Навігація
Головна
ПОСЛУГИ
Авторизація/Реєстрація
Реклама на сайті
 
Головна arrow Політекономія arrow Історія економіки та економічної думки
< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >

Проблеми модернізації індустріальної економіки Англії і Франції

Причини промислового відставання Англії

Залишаючись однією з найбагатших країн світу, а також будучи його фінансовим і торговим центром наприкінці XIX — на початку XX ст., за низкою найважливіших показників промислового розвитку Англія почала відставати від США і Німеччини. Уже в першому десятилітті XX ст. щорічний приріст промислової продукції в країні (2,1%) був удвічі меншим, ніж у США (4,1 %). Промисловий центр світу зміщувався в США, частка яких у світовому промисловому виробництві вже у 1913 р. становила 36 % (Великої Британії — 14, у 1870 р. — 32 %).

З'ясуємо головні причини промислового відставання Англії.

  • 1. Значно нижчі темпи структурної перебудови в промисловості, порівняно з іншими країнами. Незважаючи на розвиток наприкінці XIX ст. нових галузей — сталеплавильної, електротехнічної, хімічної, верстатобудівної — за вартістю виробленої продукції легка промисловість випереджала важку і зберігала провідну роль у структурі промислового виробництва країни. Динамізм легкої промисловості зумовив переорієнтацію галузі на колоніальні ринки. Англійські підприємці не капіталізували свій прибуток шляхом оновлення засобів виробництва і втілення досягнень НТП, а вивозили капітал в інші країни.
  • 2. Відставання за рівнем упровадження у виробництво досягнень другої технологічної революції. Отримуючи в колоніях монопольно високі прибутки, промисловці не квапилися технічно й організаційно удосконалювати підприємства. Обладнання більшості англійських заводів, встановлене ще під час промислового перевороту, морально й фізично застаріло, хоча ще зберігалася технічна можливість використання його у виробництві. Енергетичною основою промисловості залишався паровий двигун, тоді як у Німеччині та США вирішальні позиції посідала електроенергетика. Це призводило до відставання енергоозброєння англійського робітника і знижувало продуктивність його праці. Саме тому, наприклад, виплавка сталі за 1870—1913 рр. зросла в 3,5 разу, тоді як у США — майже в 46 разів. Незважаючи на те, що за цей період експорт машин та обладнання збільшився в 7 разів, Англія поступово втрачала своє лідерство на світовому ринковій цій галузі.
  • 3. Значно нижчий рівень концентрації виробництва і капіталу, порівняно із США та Німеччиною. У традиційних галузях англійської промисловості зберігалося багато середніх та малих застарілих підприємств, що спричинило зменшення темпів зростання виробництва й експорту в цих галузях у 2—4 рази.

Уповільнені структурні перетворення і недостатня концентрація виробництва в промисловості відобразилися на темпах монополізації цього сектору економіки. Перші англійські монополії виникли в 90-х роках у нових галузях промисловості — трубопрокатній, хімічній, цементній. За участю фінансових груп Моргана створили англо-американський суднобудівний трест, один із перших міжнаціональних у світі, що став провісником процесів інтеграції в міжнародній економіці XX ст. Особливість монополізації виробництва полягала в тому, що монополії в промисловості були економічно нерозвиненими. Англійські підприємці не турбувалися про конкурентоспроможність товарів, отримуючи величезні прибутки від володіння у колоніальних господарствах.

Функціонували великі англійські монополії, діяльність котрих пов'язувалася з експлуатацією колоніальних володінь: Королівська компанія ріки Нігер, Британська Південно-Африканська компанія тощо. Вони посіли в країні привілейоване становище.

За темпами концентрації та централізації банківський капітал значно випереджав промисловий. До 1900 р. п'ять лондонських банків ("Велика п'ятірка" — "Мідленд", "Ллойдс", "Барклейз", "Вестмінстер", "Нешонал провівшая") управляли всією кредитною справою країни. В Англії діяли такі банкіри, як М. Ротшильд, А. Беринг, Дж. Ллойд. Лондонський грошовий ринок став фінансовим центром світу.

4. Значне вивезення капіталу зумовило його дефіцит у країні, особливо в нових галузях і сільському господарстві. Відставання промислового розвитку британському капіталу компенсували англійські колонії. Прибутки від вивезення капіталу — основна стаття національного доходу Англії, вони в 4 рази перевищували прибутки від власної англійської промисловості. Обсяг експортованого з Англії капіталу перевищував сумарні обсяги вивезення німецького і французького капіталів. До початку 1914-го розміщений Англією за кордоном капітал сягнув 4 млрд фунтів стерлінгів, що в 3,3 разу перевищувало рівень 1870 р. Дешева робоча сила (британські колонії та країни Латинської Америки, куди спрямовували 75 % капіталу) забезпечувала надприбутки для монополій і її підприємств. У 1870—1900 рр. національний прибуток Англії збільшився утричі, а доходи від англійських іноземних вкладів — у 9 разів. Англія, втративши лідерство у промисловості, стала одним зі "світових банків". Угоди в Лондон-Сіті набули світового характеру.

Сільське господарство

Більшість сільського населення становили невеликі фермери-орендарі, які не мали засобів для ведення господарства на сучасному агротехнічному рівні. Урожайність їх ділянок була низькою, собівартість продукції — високою, внаслідок чого їх вважали неконкурентоспроможними. Навіть на внутрішньому ринкові Англії більший попит мала дешевша сільськогосподарська продукція, привезена із США та колоній. Це зумовлювало розорення фермерських господарств, кількість і площі орної землі яких із кожним десятиліттям зменшувалися.

В аграрному секторі Англії на початку Першої світової війни працювало 8 % активного населення. Недостатня прибутковість сільськогосподарського виробництва стримувала підприємців вкладати капітали у цю галузь економіки. Аграрна криза зумовила структурну перебудову сільського господарства — почався перехід від зернового господарства до виробництва кормів для тваринництва та птахівництва, вирощування технічних культур. Товаризація сільськогосподарського виробництва супроводжувалася переходом галузі на індустріальну основу шляхом упровадження нових машин, ширшого використання мінеральних добрив. Незважаючи на зміни в сільськогосподарському виробництві, внаслідок яких досягли зростання виробництва сільськогосподарської продукції, Англія втрачала власну аграрну базу і щораз більше залежала від імпорту зерна.

Світова торгівля

Зберігаючи у ній лідерство з 1870 р. до початку Першої світової війни, країна перетворилась з експортера на світового імпортера сировини та продовольства. Імпорт за останню чверть XIX ст. збільшився порівняно з експортом удвічі. Зовнішньоторговельний баланс із 1870 р. мав постійно від'ємне сальдо. Водночас платіжний баланс незмінно до 1913-го був активним за рахунок доходів вивезеного капіталу, посередницьких торгових і банківських операцій, розвитку туризму в країні. З кінця XIX — початку XX ст. Англія жила здебільшого за рахунок інших країн, що прирікало її економіку на посилення застійних явищ.

Найважливішими особливостями розвитку монополістичного капіталізму в Англії на межі двох століть були колоніальне панування і першість у світовій торгівлі.

Економічна думка

Постійні зміни цін на товари і прибутки англійських підприємств під впливом зміни пріоритетів у розвитку економіки були у центрі уваги кембриджської школи, яку заснував А. Маршалл (1842—1924). На відміну від класиків, котрі здебільшого пояснювали, що таке вартість і ціна як основа прибутку, А. Маршалл досліджував, які чинники соціально-економічного життя впливають на ціну і прибуток. Подібний підхід став визначальним як для створеної ним наукової школи, так і для більшості неокласиків кінця XIX — першої третини XX ст.

Головне місце в його роботі "Принципи економікс" (1890) посіла проблема вільного ціноутворення на ринку, котру він характеризував як єдиний організм рівноважної економіки, до складу якого входять мобільні та інформовані один про одного господарські суб'єкти. Ринкову ціну та її динаміку вчений розглядав як результат урівноваження ціни попиту, що визначається граничною корисністю, і ціни пропозиції — граничними витратами. Тобто попит визначається граничною корисністю, а пропозиція — витратами виробництва.

Учений фактично зберіг запозичену в класиків вихідну позицію про довершену конкуренцію, яка формує положення про те, що ціну встановлює ринок, а не підприємство. Крім того, розглядаючи кожну людину, що купує річ, як покупця, який зважає на можливості, або обставини, що виникають, чи кон'юнктуру, він увів поняття "споживчий надлишок". Це різниця між ціною, яку покупець готовий був би заплатити, аби придбати певну річ, і тією ціною, котру він фактично за неї платить, тобто "економічне мірило його додаткового задоволення".

Теорія ціни і принцип рівноваги — основа подальшого аналізу; виявлення суті окремих категорій, визначення функціональних взаємозв'язків, обґрунтування тенденцій розвитку і висновки. Принцип економічної рівноваги є одним із головних положень неокласичної школи. Рівновага в економіці — це відповідність між попитом і пропозицією, між ресурсами і потребами. Ціновий механізм рівноваги встановлюється шляхом або обмеження споживчого попиту, або збільшення обсягів виробництва (пропозиції).

А. Маршалл прийшов до висновку, що окремо попит і пропозиція не можуть визначати ринкову ціну: величина ринкової ціни є своєрідним компромісом між виробниками і споживачами продукції, коли і попит, і пропозиція досягають деякого стійкого стану, що виражається у ціні рівноваги. Учений увів в економічну науку поняття "еластичність попиту". Якщо ринкова ціна будь-якого товару збільшилась, наприклад на 1 %, а попит на нього скоротився на понад 1 %, то такий рух попиту вчений трактував як еластичний за ціною.

Обґрунтовуючи принцип рівноваги, економіст застосовує нові економічні категорії "рівноважної ціни” та "рівноважного обсягу продажу". На графіку співвідношення попиту та пропозиції, побудованому А. Маршаллом, їх відображає точка перетину кривої попиту (граничної корисності) і кривої пропозиції (граничних витрат), що опущена відповідно на осі абсцис і ординат. Обидва фактори є складовими ціни; корисність і витрати однаково значущі, функціонально залежні, на відміну від їх трактування у трудовій теорії вартості, в якій фактору праці надається вирішальне значення з позицій причинно-наслідкового зв'язку.

У підході А. Маршалла враховано як об'єктивний (витрати виробництва), так і суб'єктивний (корисність благ) аспекти.

Попит пов'язаний з оцінкою корисності: в основі його лежить корисність. Економіст розглядав закони насиченості корисностей або спадної корисності як звичну властивість людської натури. Він сформулював загальний закон попиту: кількість товару, на який є платоспроможний попит, зростає зі зниженням ціни і зменшується з її підвищенням. Коли ціна знижується — попит збільшується, якщо ціна підвищується — попит падає, тобто він є функцією ціни.

Якщо під впливом цінових зрушень попит змінюється швидко, то він еластичний, якщо повільно — нееластичний. Тобто еластичність попиту це, на думку А. Маршалла, відношення динаміки попиту до динаміки ціни. Кожен товар характеризується своєю еластичністю. Попит на пшеницю малоеластичний: значне зменшення ціни не зумовить різкого збільшення попиту. Попит на фрукти і рибу надто еластичний: будь-яке зниження цін підвищить попит на ці продукти (і споживання). Разом із тим, чим вища гранична корисність товару, тим менш еластичний попит на нього залежно від ціни. Наприклад, хліб — один із найменш еластичних товарів, що пов'язано з високою граничною корисністю. Якщо звичний рівень споживання хліба — одна хлібина в день, то якщо ціна за неї становитиме 1, 2 чи 5 грн, людина продовжуватиме купувати хліб, відмовляючись при цьому від інших благ. Проте попит залежить не тільки від граничної корисності, але і від доходів споживача. Чим більші доходи, тим менш еластичний попит стосовно ціни. Наприклад, діамантове кольє нині доступне незначній частині населення (5—7 %), а мультимільйонеру майже однаково, коштує воно 500 тис. грн чи 900, він може купити його в будь-якому разі. Разом із тим, основна маса споживчих товарів у конкурентних ринкових ситуаціях в достатній мірі еластична.

Щодо пропозиції товарів, то вона залежить насамперед від витрат, у тому числі і трудових. При збільшенні ціни на ринку беруть участь і малоефективні підприємства з високими витратами виробництва, оскільки компенсуються навіть великі витрати. Висока ціна також стимулює інвестиції в цю галузь, і пропозиція зростає. Якщо ціна спадає, то з ринку виходять малоефективні організації, як це сталося в Англії, до того ж зменшується й інвестиційна активність — пропозиція товарів падає.

Еластичність попиту — спосіб аналізу ринкової кон'юнктури. А. Маршалл розрізняв точкову еластичність (коефіцієнт еластичності мінливий, тому придатний лише за незначних змін ціни), дугову (коефіцієнт еластичності на цьому відрізку кривої приблизно однаковий) та перехресну (зміна ціни одного товару впливає на характер попиту на інший). Введено поняття ціни попиту, яку споживач готовий заплатити за товар, і граничної ціни попиту, котру він справді платить; вона визначає граничну корисність товару.

Однак, згідно з теорією Маршалла, є особливий взаємозв'язок між впливом попиту і пропозиції та рівнем ринкової ціни, залежно від проміжку аналізованого часу. Розкриваючи цей взаємозв'язок як "загальне правило", суть його вчений пояснив так: "Чим коротший період, що розглядається, тим більше потрібно враховувати в аналізі вплив попиту на вартість, а чим цей період триваліший, тим більше значення має вплив витрат виробництва на вартість".

Оптимізація виробництва

Дослідження в межах концепції граничних витрат виробництва дали змогу А. Маршаллу виявити закономірності зміни питомих витрат виробництва під час збільшення обсягів виробництва на підприємстві. Це очевидно з XIII розділу першого тому "Принципів економікс", у якому лідер кембриджської школи звернув увагу на проблему зростання та спадання віддачі від виробництва у процесі розширення його масштабів. Він зазначав: як правило, великий масштаб виробництва в конкурентній економіці забезпечує підприємству (фірмі) зниження ціни товарної продукції та, відповідно, перевагу над конкурентами (у зв'язку з постійною економією, що збільшується, від уміння працювати і застосування спеціалізованих машин та різного обладнання), основну вигоду від такої економії має все суспільство.

Потім, аби виявити причини подібного феномену, у дослідження введено поняття "репрезентативна фірма" як різновид середньої фірми. Величина останньої, на думку вченого, звичайно, збільшується зі зростанням сукупного обсягу виробництва певного товару, що приводить до отримання нею і внутрішньої, і зовнішньої вигід, зумовленої меншими, ніж раніше, витратами праці та іншими витратами у процесі виробництва.

Економіст зробив висновок стосовно дії двох економічних законів: зростаю-чаї та постійної віддач. Згідно з першим, збільшення обсягу витрат праці та капіталу спричинює вдосконалення організації виробництва, що підвищує ефективність використання праці і капіталу, дає пропорційно вищу віддачу. За другим законом, збільшення обсягу витрат зумовлює пропорційне зростання обсягу продукції. Причому, вважає дослідник, насправді ці дві тенденції зростання і скорочення віддачі постійно протидіють одна одній.

Як бачимо, в умовах конкуренції питомі витрати з укрупненням виробництва або знижуються, або розвиваються паралельно, але не випереджають темп зростання обсягу продукції. Пізніше на основі цих суджень в мікроекономічній теорії запропонували вірогідніші методичні розв'язання проблеми оптимізації виробництва і обсягів підприємств. З іншого боку, поділяючи витрати виробництва на постійні та змінні, А. Маршалл переконливо довів, що у тривалому періоді постійні витрати стають змінними. На його думку, головний мотив, що змушує фірму покинути ринок, — перевищення її витратами рівня ринкової ціни.

Процент на капітал, згідно з А. Маршаллом, — "винагорода" тому, хто, володіючи матеріальними ресурсами, очікує "майбутнього задоволення" від них, аналогічно до того, як заробітну плату слід вважати "винагородою за працю".

Важлива думка автора "Принципів економікс" про рівень процентної ставки: хоч зі зростанням масштабів розпорядження людини природними ресурсами вона може продовжувати робити великі нагромадження навіть за низької процентної ставки, все ж, поки натура людська зберігає свої одвічні властивості, кожне скорочення процентної ставки може спонукати багатьох людей зберігати менше, а не більше, ніж у протилежному випадку. Це положення — одне з небагатьох, яке пізніше його учень Дж. Кейнс активно використав у своїй концепції макродослідження і державного регулювання економіки.

Підсумовуючи, зазначимо окремі положення про внесок ученого в розробку і систематизацію економічної теорії:

  • 1) А. Маршалл є засновником кембриджської школи, але його вплив поширився за її межі. На його концепцію, методологію, запропоновану термінологію спираються представники неокласичної школи, прихильники економіксу;
  • 2) одна із заслуг полягає в запропонованому розмежуванні коротко - і довготермінового періодів. Це дало змогу не протиставляти, а поєднати трудову теорію вартості й теорію граничної корисності, виробити загальну концепцію. Його положення про "два леза ножиць" — взаємозв'язок попиту і пропозиції — допомагає зрозуміти, як витрати виробництва і споживацькі переваги впливають на ціни;
  • 3) теоретичні винаходи А. Маршалла розвинули у своїх працях інші економісти. У роботі він приділив недостатню увагу аналізу грошового фактора. Це вважали мінусом, але деякі економісти поділяли цю думку;
  • 4) загалом "Принципи економікс" — одна з найдовговічвіших праць, одна із "працюючих" книг, що нечасто трапляється в історії економічної науки. Нею користуються і нині всі, хто цікавиться економічними проблемами, намагається осягнути механізм та лабораторію ринкової економіки.

"Принципи економікс" А. Маршалла знаменували логічне завершення етапу маржиналістської революції, створення мікроекономіки у її сучасному вигляді. Учений органічно поєднував теоретичні досягнення маржиналізму з головними положеннями класичної політичної економії і, таким чином, створив основи неокласичної школи. Однак А. Маршалл робив акцент не на революційних підходах (проривах), а навпаки, на внутрішній єдності економічної науки, її наступності.

Особливості свого теоретико-методологічного підходу до аналізу економіки та розробок у галузі економічної теорії видатний учений сформулював так: "На перший погляд деякі праці кращих сучасних авторів суперечать працям їх попередників. Може там, коли ці нові дослідження з часом стають на свої місця, а їх критична гострота знімається, то виявляється, що насправді вони зовсім не порушують спадкоємності процесу розвитку науки. Нові доктрини лише доповнюють старі, розширюють, розвивають, іноді виправляють їх, часто надають їм іншої тональності, по-новому розставляють акценти, але дуже рідко спростовують їх"1. Завдання роботи "Принципи економікс" її автор сформулював як спробу дати сучасну інтерпретацію старих доктрин, спираючись на новітні дослідження та враховуючи нові проблеми, характерні для сучасного століття.

Отже, на прикладі наукових досягнень А. Маршалла переконуємося у тому, що насправді розвиток економічної науки, незалежно від суб'єктивних суджень будь-кого, відбувається не шляхом винятково еволюції чи революції, а еволюційно-революційним шляхом.

Причини економічного відставання Франції

Незважаючи на поразку у франко-прусській війні, Франція залишалася великою державою, яка володіла значним економічним потенціалом. Країну вважали однією з колоніальних імперій, вона мала могутню армію і флот, що поступався лише Англії. На початку XX ст. темпи промислового зростання Франції становили 2,6 %. За темпами розвитку економіки країна відставала від Німеччини і США, а за обсягом промислового виробництва, незважаючи на вищі темпи річного приросту, — від Англії.

Розглянемо головні причини відставання Франції в економічному розвитку.

  • 1. Значні матеріальні втрати внаслідок війни і революції. Початок 70-х років для Франції був руйнівним: поразка у війні з Пруссією (1870—1871), ще одна революція — Паризька комуна (1871). Загальна сума збитків лише від війни становила понад 16 млрд франків. Унаслідок розорення й знекровлення країни різко зменшилися виробництво промислової продукції, експорт готових виробів та імпорт сировини, машин, палива. Шкоди завдали 43 найбільш промислово розвинутим департаментам, які охоплювали 54 % території Франції. В Німеччину вивезли обладнання значної частини підприємств, зруйнували велику кількість громадських споруд, склади, сховища. В зоні окупації вирубали ліси, вивезли худобу, конфіскували запаси продовольства та сільськогосподарської сировини. Крім того, за мирним договором 1871 р. країна зобов'язувалася виплатити за короткий термін контрибуцію 5 млрд франків, а частина її території як гарантія виплати (18 департаментів) підлягала окупації німецькими військами. Витрати на їх утримання здійснювала французька сторона, їх не включали до контрибуції. Багаті на природні ресурси й промислово розвинуті провінції Ельзас та Лотарингія переходили у володіння Німеччини. Виведення з єдиного економічного простору двох розвинутих регіонів також негативно відобразилося на темпах зростання валового національного виробництва. Для металургійної промисловості завозили майже 60 % необхідного вугілля з-за кордону, що вплинуло на собівартість французької металургійної і машинобудівельної продукції. Це призвело до втрати конкурентоспроможності національних товарів на внутрішньому і зовнішньому ринках країни.
  • 2. Аграрні проблеми капіталізму. Наслідком парцелярності (роздробленості) землеробства була значна відсталість сільського господарства. Неефективне, відстале господарювання на селі стримувало розвиток внутрішнього ринку та промисловості, заважало формуванню ринку праці, негативно впливало на приріст населення.

Парцелярне господарство — сукупність незначних частин землі, що належали одному господареві. Наприкінці XIX ст. на одне господарство припадало близько 30 парцел загальною площею від 5 до 40 акрів. Для мільйонів господарів на таких ділянках було проблематично використовувати навіть робочу худобу, не кажучи вже про машини. Важке матеріальне становище селян знижувало місткість внутрішнього ринку — одна з причин промислового відставання Франції від країн-лідерів. Країна із другого місця у світі після Англії за рівнем промислового розвитку в XIX ст. посіла четверте-п'яте на початку XX ст.

Під час збільшення кількості парцелярних господарств на межі століть у селі прискорився процес формування фермерських господарств, який супроводжувався концентрацією земельних ділянок. Така тенденція посилилася унаслідок аграрної кризи. У цей період також спостерігалася тенденція до перетворення тваринництва на провідну галузь сільського господарства, що зумовило зміни у структурі рослинництва на користь технічних культур. Посилилася товаризація виробництва, що зумовило значне збільшення частки плодівництва й овочівництва в обсягах продукції. Зростання фермерських господарств і вирощування технічних культур сприяли розширенню сфери застосування техніки. У регіонах країни поглиблювалася спеціалізація виробництва. У1892 р. держава збільшила мито на ввезення у країну сільськогосподарської продукції, що розширило внутрішній ринок для вітчизняних виробників. Це сприяло подоланню загальної аграрної кризи, спричиненої і завоюванням зернового ринку американським хлібом у 1875—1894 рр. Ринкові відносини проникали і в аграрний сектор, поширювалася оренда землі.

3. Своєрідність структури французької промисловості, в якій переважали малі підприємства. Наприкінці XIX ст. 94 % усіх підприємств мали від одного до десяти робітників. Як і в інших країнах, тут спостерігалось зростання концентрації виробництва. У 1906 р. уже налічувалося 611 фабрик, на кожній з яких працювало майже 500 і більше робітників. Проте поряд із великим виробництвом велику роль відігравала незначна й середня промисловості.

Темпи розвитку важкої промисловості були вищими, ніж у легкій. Як і в інших розвинутих промислових країнах світу, у Франції друга технологічна революція сприяла створенню нових галузей — електроенергетики, автомобіле- та паровозобудування, виробництва кольорових металів. На збільшення обсягів внутрішнього ринку для багатьох галузей важкої промисловості вплинуло залізничне будівництво, яке також мало велике значення для формування єдиного економічного господарства країни. За останні 30 років XIX ст. довжина залізниць збільшилася в 2,5 разу і становила 42,8 тис. км. У цей період за довжиною залізничних колій Франція випередила Англію та Німеччину.

Франція досягла значних успіхів у розвитку важкої промисловості. Однак на межі століть за кількістю підприємств та обсягом виробництва в країні провідне місце посідала легка промисловість. В експорті товарів переважали шовкові тканини, парфуми і косметика, одяг, ювелірні вироби, інші предмети розкоші. Виробництво таких товарів зосереджувалося на малих підприємствах, де перевагу віддавали ручній праці. Це зумовило той факт, що до XX ст. Франція залишалася аграрно-індустріальною країною. Навіть на початок XX ст. із 77 підприємств капіталістичного типу понад 67 були мануфактурними, що гальмувало промисловий розвиток в останні 30—35 років цього століття.

  • 4. Значне відставання за технічним рівнем виробництва від конкурентів. Встановлене на підприємствах у роки промислового перевороту обладнання до кінця XIX ст. фізично виробило свій ресурс, морально застаріло і потребувало заміни. На відміну від США і Німеччини, де використання електроенергії ставало звичним для виробництва, у Франції лише почали споруджувати гідроелектростанції, але масштаби були незначними.
  • 5. Брак відповідної сировинної бази для розвитку важкої промисловості. У країні, особливо із втратою двох промислових областей — Ельзасу і Лотарингії, постійно був дефіцит сировини та палива, тому вона завозила у великій кількості коксове вугілля й залізну руду, чорні метали, мідь, бавовну. Наприкінці XIX ст. 64 % імпорту Франції становили промислова сировина та сільськогосподарські продукти. Значно дорожча привізна сировина зумовлювала підвищення вартості французьких товарів і зниження їх конкурентоспроможності на світовому ринкові. Відносна нерозвинутість фабричної промисловості спричинила переважання споживчого експорту та пасивність торгового балансу.
  • 6. Низькі нерівномірні темпи концентрації та відповідна монополізація виробництва. Найшвидше вона здійснювалась у важкій промисловості — металургійній, гірничій, паперовій, поліграфічній галузях. Значне відставання спостерігалось у легкій промисловості.

Найтиповішими формами монополістичних об'єднань Франції були картелі Й синдикати. На початку XX ст. виникли й вищі форми монополістичних об'єднань — концерни, які об'єднували підприємства суміжних галузей.

Темпи концентрації й централізації банківського капіталу були винятково високими. У цій сфері вона посідала перше місце у світі серед інших капіталістичних країн.

7. Лихварські ознаки французького капіталізму. Вони спостерігалися вже у період промислового перевороту. Темпи зростання грошового капіталу значно перевищували темпи зростання промислового. У 1861 р. на Паризькій біржі в обігу перебувало 118 цінних паперів (загальна сума — 1 млрд франків), а в 1869-му — уже 307 (загальна сума — 33 млрд франків). Наприкінці XIX ст. Паризька біржа почала відігравати роль міжнародного позикового центру.

Позиково-лихварський характер капіталізму Франції породив прошарок так званих рантьє — людей, котрі живуть виключно за рахунок процентів на капітал.

Вивезення капіталу стримувало економічний розвиток країни. Нагромаджені величезні грошові кошти не вкладали в розвиток національної економіки, оскільки прибуток, отриманий від фінансування незначних підприємств і господарств, був значно нижчим, порівняно з прибутком від іноземних інвестицій і цінних паперів. Наприкінці XIX ст. дохідність внутрішніх цінних паперів становила 3,1—3,2 %, а іноземних — 4,28. Крім того, банки не бажали розподіляти свої кошти між тисячами незначних підприємств і залежати від результатів їх діяльності. У 80-х роках французький експорт капіталу стає переважно вивозом позикового капіталу в формі державних позик, набуваючи лихварських ознак. У 1914-му обсяги вивезення капіталу з Франції збільшилися більше ніж утричі порівняно з 80-ми роками XIX ст., у 4 рази перевершивши капіталовкладення в національну промисловість. За експортом капіталу до початку Першої світової війни країна посідала друге місце у світі, поступаючись Англії.

Концепція загальної економічної рівноваги

Проблема рівноваги не лише теоретична. Порушення пропорцій між секторами і галузями економічних систем відбувається часто у зв'язку з прорахунками, помилковими висновками тих, хто має приймати визначальні рішення. Докорінні зміни в економіці Франції проаналізував відомий економіст, засновник лозаннської економічної школи Л.Вальрас (1834—1910). Головну його працю "Елементи чистої політичної економії" (1874) по праву вважають фундаментом сучасного макроекономічного моделювання. Хоч його і називають іноді "чистим теоретиком", Л. Вальрас не обмежився теоретичними дослідженнями і застосував власні розробки на практиці.

У центрі уваги вченого перебувала загальнотеоретична проблема — проблема загальної економічної рівноваги. її сутність полягає у відповідях на три питання:

  • 1) чи досягається рівновага насправді;
  • 2) чи є вона (якщо її досягають) стійкою; 8) які умови стійкості рівноваги?

Економіст зважав на те, що проблему можна розв'язати за допомогою математичного апарату. Побудувавши досить складну систему взаємозв'язаних рівнянь, вій довів, що система загальної рівноваги досягається як якийсь "ідеал”, до якого прагне конкурентний ринок.

Економічний світ Л. Вальрас поділив на дві великі групи: фірми і домашні господарства. Фірми відіграють роль на ринку факторів — покупців — і на ринку споживчих товарів — продавців. Домашні господарства — власники факторів виробництва є їх продавцями і водночас покупцями споживчих товарів (рис. 8.1).

Модель загальної рівноваги Л. Вальраса

Рис. 8.1. Модель загальної рівноваги Л. Вальраса

У цій моделі ролі продавців і покупців постійно змінюються. Всі витрати виробників товарів перетворюються на доходи домашніх господарств, а витрати домашніх господарств — на доходи виробників (фірм).

Ціни факторів залежать від обсягів виробництва, попиту, а отже, від цін на вироблені товари. У свою чергу ціни на товари залежать від факторних цін.

З метою нормального функціонування системи потрібно встановити відповідність між попитом і пропозицією (факторів і товарів). Ціни факторів мають відповідати витратам фірм; доходи фірм — поєднуватися з витратами домашніх господарств.

Стан рівноваги передбачає наявність трьох умов:

  • 1) попит і пропозиція факторів виробництва однакові, на них установлюють постійні та стійкі ціни;
  • 2) попит і пропозиція товарів (і послуг) однакові та реалізуються на основі постійних стійких цін;
  • 3) ціни товарів відповідають витратам виробництва.

Перші дві умови передбачають рівність пропорцій обміну, а третя умова виражає рівновагу в сфері виробництва.

Рівновага є стійкою, адже на ринку діють сили, які вирівнюють відхилення і відновлюють її. Проміжні, "неправильні” ціни поступово виключаються, чому сприяє розвиток вільної конкуренції.

Зазначимо деякі ідеї та положення, покладені в основу теорії загальної економічної рівноваги (за Л. Вальрасом):

  • — будь-яке ринкове господарство прагне до рівноваги у вигляді тенденції;
  • — є принцип взаємозалежності головних складових ринкової економіки, що забезпечує єдність системи і впливає на реалізацію прагнень до рівноваги;
  • — вихідний пункт аналізу рівноваги — аналіз обміну продуктами між виробниками і споживачами, який здійснюється на основі взаємовигідності й еквівалентності.

Рівновагу в економіці не тлумачать як ринкову рівновагу, але її можна досягти лише через ринковий механізм та обмін. Основною в цьому механізмі є ціна. Вирівнювання попиту і пропозиції товарів відбувається шляхом "нащупування" та пошуку взаємоприйнятних цін, що є цінами рівноваги.

Рівновага цін установлюється у точці рівноваги між корисністю товару і витратами на його виробництво. Ціна відіграє роль регулятора пропозицій обміну, вона забезпечує поєднання ступеня корисності споживної вартості з рівнем витрат. Для покупця ціна є критерієм оцінки корисності певного товару стосовно корисності інших товарів. Для продавця корисність ціни визначається співвідношенням виторгу і витрат, потрібних для виробництва товару.

Л. Вальрас підрахував, що ціни на споживчі товари залежать від цін факторів (ренти, процента, заробітної плати). У свою чергу ціна факторів виробництва залежить від цін споживчих товарів (продуктів харчування, одягу, взуття, транспортних засобів). Між учасниками операцій обміну дотримується принцип рівнозначних угод. Ціна однієї підсистеми залежить від цін іншої. Кількість грошей, витрачених на фактори виробництва, має відповідати кількості грошей, які сплачуються за споживчі товари. Рівновага на ринках факторів виробництва узгоджується з рівновагою на ринках споживчих товарів.

На ринку встановлюють одну ціну для рівнозначних товарів. Вона вирівнює пропоновану кількість з потребою кількості; пропозицію узгоджують з попереднім попитом, попит відповідає пропозиції. Ціна товарів відповідає витратам, їх граничній корисності.

З моделі Л. Вальраса випливають такі висновки:

  • 1) є взаємозв'язок і взаємозумовленість цін (регулювальні інструменти) не лише на ринку товарів, але й на інших ринках. Ціни на споживчі товари встановлюють у взаємозв'язку і взаємодії з цінами на фактори виробництва, ціни на робочу силу — з урахуванням і під впливом цін на продукти тощо. Рівноважні ціни визначають у результаті взаємодії всіх ринків (ринку товарів, ринку праці, грошового ринку);
  • 2) математично доведено можливість існування рівноважних цін одночасно і на всіх ринках. До цієї рівноваги прагне ринкова економіка. Але "ідеал" є лише у теорії. Повна рівновага всіх цін на ринках — теоретична абстракція;
  • 3) із теорії економічної рівноваги, якої теоретично можна досягти, випливає висновок про відносну стійкість системи ринкових відносин. "Нащупування'' рівноважних цін відбувається на всіх ринках і в результаті приводить до рівноваги попиту та пропозиції на всіх ринках;
  • 4) рівновагу в економіці не трактують як рівновагу обміну, ринкову рівновагу. З теоретичної концепції економіста випливає принцип взаємозв'язку і взаємозалежності головних складових ринкової економіки. Це вихідне положення для ліпшого розуміння взаємозв'язку виробництва, споживання, доходів на макрорівні.

На теорію загальної економічної рівноваги спираються вчення про динаміку економічного зростання, концепція загального добробуту, побудова системи міжгалузевих зв'язків.

Л. Вальрас зробив значний внесок в економічну науку. Він сформулював концепцію економічної системи і теоретичний апарат, який уперше в історії економіки охопив логіку взаємозв'язків і взаємозалежностей кількісних економічних показників. В. Леонтьєв так оцінив діяльність Л. Вальраса і його послідовників: "Центральна ідея системи поглядів, що нині називається економічною наукою, прикувала увагу Л. Вальраса і В. Парето, які після значного вдосконалення й уточнення переклали її на сувору математичну мову і назвали "теорією загальної рівноваги". Входячи до складу неокласичної теорії, вона є стержнем економічної освіти".

 
Якщо Ви помітили помилку в тексті позначте слово та натисніть Shift + Enter
< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >
 
Дисципліни
Агропромисловість
Банківська справа
БЖД
Бухоблік та Аудит
Географія
Документознавство
Екологія
Економіка
Етика та Естетика
Журналістика
Інвестування
Інформатика
Історія
Культурологія
Література
Логіка
Логістика
Маркетинг
Медицина
Менеджмент
Нерухомість
Педагогіка
Політологія
Політекономія
Право
Природознавство
Психологія
Релігієзнавство
Риторика
РПС
Соціологія
Статистика
Страхова справа
Техніка
Товарознавство
Туризм
Філософія
Фінанси
Інші