперечок і налагодженні співробітництва між віруючими різних конфесій. Зацікавленість держави у цьому зумовлюється простою залежністю: міжцерковний мир і злагода є складовою громадського миру. Відтак, кожен, хто зацікавлений у збереженні внутрішньої стабільності в Україні, повинен прагнути до міжцерковного миру та співробітництва між церквами.

Політика держави щодо церкви повинна переорієнтуватися від використання релігійних організацій заради здійснення тих чи інших зовнішньо і внутрішньополітичних цілей на створення всебічних умов для реалізації церквою своєї сутності та історично притаманної їй місії, на захист гарантованих церкві чинним законодавством прав та контроль за дотриманням цього законодавства усіма сторонами. Навіть найдосконаліший закон не буде діяти, якщо його виконання не контролювати і не пов'язувати з виконанням загальної, у тому числі і правової, культури членів суспільства.

 
Якщо Ви помітили помилку в тексті позначте слово та натисніть Shift + Enter
< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >
 
Дисципліни
Агропромисловість
Банківська справа
БЖД
Бухоблік та Аудит
Географія
Документознавство
Екологія
Економіка
Етика та Естетика
Журналістика
Інвестування
Інформатика
Історія
Культурологія
Література
Логіка
Логістика
Маркетинг
Медицина
Менеджмент
Нерухомість
Педагогіка
Політологія
Політекономія
Право
Природознавство
Психологія
Релігієзнавство
Риторика
РПС
Соціологія
Статистика
Страхова справа
Техніка
Товарознавство
Туризм
Філософія
Фінанси
Інші