Навігація
Головна
ПОСЛУГИ
Авторизація/Реєстрація
Реклама на сайті
 
Головна arrow Педагогіка arrow Соціальна педагогіка
< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >

СУТНІСТЬ СОЦІАЛЬНОЇ ПЕДАГОГІКИ

ТЕОРЕТИЧНИЙ МАТЕРІАЛ ДЛЯ АУДИТОРНОГО ВИВЧЕННЯ

ВИНИКНЕННЯ І СТАНОВЛЕННЯ СОЦІАЛЬНО-ПЕДАГОГІЧНОЇ ТЕОРІЇ ТА ПРАКТИКИ

Історична ретроспектива соціально-педагогічної теорії та практики

Педагогічна наука і практика переконливо доводять, що назріла необхідність у розгляді суспільних традицій рідної культури, серед яких чільне місце займають традиції соціалізації нових генерацій, що увінчують культурно-історичний шлях свого народу. Українські науковці М. Грушевський, Н.М. Лавриченко, Ю. Терещенко, 3. Удальцова та інші спрямували свої погляди на культурно-історичні витоки соціалізації української молоді.

Дослідження видатного вітчизняного історикам. Грушевського свідчать, що безпосередніми предками українців є анти — союз давньослов'янських племен, які мешкали на території Середнього Придніпров'я у IV—VII ст. Євген Малюк, говорячи слідом за візантійцем Маврикієм — сучасником антів про характерні риси цього народу, зазначає, що ми, українці, можемо легко впізнавати в них себе: "Громадоправство, емоційність, брак авторитарної влади, головний і єдиний бог, хліборобська осіла культура. Люди рослі тілом, ні чорняві, ні біляві, волелюбні, гостинність майже культова, жінки чесні "понад міру" (смерть чоловіка вважають за власну), полонених згодом відпускають. Але: нетривкі, віроломні в договорах, "коли порізняться між собою, вже не погодяться ніколи". Не приймають спільного рішення, бо "кожен має свою думку". Багато князів"1.

Аналізу історичних традицій рідної культури в тісному взаємозв'язку з іншими культурами світу присвятила свої дослідження Н.М. Лавриченко, критично осмисливши соціально-педагогічний досвід минулих років. їй належать роздуми щодо коріння української культури, яке сягає глибини тисячоліть, будучи спадкоємицею давньоруської. Вона вибірково запозичувала та інтегрувала елементи різних культур, переосмислювала їх згідно з власною сутністю, щоб розвивати свою неповторну індивідуальність. І те, що ці надбання не були втрачені, а накопичувалися, незважаючи на тривалі періоди колонізації українських земель та відсутність національної державності, свідчить, що Україна віднайшла рівновагу між сприйняттям навколишніх культур і розвитком власних духовних підвалин. Це стало можливим завдяки геокультурному розташуванню України, яка впродовж своєї історії постійно була простором зустрічі та взаємодії культурних ойкумен — Заходу і Сходу, Півночі і Півдня.

Отже, соціалізація молодої особистості в певному розумінні увінчує культурно-історичний шлях її народу і спирається на нього. Ідеал, утілення якого ми хочемо бачити в наших дітях, набуває чітких абрисів лише тоді, коли є виразне усвідомлення того, ким були, якими стали та чого прагнемо ми, українці, як народ. Позитивний приклад для нас — безперечна здатність до розвитку такої самобутньої і плідної культури, як японська, що ґрунтується переважно на стійкості та неперервності культури традицій, які утворюють досить жорстоку схему ефективної соціалізації нових генерацій.

Погляди іншого дослідника культурних традицій Ю.І. Терещенка відображають своєрідність взаємин нашої країни з Європою як спадкоємицею еллінської цивілізації і полягають у тому, що визначальне річище вихідних культурно-історичних контактів між ними пролягло через Східну Римську імперію — Візантію. Він констатує, що в 911 р. між Візантією та Руссю було укладено договір, за яким Київська держава утвердилася як рівноправний партнер у міждержавних відносинах. Відтоді, а особливо з прийняттям християнства, вплив Візантії як східно-православної спадкоємиці античної цивілізації залишався переважним у культурі та освіті Русі-України аж до часів зламу візантійської цивілізації у XII ст. Проте культурні взаємини залишалися інтенсивними й віднайшли свій розвиток і творче втілення у філософії, освіті, мистецтві нашого народу.

Упродовж усієї домонгольської доби Русь-Україна підтримувала найрізноманітніші зв'язки з європейськими країнами — економічні, політичні, культурно-просвітницькі, не поступаючись за рівнем розвитку найрозвиненішим країнам Західної Європи, а багато в чому й переважаючи їх. Про це свідчить її славнозвісна назва тих часів "Гардарик" — країна міст. Особливо вражав європейців Київ, який, на їхню думку, міг змагатись із самим Константинополем.

Дослідниця З.В. Удальцова стверджує, що історична суперечка між Заходом і Сходом середньовічної Європи багато в чому розв'язалася на користь Заходу саме через те, що його міста, на відміну від міст Візантії, набули провідного значення в соціальній структурі суспільства. І якщо занепад візантійських міст відбувався унаслідок внутрішніх обставин суспільства, то в нашій країні його спричинило татарське нашестя. Воно завдало нищівного удару прогресивним тенденціям, тому головним завданням українського народу стала боротьба за виживання.

Аналізуючи різні погляди на історичну спадщину нашого народу, Н.М. Лавриченко доходить висновку, що саме європейські культурні впливи помітно позначилися на філософсько-педагогічних поглядах та педагогічній культурі українського народу. Джерелом, з якого ці погляди беруть свій початок, є синтез стародавньої язичницької культури східних слов'ян і візантійської християнської традиції. Перша є рушієм розвитку "народної педагогіки" та пов'язаних з нею уявлень про соціалізацію молоді; інша, свідомо запозичувана як потужний засіб соціальної інтеграції, сприяла становленню державних інститутів, зокрема модернізації суспільних механізмів соціалізації, інститутів освіти і насамперед виховання.

Християнський світогляд, опановуючи язичницьку свідомість мас, завдавав їй, з одного боку, руйнації, а з іншого — завдяки його величезній адаптивності і живучості народної традиції, відбувалося утворення складних ментально-психологічних фрагментів, які відображали синтез цих духовних потоків. Саме на такому ґрунті зародилася слов'янська гілка православно-християнського віровчення, яке, будучи запозиченим у Візантії, все ж мало національну та культурну специфіку. Прийняття Бога відбувалося без раціонального осмислення й обґрунтування, всі істини відкривало Святе Письмо, що не викликало сумнівів, бо це вважалося смертельним гріхом. Ця обставина позначилася на формуванні суспільних підходів до організації освіти, бо книжна грамота стала прерогативою саме церковних служителів.

Проте, на думку Ю.І. Терещенка, освіта Київської Русі IX— Хет., на відміну від європейської, не розвинулася до гармонійної і стабільної системи, хоча християнство надало значного поштовху розвиткові національної культури та освіти, а також заклало нові морально-етичні та ідейно-смислові підвалини соціалізації молоді. Значною мірою цьому сприяла старослов'янська мова, а не латина чи грецька, як у Європі, що стала офіційною мовою, хоча й відрізнялася від ужитково-побутової, проте була набагато доступнішою для населення Київської Русі. Латина як міждержавна і церковна мова, була важкодоступною різноманітному за етнічним та мовним складом населенню Європи. На середину IX ст., за свідченням слов'янського проповідника Кирила, Русь уже мала перекладені своєю мовою Євангеліє і Псалтир. Це означає, що опанування християнського віровчення вимагало також і знання іноземних та стародавніх мов, таких, як латина і грецька, якими володіли представники кліру, а також спеціальні служителі при церквах та монастирях, що переписували і перекладали Святе Письмо, давньогрецькі філософські та літературні твори. Вже в найдавніших літературних пам'ятках ("Ізборник Святослава" (XI ст.), "Проповіді" Григорія Богослова (XI ст.)) з'являються ознаки живої народної української мови з місцевими діалектами.

Українські науковці стверджують, що виникнення цих пам'яток свідчить про початок якісних змін у самих підвалинах виховання, навчання, соціалізації молоді. Перехід до писемності як нової ефективної технології збереження, накопичення та передавання соціальної інформації, однозначна зверненість писемних джерел до безпосередніх проблем суспільного життя і насамперед до проблеми осмислення життя, передачі життєвої мудрості молодим виводили Київську Русь на магістральні шляхи загальноєвропейського цивілізаційного розвитку. Наприклад, учені-спеціалісти схиляються до думки, що "Ізборник Святослава" є перекладом візантійських текстів, які стосувалися проблем педагогіки, етики, моралі, догматичного богослов'я. Збірник містить дидактичні матеріали з граматики, риторики, логіки, поетики, історії, географії, астрономії, медицини тощо, а також притчі та загадки. Інші збірники афоризмів "Бджола" та "Мудрість Менандра" містили положення про виховання особистості в дусі християнського благочестя, що мали, крім повчального характеру, ще й пізнавальний. Деякі з них добре нам відомі, наприклад: "Не місце красить людину, а людина місце", "Хто не працює — той не їсть", "Не копай яму іншому — сам до неї потрапиш".

У період розквіту Київської Русі цікавим свідченням про уявлення наших предків щодо соціального ідеалу особистості є проповідь Володимира Мономаха "Поученіє дітям", в якій ідея доброчинності має три джерела: покаяння, сльози і милосердя. Покаяння — це усвідомлення своїх вчинків, чесність із собою та людьми. Сльози — це жаль з приводу неблагодійних вчинків, чесне визнання своїх недоліків з метою їх виправлення, усвідомлення минущості людського життя, визнання переваги духовних цінностей над матеріальними. Милосердя увінчує ці чесноти і надає їм внутрішнього підґрунтя.

Найкращим свідченням духовності українського народу є глибинні почуття, такі як повага і любов до рідної землі і людей, співчуття, милосердя, шанування освіченої та працьовитої людини, шанобливе ставлення до жінки-матері. Цими почуттями були пронизані писемні пам'ятки минулого, наприклад: "Слово про закон і благодать", "Повість временних літ", "Слово про Ігорів похід", які залишаються актуальними і нині. Зазначені моральні та духовні принципи знайшли своє відображення в народній педагогіці та стали базовими у формуванні ідей соціалізації нових генерацій. Особливо влучно моральні цінності виявилися в усній народній творчості та прислів'ях: "Найкращий наглядач — власна совість", "Зробив діло — гуляй сміло", "Що собі не мило — то й людям не зич", "Нема науки без муки", "Долай зло, чини добро" тощо.

Однією з головних народних традицій соціалізації молоді було і залишається залучення її до праці ще з дитинства, зокрема для кожного дитячого віку визначалися певні трудові обов'язки, а також передбачалося набуття конкретних навичок і умінь. Безпосередня участь підростаючого покоління у продуктивній праці була і є найефективнішим засобом трудового виховання і суспільного становлення особистостей.

Українські науковці вважають, що прикметним явищем, спорідненим із європейським підходом до організації освіти, стало створення братських шкіл в Україні. Починаючи з XIII ст., українські міста почали звертатися до так званого європейського магдебурзького права, яке створило правове підґрунтя для міського самоврядування. У межах цього права відкривалися широкі можливості для сприяння розвиткові освіти у містах на засадах громадської участі. Громадські міські організації, які гуртувалися переважно навколо церков та монастирів і опікувалися розвитком шкільництва в Україні, отримали назву братств, а їхні члени — братчиків. Братчиками були представники різних верств — духівництва, інтелігенції, міщан.

Особливо знаменним стало місто Львів, яке першим отримало таке право в Україні у 1366 р. У Львові було організовано першу братську школу (1586 р.), спочатку як грекослов'янську, а потім була введена і латина. Ця школа відповідала західноєвропейській школі середнього типу, і її навчальна програма базувалася на семи вільних науках з поетикою та риторикою включно. Наука у школі була доступною для "дітей усякого стану, убогим за прости Бога, а багатим за ровним датком". Освітньо-культурна діяльність братств була спрямована проти монополії у привілейованих верств населення на освіту.

За свідченням вітчизняних дослідників, подальший розвиток братських шкіл, які згодом відкрилися у Луцьку, Вінниці, Кременці та деяких інших містах, позначився як зростанням рівня освіти в них, так і посиленням демократичних тенденцій та принципу зв'язку з громадою у шкільній справі. Братські школи стали провісниками створення системи вищих навчальних закладів України, перший з яких — Києво-Могилянська академія — виник у 1632 р. унаслідок об'єднання Київської братської школи зі школою при Печерському монастирі, заснованою Петром Могилою.

За визначенням учених, вплив європейської традиції на національну культуру, освіту та соціалізацію молоді не завжди відбувався на добровільних та гуманних засадах. Було і так, що західноєвропейські зразки й інститути насаджувалися силоміць і супроводжувалися як загальнокультурним, так і політичним та економічним експансіонізмом. Так, роль колонізованої частини України в економічному житті Речі Посполитої можна прирівнювати за багатьма показниками до ролі Нідерландів у складі імперії Карла V, з яких той отримував у 8—9 разів більше прибутків, ніж з Америки.

Значний влив на культурні та освітні традиції мав войовничий католицизм, який упроваджувався через організацію протестантських шкіл в Україні. Він ніс загрозу денаціоналізації та духовного покріпачення українства, особливо в період після підписання Берестейської унії в 1596 р. Велику активність виявили у цьому напрямі католицькі єзуїтські школи. їм вдавалося залучити значну кількість українського учнівства завдяки як показній, так і дійсній демократичності та гуманності освітньо-виховного процесу, а також європейському рівню викладання знань. Для здобуття симпатій селянства вони навіть добивалися деякого скорочення панщини, а також права панським підданим залишати села.

Як свідчать дослідження, міські братства стали патріотичним відгуком і вагомою силою у протистоянні покатоличенню українського населення, зокрема і на ниві шкільної освіти. Братчики добивалися високого рівня освіченості і зростання майстерності православних проповідників, на яких лежав непростий обов'язок полеміки з висококваліфікованими єзуїтськими місіонерами. Братства піклувалися про те, щоб рівень освіти в їхніх школах не поступався єзуїтським. Цей рух здобував дедалі більшої підтримки населення, зокрема козацтва, й перетворився на дійовий чинник соціалізації молоді саме у дусі української національної самосвідомості. Так проблема виховання та соціалізації безпосередньо перепліталася з проблемою національного самозбереження та розвитку.

 
Якщо Ви помітили помилку в тексті позначте слово та натисніть Shift + Enter
< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >
 
Дисципліни
Агропромисловість
Банківська справа
БЖД
Бухоблік та Аудит
Географія
Документознавство
Екологія
Економіка
Етика та Естетика
Журналістика
Інвестування
Інформатика
Історія
Культурологія
Література
Логіка
Логістика
Маркетинг
Медицина
Менеджмент
Нерухомість
Педагогіка
Політологія
Політекономія
Право
Природознавство
Психологія
Релігієзнавство
Риторика
РПС
Соціологія
Статистика
Страхова справа
Техніка
Товарознавство
Туризм
Філософія
Фінанси
Інші