Навігація
Головна
ПОСЛУГИ
Авторизація/Реєстрація
Реклама на сайті
 
Головна arrow Релігієзнавство arrow Релігієзнавство
< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >

СЛОВ’ЯНСЬКИЙ ЯЗИЧНИЦЬКИЙ ПАНТЕОН І РИТУАЛ. ІСТОРИЧНА ДОЛЯ ЯЗИЧНИЦТВА

Слово "Бог" у всіх слов’янських мовах має загальний індоєвропейський корінь: "Богават", "Бог-вана" - вічна істота. Поява пантеону богів у слов’янському язичництві стала наслідком його тривалої еволюції.

У найзагальнішому вигляді еволюцію слов’янського пантеону дослідники уявляють так: спочатку у праслов’ян були поширені давні анімістичні культи, потім (у трипільський період) настала черга аграрних культів, пов’язаних з боги нею Матір’ю-Землею; з II тисячоліття до н.е. почали формуватися культи чоловічих божеств, що уособлювали собою Всесвіт. Пантеон богів, який безпосередньо передував хрещенню Русі, сформувався, ймовірно, після VI ст. н.е. Він органічно увібрав у себе як поклоніння духам, яким знайшлося місце на його нижчих ступенях, так і поклоніння богині-землі, богам Всесвіту, що зайняли в ньому не досить високе, однак підлегле становище. Очолили цей пантеон боги, яким поклонялася князівсько-дружинна верхівка тодішньо го давньослов ’янського суспільства.

Про язичницький давньослов’янський пантеон, що за рівнем "зрілості" відповідав розвинутому політеїзму національно-державної стадії еволюції релігії, ми знаємо з датованого 980 роком повідомлення "Повісті минулих літ", пов’язаного з діяльністю князя Володимира І Святославича (980—1015):

"І став княжити Володимир у Києві один. І постави в він кумири на пагорбі, поза дворомтеремним: Перуна дерев’яного, а голова його [була] срібна, а вус — золотий, — і Хорса, і Дажбога, і Стрибога, і Сімаргла, і Мокош. 1 приносили їм люди (жертви], називаючи їх богами, і приводили синів своїх і жертвували [їх цим] бісам, і оскверняли землю требами своїми. І осквернялася жертвами їхніми земля Руськая і пагорб той".

Головний бог давньослов’янського пантеону Перун—подібний до античного Зевса, бог грози і блискавки, чиїм атрибутом був дуб. Поклоніння Перуну (або божеству, яке виконувало в пантеоні подібні функції) сягає ше індоєвропейських часів. Ретельні лінгвістичні спостереження дають вагомі підстави вважати, що в індоєвропейських космогонічних м іфах про утворення світу внаслідок запеклої боротьби бога-громовика зі змієм, який викрадав худобу, світло і воду, виконавцем головної ролі був прототип саме Перуна. Однак начолідав-ньослов’янського пантеону він став не стільки через свою надзви-чайну могутність, що переважала силу інших богів. Тут вирішальне значення мали, очевидно, суто політичні міркування. Авторитет Перуна, що зайняв перше місце в пантеоні язичницьких богів, служив ідеологічним обгрунтуванням військово-політичної влади князя і його військової дружини. Тому центрами культу Перуна були Киш Новгород.

Стрибог, Дажбог і Хоре були дуже часто згадуваними небесними богами, відомими нашим предкам досить тривалий час—зперед-скіфського періоду (І тисячоліття до н. е). Вони виступали гарантами мирної хліборобської праці.

Стрибог (вірогідно, від давньослов’янського "стерти" — поширювати) — бог-отець, Бог — творець Всесвіту, повелитель небесних стихій (недарма в "Слові о полку Ігоревім" вітри назва ні "стрибожи-ми онуками"), батько Перуна. Аналог давньогрецького Урана.

Про поширення культу Стрибога красномовно свідчать географічні назви: ріка Стрибозька на Київщині, село Стрибож на Житомирщині. У той же час немає ніяких достовірних відомостей про те, що наприкінці X ст. у пантеоні князя Володимира Стрибог виконував які-небудь важливі функції, крім представницьких.

Можливе протиставлення Стрибога як бога темного і буремного неба і Сварога (санскр. сонце) як персоніфікації ясного, спокійного неба, батька Дажбога. Однак в останні століття слов’янського язичництва і період двовір’я, два світлих божества злилися для своїх шанувальників воєдино, хоча досить ймовірно, що свого часу і Сварог, і Дажбог були окремими божествами, уособленнями конкретних світлих сил природи.

Дажбог — бог сонячного світла і достатку, тобто тих благ, які сонячне сяйво несе з собою людям. В одному з давньоруських літописів міститься розповідь про те, як за часів Сварога люди навчилися кувати зброю і оволоділи ковальським мистецтвом, ау "Словіополку Ігоревім" русичі прямо названі "дажбожими онуками". В українських народних колядках Дажбог-Сварогвиступає заступником весілля і шлюбу, особисто зустрічаючи князя-жениха на світанку під час сходу сонця. Зрозуміло, що на честь цього бога називали багато городищ, наприклад, сучасне селище Савара на р. Рось.

Хоре — бог самого сонячного світила, котре щоденно виконує свій шлях на небосхилі на конях і лебедях, схожий за призначенням на грецького Геліоса. Очевидно також, що відбувалося зближення й об’єднання в очах віруючих язичників функцій Хорса і Дажбога, подібно до того, як у Єгипті були об’єднані Гор і Ра, в Греції — Геліос і Аполлон.

Сімаргл, або Сімургл (Переплут) - божество іранського походження, бог насіння і посівів, адже саме Сімарглові зороастрійський Ахурамазда доручив охороняти небесне дерево з насінням всіх корисних рослин (у християнстві, очевидно, для ефективнішого виконання своїх охоронних функцій, він перетворився на диявольського змія). Виглядав Сімаргл як крилатий пес, таким його і зображували на стінах Борисогл ібського собору у Чернігові і різноманітних предметах домашнього ужитку та ювелірних прикрасах. Сімаргл через своє "іноземне" походження досить швидко (у XII—ХНІ ст.) зник не тільки з пантеону, а й з народної свідомості.

Ім’я єдиного жіночого божества в язичницькому пантеоні давніх слов’ян Макош-Мокош походило від слова "кіш" або "киш", яким називався плетений кошик для зерна. Мокош відома як головне божество трипільців як богиня родючості, богиня землі, що дарує життя злакам і рослинам, богиня врожаю. Провідне значення землеробства в господарстві давніх слов’ян пояснює, чому протягом кількох тисячоліть Мокош зберігала почесне місце в пантеоні давньосло-в’янських богів. Супутницями і помічницями Мокоші були Лада і Леля. На жаль, призначення і функції цих божеств з’ясовані ще недостатньо.

Зрозуміло, що в пантеон князя Володимира потрапили не всі шановані слов’янами-язичниками боги, а тільки ті, які хоч якоюсь мірою підпадали під ціннісні уподобання правлячої верхівки: сила, міць, потужність, відвага, перемога або смерть в жорстокій битві. За його межами опинилися багато давніх впливових божеств, які заслуговують детальної згадки.

Велес (Волос) (індоєвропейське походження від кореня "вел", "вол")—традиційно вважався богом скотарства, худоби, торгівлі та ремісництва, музики та співу (адже всім відомо, що пастухи добрі співаки і музики). Проте, є вагомі підстави називати Велеса більш значним за своїми функціями богом, ім’ям якого русичі недарма неодноразово клянуться поруч з іменем Перуна при укладанні мирних договорів з Візантією. В останніх дослідженнях Велес постає перед нами як бог миру, тобто водночас заступник сільської слов’янської громади, її території та господарства, підтримувач злагоди, гармонії між суспільством і навколишнім світом. Для широких верств населення Давньоруської держави IX—XI ст.ст. Велес був тим же самим, що й Перун для правлячої князівсько-боярсько-дружинної еліти. Більше того, і в християнстві Велесу знайшлися відповідники—св. Власій і (гіпотетично) св. Микола, найшанованіший на Русі святий, її заступник і захисник.

Бог Рід (Святовид) і пов’язані з ним рожаниці в образі зоряного неба і зірок уособлювали собою Всесвіт, а щодо кожної окремої людини виступали як бог і богині долі. Як прояв життєдайної, родючі сили, що просякає, породжує увесь світ, слов’янський Рід був ближче усього до індійського Брахми, єгипетського Осіріса, давньосхід-ного Ваала, біблійного Саваофа.

Добре відомі нам за етнографічними джерелами Коляда, Ярило, Купайло відповідали кожній з трьох найважливіших для життя природи і ведення господарства позицій сонця. їм були присвячені радісні і веселі народні свята.

Коляда уособлював собою зимове сонцестояння, після якого починалося пробудження природи, що обіцяло майбутній врожай і статок.

Ярило (давньослов. яр, ярий, вищий прояв плідної або відтво-рювальної сили природи,землі, худоби, людини)зазначенням був близький до бога Ладо. Власне кажучи, Ярило являв собою весняну іпостась Дажбога.

Купайло (Купало), як засвідчує назва найзначнішого язичницького свята, був вираженням літнього сонцестояння, досягнення сонцем найвищої сили та могутності.

Жива і Мора (Морена)—боги життя і смерті. Жива уособлювала собою красу, юність, любов, природну родючість, Морена — хворобливість, старечу неміч з наступним неминучим кінцем — смертю. Відповідно, у природі Жива позначала момент весняного пробудження природи, цвітіння і зеленіння, Морена—дозрівання плодів і врожаю як провісників майбутнього в’янення природи та її осінньо-зимового засипання. У цій своїй якості Морена, наприклад, з’являлася на святі Купайла.

Ушановування язичеських богів здійснювалося в різноманітних формах індивідуального і колективного культу. Матеріали археологічних досліджень Києва свідчать про наявність у житлах своєрідних домашніх вівтарів з дерев’яними ідолами, а повідомлення візантійських і арабських авторів засвідчують, що поклоніння цим ідолам полягало в обряді жертвопринесень, що супроводжувався молінням. Богів молили про дарування врожаю, щастя, матеріального добробуту, про захист від ворогів, хвороб, різних л их, просили поради і вказівок, у сумнівних випадках з їх допомогою намагалися зазирнути в майбутнє.

Досить часто колективні ритуали відбувалися просто неба, хоча давні слов’яни зі скіфських часів знали і тип закритого святилища— капища (можливо, від "кап" — ідол, бовван, кумир). Звичайно, такі святилища бул и обгороджені валом з частоколом, а в середині стояла

дерев’яна статуя бога, розміщувалися жертовник і палав жертовний вогонь. Перепалені кістки жертовних тварин і попіл зносили у розташований неподалік зольник.

Яскравим прикладом подібного святилища може вважатися вже згадуване капище богів Володимира. Залишки цієї культової споруди язичницького часу були знайдені в 1975 р. неподалік від Андріївської церкви в Києві. У плані воно являло собою прямокутник (7 х 1,75 м) із шістьма закругленими симетричними виступами (діаметр двох великих дорівнював 2 м, малих – 1 м), що прилягали до святилища з півночі, сходу, півдня. Саме на цих виступах знаходилися постаменти богів.

Описание: Схема язичницького капища князя Володимира

Схема язичницького капища князя Володимира

Найвідомішим зразком язичницького кумира за правом вважається відомий Збруцький ідол, випадково знайдений у 1848 р. У водах притоки Дністру річки Збруч. Цей ідол являє собою вапняну колону 2,7 м чотиригранної форми з малюнками на кожному з боків. Капище цього ідола розташовувалося за 5 км від с. Городниця Гусятинського району Тернопільської області, в лісі, на найвищому у цій місцевості пагорбі Богиті.

Громадські богослужіння проводилися, скоріш за все, у дні свят, при надзвичайних подіях – виступ у військовий похід, повернення з походу, епідемії, ворожій навалі, посусі й неврожаї, окремо – на честь того чи іншого божества. За уривчастими фольклорними відомостями, колективні язичницькі обряди в основних своїх рисах дуже нагадували індуїстський ритуал ведичних часів. Його головним обрядом можна вважати жертвопринесення. Тут відбувалося заклання жертовної тварини старійшинами родів, жрецями- волхвами або князями, що виконували певні жрецькі функції. Частину жертовної тварини спалювали на вогняному вівтарі перед ідолом, її кров розбризкували — чи для оборони від злих сил, чи на знак поваги до божественної життєдайної сили цієї рідини. На нутрощах жертовних тварин ворожили. Рештки кривавих жертв богам з’їдали учасники обряду. Ритуальне частування супроводжувалося необмеженим уживанням хмільних напоїв, звичайними у подібних випадках музикою, піснями, іграми.

Для шанування богів забивали биків, півнів, кабанів, іншу худобу і птицю. Іноді приносили й криваві людські жертви. Розповідь про одне з таких жертвопринесень, регулярних, проте, скоріш за все екстраординарних за значенням, зберегла нам "Повість минулих літ" (див. текст 9.1). Ця розповідь підтверджується численними повідомленнями давніх авторів, хоча археологічних підтверджень таким фактам під час дослідження язичницьких капищ досі не знайдено.

Більша частина безкровних жертвоп ринесень у вигляді хліба, меду, сиру діставалася Роду (можливо, і Велесу). Оскільки ці страви завжди фігурували і на весільному столі, можна припустити, що безкровні жертвопринесення супроводжувалися моліннями про врожай, приплід худоби чи поповнення родини дітьми.

Безумовним відгомоном подібних язичницьких ритуалів слід вважати трапезу, що її за народними билинами та літописними повідомленнями раз на тиждень влаштовував у себе на дворищі князь Володимир. Ці частування супроводжувалися грою скоморохів, музикою, боротьбою з ведмедями та іншою "культурною програмою", зображення якої зберегл и для нас фрески Софійського собору у Києві, а також щедрою роздачею милостині.

Зрештою, і звичай колядування був звичаєм збирання жертв богові-сонцю, що народжується, і тому потребує матеріального підкріплення своїх сил. Зрозуміло, що левова частка жертв у вигляді зібраних наїдків та напоїв споживалися самим дарувальниками і збирачами. В описаних ритуалах був і певний практичний сенс: князю

Володимирові, який збирав податки у натуральній формі, нікуди було їх подіти, а пересічному слов’янину трапеза на свято Коляди надавала рідкісну можливість досхочу наїстися вишуканого м’яса домашніх тварин і сподіватися, що він не забуде його смак у наступному році.

На жаль, наука має у своєму розпорядженні тільки фрагментарні відомості давніх авторів про особливу й авторитетну жрецьку верству ("волхвів") на Русі. Літописна легенда про "віщого Олега", використана О.С.Пушкіним, дозволяє говорити проте, що певні жрецькі функції виконував і князь. Логіка переходу від первісного суспільства до держави в сучасному розумінні цього слова також підтверджує цю обставину: правитель у ранньокласових суспільствах досить часто поєднував військове керівництво, адміністративно-виконавчу і законодавчу владу з виконанням жрецьких обов’язків, оскільки завдяки цьому він одержував на свої безмежні повноваження єдино зрозумілу для його підданих санкцію—божественну. На користь існування жрецтва говорить і розвинута термінологія щодо магії і людей, які її практикували. Однак різноманітна діяльність волхвів — і як жерців, і як лікарів, і як чаклунів свідчить проте, що жрецтво в язичницький період у слов’ян так остаточно і не сформувалося. Після хрещення Русі його представники стали об’єктом жорстоких переслідувань з боку державної влади і змушені були шукати інші сфери прикладання своїх сил.

Різновидом слов’янського язичницького ритуалу може вважатися поховальний культ.

За кілька століть до хрещення Русі у давніх слов’ян переважали обряди кремації. Вони полягали утому, що небіжчика разом з речами та їжею, що повинні були знадобитися йому в потойбічному світі, спалювали в човні. Таким чином, як вважали давні слов’яни, душі померлих швидше досягнуть неба.

Однак найчастіше язичницькі поховання поєднували форми кремаціїта інгумації(закопування в землю). На місці поховального вогнища насипали курган, куди іноді клали урну з прахом. Горщик з прахом поміщали й у труну у вигляді невеликого будиночка на стовпах. (Цей прототип казкової "хатинки на курячих ніжках" більше був поширений у північних регіонах Росії). Напередодні хрещення Русі була помітною тенденція до поступового витиснення поховання померлих через спалення їх похованням у землі, хоча вона пояснювалася радше розвитком культу предків.

До християнських часів зберігався започаткований, можливо, ще скіфами, звичай супровідної кривавої жертви. У цьому легко переконатися, звернувшись до розповіді візантійського автора Лева Диякона, який був безпосереднім свідком війн князя Святослава з Візантією в середині X ст.: "І ось, коли настала ніч і засіяло повне коло Місяця, скіфи вийшли на рівнину і розпочали підбирати своїхмерців. Вони нагромадили їх перед стіною, розіклали безліч багать і спалили, заколовши при цьому за звичаєм предків безліч полонених, чоловіків і жінок. Здійснивши цю криваву жертву, вони задушили [декілька] грудних немовл ят і півнів, топлячи їх у водах Істра [Дунаю. — Авт.]"*79.

*79: {Диакон Лев. История.- М., 1988.- С. 78.}

Завершувалася поховальна церемонія тризною, відомою у праслов’янського населення У країні ще з І тисячоліття до н. е. У власному розумінні тризна мала вигляд військового турніру чи битви і була покликана відганяти смерть від живих; у широкому розумінні тризною можна вважати весь комплекс поховальних обрядів безпосеред-ньо після кремації чи інгумації, які, крім військових змагань, включали в себе криваве жертвопринесення на жертовному вогнищі і жалобне частування з пияцтвом.

Описание: Курган Чорна Могила сер. Хет. Розріз. Внизу план поховального вогнища (у збільшеному масштабі)

Курган Чорна Могила сер. Хет. Розріз. Внизу план поховального вогнища (у збільшеному масштабі)

Обряд, що поєднував елементи кремації і закопування в землю, був докладно досліджений під час розкопок багатої Чорної могили під Черніговом. На горизонтальному огородженому майданчику було споруджено дерев’яний будинок мертвих. Після здійснення кремації на місці будинку виріс невеличкий курган. Родичі померлого поклали на його верхівку зброю небіжчика і справили по ньому тризну. І тільки після цього насипання кургану було остаточно завершено.

 
Якщо Ви помітили помилку в тексті позначте слово та натисніть Shift + Enter
< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >
 
Дисципліни
Агропромисловість
Банківська справа
БЖД
Бухоблік та Аудит
Географія
Документознавство
Екологія
Економіка
Етика та Естетика
Журналістика
Інвестування
Інформатика
Історія
Культурологія
Література
Логіка
Логістика
Маркетинг
Медицина
Менеджмент
Нерухомість
Педагогіка
Політологія
Політекономія
Право
Природознавство
Психологія
Релігієзнавство
Риторика
РПС
Соціологія
Статистика
Страхова справа
Техніка
Товарознавство
Туризм
Філософія
Фінанси
Інші