Навігація
Головна
ПОСЛУГИ
Авторизація/Реєстрація
Реклама на сайті
 
Головна arrow Психологія arrow Класичні експерименти в психології
< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >

Експериментальне вивчення немовлят

Стратегії дослідження новонароджених. Як сприймає новонароджена людина довколишній світ? Свого часу В. Джеймс писав, що перцептивне поле новонародженого - це "розмите кольорове шумливе дещо".

Для всіх нас спілкування з новонародженою крихіткою – надзвичайно хвилююча подія. Однак при дослідженні немовлят виникає багато проблем. І річ не тільки в тому, що вони не можуть розповісти про свій досвід. Психологи винайшли багато можливостей, щоб подолати цю проблему і зрозуміти світ новонародженого.

Експериментатори послуговуються певними парадигмами, щоб краще зрозуміти, як немовлята сприймають навколишній світ:

  • 1. Парадигма класичного формування умовних рефлексів. В її основі - положення, що в немовлят неможливо сформувати умовний рефлекс на стимули, які вони не сприймають.
  • 2. Парадигма новизни. Немовлятам швидко стає нецікаво спостерігати за одним і тим самим предметом або бавитися тією самою іграшкою. Малюки так само швидко адаптуються до тих звуків, що повторюються. Коли їм не цікаво, вони відвертають голову від предмета. Це свідчить, що вони втратили інтерес. Якщо у малюка є вибір між новою та старою іграшкою, він обирає нову, якщо її відмінність від старої незначна. Дослідники використовують ці особливості немовлят при проведенні досліджень, коли треба визначити мінімальні відмінності (звуків, кольорів, зображень), які здатен відзначити чи сприйняти новонароджений малюк.
  • 3. Парадигма здивування. Немовлятам властиво дивуватись, що проявляється у виразі обличчя, тілесних реакціях, звуках та вокалізації дитини, коли з'являється щось нове. Дослідники визначають реакцію здивування, вимірюючи зміни в диханні, серцебитті, а інколи лише спостерігаючи моторні прояви.

Описані парадигми дають змогу планувати експерименти та визначати очікування немовляти і головні події в його сприйнятті.

Проведені на основі цих парадигм дослідження свідчать, що перцептивні та сенсорні можливості дитини звичайно обмежені, однак вони досить значні порівняно з тим, що вважали раніше. До того, як діти оволодіють мовою і почнуть формувати свій досвід, вони багато знають і вміють визначати багато деталей довколишнього світу.

Експеримент Р. Л. Фантца. Це один із перших дослідів, що сформували новий погляд на сприйняття немовлят. Новонароджені демонструють певні перцептивні навички. Фантц показував немовлятам у віці від 4 днів до 5 місяців пари зображень і заміряв, скільки часу дитина фіксує погляд на кожній із них. Дослідник використовував три види зображень людського обличчя - реалістичні, спотворені (зі зміщенням деталей обличчя) і взагалі без рис. Усі немовлята найбільше приділяли часу "реалістичному" обличчю, а найменше - обличчю без рис. Таким чином, діти надавали перевагу реалістичному зображенню, що може свідчити, що сприйняття форми обличчя у немовлят є від народження.

М. X. Джонсон із колегами повторив цей дослід із дітьми, які народилися годину тому, і теж з'ясував, що немовлята довше фіксують поглядом реалістичне зображення. Висновок: деякі аспекти зорового сприйняття є вродженими.

Сприйняття обличчя відрізняється від сприйняття інших форм. Новонароджені надають перевагу обличчю з усіх запропонованих їм зображень, а у віці 1-2 днів - обличчю своєї матері порівняно зі схожими обличчями.

Попередні висновки: здатність фіксувати погляд на обличчі є вродженою.

Експеримент Е. Дж. Гібсон і Р. Д. Уолка – один із найвідоміших у дослідженні немовлят. Учені виготовили спеціальний пристрій для імітації прірви - "візуальний обрив": велику порожню скриню з товстою скляною кришкою. Під склом поклали картату ковдру таким чином, що її половина лежала глибше на 60—90 см від поверхні, створюючи видимість прірви. Тобто були утворені ніби "мілка" і "глибока" половини. У кінці "глибокої" половини стояла мати, що кликала дитину до себе, або малюкам пропонували іграшку. Немовлята у віці до шести з половиною місяців спочатку проповзали "мілку" половину, а далі відмовлялися рухатися вперед, тож таким чином їхня обережність засвідчувала початкові навички розрізнення глибини. Таким чином, у немовлят розвинуте сприйняття глибини.

Утім, це дослідження не доводить, що відчуття глибини є вродженим, адже дитина могла за декілька місяців свого життя набути досвіду, навчитися визначати глибину.

Коли дитину у віці 9 місяців поміщали на "глибоку" частину, у неї від страху прискорювалось серцебиття (вона лякалася), а в немовлят у віці від 2 до 5 місяців, навпаки, сповільнювалось серцебиття, що свідчило про цікавість або принаймні про те, що вони розрізняли "мілину" та "глибину", однак не боялися (Дж. Кампос, 1978).

У дослідженні Дж. Кампоса також було показано, що дитину, яка тільки-но навчилася повзати, мати може вмовити переповзти через "край обриву", якщо вона поводитиметься спокійно та заохочуватиме малюка. Однак та сама дитина відмовлялася переповзати через "глибину", якщо мати давала їй зрозуміти, що це небезпечно (крикнувши, заборонивши чи просто показуючи на обличчі хвилювання, страх, жах). Це свідчить, що сенсорний розвиток (можливість визначати ознаки глибини) та соціально-психологічні умови (реакції матері) спільно формують поведінку немовляти.

Експерименти А. М. Слейтера та В. Морісона (1985). Немовлятам доби від народження показували об'єкт певної форми. Через якийсь час вони звикали і не звертали на нього уваги. Потім малюкам знову показували ті самі предмети, тільки під іншим кутом зору. Виявилось, що, пред'явлені по-іншому, вони не зацікавили дітей.

Немовлята не сприймали ці предмети як нові, отже, їм властива константність сприйняття форми з першого дня свого життя.

В іншому експерименті А. М. Слейтера (1985) новонародженим давали звикнути до великого або маленького куба, а після цього показували по черзі ці предмети таким чином, щоб їхнє зображення на сітківці було однаковим. Усі малюки дивилися довше на новий куб, бо до старого вони звикли та втратили до нього інтерес.

Отже, новонароджені розрізняли два куби, що мали однаковий розмір на сітківці, тобто їм властива така особливість сприймання, як константність.

Експерименти Т. Бауера.

1. Експеримент із двома предметами (1970).

Дітям, яким було менше двох тижнів, показували два об'єкти – великий на відстані 20 см і маленький на відстані 8 см. На сітківці ока зображення обох предметів було однаковим. Однак дитину хвилював ближній предмет: вона намагалась відштовхнути його та відверталась від нього. Дослідження свідчить про вроджені передумови сприйняття глибини.

2. Експерименти з ширмами (1971).

Немовлята у віці 2 місяців слідкували за предметом, що рухається. Предмет зникав за одним краєм ширми, тоді немовля переводило погляд на інший край ширми, щоб подивитися, чи не з'явиться там предмет. При цьому погляд малюка синхронно стежив за тим предметом, що зник. Також з'ясувалося, що крихітка не дивується, коли з-за ширми з'являється інший, новий предмет. Немовлята до 5-ти місяців спокійно, без здивування спостерігають за трансформаціями предметів. Однак старші діти вже більш спостережливі. Вони починають хвилюватися, коли з'являється новий предмет, або той самий, якого вони чекали, однак швидше або повільніше.

В іншому експерименті змінили умови. На невеликій відстані були розташовані дві ширми. Предмет зникав за краєм однієї і, не з'являючись у просвіті між ширмами, знову з'являвся біля зовнішнього краю іншої ширми. Немовлята лише у віці 9 місяців починають очікувати, що предмет з'явиться в просвіті між ширмами.

  • 3. Експерименти із дзеркалом (1971). Дзеркала були розташовані таким чином, що дитина бачила одразу "кількох матерів". Немовлята від 12 тижнів до 5 місяців раділи такій ситуації, а доросліші були схвильовані та збентежені.
  • 4. Експеримент з екранним зображенням (1971). Соски немовлят були під'єднані до проекторів, які передавали зображення на екрани перед очима дітей. Коли малюк починав смоктати, зображення на екрані ставало чіткішим, коли припиняв - зображення знову розпливалося. Діти дуже швидко навчались тримати зображення в фокусі і швидко пристосовувались, якщо умови експерименту змінювались на протилежні, тобто коли для появи зображення треба було припинити смоктати. Немовлята у віці вже 3 тижнів не тільки могли координувати смоктання з розгляданням зображення, а й навіть могли регулювати чіткість зображення. Малюки також надавали перевагу чіткому зображенню. Отже, немовлята відзначаються перцептивними можливостями та здатні до довільних дій, які дають змогу вирішити задачі.

Експерименти із дзеркалом. Пізнаючи світ, у перші два роки життя маленькі діти досягають у цьому значних успіхів, тож психологи продовжують винаходити ті способи проникнення в психічний світ малюків, які можуть це підтвердити. Для цієї мети добре слугують експерименти із дзеркалом, що демонструють певні стадії самопізнання дитини.

У віці до 8 місяців малюків хвилює образ невідомої дитини в дзеркалі, однак незрозуміло, чи знають вони, чиє це зображення. Інколи здається, що деякі малюки 6-8 місяців усвідомлюють, шо їхні власні рухи відповідають тим, які вони бачать у дзеркалі.

У віці 8-16 місяців дитина може повзати навколо дзеркала, намагаючись знайти "другого" малюка. Якщо поставити губною помадою мітку на носику малюка, то він помітить її у дзеркалі і показуватиме на неї в дзеркалі.

У віці 18місяців малюк розуміє, що бачить власний образ. Якщо тепер поставити дитині на носик червону цятку, вона реагуватиме так: покаже на свій носик, відвернеться від дзеркала, опустить очі, посміхатиметься та виглядатиме збентеженою.

У віці 2 років дитина стоїть та розглядає себе в дзеркалі, милується собою.

Феномен "тепличних" дітей (І. Сігель, 1987). Існує гіпотеза, що систематичне стимулювання та регулярні заняття з раннього віку (а саме немовлят) прискорюють розвиток мозку дитини. Найкращі ж умови для розвитку — це приділення великої уваги когнітивному розвитку. Окремим випадком є "тепличне" виховання, це діяльність дорослих, що змушують дітей здобувати знання, якими діти оволодівають на пізніших етапах розвитку, це створення середовища, яке максимізує можливості розвитку, сприяє ранньому засвоєнню шкільних предметів.

Однак експериментальне дослідження засвідчило, що в таких умовах зменшуються можливості для соціального розвитку дитини та її особистості.

Регулярні заняття з маленькими дітьми за шкільною програмою мають серйозні негативні наслідки для їхнього соціального та емоційного розвитку. У дітей бракує часу для ігор, у них не розвивається мотивація досягнень і згасає здатність до неформального спілкування. Програми такого розвитку зумовлюють дефекти в когнітивному розвитку дітей; у них багато навичок, добра пам'ять, однак збіднені уявлення про фізичний світ. Результатом "тепличного" виховання є нерозвинутість індивідуальності, такі діти мають недостатній емоційний досвід, знижену мотивацію до творчого пошуку та самостійного вирішення проблем.

На думку І. Сігеля, найкращим для дитини є збагачене середовище, в якому створено можливості соціальної підтримки, де діти мають можливість розвиватись за власним задумом, у самостійно обраному темпі. В таких умовах розвиваються соціальні знання, ясна та усталена Я-концепція, позитивні стосунки з іншими людьми.

Експеримент із дитиною, яка плаче. У 1970 р. Д. Фланер та Р. Керне провели дослідження, яке стало відомим як експеримент про дитячий плач. Вони вивчали емоційні реакції дитини в ситуації короткочасної розлуки з матір'ю. В експерименті ставилось питання про те, чи с причиною плачу саме розлука з матір'ю, чи будь-яка людина, яка проведе з дитиною час, а потім піде, викличе ту саму емоційну реакцію. Учасниками дослідження були 15 дітей у віці до 12 місяців та 15 дітей у віці 12-14 місяців.

Експериментальну ситуацію було організовано таким чином; поруч з дитиною у кімнаті перебували мати та асистент експериментатора. Жінки виходили з приміщення по одній на 60 секунд. Різним дітям зникнення жінок демонструвалось по-різному, то зникала мати (М), то асистентка (А). В дослідженні були застосовані такі варіанти: АМАМ, АММА, МАМА. Реакції дитини фіксувались на кіноплівку. Тривалість та інтенсивність плачу оцінювали за 12-бальною шкалою експерти, які не знали, хто саме – мати чи асистентка – в окремому випадку вийшов з кімнати. Вони оцінювали плач незалежно один від одного, працюючи з фільмами. Дитина залишалась у кімнаті завжди з однією із жінок, щоб уникнути того, що дитина заплаче тому, що її просто залишили саму.

Результати дослідження засвідчили, що діти до 12 місяців однаково реагують на розлуку з матір'ю чи іншою людиною, а старші діти гостріше реагували на розлуку з матір'ю (оцінка плачу 11,67), аніж відсутність іншої людини (оцінка плачу 8,37). Встановлені факти важливі для розуміння психосоціального розвитку дитини. Специфічна реакція на відсутність матері виявилась характерною для більш пізнього віку.

Експеримент із вивчення прихильності в ранньому дитинстві. Цілу низку яскравих експериментальних досліджень присвячено особливому феномену, який проявляється в дитинстві та є визначальним для емоційних стосунків дорослої людини. Прихильність - це зв'язок, який формується між дитиною та іншою людиною в результаті тривалих стосунків, та відзначається сильною взаємозалежністю, інтенсивними почуттями та життєво важливими емоційними стосунками. Перша прихильність проходить декілька фаз у своєму розвитку та закладає основу для подальшого розвитку особистості. Перші сформовані реакції прихильності є основою для розвитку наступних стосунків із ровесниками, родичами, іншими дорослими, в майбутньому подружжі. Нестійка прихильність обмежує можливості розвитку дитини в дослідженні навколишнього світу (предметний світ, місця та події, незнайомі люди).

Розвиток прихильності становить певну послідовність подій. Гіпотетично це такі стадії: пристосування та інтерес до світу; закоханість; розвиток інтенціональної комунікації; поява стійкого почуття Я; розвиток емоційної уяви; емоційне мислення як базис для розвитку фантазії, реалізму та самооцінки.

Теорія прихильності, яка сформувались в 60-ті роки XX ст., має велике значення в сучасній психології розвитку. її розробники - талановиті дослідники Дж. Боулбі та М. Айнсворт. Ця приваблива теорія в наш час є не повністю підтвердженою гіпотезою в сучасній психології розвитку. її феноменологію ілюструють такі експерименти.

1. Експеримент із "кам'яним обличчям" (Е. Тронік, 1989). Матір або батька просили побавитися, як зазвичай, зі своєю тримісячною дитиною. Було встановлено, що пари дитина-мати і дитина - батько поводяться по-різному: одні контактували в активній манері, а інші поводилися спокійно. Зрозуміло, що манера поведінки склалась у кожній парі і влаштовувала як дитину, так і батьків. Коли малюкам хотілось зменшити стимуляцію, вони відвертались або закривали очі. Коли малюк так реагував, експериментатор просив батька чи матір не спілкуватися з дитиною, а лише продовжити дивитися на неї, однак надати своєму обличчю незворушний вигляд. У дитини це викликало подив, вона намагалася вплинути на батьків або посмішкою, або рухами, або гудінням. Під час всіх цих спроб батьки продовжували зберігати "кам'яне обличчя". Через кілька хвилин поведінка дитини змінювалась. Малюки сумували, відверталися, починали смоктати пальці. Деякі діти реагували скигленням, що переходило в плач; у декого текла слина, починалася гикавка.

Незважаючи на те, що хтось із батьків був поруч, щоправда, був емоційно недоступним, малюкам було важко впоратися з таким випробуванням.

Наприкінці експерименту батьки поновлювали звичну гру з дитиною, і до неї повертався гарний настрій.

Експеримент демонструє значення емоційного спілкування між батьками та дітьми в 3-місячному віці і показує його взаємокоординований двосторонній характер. Якщо хтось із батьків, що турбується про дитину, перебуває в пригніченому стані, то малюк не може досягти своїх інтерактивних цілей: спілкування порушується, це негативно впливав на дитину, вона потрапляє в емоційно негативні стани некоординованої взаємодії. Дослідження Тропіка вносить певні уточнення в теорію прихильності. Експеримент показує, що розвиток прихильності розгортається як циклічна послідовність: кожна із сторін по черзі впливає та відповідає на впливи іншої сторони. Товариський веселий малюк, який прагне до спілкування, здатен наснажити нерішучу матір і підтримати її. Коли ж малюк неспокійний, незадоволений, то він може нівелювати активні спроби батьків утішити його чи спілкуватися з ним.

2. Тест незнайомої ситуації (М. Айнсворт, 1973). Мета цього експерименту полягала у вивченні міри прихильності до тієї людини, яка турбується про дитину. Тест являє собою міні-спектакль, в якому діючими особами є мати, дитина та незнайома людина.

Місце дії: незнайома ігрова кімната з безліччю іграшок. Тест складався з восьми ситуацій (таблиця 1). Кожний епізод тривав 3 хвилини. Якщо дитина дуже страждала від розлуки з матір'ю, то цей час скорочували.

Таблиця 1

Епізод

Зміст події

Досліджувані змінні

1.

Експериментатор приводить матір і дитину до ігрової кімнати, а потім залишає їх.

2

Мати сидить, а дитина бавиться.

Мати як безпечний прихисток

3.

Входить незнайома людина, сідає поруч із матір'ю і починає з нею розмовляти.

Реакція на незнайомого дорослого

4.

Мати йде, незнайомий реагує на дитину, втішає її, якщо та засмучена.

Тривога розлуки

5.

Мати повертається, намагається приголубити дитину, втішає її за необхідності, незнайомець зникає.

Реакція па зустріч

6.

Мати йде з кімнати, дитина залишається сама.

Тривога розлуки

7.

Входить незнайомець, намагається заспокоїти дитину.

Здатність приймати підтримку з боку незнайомої людини

8.

Мати повертається, намагається приголубити дитину, заспокоїти її, якщо це потрібно, та знову зацікавити іграшками.

Реакція на зустріч

У результаті дослідження в дітей виявили типи поведінки, які можна розглядати як типи прихильності.

Надійно прихильна дитина (від 60 до 70% дітей із сімей середнього класу). Діти легко відходили від матері, вивчали нову обстановку, коли матері не було, спокійно почувалися в присутності інших людей. У дітей, які були визнані як надійно прихильні, сформувалися теплі стосунки з матір'ю за 12 місяців до тесту. В подальших дослідженнях було показано, що ці діти відзначалися допитливістю, були соціальні, незалежні та компетентні значно більшою мірою, ніж їхні ровесники у віці 2, 3, 4 і 5 років.

Ненадійно прихильні діти (приблизно 32 %) поводилися по-різному. В одному випадку дитина виглядала сердитою і уникала матері, коли та поверталась. В іншому - реагувала амбівалентно, прагнула до матері після її повернення та одночасно відштовхувала, коли та намагалась приголубити дитину. Ц? ненадійно прихильні діти в майбутньому ставали залежними від різних авторитетних фігур.

За методикою М. Айнсворт було проведено низку досліджень і отримано цікаві результати.

Учені кілька років спостерігали за групою дітей 12-18 місяців, яких розбили на три категорії: надійно прихильні, уникаючі та амбівалентні. Вже у віці 2 років між надійно прихильними дітьми та іншими були встановлені разючі відмінності. Діти, які у 18 місяців були надійно прихильні, проявляли більше ентузіазму, впертості та готовності в спільній діяльності. У 2 роки вони більш уміло поводились з іграшками, спілкувалися з однолітками, проявляли більше фантазії в символічних іграх, ніж інші діти. Такі самі відмінності спостерігались і у віці 5 років: діти демонстрували більшу наполегливість у навчанні, більше прагнення до оволодіння новими навичками, ефективніше спілкувались з дорослими та однолітками.

Надійно прихильні діти 2 року життя краще обстежують ігрову кімнату, ніж інші: вони вправно обходять меблі в кімнаті, знаходять швидко найбільш цікаві їм іграшки, зручно влаштовуються для гри з ними, проявляють більшу невимушеність, ніж малюки, у котрих були проблеми з формуванням прихильності. Надійно прихильні діти у віці 3 років користуються більшою симпатією своїх однолітків.

Отже, розвиток прихильності в ранньому віці (до 2 років) закладає основу для розвитку різних сторін особистості дитини. Надійна прихильність дитини до дорослого, що про неї турбується, є основою для подальшого розвитку, сприяє вищому рівню когнітивної компетентності й соціальних навичок.

 
Якщо Ви помітили помилку в тексті позначте слово та натисніть Shift + Enter
< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >
 
Дисципліни
Агропромисловість
Банківська справа
БЖД
Бухоблік та Аудит
Географія
Документознавство
Екологія
Економіка
Етика та Естетика
Журналістика
Інвестування
Інформатика
Історія
Культурологія
Література
Логіка
Логістика
Маркетинг
Медицина
Менеджмент
Нерухомість
Педагогіка
Політологія
Політекономія
Право
Природознавство
Психологія
Релігієзнавство
Риторика
РПС
Соціологія
Статистика
Страхова справа
Техніка
Товарознавство
Туризм
Філософія
Фінанси
Інші