Навігація
Головна
ПОСЛУГИ
Авторизація/Реєстрація
Реклама на сайті
 
Головна arrow Менеджмент arrow Менеджмент підприємства
< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >

Характеристика директорів доринкового і перехідного етапів

За роки радянської влади змінилось декілька поколінь директорів. Перше покоління було в основному представлене учасниками революції і громадянської війни. На державних підприємствах і установах вони виконували скоріше роль політичних комісарів, ніж спеціалістів-професіоналів. Основною вимогою, якій вони повинні були відповідати, була безумовна вірність партії більшовиків. Свої управлінські функції вони могли виконувати, як правило, тільки з допомогою буржуазних "спеців". Наступне покоління управляючих радянськими підприємствами поспіхом було набрано із робітників і селян, які одержали професійну освіту на короткострокових курсах і робітничих факультетах. Дещо пізніше основна частина директорів уже мала завершену технічну вищу освіту, а деяка частина з них пройшла стажування на західних підприємствах. В командно-адміністративній системі їх справедливо називали "командирами виробництва" і "капітанами індустрії", їм прийшлося вирішувати складні завдання індустріалізації та відновлення народного господарства після Вітчизняної війни.

В післявоєнний період, особливо в 60-80 роки, склався новий "директорський корпус". Директори вже не сповідували так ідеологію, як політичні комісари. Партійні збори в основному носили для них ритуальний характер, їх професійна кар'єра залежала, головним чином, від ставлення до них з боку партійного та міністерського начальства, від вміння "вибивати" державні фонди для підприємства, добиватися не дуже напружених планових завдань тощо.

Управління соціальними відносинами на підприємстві означало для директора "вміло добрати для себе кадри". Практично мова йшла не тільки про підбір найближчих співробітників, але й підходящого складу парткому і профкому підприємства. Як правило, директорський корпус цього покоління провадив патерналістську політику по відношенню до колективу підприємства, і директор був на доброму рахунку тоді, коли його вважали "турботливим батьком робітників".

Система управління, що склалася в Радянському Союзі, природно, відрізнялась від систем управління в державах Заходу та Японії, що було обумовлено розбіжностями між плановою та ринковою економіками.

Однак на рівні підприємства, функції радянського директора по деяких параметрах співпадали з функціями західних менеджерів. Так, радянські підприємства функціонували в рамках приблизно того ж "технологічного" методу виробництва, що базувався на фордівсько-тейлорівській системі організації виробництва і праці, масового виробництва на великих підприємствах, пірамідально-ієрархічній системі управління "зверху вниз", чіткого розподілу функцій між керівниками і підлеглими. Однак слід зауважити, що, починаючи з 30-х років, ця система на Заході поступово модифікується, чого не можна сказати про вітчизняну систему. Крім того, ще Генрі Форд-І ввів у 1914 році заробітну плату в розмірі 5 дол. в день, що в 2 рази перевищувала звичайну. Форд встановив своїм робітникам таку заробітну плату зовсім не через свою велику щедрість або почуття жалю. Його зовсім не хвилював їхній життєвий рівень. Генрі Форд-І ніколи не приховував істинну причину введення добової платні робітникам в 5 дол.: він хотів, щоб розмір заробітку Його робітників дозволяв їм купувати вироблені ними самими автомобілі. Іншими словами, Генрі Форд створював середній клас Він розумів, що авто індустрія і, як слідство, і "Форд мотор компані" можуть дійсно досягти успіху, якщо її продукція, її автомобілі стануть доступними не тільки для багатіїв, але і для трудящих. Нічого подібного не відбувалося в Радянському Союзі. Г.Форд з 1905 по 1923 роки збільшив випуск своїх автомобілів з 18,7 тис. до 2,2 млн штук за рік, підняв заробітну плату робітників з 2 до 6 дол. за день, а свій капітал із 100 тис. дол. в 1905 р. до 240 млн дол. в 1923 р., при цьому знизивши ціну за автомобіль з 350 до 240 дол. Такого об'єму виробництва легкових автомобілів не зміг досягти Радянський Союз за весь період свого існування з його величезним потенціалом і за допомогою американців, німців, італійців тощо.

Директори підприємств, як і інші члени радянського суспільства, юридично не були власниками засобів виробництва, а всього лиш партійно-державними управляючими державною власністю.

Однак власність означає не лише володіння, але також відношення розпорядження і управління. Комуністична ідеологія була не в змозі повністю відмінити закони природного розвитку. В Радянському Союзі хоча і в деформованому вигляді, а все ж існували товарно-грошові відносини. Державно-адміністративна система була примушена дати в розпорядження підприємству хоча б невелику економічну самостійність: виділити йому основні і обігові кошти, відкрити в банку фінансовий рахунок, зробити його юридичною особою. До того ж, був декларований принцип госпрозрахунку, тобто в голову кута ставилась рентабельність підприємства: після розрахунків із своїми економічними партнерами і виплати державі податків, у нього повинен був залишитись чистий прибуток.

Але хто ж фактично розпоряджався на підприємстві і управляв державними засобами виробництва? У всякому разі не трудовий колектив і не виборниці органи — партком і профком підприємства. Справжнім хазяїном був все-таки директор. Він розпоряджався фінансовими засобами, мав свій директорський фонд, практично одноособово визначав кадрову політику і оплату праці. Ніхто інший, як директор, розподіляв житло, будував дитячі садки, будинки відпочинку, поліклініки. Тому він вважав, що має право стверджувати: "мій завод", "мої робітники".

Таким чином, в хибній економічній системі сформувався і своєрідний тип радянського "підприємця". Це був один із парадоксів радянської дійсності: офіційний режим усіма засобами протидіяв появі вільного підприємництва і в той же час був примушений створювати могутній директорський корпус, який одночасно виконував функції менеджменту і підприємництва.

В 1987 році були прийняті закони "Про кооперацію в СРСР" і "Про державне підприємство". Це була спроба впровадження половинчатих економічних реформ, що означали часткову реанімацію підприємництва, яке стало відроджуватись, перш за все, у вигляді кооперативів, що займалися торгово-посередницькими послугами населенню (ремонтом автомашин і квартир, продажем будівельних матеріалів тощо). Дещо пізніше стали створюватися торгівельні і фондові біржі, комерційні банки.

Умовно можна виділити основні джерела формування підприємництва: колишня партійно-державна номенклатура, нова політична еліта, "тіньовики", директорський корпус і підприємці "нової хвилі", які починали з нуля.

Партійно-державна номенклатура включала в себе партійних та комсомольських працівників різних рівнів, керівну еліту міністерств, державних відомств і суспільних організацій. Номенклатура пережила сильний психологічний шок. На її очах руйнувалась стара система управління, зникали життєві орієнтири, до яких вона так призвичаїлась. Але вона досить швидко прийшла до тями і почала вести пошук свого місця в нових економічних структурах.

Важливу роль в залученні до підприємництва зіграли особисті зв'язки колишньої номенклатури. Близьке знайомство з багатьма директорами державних підприємств, знання основних товарних потоків дозволили "номенклатурі" пов'язувати між собою потрібних партнерів і одержувати, звичайно, комісійні. Після розпаду Радянського Союзу велика кількість "номенклатурників" опинилася в складі керівництва різних фондів, асоціацій, бірж, акціонерних товариств, спільних підприємств.

Представники колишньої номенклатури змогли скористатися обставинами, які на сьогодні втрачають своє значення. Невелика їх кількість зуміла сколотити пристойне багатство і навіть стати власниками засобів виробництва. Більш перспективна в цьому відношенні — частина нової політичної "номенклатури", яка ввійшла в структуру органів виконавчої і законодавчої влади.

Іншими джерелами формування підприємництва є "тіньовики" усіх мастей: "цеховики", шабашники, рекетири, представники кримінального світу.

Важливе джерело формування підприємництва, особливо в промисловості - директорський корпус, який в останні роки пережив значну еволюцію. "Червоні директори" відносно швидко і безболісно змінили свій колір, тим більше, що при своїй освіті і професійній діяльності вони вважали комуністичну ідеологію лише додатковим і примусовим тягарем. Уже в кінці 80-х років багато директорів здавали виробничі площі в оренду кооперативам, стали займатися виробництвом додаткової продукції, яка не входила в основну номенклатуру підприємства. Пізніше директори пережили бартерний період, навчилися шукати і знаходити собі партнерів, постачальників комплектуючих компонентів і покупців своєї продукції.

З початком приватизації і акціонування державних підприємств, частина директорського корпусу відчула, що з'явилась реальна можливість стати дійсними хазяїнами.

Найбільш чисельним і різноманітним прошарком підприємництва, що народжується, є представники "нової хвилі". Вони почали підприємницьку діяльність практично з нуля. На початку 90-х років були створені унікальні умови для того, щоб "робити гроші з повітря". Це стало можливим, перш за все, за рахунок існування штучно заниженого курсу рубля по відношенню до долара. За кордоном масовими партіями скуповували, наприклад, комп'ютерну техніку, радіоапаратуру і реалізували в СРСР за рублі, що приносило надзвичайні прибутки. Рублі конвертували в стабільну валюту і операції відновлювались.

За своїм характером, до цих операцій був близьким продаж за рублі по демпінгових цінах вітчизняної сировини (деревини, енергоносіїв, кольорових металів тощо). Іншими ефективними засобами збагачення стали фондові біржі. За відносно короткий термін сформувалась група мільйонерів, дійсно володіючих великими капіталами. До середнього прошарку "нової хвилі" підприємництва можна віднести більшу частину комерційних структур, що займаються тією ж торговельно-посередницькою діяльністю, але в менших масштабах.

До представників малого бізнесу відносяться "лавочники", "човнярі", власники індивідуальних майстерень та магазинів, автомобілісти, які займаються приватним ізвозом; пенсіонери, які продають з рук цигарки, горілку тощо. Дрібний бізнес в більшості випадків уникає виплат податків державі і тому його можна віднести до "тіньової" економіки.

Структура вищої освіти була в основному пристосована до обслуговування централізованої командної системи: на 1990 рік 47-50% випускників вузів були інженери, а в США їх було 7-8%. Тому більша частина наших сьогоднішніх підприємців мають технічну базову освіту; у них, як правило, значно менші знання сучасного менеджменту, маркетингу, теорії фінансів і господарчого права. Цей недолік частково ліквідується завдяки чисельним курсам, закордонним стажуванням, повсякденній практиці.

Що стосується відношень наших підприємців зі своїми співробітниками, то тут продовжуються деякі традиції радянського періоду. Наш підприємець, як правило, є авторитарним в системі управління, він поєднує політику сильної руки з соціальною різновидністю патерналізму по відношенню до "любимчиків".

Загальна комерціалізація державних підприємств, нестабільність умов господарювання, руйнування традиційних економічних зв'язків, структурна перебудова, інфляція, різке скорочення фінансової допомоги держави вимагають від менеджерів прийняття нових рішень, перебудови організаційно-управлінських відносин, активного використання професійних знань. До того ж, слабкість державного контролю дає їм свободу діяльності, яку можна порівняти із свободою власників приватних фірм.

 
Якщо Ви помітили помилку в тексті позначте слово та натисніть Shift + Enter
< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >
 
Дисципліни
Агропромисловість
Банківська справа
БЖД
Бухоблік та Аудит
Географія
Документознавство
Екологія
Економіка
Етика та Естетика
Журналістика
Інвестування
Інформатика
Історія
Культурологія
Література
Логіка
Логістика
Маркетинг
Медицина
Менеджмент
Нерухомість
Педагогіка
Політологія
Політекономія
Право
Природознавство
Психологія
Релігієзнавство
Риторика
РПС
Соціологія
Статистика
Страхова справа
Техніка
Товарознавство
Туризм
Філософія
Фінанси
Інші