Навігація
Головна
ПОСЛУГИ
Авторизація/Реєстрація
Реклама на сайті
 
Головна arrow Література arrow Історія українського літературознавства
< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >

"Харківський період" психологічного напряму: теоретичні праці О. Потебні і Д. Овсянико-Куликовського

В Україні психологічну методологію першим упроваджував випускник Харківського університету, а згодом його професор Олександр Потебня (1835—1891). Психологічний аналіз художнього твору він поєднував з аналізом лінгвістичним, виклавши своє розуміння цієї проблеми у працях "Мысль и язык" (1862), "Из лекций по теории словесности" (1894), "Из записок по теории словесности" (1905) та ін. Останні дві вийшли вже після смерті вченого.

До психологічної методології О. Потебня йшов від учення В. Гумбольдта про зв'язки мислення з мовою. Мова для нього — явище індивідуальне; слова сприймаються кожним іншим сприймачем (реципієнтом) неоднаково, через що й існує проблема багатоваріантності тлумачень художніх текстів. Така особливість творення і сприйняття слова й художнього тексту базується на особливостях людської психіки, яка являє собою дуже складний і невиглибний феномен.

О. Потебня розрізняв зовнішню і внутрішню форми слова. Зовнішня — це звук, звучання, а внутрішня — образ того явища, яке виражається в звучанні. Образ — це завжди приблизність, відносність у значенні слова, завдяки яким тільки й існує поняття поетичності. Якщо ці приблизність, відносність, асоціативність зникають, то зникає й поезія. Отже, художня, поетична творчість базується на внутрішній формі слова, а саме воно має всі ознаки художнього твору як такого, оскільки слово і твір поєднані між собою, як частина і ціле.

Третім елементом слова О. Потебня вважав лексичне значення, в якому концентрується ідея, зміст сказаного (висловленого) ним. Художнє слово (власне — творчість) покликане не давати готову ідею (зміст), а бути лише засобом для вираження її. Спочатку художник (письменник, композитор та ін.) виражає її для себе, а потім — для сприймання адресатом (реципієнтом), який у різні епохи і навіть в одночассі буває неоднаковим, внаслідок чого й існує різноманітне тлумачення художніх текстів. Інколи добута читачем (критиком) ідея твору може бути несподіваною навіть для самого творця, оскільки вона здатна народитися не лише зі слів, а й із зв'язку їх, з їхнього сусідства. Першокорінь усього цього — теж у людській психології. Орієнтуючись на її особливості, літературний критик (у широкому розумінні — дослідник мистецтва) повинен виявити всі відтінки авторської ідеї, яка відбивається і в звучанні, і у внутрішній формі (образі), і в лексичному значенні слова-твору. Звідси, на думку О. Потебні, необхідність постійного зближення історії літератури з історією мови, внаслідок чого тільки й можна досягти науковості літературознавства.

Основний ефект поетичності в слові й творі, наголошував О. Потебня, добувається завдяки метафоризації мови. Природа її — в тройному мисленні, концентрація якого — в синекдосі, тобто в способі передачі цілого з допомогою частини. Алегорія, гіпербола, літота й інші тропи — це теж різновиди синекдохи, а всі разом вони складають явище, яке іменують метафоризацією художньої мови. По-своєму ця метафоризація виявляється в різних видах і жанрах творчості — від прислів'я до роману чи трагікомедії. Все залежить від художніх завдань слова і твору, а завдання формується знову ж у психіці людини, митця.

Такі висновки О. Потебні мали принципове значення для розвитку українського і світового літературознавства кінця XIX ст. Захоплені історико-культурним прочитанням літпроцесу, дослідники того часу ніби відхилялись від найголовнішого в творчості — від психологічних основ її художності. О. Потебня своїми працями навертав їх до цього, змушував приглядатися до поетики й образності як основи народження і формування історико-культурних ідей у творах. Цим самим актуалізувалися головні питання літератури — її специфіка, суть, функції, природа впливу, завдання критики тощо. Ставало очевидним, що в феномені літератури людина має справу з дуже складною естетичною діяльністю, яка, з одного боку, має історичну протяжність (нове в ній "в'яжеться" з традиційним, у традиційному є елементи майбутнього та ін.), а з іншого — виступає не коментаторкою готових ідей, а творцем їх завдяки образній мові.

Поняття образу в О. Потебні дуже об'ємне і не зводиться, як ми бачили, тільки до "внутрішньої форми". Деякі радянські філологи (В. Жирмунський, В. Виноградов та ін.) пробували доповнити О. Потебню міркуваннями про ритм чи мелодику в літературному творі, на які нібито вчений не звертав уваги, а вони ж, мовляв, теж належать до арсеналу образності, поетики творчості. Думається, що таке доповнення невиправдане, бо в основі своїй — ненаукове. Мелодика чи ритм у творі не творять нового змісту (ідеї); вони здатні лише посилити енергію чи вияскравити пластику того змісту і тому до "внутрішньої форми", тобто власне образу, не належать. Через це О. Потебня й не звертав уваги на них, абсолютизуючи найголовніше в понятті образу і навіть фетишизуючи його як основу художнього мислення, народжуваного в людській психіці.

Були спроби запідозрити О. Потебню в тому, ніби він зводив художню творчість до пасивного споглядання буття, ніби художня творчість (за О. Потебнею) є лише інтерпретатором відомого, але не творцем нового, ніби 0. Потебня не схарактеризував специфіки власне художньої (поетичної) мови тощо. З подібними міркуваннями стикаємося переважно у структуралістів (В. Шкловський, чеський дослідник Я. Мукаржовський), але ці міркування, як показав І. Фізер, критики не витримують. Збудовані вони без достатньої аргументації і без розуміння, що в О. Потебні всі ці речі, освітлені цілком переконливо і самобутньо, постають саме в тлумаченні ним природи образного мислення. Він відрізняв таке мислення, наприклад, від власне міфологічного та наукового й основні риси його схарактеризував аргументовано. Більше того, він залишив простір і для дальших наукових міркувань з цього приводу. Догматизація в такій делікатній справі, як з'ясування суті творчості, — річ немислима. Будь-яка дефініція тут може бути уточнена чи доповнена, вважав 0. Потебня, оскільки число ознак у сприйнятті понять невичерпне, а кожне поняття ніколи не може стати замкненим цілим. Навівши думку самого О. Потебні з цього приводу, І. Фізер цілком резонно говорить, що теорія О. Потебні витримала випробування часом, "зберегла свою значущість до сьогодні і як така заслуговує на пильну увагу дослідників".

Не можна залишити поза увагою і ще один аспект досліджень О. Потебні, який засвідчує прагнення вченого пов'язати свої студії з власне українським духовним світом. Тут він устиг сказати вагоміше слово лише в галузі української мови й українського фольклору ("Объяснение малорусских й сродных с ними песен", 1883— 1887). Мова для нього була теж вираженням психології людини, а в широкому розумінні — психології народу. Відоме його майже крилате висловлювання, що мова є "не лише однією з стихій народу, а й найбільш виразною (досконалою) ознакою його". Від цієї формули О. Потебня йшов до універсальних філософських узагальнень про необхідність розвитку й існування кожної мови, кожного народу. Мова й народ, писав він, існують остільки, оскільки існують інші мови й народи. Будь-які спроби творення "єдиної" мови, "єдиного" народу призвели б до загибелі цього "єдиного", бо воно б не мало собі подібного і відтак не продукувалася б енергія, необхідна для його саморозвитку. Така теорія вченого цілком розходилася з офіційними догмами тогочасної Російської імперії (і пізнішого СРСР), яка своїми циркулярами та указами намагалася денаціоналізувати всі інші народи, крім російського, готуючи відтак і йому неминучу загибель. Це було не чим іншим, за теорією О. Потебні, як психічною хворобою, котра вела до морального розкладу самого російського суспільства.

Психологічна методологія О. Потебні, маючи тісний зв'язок із розвитком європейських літературознавчих шкіл, через свою оригінальність і інтелектуальну високість не знаходила собі послідовників у наукових колах Росії і залишалася певний час монополією лише в українській науці про літературу. Одним із перших прилучився до неї наприкінці XIX ст. молодший колега О. Потебні в Харківському університеті Д. Овсянико-Куликовський (1853—1920).

Цей учений поєднав у своєму дослідницькому методі два підходи — психологічний і соціологічний. На його думку, без соціологічного трактування явищ літератури вони багато втрачають як духовні віхи історичних епох, а психологічний аналіз їх потрібен для з'ясування соціальної психології тих епох. Такою постановкою проблеми вчений утримував свій дослідницький метод у рамках історичної школи, але водночас не полишав і напряму психологічного ("потебнянського"), зосереджуючи основну увагу в ньому на дослідженні психології автора і його літературних героїв. Він дотримувався позиції, що автор в процесі творчості стурбований не стільки проблемою передачі своєї художньої думки майбутньому читачеві, скільки процесом творення її як такої. Звідси необхідність дослідження психології цього процесу, яка в кожного автора зводиться принаймні до такого: як у творах і характерах втілити свої особисті морально-психологічні задатки. Таке розуміння творчої особистості та її художньої лабораторії Д. Овсянико-Куликовський найповніше реалізував у дослідженні творчості М. Гоголя з підзаголовком "Опыт психологического диагноза". Такою працею український учений прилучався до пошуків європейських дослідників, які наприкінці XIX ст. намагались пояснити природу художньої творчості саме в сфері координат "духовність — психологія — психоаналіз". Це був подальший шлях заперечення однобічного детермінізму історичної школи і шукання їй альтернативи. На цьому шляху з'являється теорія Фрідріха Ніцше (1844—1900) про два типи поезії ("аполлонівський" з його принципом тілесної гармонійності і "діонісівський" з його суто духовним началом). В основі цієї теорії — глибинні духовні і психологічні диференціації, що відбуваються в горнилі творчого процесу художника. Тим часом німецький учений В. Дільтей обґрунтував "духовно-історичну школу", засновану на ідеях "філософії життя" й естетиці романтизму; інакше кажучи, запропоновував синтез власне історичної школи і психологічного напряму у трактуванні літератури. Нарешті з'являється психоаналітичний підхід до розуміння творчості, засновник якого Зігмунд Фрейд (1856—1939) у праці "Психоаналіз" пропонує трактувати літературні твори відповідно до психологічного вчення про підсвідоме. Суть останнього полягає в тому, що творчість являє собою символічне вираження психічних імпульсів і пристрастей, які реальністю відкидаються, але існують у людській підсвідомості і виражаються через фантазію. По суті, це був різновид того, що Д. Овсянико-Куликовський називав авторським втіленням особистих морально-психологічних задатків, які теж існують у підсвідомості кожної творчої особистості і повному контролю не підвладні. У згаданій праці про М. Гоголя йдеться, власне, про це, тільки не чіпається там інфантильно-сексуальна сфера, яка у психоаналітичній теорії 3. Фрейда є визначальною і породжує те явище, що дістало назву "едіпового комплексу". Д. Овсянико-Куликовський пов'язує свої психологічні спостереження з реальним суспільним життям, а не підсвідомістю, хоч до виявів певного "психоаналітичного комплексу" у нього було недалеко. Так, у праці "История русской интеллигенции" (1906—1911), простеживши психологію характерів російської літератури XIX ст. (Чацький, Онєгін, Печорін, Рудін та ін.), а також роздуми відомих російських інтелектуалів (Бєлінський, Герцен, Киреєвський та ін.), вчений пов'язує їх усіх із "чаадаєвськими настроями", тобто з відкритим у працях П. Чаадаева контрастом між духовно багатими потенціями російської інтелігенції і незначними результатами її діяльності. Мовляв, у психології всього літературного життя Росії XIX ст. це був головний "комплекс", який став розвіюватись тільки на рубежі XIX—XX ст. Спостереження це видається дуже суттєвим для літературознавства, особливо коли зважити, що робилось воно не довільно, а таки з виділенням у літературі справді значних (а не статистичних) явищ. Для вченого однаково "живими" були і ці явища, і їхні творці, які в психологічному плані справді споріднені.

 
Якщо Ви помітили помилку в тексті позначте слово та натисніть Shift + Enter
< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >
 
Дисципліни
Агропромисловість
Банківська справа
БЖД
Бухоблік та Аудит
Географія
Документознавство
Екологія
Економіка
Етика та Естетика
Журналістика
Інвестування
Інформатика
Історія
Культурологія
Література
Логіка
Логістика
Маркетинг
Медицина
Менеджмент
Нерухомість
Педагогіка
Політологія
Політекономія
Право
Природознавство
Психологія
Релігієзнавство
Риторика
РПС
Соціологія
Статистика
Страхова справа
Техніка
Товарознавство
Туризм
Філософія
Фінанси