Навігація
Головна
ПОСЛУГИ
Авторизація/Реєстрація
Реклама на сайті
 
Головна arrow Культурологія arrow Філософія родознавства
< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >

Соціалізація поколінь. Повноліття

Поняття "соціалізація".

Термін "соціалізація" (лат. восіаИа — суспільний) міждисциплінарний за змістом. Загальні проблеми соціалізації розглядає філософія. Окремі аспекти соціалізації молоді досліджують соціологія, психологія, соціальна психологія, педагогіка.

Соціалізація — це процес засвоєння людиною певної системи знань, норм, установок, цінностей, взірців поведінки, властивих суспільству, соціальній спільноті, групі, що зумовлюють її становлення і функціонування як суб'єкта суспільства.

Зміст і механізми соціалізації змінюються історично і залежать від соціально-економічної структури суспільства, його політичних пріоритетів, духовних цінностей, культури загалом. Індивід постає як "об'єкт" соціалізації і водночас є суб'єктом суспільної активності, здатним ініціювати й творити нові суспільні форми. Наслідок соціалізації — становлення цілісної особистості, здатної до індивідуальної творчості та самореалізації.

Освіта і соціалізація особистості.

Соціалізація має різні рівні впливу на особистість: виховання як соціально-організований процес і стихійні (спонтанні) тенденції.

Дослідження соціалізації поєднує філогенетичний (розвиток родових ознак людства) й онтогенетичний (становлення конкретного типу особистості) підходів.

Психологія досліджує соціалізацію особистості у контексті механізмів діяльності та освоєння певного досвіду на різних стадіях життєвого циклу.

Видатний психолог і філософ С. Рубінштейн (1889—1960) зазначав, що у діяльності людини, її справах (практичних і теоретичних), психічний, духовний розвиток людини не лише виявляється, а й здійснюється. Для людини не є випадковими, зовнішніми і психологічно байдужими обставини її біографії, власна історія "життєвого шляху". Недаремно в біографію людини вводять дані про те, де і чому вона навчалась, де і яку діяльність виконувала, що зробила, її праці. Тобто в історію людини, котра має охарактеризувати її, вводять передусім те, що в процесі навчання вона опанувала із результатів попереднього історичного розвитку людства, що сама зробила для подальшого просування — як вона ввійшла у подальший зв'язок історичного розвитку. В тих випадках, коли певна особистість здійснює історичні справи, які входять не лише в її особисту історію, айв історію суспільства, — в історію самої науки, а не тільки наукової освіти і розумового розвитку тієї людини, в історію мистецтва, а не лише естетичного виховання і розвитку тієї особистості тощо, — вона стає історичною особистістю у власному розумінні слова. Кожна людина має свою історію, оскільки вона входить в історію людства (Рубінштейн, 1999).

Соціальна психологія розглядає соціалізуючий вплив безпосереднього оточення і міжособистісних відносин.

Представники західної соціології звертають увагу на теоретичні засади соціалізації. Наприклад, французький соціолог Г. Тард (1843—1904) типовими соціальними відносинами вважав численні рівні відносин "вчитель—учень".

Австрійський соціолог М. Полані (1891—1976) зазначив важливість невербального наставництва (відносини "вчи-тель-учень") для засвоєння новим поколінням досвіду попередніх. Американський соціолог T. Парсонс (1902—1979) основним осередком первинної соціалізації вважав сім'ю, де формуються фундаментальні мотиваційні установки особистості. Проте механізм соціалізації він радше розглянув у контексті теорії психоаналізу 3. Фройда. Іспанський філософ X. Ортега-і-Тассет(1883—1955; засновник Мадридської школи) розглядав покоління переважно як суб'єкт сприйняття, осмислення і переданий діахронної інформації.

Діахронія (грец. dia — префікс, що означає наскрізний рух, посилення, завершеність, і chronos — час ) та синхронія (грец. synchronizer — одночасний) — поняття, які характеризують історичну послідовність розвитку явищ у певній сфері дійсності (діахронія) і співіснування, стан цих явищ на певний момент часу (синхронія).

На порівняльно-історичні дослідження соціалізації у різних суспільствах і культурах орієнтує історико-етнографіч-ний підхід.

Згідно з культурно-історичною теорією (Л. Виготський, 0. Леонтьев, О. Лурія), історичне освоєння культури суспільства здійснюється внаслідок вербального передання досвіду (різні форми спілкування, у тому числі міжпоколінні) й знаряддєвої діяльності.

Важливе значення у процесі соціалізації особистості має система освіти та педагогіка.

З'явилися видання, які розглядають педагогічні аспекти соціалізації молоді, практику соціальної роботи на основі досвіду 25 країн світу (Теория и практика социальной работы: отечественный и зарубежный опыт. — Москва; Тула, 1993. — Т. 1; Т. 2).

В українських джерелах "соціалізація особистості" розглядається як провідна категорія соціальної педагогіки (Коваль Л.Г., Зверева І.Д., Хлєбік С. P. Соціальна педагогіка. Соціальна робота: Навч. посіб. — К., 1997).

Окремі соціально-філософські концепції розглядають співвідношення у суспільстві еліти (франц. dite — краще, добірне, від лат. eligo — обираю) й інших людей.

Основоположниками сучасної теорії еліти вважаються італійські вчені В. Парето (1848—1923) і Г. Моска (1858— 1941). В їхньому трактуванні еліта — це люди, які отримали найвищий індекс у галузі виконуваної діяльності (Парето), найактивніші в політичному відношенні й орієнтовані на владу (Моска). Іспанський філософ X. Ортега-і-Гассет відносить до еліти людей, котрі мають у суспільстві найвищий престиж, статус, багатство, інтелектуальну або моральну перевагу над масами, найвище почуття відповідальності.

На думку англійського філософа А. Тойнбі (1889—1975), еліта — це творча меншість суспільства на противагу нетвоочій більшості. Американський соціолог А. Етціоні (послідовник М. Вебера) вважає елітою людей, котрим належить влада (Ашин, 1985).

Як зазначив відомий політолог українського походження Б. Гаврилишин, першою і необхідною умовою розвитку та самовизначення кожної нації, зокрема на шляху реалізації ідеї державності, є наявність у соціальному організмі етносу достатньо впливового прошарку інтелектуальної еліти. Саме еліта уособлює всі історичні й духовні сподівання народу, зберігає і розвиває "код нації", бере на себе відповідальність не лише осмислювати та передбачати долю етносу, а передусім впливати на хід історичних процесів. Основними рисами представника української еліти він вважає компетентність, громадянську і моральну відповідальність, відданість справі державотворення; українську "елітну традицію" вирізняє повага до освіти як духовно-культурного феномена (Гаврилишин, 1993).

Знання у XXI ст. все більше набувають форми капіталу. В сучасних умовах глобалізації освіта закономірно постає пріоритетним чинником стабільності й оптимізації людського буття.

Реали та суперечності, з якими людство вступило у третє тисячоліття, зумовлюють переосмислення сутності освіти. Сучасна освіта — це не лише набуті знання, певні уміння і навички, а водночас культура їх розвитку, трансформації, оновлення. Маємо всі підстави стверджувати, що освіта — це спосіб буття людини в універсумі культури.

У цьому контексті нового сенсу набуває вища освіта, потенціал якої трансформується у напрямі творення нової реальності: науково-пошукового (розроблення і впровадження інтелектуальних та інформаційних технологій) і духовно-ціннісної (соціалізація особистості).

Поняття "вища освіта" характеризує розвиток особистості у системі неперервної освіти (по вертикалі) за якісними ознаками. Такі ознаки — це передусім творча самореалізація особистості, духовно-інтелектуальне і професійне зростання, освіченість.

Стосовно соціалізації особистості, методологічне значення має аналіз Гегеля зв'язку освіти та філософії (як і гуманітарних наук загалом). Адже людина, якщо розглядати її зі сторони власне духовної, розумної сутності, "не буває від природи такою, якою повинна бути" і тому потребує освіти (Гегель, 1973).

У праці "Філософія духу" Гегель розглянув процес становлення духовності засобами освіти, наголошуючи на значенні мови, завдяки якій людина здатна осягати речі як загальні, доходити усвідомлення власної загальності, висловлювати своє "Я". Спроможність осягнути власне "Я" — найважливіший момент духовного розвитку дитини, яка у такий спосіб набуває здатності до рефлексії стосовно себе самої. Перші приклади самостійності дитини виявляються у спробах гратися з чуттєвими речами; а найрозумніша дія дитини стосовно забавки полягає у намаганні її зламати. Коли малюк від гри переходить до серйозного — до навчання, він стає хлопчиком. Тепер особливого значення набуває допитливість, прагнення до наслідування, а головне — духовна єдність з батьками. Прагнення дітей до виховання — іманентний момент будь-якого виховання. Те, чому дитина має навчатися, повинно бути даним їй як певний авторитет; вона відчуває, що це дане стосовно неї є щось найвище, тому таке відчуття необхідно турботливо оберігати і плекати у процесі виховання. Тут важливе значення має авторитет старших і дисципліна. Пріоритет дисципліни "загального" і є "істинна дисципліна", однак це не означає, що свідомість втратила ознаку одиничності (індивідуальності).

До найскладніших і завжди актуальних проблем Гегель відносив психологічну адаптацію дитини до навчання. У школі безпосередність дитини втрачає значення на відміну від сім'ї, де ця безпосередність, неповторність особливо цінується. Школа утворює перехід від сім'ї до громадянського суспільства, ставлення до якого у підлітка ще невизначе-не, оскільки його інтерес розподіляється переважно між навчанням і грою. До юнака підліток зростає лише досягаючи статевої зрілості, коли в ньому пробуджується і потребує вдоволення життя роду. Тому стан гармонії зі світом, в якому перебуває дитина, певною мірою порушується юнаком. Доросла людина вже не залежить від своїх окремих спонук і суб'єктивних поглядів, а виявляє себе діяльною (активною) для світу. Усвідомлення цього юнак доходить з необхідністю. Безпосередня ж мета полягає у тому, щоб набути освіту, за допомогою якої необхідно досягти своїх ідеалів.

Людина спроможна знайти Задоволення і визнання у різних галузях практичної діяльності, за умови виконання того, що вимагається від неї саме у цих галузях, до яких вона причетна внаслідок випадку, зовнішньої необхідності або вільного вибору. Для цього молода людина має завершити навчання, наважитися самостійно добувати собі засоби для існування, розпочавши діяльність на користь інших.

Проте освіта як така ще не є ознакою зрілості; зрілою людиною юнак стає "лише завдяки власній розсудливій турботі про свої нагальні інтереси"; відповідно, і народи тільки тоді досягають зрілості, "коли домагаються від так званого по-батьківськи турботливого уряду того, що дає змогу їм самим здійснювати свої матеріальні і духовні інтереси". Діяльність дорослої людини має сприяти прогресу. Розвиток духу отримує повне, вираження не стільки у практичній діяльності індивідуального "Я"", скінченного суб'єкта, скільки у колективній діяльності, практиці людського роду як нескінченного суб'єкта, діяльності багатьох поколінь, котрі змінюють одне одного на шляху всесвітньої історії. Процес життєдіяльності людини в різні вікові періоди — це відображення тотальності змін, зумовлених "процерами взаємодії роду і одиничності" (Гегель, 1977).

Сутність освіти й освіченості Гегель розглянув, виходячи з поняття "піднесення до загального". "Піднесення до загального" не обмежується теоретичною освітою (на противагу практичній), а охоплює визначення людської розумності загалом. Найголовніша сутність освіти полягає в тому, що людина створює себе в усіх відношеннях духовною особистістю. Той, хто вдається до часткового, — неосвічений; у такої людини споконвічно відсутня здатність до абстрагування, вона не спроможна відвернутися (абстрагуватися) від себе самої і подивитися на те загальне, яким відповідно й відносно визначається її особливе. Освіта (самоосвіта) як піднесення до загального — основне завдання людини. Звідси відомий вираз — "пізнай самого себе" — це пізнання того, що істинне в людині, є істинним (справжнім) у собі і для себе, — "пізнання самої сутності як духу". Освічену свідомість вирізняє відкритість іншим поглядам і загальне почуття міри. Коли йдеться про беззмістовну книгу, то "першочергово мають на увазі її зміст, який майже дорівнює відсутності усякого змісту". З позицій принципового аналізу, "те, що освічена свідомість називає змістом, е не що інше, як багатство думки" (Гегель, 1974).

Освічена свідомість перевершує будь-яке із природних почуттів, оскільки кожне з них обмежене певною сферою. На відміну від природних почуттів, "освічена свідомість здатна діяти в усіх напрямах; вона — загальне почуття" (Гадамер, 1988).

Характерні ознаки освіченої свідомості — "зростання до гуманності" (Й. Гердер), критичне мислення, здатність керуватись авторитетом власного інтелекту (К. Поппер), дис-курс-комунікація (Ю. Габермас).

Поняття "вища освіта" й "освіченість" взаємопов'язані, проте завершує освіту саме життя. Освіченість обов'язково передбачає самоосвіту та самопізнання, активність соціально-психологічного і теоретичного рівнів свідомості особистості.

Освіченість — це радше нескінченний процес самопізнання і духовного самовдосконалення, що у свою чергу вимагає самодисципліни (внутрішньої дисципліни), оскільки будь-який примус, підкорення негативно впливають на соціалізацію особистості.

Самодисципліна — усвідомлення суспільних норм, які регулюють поведінку і діяльність людей. Зовнішня соціальна діяльність позначається на розвитку внутрішніх структур психіки людини (процес інтеріоризації). Поняття "інтеріоризація" (франц. interiorisation, від лат. interior — внутрішній) перейшло у психологію з дослідженнями представників французької соціологічної школи (Б. Дюркгейм), де воно розглядалось у зв'язку з поняттям "соціалізація" й означало запозичення основних категорій індивідуальної свідомості зі сфери суспільних уявлень. За культурно-історичною теорією (Л. Виготський), будь-яка власне людська форма психіки спочатку утворюється як зовнішня, соціальна форма спілкування між людьми, і лише згодом, внаслідок інтеріоризації (переходу із зовні всередину) стає психічним процесом окремої людини. Інтеріоризація — це не просто перехід до дії в сенсі уявлень (Ж. Шаже), а передусім процес розвитку внутрішньої структури свідомості (Леон-тьєв, 1990).

Декотрі країни, за прикладом Японії, розробляють стратегію переходу до всезагальної вищої освіти як "імперативу виживання" людства. Зокрема, в Китаї за останні роки кількість студентів у вищих навчальних закладах і закладах середньої ланки освіти (переважно технічних) збільшилась майже у 18 разів.

Західні дослідники до особливостей постіндустріальної цивілізації відносять збільшення кількості вчених і ддшломо-ваних спеціалістів у загальній чисельності населення (Д. Белл, З. Бжезинський, Г. Кан, О. Тоффлер).

Донедавна для визначення рівня освіченості суспільства усталено використовувались два показники: КІМ (коефіцієнт інтелектуалізації молоді) — бралась до уваги кількість молоді з вищою освітою, і КІН (коефіцієнт інтелектуальності населення) — відношення кількості студентів вищих навчальних закладів до загальної кількості населення країни. Так, у 50-х роках XX ст., за КІМ перше місце посідали США, друге — СРСР, третє — Канада.

Новий показник — індекс людського розвитку (ІЛР) ООН запровадила у 90-х роках XX ст. Це зумовлено тим, що традиційні економічні показники, зокрема валовий національний продукт на душу населення, дають приблизне уявлення про реальні суспільно-економічні умови розвитку країни. Для визначення ІЛР враховуються три групи чинників:

  • — очікувана якість життя;
  • — освітні досягнення (писемність дорослого населення, загальна кількість навчальних закладів — початкових, середніх і третього ступеня);
  • — рівень життя (реальна купівельна спроможність).

Індекс людського розвитку вимірюється в інтервалі від 1 (найвищий) до нуля (найнижчий). Високим індексом людського розвитку вважається показник від 0,8 і вище, середнім — 0,5—0,799, низьким — менше 0,5 (Кур'єр ЮНЕСКО, 1999).

До важливих загальносвітових тенденцій соціокультур-ного розвитку українського суспільства належать інформатизація і модернізація освітнього простору, підготовка конкурентоспроможних фахівців міжнародного рівня, орієнтованих на творчу продуктивну діяльність в умовах трансформації соціального й індивідуального буття, відповідно до вимог ринкової економіки.

З модернізацією освітньої системи України пов'язано становлення середньої верстви українського суспільства, від професійної підготовки і культури якого суттєво залежить добробут країни. Тут потрібні реальне спрямування економічної, правової, освітньої та соціокультурної політики на Людину як найвищу суспільну цінність, поєднання зусиль держави, виробництва і бізнес-структур. Вигідність цього підтверджує позитивна практика соціально-економічної підтримки середньої верстви суспільства у країнах Європи і Далекосхідного регіону (Японія).

Перспективи модернізації освітньої системи в Україні зумовлює поєднання пріоритетності національних інтересів і системної інтеграції у міжнародний (європейський) освітній простір на засадах гуманітарно-ціннісного світобачення і крос-культурної взаємодії.

 
Якщо Ви помітили помилку в тексті позначте слово та натисніть Shift + Enter
< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >
 
Дисципліни
Агропромисловість
Банківська справа
БЖД
Бухоблік та Аудит
Географія
Документознавство
Екологія
Економіка
Етика та Естетика
Журналістика
Інвестування
Інформатика
Історія
Культурологія
Література
Логіка
Логістика
Маркетинг
Медицина
Менеджмент
Нерухомість
Педагогіка
Політологія
Політекономія
Право
Природознавство
Психологія
Релігієзнавство
Риторика
РПС
Соціологія
Статистика
Страхова справа
Техніка
Товарознавство
Туризм
Філософія
Фінанси
Інші