Навігація
Головна
ПОСЛУГИ
Авторизація/Реєстрація
Реклама на сайті
 
Головна arrow Культурологія arrow Історичне краєзнавство
< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >

ВЛАДА І ЗАКОНОДАВСТВО

Запорозька Січ з самого початку свого утворення була військово- політичною організацією республіканського типу з виборністю керівників, з рівним правом участі усіх козаків у виборах. Формально найвища влада на Січі належала Військовій (Генеральній) або повній загально-козачій раді - "колу" (Перша згадка про таку раду датована 1581 р.) Ради відбувалися два-три рази на рік: на початку січня, зазвичай, першого, другого або третього дня після Великодня, в жовтні на свято Покрови. Некозаки права голосу не мали. В XVI ст. на Січі існував звичай: неохочих до ради зганяти силою. За відмову прийти на поважне зібрання могли покарати й на смерть. Посеред Січі був майдан, де і відбувалися військові ради, а навколо майдану півколом стояли різні будівлі - військова канцелярія, пушкарня, майстерні, курені.

Раду проводив кошовий отаман, а допомагала йому старшина. Осавули обходили козаків, з'ясовуючи справу й запитували, як ті до неї ставляться. Деколи старшина добирала собі значніших козаків і спільно з ними обговорювала спірні питання. Формального голосування не було. Козаки виявляли своє ставлення гучними окликами, "гуком", підкидаючи при цьому шапки догори. Перемагала сторона, що мала безсумнівну більшість. Не згодна з рішенням ради меншість примушувалася до покори більшості не лише погрозами, але й інколи й биттям, навіть вбивствами.

Рада мала широкі права. Тут вирішувалися найважливіші питання Запорозької Січі: про мир і "розмир", про походи на неприятеля, про покарання важливих злочинців. На раді раз на рік обиралася старшина: кошовий отаман, якому належала найвища влада в Січі, писар (завідував канцелярією), один або четверо осавулів (порядкували військом), обозний (командував артилерією та обозом), суддя (займався судочинством та звичаєвим правом) та підстаршина, шафар (скарбник січового скарбу), кантаржей (кантарлей) наглядав за вагою і мірами, довбиш (окрім обов'язків оповісника, забезпечував збір хліба й підвід з паланок на потребу війська), хорунжий, бунчужний та ін. Усього у владних структурах Січі налічувалося близько 20 різних посад із загальною чисельністю адміністративного персоналу від 49 до 150 осіб (у різні часи).

На раді кожен курінь, а їх було 38, обирав собі курінного отамана (у запорозьких козаків слово "курінь" вживалося у подвійному значенні: у значенні житла і в значенні сотні, полку, самостійної частини війська, очолюваної курінним отаманом).

Курінь - будинок розміром 40 х 12 метрів. До кінця XVI ст. вони робилися з хмизу, прикривалися кінськими шкірами, пізніше використовувалося дерево. Існували службові приміщення - комори, довжиною до 24 м для зберігання різного припасу, зброї та боєприпасів, а також церква, будинок для козаків похилого віку.

У курені був звичай побратимства. У Побратимство вони приймали таким чином: наливали у великий глиняний черпак вино, змішували його з кров'ю тих, хто заключав побратимство. Потім мочили у тім черпаку шаблю, стріли, бойову сокиру й спис. Зробивши це, вимовляли молитву і пили вино. Побратимство було довічне і зобов'язувало жертвувати життям для побратима.

На раді вирішувалися також і основні господарські справи. Уся земля Запорозької Січі, чи, як то звалося, запорозькі вольності, поділялися на паланки - повіти, що були джерелом постачання необхідного господарського добра для утримання війська. (Паланка у запорожців означала центральне управління певної частини запорозьких територій). У паланці перебувала запорозька старшина: полковник, осавул і писар, які жили без сімей. Прості ж козаки в паланці жили з жінками, тому і називалися "гніздюками", "пічкурами", "баболюбами". Вони займалися господарюванням і постачанням харчів січовикам. Козацька земля між паланками розподілялася щороку в січні жеребкуванням. Жодних суперечок при цьому не виникало. На раді всі вольності розписувалися на 38 папірцях так, щоб кожній паланці дісталося більш-менш однаково земельного і водного добра. На очах

усього товариства писар скручував ті жеребки і клав до своєї шапки, а потім, добре потрусивши, давав курінним отаманам витягати жеребок. Якому куреню що припаде, тим він і мав користуватися весь рік.

Крім загальних рад, у запорізьких козаків були ще і ради до "куренів", які вони звичайно називали "сходками". Курінні сходи відбувалися тоді, коли старшина й отаман не бажали скликати загальну раду.

Відомий історик В.Антонович вважає, що поява титула "старшого", або "гетьмана козацького", пов'язана з реєстровим козацтвом. "Задля уряду над козаками, - пише Антонович, - Стефан Баторій установив, що козаки вибирати можуть собі начальника, якого польський уряд називав "старшим" запорозького війська; самі ж козаки звичайно називали цих старших "гетьманами". Тобто титул "козацького гетьмана" побутує лише з часу утворення реєстру як неофіційна назва. "Широко, - стверджує Антонович, - титул "гетьман козацький" став вживатися з часів Сагайдачного. Останній домігся від польського уряду, щоб "старшого завжди козаки вибирали з-поміж себе, а уряд мусив його затверджувати". Саме з часів Сагайдачного титул старшого (гетьмана) набуває більш вагомого змісту і звучання.

Проте в офіційних актах польський королівський уряд продовжує називати керівника козацького війська старшим. Сам Сагайдачний у своїх листах до коронного гетьмана С.Жолкевського називає себе то "старшим", то "гетьманом його королівської милості Війська Запорозького".

Подібна традиція продовжується і в перший рік гетьманування Богдана Хмельницького. У лютому 1649 р. уряд Речі Посполитої офіційно визнав за Хмельницьким титул гетьмана Війська Запорізького.

Титул гетьмана за часів Богдана Хмельницького і після нього мав різні значення. О.Лазаревський з цього приводу пише: "гетьман - спочатку поводир (dux) українських козаків, а потім, з часу Хмельницького - правитель (praefectus) України, яка йменувалась офіційно "Військом Запорізьким", тому і правитель її офіційно підписувався "Гетьман Війська Запорізького", з пізнішим додатком "обох сторін Дніпра".

Отже, до 1648 р. "старший" - титул головного воєначальника реєстрових козаків. Від Хмельницького титул "гетьман" має значення правителя України (козацької держави).

Гетьман: 1) з кінця XV до XVIII ст, - вищий воєначальник у Великому князівстві Литовському та Польщі; великий (коронний і литовський) гетьман - головнокомандувач військом, польний (коронний і литовський) - його заступник; 2) в Україні в XVII—XVIII ст. - воєначальник козацького війська, правитель України; 3) титул глави української держави 1918 р. (П.Скоропадський).

На Січ приходили добровольці, добровільно й брали обов'язок виконувати закони товариства. Але у Січі, як зрештою і в будь-якій середньовічній державі, не було писаної конституції у сучасному розумінні цього слова.

Запорозькі неписані закони, звичаєве право, маючи коріння у звичаях, йшли від самого життя, досвіду, оформляючи по суті вже існуючі суспільні відносини. Тому, якими б дивними не здавалися такі закони, в них була одна вирішальна перевага - вони діяли впродовж декількох віків.

Козацькі звичаї були надзвичайно суворими, особливо щодо кримінальних злочинців. Смертю в Січі каралися: вбивство козака козаком, злодійство між ними, зазіхання на загально січове і курінне майно, розбійництво в межах вольностей, а також за зраду, боягузтво та програш у бою з вини старшин. Крім того, тяжкими злочинами вважалися: блуд (скакання в гречку, або "чужолозтво"), мужолозтво й скотолозтво, порушення дисципліни та субординації, особливо в поході. Головною метою покарання було завдати жаху іншим козакам. Широко практикувалося публічне виставлення на зганьблення. Привертає увагу така особливість запорозького судочинства: тілесно карали переважно за майнові, економічні провини, а на смерть - за злочини проти особистості. Тюрем на Запоріжжі не було. Тільки в окремих випадках, коли побоювалися, що злочинець втече, його приковували до гармати і залишали без охорони. Ті, хто своєчасно не виплатив борг, теж приковувалися до гармати і перебували в такому положенні до виплати боргів і помилування. Злочинця, який раніше користувався загальною повагою, за вимогою козаків мали звільнити від покарання або замінити більш легким. Засудженого до смертної кари могла врятувати дівчина, яка б висловила бажання вийти за нього заміж, але подібне мало статися на базарі або в паланці, в Січ жінок не допускали.

На Січі були передбачені жорстокі покарання: шибениця, кіл, побиття палицями. Причому за запорозькими звичаями виконання смертних вироків доручалося самим злочинцям, тобто злочинець мав карати злочинця. А якщо засуджений був один, то вирок відкладали, доки не буде другого злочинця.

Помітний негативний вплив на криміногенну ситуацію справляло вживання алкоголю. У літературі чимало згадок про пияцтво, яке нібито в Січі вважалося нормою. "Запорожців зображали як живі по

Козак

судини, переповнені горілкою, а в мороз напували горілкою і коня". Г.Л.Боплану здавалося, що на світі нема народу, здатного зрівнятися з запорожцями у пияцтві. М.Максимович згадує козака Карпа Півторакожуха, якого, нібито, поховали у горілчаній бочці.

Без сумніву, горілка була на Запоріжжі предметом не другорядним. Надто ж у мирний час. Перед походом бенкетували цілий день, а на ранок товариство випивало прощальну чарку. А в бойовій обстановці запорозький закон вимагав тверезості. В поході за пияцтво могли скарати на смерть, на морі п'яного викидали за борт.

За виразом М.Гоголя, на Січі збирались і ті, у кого "уже лежала около шеи веревка". І якби в Січі не вживали відповідних заходів виховного, дисциплінуючого і карного характеру, злочинність могла б розвинутися до нестерпних масштабів.

На Запоріжжі діяла влада козаків і для козаків без розвинутих бюрократичних форм управління, але з досить жорстокою регламентацією побуту в інтересах товариства як цілого. Але ж наївно вважати козаків лише непорочними героями. Запорожці належали своєму часу. Досить згадати про події у тогочасній, здавалося б, освіченій Європі - Варфоломіївську ніч, тортури інквізиції, страхітливу тридцятирічну війну 1618-1648 рр., жахи колонізації Америки, щоб розуміти звичаї епохи. У війнах того часу вороги змагалися в лютому немилосерді. І запорожці не були винятком. У походах молодецтво і відвага супроводжувалися взяттям здобичі. Худоба, зброя, цінне майно ворогів привласнювалось, а що не можна було забрати з собою - спалювалося. Врешті-решт, зло це діялося на взаємній основі. Матеріальні репресії заради вигоди і наживи були звичайним явищем у тогочасних війнах. Не варто забувати про економічні засади такої поведінки. Для козака воєнна справа - це ремесло, матеріальна умова його існування. Традиція ця довго і міцно трималась у козацькій свідомості.

Не обминуло запорожців і найганебніше зло їхньої епохи - работоргівля. Звичай брати людей у полон, який почався у XVI ст., зберігався, як переказують історики, аж поки існувала Запорозька Січ. Полонених продавали, вимінювали на полонених запорожців, повертали за викуп. С.Соловйов наводить докази поведінки запорожців під час походу до Білорусії на початку XVII ст. - "хуже татар". Д.Яворницький повідомляє, як 1675 р. з

Козацька печатка

Білгородщини на Січ повернулися з великою здобиччю - на кожного козака по одному ясирові. П.Куліш нагадує про факти торгівлі невільниками.

Називаючи ці факти, варто відразу зауважити, що масштаби невільництва на Запоріжжі ніколи не йшли ні в яке порівняння з турецькою і татарською работоргівлею чи з величезним бізнесом на рабах в Америці. Зв'язок запорожців із рабством мав епізодичний характер, він не став масовим. І все ж цих сумних слів із запорозької пісні не викинеш. В той самий час запорожці, ризикуючи життям, ходили в Крим і Стамбул, визволяючи полонених християн без усякої вигоди для себе. Прикладом може служити похід на Кафу П.Сагайдачного, під час якого було звільнено тисячі невільників, похід на Крим кошового отамана Івана Сірка, який врятував з неволі 7 тисяч християн і з боями вивів їх на козацьку територію.

Козаки не знали самі і не просили пощади. Пристрасті, мотиви козацької поведінки мають історичний вимір. У цьому і варто шукати пояснення неоднозначної оцінки козацтва його сучасниками і пізнішими дослідниками.

Отож, даремні намагання дияволізувати запорожців, як і захоплено ідеалізувати їх. Справжні запорожці були істинними синами свого часу, носіями і його високих поривань, і його трагічних реалій.

Порядки на Запоріжжі уособлювали свободу особи і терор агресивної більшості, аскетизм і розгул, благородство і надмірну жорстокість, активність свавільного натовпу і розніжені лінощі, безтурботність і обережність. Таким чином, у козацтва виробилася суперечлива система влади й підлеглості. Демократизм у Січі межував з охлократією (владою натовпу). Будучи вічною опозицією існуючій державності, козацтво ігнорувало важливість міцної ієрархічної структури, їхні вожді з цієї причини нерідко перетворювалися на заручників, яких видавали переможцям, або знищували за помилкові рішення. Г.Л.Боплан відзначав, що за 17 років його спостережень жодного кошового отамана не минула така трагічна доля.

"Кігтиста низова республіка* — називав Запорізьку Січ Генрік Сенкевич. "Християнською козацькою республікою" назвав її М.Костомаров. І справді, Січі були притаманні риси демократичної республіки. Тут не існувало ні феодальної власності на землю, ні кріпацтва, панувала формальна рівність між усіма козаками; була виборна система органів управління, функціонувало власне козацьке право, існувала своя територія, яка звалася "землею Війська Запорозького".

При цьому Запорізька Січ, маючи низку головних ознак державності, все ж була лише своєрідною, перехідною моделлю між повноцінною

державою і ізольованою в малозаселеному місці общиною, що виникла на ґрунті духовної і професійної спільноти. Але це був досить життєздатний політичний організм, який мав державотворчий потенціал.

Козацька символіка. Українське козацтво мало свої символи - відзнаки або клейноди (від нім. - коштовність). Вперше клейноди були надані польським королем Стефаном Баторієм у 1576 р. Серед них була хоругва, бунчук, булава, печатка з гербом, на якому зображено козака з самопалом. Згодом до клейнод зараховували й перначі, литаври, значки, палиці та ін. Ознакою влади кошового отамана (гетьмана) була булава. Булава - палиця з деревини, довжиною 50-70 см зі срібною чи визолоченою кулею на кінці. Булава розкішно оздоблювалася. Козацькі полковники мали перначі (шестопер) - ребристі булави, які носили за поясом. Символом влади судді була печатка зі срібла із зображенням козака з шаблею та самопалом на лівому плечі. Навколо напис: "Печать славного Війська Запорозького Низового". Найбільшою святинею козацтва вважалася хоругва (коругва, прапор). Хоругва була здебільшого кармазинового чи малинового кольору з вишитим зображенням гербів, святих, хрестів тощо. Символом влади військового писаря був срібний каламар (чорнильниця). Литаври - великі мідні котли, обтягнуті шкірою, служили для подання різного роду сигналів (скликання на раду, подання тривоги тощо). Важливим атрибутом влади був бунчук - древко довжиною 2-2,5 м, верхівку якої прикрашала кулька, від якої донизу звисала пасма кінського волосся і червоні мотузки.

Усі козацькі клейноди, за виключення паличок від литавр, які постійно були в довбиша, зберігалися в січовій Покровській церкві, у скарбниці і виносилися тільки за особливим наказом кошового.

 
Якщо Ви помітили помилку в тексті позначте слово та натисніть Shift + Enter
< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >
 
Дисципліни
Агропромисловість
Банківська справа
БЖД
Бухоблік та Аудит
Географія
Документознавство
Екологія
Економіка
Етика та Естетика
Журналістика
Інвестування
Інформатика
Історія
Культурологія
Література
Логіка
Логістика
Маркетинг
Медицина
Менеджмент
Нерухомість
Педагогіка
Політологія
Політекономія
Право
Природознавство
Психологія
Релігієзнавство
Риторика
РПС
Соціологія
Статистика
Страхова справа
Техніка
Товарознавство
Туризм
Філософія
Фінанси
Інші