Навігація
Головна
ПОСЛУГИ
Авторизація/Реєстрація
Реклама на сайті
 
Головна arrow Культурологія arrow Культурологія
< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >

Феномен культурно-етичного песимізму та його причини

Ледь не правилом гарного тону сьогодні (як і протягом майже всієї людської історій) є невдоволення сучасністю; Побутує невиразне, але досить поширене й активно діюче у сфері іміджу уявлення, ніби людина культурна, інтелігентна, духовна просто-таки повинна бути незадоволена сучасною культурою - інакше сумнівною стає її власна претензія на високий культурний рівень.

Але що саме не задовольняє багатьох у сучасній культурі? Відповідаючи на таке запитання, незадоволені сучасністю, як правило, говорять про те, що сучасна культура жорстока, негуманна, бездуховна і т.п. При цьому посилаються для порівняння на "високі" культури минулого. Але чи справді є підстави для оцінки такого порівняння не на користь сучасної культури?

Критичне ставлення до сучасності було характерним для людства протягом усього його існування. Вже в сивій давнині, в міфах, які відбивали уявлення тогочасних людей про історичний процес, найкращі, "золоті" часи людства, як правило, відносилися в минуле. Представники фактично всіх прадавніх культур були переконані, що в "їхній" час люди і, відповідно, життя стали гіршими, ніж були колись. Причому йшлося про "погіршення" людської природи та життя як на рівні макроісторії, тобто протягом значних відрізків часу, від епохи до епохи, так і на рівні, так би мовити, мікроісторії, тобто протягом індивідуального людського життя.

Значна частина людей старшого віку завжди була схильна вважати, що "колись", тобто за часів їхньої молодості, люди були кращими (більш порядними, працелюбними, добрими тощо), мистецтво ліпшим, розваги пристойнішими і т.д.

Однак така досить поширена негативна у віковому ракурсі динаміка світосприйняття пояснюється здебільше суб'єктивними чинниками. Не секрет, що на суто психологічному рівні багатьма людьми категорії людської молодості і старості сприймаються як позитивний (молодість) і негативний (старість) члени ціннісної опозиції. Молодість асоціюється з цінностями краси, здоров'я, можливістю продовження роду, значною свободою життєвого вибору (професії, стилю життя, партнера і т.д.). Старість же пов'язана із значними втратами фактично в усіх зазначених позиціях. З віком часто приходять хвороби, які суттєво можуть впливати на індивідуальне емоційне тло світосприйняття і світорозуміння. З роками в людини, як правило, поступово зменшується кількість варіантів різноманітних життєвих виборів, а на виправлення зроблених помилок залишається все менше часу і, відповідно, можливостей. Крім того, з віком часто приходить розчарування від невиконаних життєвих планів, життєвий досвід позбавляє численних оптимістичних ілюзій. Цікаво, що навіть матеріальний світ, який людина бачить навколо себе в молоді роки, в буквальному значенні виглядає яскравішим. Пов'язаний цей факт із тим; що рогівка людського ока з часом поступово жовтіє і тому кольори, які бачить літня людина, справді часто є менш свіжими, контрастними, живими і яскравими, ніж ті, які вона бачила навколо себе раніше. В історії мистецтва відомими є ситуації, коли літній художник починав раптом виявляти незадоволення колоритом написаних у молоді роки картин. А інколи і намагатись "виправити" ту чи іншу ранню роботу, як то було, наприклад, з І. Рєпіним.

На рівні повсякденних розмов про те, в якому ціннісному та моральному напрямі (негативному чи позитивному) розвиваються людські відносини, суспільство, культура загалом, можна іноді почути аргументи, що починаються зі слів: "Колись я не боявся..." (наприклад: повірити людині, піти сам до лісу, вийти ввечері на вулицю тощо). Але слід розуміти, що навіть якщо все сказане цілком відповідає дійсності, то це ще не означає, що причини подібних суб'єктивних змін світовідчуття пов'язані тільки з погіршенням у суспільстві рівня безпеки, моралі тощо. Адже можуть бути й інші цілком логічні пояснення таких фактів. Так, у свої молоді роки людина, можливо, не мала необхідності вирішувати занадто важливі справи: не мала настільки відповідальної посади, щоб хтось міг хотіти скористатися її довірою з нещирими намірами; не розпоряджалася такими матеріальними благами, щоб ризик обману був значним. Скажімо, вирішити повірити приятелю-студенту в тому, що він післязавтра віддасть позичені у вас сьогодні чотири гривні, значно легше, ніж буде колись через тридцять років довіритись тому ж самому колишньому співкурснику в тому, що без особливих вагань і ризику, і навіть без нотаріального оформлення ви можете позичити йому на два місяці ті гроші, що їх ви кілька років збирали на придбання квартири для власної родини (навіть те, що він таки вчасно повернув колись ті чотири гривні, видаватиметься недостатнім аргументом, щоб беззастережно повірити на слово і в цій ситуації). Або: цілком зрозуміло, що в молодої людини можуть бути Й інші потреби та пріоритети, крім власної безпеки, які змусять її вийти пізно ввечері на вулицю, навіть не згадуючи про цілком реальні ризики. Слід ураховувати й те, що молода людина справді може почуватися іноді безпечніше від літньої хоча б з тієї причини, що в разі небезпечної ситуації їй суто фізично легше постояти за себе або хоча б утекти від нападника.

Хоч як парадоксально, але іноді можна припустити, що деяких "незадоволених" сучасністю людей не задовольняє якраз високий порівняно з попередніми історичними епохами рівень духовності й терпимості в сучасній культурі. Ось, наприклад, як наприкінці 80-х років XX ст. поет Віктор Коркія передає характерні сновидні візії досить типової "незадоволеної" людини:

Как приговор, звучит прогноз погоды.

Старуха спит в метро и видит сны, -

Как в полночь Прогрессивные Народы

Сжигают Поджигателей Войны.

Уже на их зловещие фигуры

плеснул бензином инвалид-вахтер,

и 20 килограмм макулатуры

она бросает в праведный костер.

Український дослідник культури А. Макаров так прокоментував цей уривок: "Агресивна енергія середньовічного мракобісся візуалізується тут у спримітизованих масовою пропагандою образах ворогів і благородних добродіїв". Власне, фантасмагорична образність цього фрагмента має цілком реальні культурно-історичні джерела - в минулій культурі спалення людини було абсолютно легітимним культурним ритуалом, що означав цілковите засудження панівною соціальною ідеологією думок, переконань, належності або способу життєдіяльності цієї людини. Останнє європейське автодафе, до речі, відбулося у Валенсії у 1826 р., тобто менш ніж два століття тому. Цього часу, очевидно, виявилося недостатньо, щоб із свідомості пересічної консервативної людини пішло уявлення про цей ритуал як про можливий, а з нашої мови повністю зникли агресивні емоційні штампи на кшталт "Стріляти (вішати) за таке треба!"

Вікові зміни світосприйняття не є єдиною причиною негативних оцінок культурної сучасності. Такий негативізм нерідко буває властивий і молодим людям. Основною причиною тут, як правило, виступає незадоволеність власним життям, поєднана з романтизованим і необ'єктивним сприйняттям далекого і (або) близького історичного минулого. Жодна сучасна людина, тобто людина, яка живе тепер, ніколи не жила в минулому, давнішому за роки її дитинства (до речі, жодна концепція реінкарнації, хоч як би до неї ставитись, у цьому факті нічого не змінює, оскільки йдеться про покладений в індивідуальній людській пам'яті життєвий досвід). Тож про більш далеке минуле вона має не досвід, а уявлення, знає не стільки факти, скільки їх інтерпретацію. Велике значення тут має те, звідки саме, з яких джерел та наскільки об'єктивні, адекватні отримують люди інформацію, знання, уявлення, що утворюють у їхній уяві образ історичного минулого.

Більшість людей, починаючи з дитячих років, формують образи минулих історичних епох та часів навіть і тепер не тільки зі шкільних підручників (власне, оскільки ведемо мову саме про образи, а не знання - то навіть краще сказати не стільки з підручників), а з висловлених іншими, насамперед старшими, людьми думок і, в плані нібито більш індивідуального досвіду, з художніх творів історичного жанру - колись билин і сказань, тепер здебільше літератури та кінематографа. Про причини високих оцінок порівняно близького (часів дитинства і молодості) минулого людьми старшого віку вже йшлося. Але, можливо, навіть значнішу роль тут відіграють "історичні" художні образи, які некритично і безпідставно асоціюються з історичною реальністю.

За законами мистецтва сучасні література і кінематограф (як колись історичні билини та сказання) привертають увагу читачів і глядачів цікавими сюжетними колізіями та образами героїв з непересічною долею, яскравими почуттями, а що стосується майже обов'язкових позитивних героїв - то і благородними вчинками та нерідко прекрасною зовнішністю знаменитих акторів. За таких обставин читач або глядач знаходить в історичному творі людей і світ, що значно цікавіші (а також сильніші, благородніші і т.д.), ніж ті, що оточують його в реальному житті. Художня ілюзія реально формує образ історичного світу, минулого культурного часу більш привабливим порівняно з повсякденною сучасністю, що оточує людину. Створюється помилкове враження, що "колись" люди були більш цікавими, сміливими, щирими, благородними, чуттєвими, а в житті було більше краси, досконалості, відданості, вірності, шляхетності, кохання, благородства і т.д.

Цікаво звернути увагу на одну закономірність: усім відомі дещо іронічні фрази на кшталт "Як у кіно!" (майже те саме - "Як у романі"), які означають, що глядач розуміє різницю між світом реальним і світом художнім, віртуальним, застосовуються переважно для характеристики сюжетів на сучасні теми. Тут дається взнаки реальний життєвий досвід, який підказує, що життя складається також з буднів і повсякденності, а не тільки зі свят: що, наприклад, на кругосвітню подорож (а інколи навіть і тільки на романтичну вечерю) не завжди можна знайти гроші, а на пошуки вродливої дівчини, яку вчора випадково побачив на автобусній зупинці, - часу (бо, скажімо, насувається сесія); що у стосунках між людьми ви бачите більше "приятелів" і "знайомих", ніж друзів, готових ризикнути один для одного життям, а кохання між вашими знайомими не завжди буває великим і вічним; що принциповістю і незалежністю позиції часто доводиться поступатися, "тримаючись" за робоче місце, щоб мати можливість годувати родину, і т.д., і т.п. Але коли йдеться про "історичні" сюжети та образи, то таке усвідомлення дистанції між реальністю й ілюзією практично зникає!..

Слід погодитись, що сучасна людина не має і не може мати власного реального досвіду життя в минулих культурних епохах і вона не має змоги реально пережити повсякденність того часу і тієї або іншої культури, як вона переживає сучасну повсякденність. Оскільки ж досвіду тогочасної реальної повсякденності сучасна людина не має і за жодних обставин мати не може, то раціонально-чуттєвий життєвий досвід тут цілком заступається досвідом художнім, образним. Вона отримує тільки художньо сфабрикований і значною мірою штучно "святковий" образ минулої культури, який нібито перевершує сьогоднішню повсякденність. Але важливо зрозуміти й усвідомити, Що реально тут виступають один проти одного, співвідносяться не минуле і сучасне культури, а художній образ свята і реальність повсякденності. Іншими словами, в суб'єктивних уявленнях сучасників минуле протистоїть і завжди протистоятиме сучасності, як, за словами Г. Маркузе (віднесеними ним до культури і цивілізації), вічне свято - холодній повсякденності, свобода - необхідності, дозвілля - роботі, утопія - реальності. Таким чином, культурне минуле у світосприйнятті сучасної людини - це завжди утопічне (ірреальне, віртуальне, неправдиве, недійсне, таке, що ніде і ніколи не реалізувалось і не реалізується) уявлення про життя як про абсолютну свободу, дозвілля і вічне свято, тоді як сучасна культура постає перед тією ж людиною реальним середовищем повсякденного життя з притаманними йому обов'язками, необхідностями, роботою, буденними проблемами тощо. Дуже точно таку різницю у сприйнятті минулого і теперішнього культури відображає мудра народна приказка: "Добре там, де нас нема".

Хай там як, але вже міфічна свідомість прадавньої людини створювала образи надзвичайних людей, героїв, які жили і діяли в "золотий" та "срібний" віки історії. В релігійних концепціях таке світле минуле людства співвідносилося з образом Раю, Едему. Сьогодення ж асоціювалось із, наприклад, "залізним" віком (так, в індуїзмі сучасна епоха Калі-Юга - це "залізний вік ворожості і лицемірства"). В більшості світоглядних систем ішлося про невідворотну загибель людства, яка має статися внаслідок "теперішнього" погіршення людської природи, втрати "сучасними" людьми моральної та духовної досконалості. В міфологічних і релігійних системах практично всіх культур наявні мотиви "кінця світу", ^страшного суду", апокаліпсису тощо.

Хоч як дивно, але простір наукової думки має багато спільного з міфологічним. Так, мислителі Модерну та Постмодерну також здебільше схильні до негативних оцінок своєї сучасності та перспектив майбутнього людства. Ось кілька цитат:

М. БердяєВ: " ...Попереду страшна боротьба між особистістю і технічною цивілізацією, технізованим суспільством, боротьба людини і машини. Техніка завжди безжальна до всього живого та існуючого. (...) Машинізм хотів би замінити в людині образ і подобу Божу образом і подобою машини. Це не є створення нової людини, це є знищення людини, зникнення людини, заміна її іншою істотою, з іншим, уже не людським існуванням. ...Відбувається дегуманізація людини. Ставиться питання: бути чи не бути людині, не старій людині, яка повинна долатись, а просто людині..."

А. Мамфорд: "Сучасне західне суспільство все більше перетворюється в "мегамашину" - до країв раціоналізований і бюрократичний механізм, який пригнічує особистість і перетворює її на бездушну деталь, що виконує належні їй обов'язки; особистісні зв'язки людей підміняються технологічними відносинами, гуманізм і справедливість стають жертвами бездушної організації суспільства".

О. Шпенглер: "У західній цивілізації відбувається заміна творчості працею, духовності - інтелектом, різноманітності природного середовища - похмурою одноманітністю міських будівель, високого мистецтва - примітивними розвагами, глибоких почуттів - швидкоплинними емоціями".

Винятками у цьому характерному незадоволенні людей сьогоденням є досить короткочасні, як правило, періоди, коли виникає і починає активно впроваджуватися в життя якась принципово нова, революційна за суттю ідеологія релігійного або суспільно-політичного характеру, якій вдається захопити досить значні маси суспільства, а також періоди панування офіційної провладної ідеології в моностильових культурах і тоталітарних суспільствах. У таких випадках саме потребою світоглядного обґрунтування і виправдання тотальних змін у житті суспільства і людини {які, до того ж, впроваджуються ціною людських життів і громадянського миру) або підтримання заведеного порядку зумовлюються позитивні оцінки нововведень чи панівного режиму. В суспільствах, що перебувають саме в таких періодах своєї історії, порівняння між минулим і теперішнім дуже поширені і після приходу носіїв тоталітарної ідеології до влади завжди робляться на користь сьогодення та майбутнього. Так було, наприклад, за радянських часів, коли "щасливим сьогоденням народу" та "світлим майбутнім" виправдовувалися принесені жертви та обґрунтовувалася правомірність і закономірність саме такого суспільно-політичного устрою.

Загалом же можна помітити, що за відсутності тиску з боку здатної до репресій влади (і світського, і релігійного типу) як пересічні люди, так і інтелектуали-мислителі частіше схильні до песимістичних оцінок розгортання історичного процесу.

Об'єктивно ж минуле, як і сучасність, завжди складалося також переважно з повсякденності. І ця реальна повсякденність минулих епох була нічим не кращою, а часто навіть і набагато гіршою з точки зору моральних, духовних, естетичних, інтелектуальних, гігієнічних і т.п. стереотипів, звичок і потреб сучасної людини. Так, сучасна людина задовольняє свою потребу в спостереженні й переживанні критичних життєвих ситуацій, здебільше переглядаючи бойовики і трилери, в яких актори тільки імітують жорстокість і вбивства. Максимум видовищного насильства, все ще дозволеного сучасною мораллю і правовими нормами деяких країн, - бої боксерів, корида, бої між деякими видами тварин (наприклад, бої півнів або бойових собак). Давні ж римляни, згадаймо, розважалися реальними видовищами на кшталт гладіаторських боїв і годування диких звірів живими людьми. І головним змістом цієї історичної реальності було не художньо романтизоване повстання рабів під проводом шляхетного Спартака, а майже щоденні гори знівечених трупів. Сучасні діти розважаються комп'ютерними іграми, агресивним характером сюжетів яких дуже часто бувають незадоволені їхні батьки, тоді як у Середньовіччя батьки традиційно ходили разом зі своїми дітьми на міську площу, щоб подивитися на спалення живцем відьом і єретиків, колесування, четвертування, посаженна на кіл та інші подібні розважальні видовища того часу.

Дорікання в жорстокості сучасна культура отримує незаслужено. Навпаки, сучасність є першою епохою, в якій убивство людини людиною не ритуалізовано і в жодному разі не естетизується, а подається, як воно є, тобто з усією неприхованістю жорстокої суті події. Не так було б оманлива "висококультурні" епохи. В них убивство або освячувалося, або театралізувалося. Освячувалося вбивство, наприклад, у давньогрецькій культурі, особливо в трагедії, в якій життєва реальність приховувалася за абстракцією волі богів. Там убивство не було власне вбивством, адже людина не несла за нього відповідальності, бо вбивство було виявом волі богів. Не утворювалася дистанція між катом і жертвою, вони обоє були жертвою обставин. Характерним для цієї культури є сюжет про Едіпа.

Людська культура загалом неможлива, мабуть, без символів і образів ката і жертви, так само як вона неможлива без уявлення про добро і зло. В сучасній культурі образи ката і жертви вперше передбачаються, плануються (наскільки це залежить від культурної волі епохи) як виключно віртуальні телеекрани і, комп'ютерні тощо образи. Сучасна культура - перша культура, якій достатньо тільки віртуальних і до того ж не завжди деталізованих і реалістичних ролей-образі в цього плану.

Досить поширеними в сучасному суспільстві є твердження, що нібито сучасні кінофільми, комп'ютерні ігри та деякі інші артефакти сучасної культури формують у підлітках жорстокість, прагнення до насильства. Проте це досить тенденційний, необ'єктивний погляд, можна навіть сказати - безпідставні звинувачення. Насправді нові явища культури не створили ніякої нової проблеми, адже насильство, в тому числі і в середовищі підлітків, існувало завжди, зокрема й за тих часів, коли ще не було ані кінематографа, ані телебачення, ані комп'ютера.

Звернімося 90 авторитетних свідків і свідчень. Так, Л. Толстой у своїй відомій трилогії "Детство. Отрочество. Юность" пише: "Я читал где-то, что дети от 12 до 14 лет, то есть находящиеся в переходном возрасте отрочества, бывают особенно склонны к поджигательству и даже убийству. Вспоминая свое отрочество и особенно то состояние духа, в котором я находился в этот несчастный для меня день, я весьма ясно понимаю возможность самого ужасного преступления, без цели. Без Желания вредить; но так; - из любопытства, из бессознательной потребности деятельности. Бывают минуты, когда будущее представляется человеку в столь мрачном свете, что он боится останавливать на нем свои умственные взоры, прекращает в себе совершенно деятельность ума и старается убедить себя, что будущего не будет и прошедшего не было. В такие минуты, когда мысль не обсуживает вперед каждого определения воли, а единственными пружинами Жизни остаются плотские инстинкты, я понимаю, что ребенок, по неопытности особенно склонный к такому состоянию, без малейшего колебания и страха, с улыбкой любопытства раскладывает и раздувает, огонь под собственным домом, в котором спят его братья, отец, мать, которых он нежно любит. Под влиянием этого Же временного отсутствия мысли, - рассеянности почти, - крестьянский парень лет семнадцати, осматривая лезвие только что отточенного топора подле лавки, на которой лицом вниз спит его старик-отец, вдруг размахивается топором и с тупым любопытством смотрит, как сочится под лавку кровь из разрубленной шеи; под влиянием этого Же отсутствия мысли и инстинктивного любопытства человек находит какое-то наслаждение остановиться на краю обрыва и думать; а что если туда броситься? Или приставить ко лбу заряженный пистолет и думать: а что ежели нажать гашетку? Или смотреть на какое-нибудь очень важное лицо, к которому всё общество чувствует подобострастное уважение, и думать: а что ежели подойти к нему, взять его за нос и сказать: "а ну-ка, любезный, пойдем"?"

Щодо того, що саме комп'ютерні ігри нібито почали розвивати агресивні аспекти фантазії в сучасних дітей, то в того Ж Л. Толстого знаходимо описання мрій і фантазій підлітка середини XIX ст.: "То я воображаю себя уже на свободе, вне нашего дома. Я поступаю в гусары и иду на войну, Со всех сторон на меня несутся враги, я размахиваюсь саблей и убиваю одного, другой взмах - убиваю другого, третьего".

Загалом захоплення сучасних дітей екранними видовищами, в тому числі й агресивного характеру, як правило, значною мірою перебільшується. Сучасні діти здебільше мають досить зрозумілі і будь-якій дорослій людині проблеми та переживання. І найбільша небезпека для їхньої психіки і моралі криється далеко не в перегляді бойовиків та ігрових "битвах". Так, опитування, проведене серед підлітків британською Спілкою запобігання дитячій Жорстокості, дало такі результати:

  • 82% дітей заявили, що їх найбільше турбують іспити;
  • 77% - непокоять сварки з однолітками;
  • 73% - турбує велика кількість хатніх справ;
  • 70% - переживають за здоров'я близьких;
  • 49% - страшаться, що їх змусять спробувати наркотики;
  • 42% - переживають через відсутність товариша або подруги

понад 50% не мають близької людини, з якою могли б обговорити свої проблеми.

. Дане опитування також показало, що діти з сімей робітників виявили більше зацікавлення проблемами сексу та прагнення підкорити собі однолітків, ніж діти з так званих респектабельних родин, які дістають гарну освіту.

Поширеними є ілюзії і в інших аспектах порівняння минулих культурних традицій і сучасності. Скільки літературних та кінематографічних творів мають за головного героя шляхетного рицаря, що співає серенади і б'ється на турнірах в ім'я своєї прекрасної дами. (Утопічне свято! Але ж як часто можна почути: "Жаль, що серед сучасних чоловіків уже нема рицарів!") Проте в жодному сюжеті не описується повсякденне життя тієї прекрасної дами в металевому "поясі вірності", який її рицар-чоло вік одягав на неї, йдучи в далеку подорож, наприклад, у кількарічний хрестовий похід до Гробу Господнього в Єрусалим. (Оце реальність, якою вона була! Яке досягнення культури, що серед сучасних чоловіків, здається, вже дійсно немає справжніх рицарів!)

Серед іншого можна звернутися навіть і до поширеного помилкового уявлення про минулі епохи як про епохи зовнішньої краси. По-перше, чомусь типовим представником минулого уявляється зовсім не середньостатистична людина того часу -- селянин або хоча б ремісник чи робітник, а представник порівняно нечисленної аристократії. А, по-друге, навіть остання уявляється невідповідно реальності. Й. Гейзінга щодо нашого уявлення про "шикарні" часи XVII-XVIII ст. цілком доречно зауважив, що, "розглядаючи портрети того періоду, ми не повинні забувати, що враження краси, яке вони справляють на нас, незрівнянно більше, ніжте, яке вони могли справляти на своїх сучасників, котрі бачили навіч живі - занадто живі! - моделі цього мистецтва. Картини й гравюри надзвичайно їм лестять, оскільки лишають невираженою жалюгідну зворотну сторону - бридку немитість епохи".

Великою ілюзією є уявлення, що колись давно між людьми було більше кохання. Ця ілюзія ґрунтується, знову ж таки, на сюжетах деяких художніх творів (тобто апелює до вигаданих героїв і ситуацій) та на окремих вільно і художньо інтерпретованих фактах з життя деяких історичних осіб. Насправді ж "колись давно" молоді люди далеко не мали тієї свободи особистого вибору, якою вони користуються сьогодні. І шлюби найчастіше укладалися за батьківськими змовинами з урахуванням родинних, майнових, династичних і т.п. інтересів, але аж ніяк не кохання. Щоправда, слід визнати, що проблему кохання "як воно було колись" художні тексти іноді висвітлюють і досить повно, але ми самі схильні "не помічати" деяких

фактів. Наприклад, вважаємо шекспірівського Ромео взірцем вірного і відданого кохання "на все життя", пам'ятаючи тільки про Джульєтту і геть випускаючи з уваги забуту ним Розаліну.

Про "теплоту і щирість" родинних стосунків, які ми також часто схильні приписувати минулому, дають, наприклад, уявлення всі ті сини, які вступали на престол, прискоривши смерть своїх, царствених батьків. Можна згадати і вбитих рідним братом молодих давньоруських князів Бориса і Гліба. А скільки родичів (батьків і дітей, братів та іншої рідні) воювали між собою за спадок? Навіть коли майже і нічого було ділити, то причиною для сварки ставали іноді мізерні речі. Згадаймо "Кайдашеву сім'ю". Це твір не історичного, а побутового жанру, тож у ньому зображено не ілюзію свята в минулому, а життя таким, яким воно було на момент написання повісті (для нас же - реальне, а не вигадане минуле).

Щодо проблем духовності, то слід погодитися, що це поняття як таке зумовлюється можливістю мати вільний час та інші необхідні умови для мислення, ознайомлення з різноманітними ідеями та думками, внутрішньої (саме духовної, а не матеріальної) діяльності, спрямованої на побудову власного світогляду високого культурного рівня. Протягом багатьох минулих століть основні маси людей вели досить виснажливу боротьбу за фізичне існування і не могли мати дозвілля та достатнього рівня освіти для засвоєння і творення глибоких духовних ідей. Очевидно, що сучасний селянин або робітник з Його обов'язковою, гарантованою в сучасній культурі освітою, набагато кращими умовами праці та побуту, доступом до сучасних інформаційних технологій має значно більше можливостей для формування власного духовного простору.

Загалом досить поширеною некоректністю (можна сказати навіть - помилкою) в порівняннях минулого і сучасного культури є проведення паралелей між насправді невідповідними явищами, суспільними ролями і т.д. Так, після нагадування про жорстокі розваги і видовища античності й Середньовіччя можна іноді почути: "Так тепер те саме! Кажуть же, що підпільно існує так зване "реальне" кіно, в якому знімають на плівку справжні тортури і вбивства, та всякі підпільні бої без правил, що ведуться до смерті суперника..." По-перше, запитайте: "А ви особисто таке кіно бачили?" - і позитивну відповідь навряд чи почуєте. По-друге, якщо навіть такі факти реально десь таки справді мають місце, то все одно це зовсім не "те саме", що було колись в історії. Тоді видовища катування і вбивства були культурною традицією, не тільки всім відомою і доступною, а іноді навіть і обов'язковою для участі (бо, наприклад, вороже налаштований до вас сусід міг донести інквізиції, що ви чомусь ніколи не відвідуєте спалення єретиків, - може, ви їм співчуваєте?). Це була морально унормована культурна повсякденність. Ті ж жорстокості, які все ще іноді, можливо, справді кояться в сучасні часи, вже давно є ненормативними, законодавчо й етично забороненими діями. Жодна сучасна людина не має можливості не тільки відверто скоювати такі злочини, а й не наважиться відкрито їх виправдовувати або пропагувати. Ті ж, хто виявляє інтерес до таких видовищ, морально засуджуються суспільством. Отже, маємо тут некоректне проведення паралелі між феноменом традиційного видовища, культурно санкціонованої форми масового проведення дозвілля в минулих культурах і карним злочином культури сучасної.

Іншою помилкою є порівняння представників різних соціальних верств, людей різного рівня освіти, моральної досконалості. Так, мораль сучасного злочинця порівнюється з мораллю історичного позитивного героя, характер поведінки найменш освічених людей сучасності - з поведінкою та етикетом колишньої аристократії, духовність пересічного працівника сучасної сфери матеріального виробництва - з духовністю мислителів минулого тощо.

Таким чином, маємо констатувати, що, всупереч поширеним думкам, у сучасній культурі суттєво зменшився рівень терпимості до насильства і жорстокості, збільшилися можливості для щирого виявлення людиною своїх позитивних почуттів та емоцій (у тому числі й кохання), відносно менше зусиль і часу вимагається від сучасної людини для матеріального забезпечення її фізичного існування, внаслідок чого зростають час дозвілля і можливість задоволення духовних потреб.

Слід зауважити, що критичні відгуки мислителів відносно процесів, що відбуваються в сучасності, не завжди мають метою доведення негативних якостей сучасності порівняно з традиційними культурними формами. Дехто з учених критикує сучасність, не апелюючи до минулого, а навпаки, з метою пошуку нових, значною мірою досконаліших культурних реалій, ніж минулі й теперішні. Згадаймо, наприклад, що американський дослідник культури П. Сорокін убачав в історії культури процес зміни систем цінностей. Він виокремлював три типи культур: чуттєва культура, в якій переважає безпосереднє сприйняття дійсності; ідеаціональна, в якій переважають раціоналізм та логіка; ідеалістична культура, в якій переважають інтуїтивне пізнання та духовність. Суть кризових явищ у сучасному суспільстві П. Сорокін пояснював тим, що відбувається процес заміни способу життя і цінностей ідеаціональної культури на спосіб життя і цінності культури ідеалістичної, - іншими словами, на зміну звичній раціональності світосприйняття має прийти інтуїтивне співпереживання світу. Він пише: "Сучасна західна культура ... приречена на руйнацію, яка припиниться лише тоді, коли сформується нова духовність, з новими моральними і соціальними ідеалами".

Проте неправильно буде думати, що зменшення негативних чинників у культурі приведе до настання епохи тотального щастя і благополуччя. Це в принципі помилкове припущення. Абсолютно безпроблемного стану не може досягти жодна існуюча річ або сутність. Ідеться скоріше про те, що звичні, традиційні проблеми з часом вирішуються, але їх місце заступають нові ризики і негаразди. Як зазначав А. Тойнбі, "відсутність викликів означає відсутність стимулів до зростання і розвитку. Традиційний погляд, згідно з яким сприятливі кліматичні й географічні умови безумовно сприяють суспільному розвиткові, виявляється помилковим. Навпаки, історичні факти засвідчують, що надто сприятливі умови, як правило, спричинюють повернення до природи, припинення всякого зростання".

Таким чином, ведучи мову про поліпшення стану культури, суспільних і міжособистісних відносин, слід мати на увазі скоріше реальне на сьогодні вирішення багатьох "старих" проблем, а не проблем як таких, у тому числі й етичного характеру.

Апель К.-О. Апріорі спільноти комунікації та основи етики. До проблеми раціонального обґрунтування етики за доби науки // Сучасна зарубіжна філософія. Течії і напрямки. К., 1996.

Бернардо Д Д. Биоэтика. Философское обоснование // Практична філософія. 2002. № 1. С. 133-139. Малахов В. Етика: Курс лекцій. К., 1996.

Швейцер А. Благоговение перед жизнью как основа этического миро-и жизнеутверждения // Глобальные проблемы и общечеловеческие ценности. М., 1990.

Шелер М. Сутність моральної особистості // Сучасна зарубіжна філософія. Течії і напрямки. К., 1996.

 
Якщо Ви помітили помилку в тексті позначте слово та натисніть Shift + Enter
< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >
 
Дисципліни
Агропромисловість
Банківська справа
БЖД
Бухоблік та Аудит
Географія
Документознавство
Екологія
Економіка
Етика та Естетика
Журналістика
Інвестування
Інформатика
Історія
Культурологія
Література
Логіка
Логістика
Маркетинг
Медицина
Менеджмент
Нерухомість
Педагогіка
Політологія
Політекономія
Право
Природознавство
Психологія
Релігієзнавство
Риторика
РПС
Соціологія
Статистика
Страхова справа
Техніка
Товарознавство
Туризм
Філософія
Фінанси
Інші