Навігація
Головна
ПОСЛУГИ
Авторизація/Реєстрація
Реклама на сайті
 
Головна arrow Політологія arrow Політологія
< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >

РОЗВИТОК ПОЛІТИЧНОЇ ДУМКИ У СВІТОВОМУ КОНТЕКСТІ

  • • Античний період розвитку політичної думки.
  • • Просвітницько-раціоналістичний період розвитку політичної думки.
  • • Розвиток політичної думки в руслі соціології.
  • • Сучасні політологічні концепції.

Політологія як наука сформувалася порівняно недавно, але політичні ідеї, концепції і теорії нагромаджувалися протягом віків. Із виникненням держави з'явились перші політологічні концепції. Найраніше цей процес розпочався в країнах Стародавнього Сходу. Особливість політичних течій полягала в тому, що вони,

  • — по-перше, обґрунтовували божественне походження влади;
  • — по-друге, ототожнювали державну владу з владою царя або імператора;
  • — по-третє, визнавали божественне втручання в управління державою і визначення людської долі;
  • — по-четверте, проголошували верховенство етичних принципів над політичними;
  • — по-п'яте, мали прикладний характер, тобто торкалися питань управління, а не структури і функцій політичних інститутів.

Серед політичних учень Стародавнього Сходу у IV ст. до н. е. вирізнялися конфуціанська і легістська концепції політики.

Конфуцій розглядав державу як велику сім'ю, де влада імператора уподібнювалася владі батька, а взаємини між володарем і підданими розглядалися як стосунки між старшими і молодшими членами сім'ї. Благо народу було основною метою державної адміністрації.

Правитель повинен мати шляхетне походження і піклуватися про достаток народу, захищати його зброєю і виховувати. У свою чергу народ повинен був би виявляти шанобливість до правителя, беззастережно виконувати його накази.

Легісти (законники) відмовилися від етичного і релігійного розуміння політики своїх попередників. Державне правління, за легістами, мало ґрунтуватися винятково на законах, виконання яких повинен забезпечити централізований державний апарат чиновників. Неухильно дотримуватися закону, згідно з поглядами легістів, повинен народ, а не правителі, які є законотворцями.

Іншого характеру, ніж у Стародавньому Сході, набували політичні концепції античності. Ці відмінності полягали в тому, що, по-перше, античні політичні теорії виокремилися у самостійну галузь; по-друге, на місце колективної моралі висунувся принцип індивідуальної свободи людини, її громадянського обов'язку; по-третє, в політичних теоріях розроблялися питання суті й форм держави, а також ідеї приватної власності та права. Саме античні політичні концепції заклали фундамент розвитку західної політичної традиції.

Найбільш вдалою є періодизація розвитку західної політичної думки, яка поєднує логіко-теоретичний та історичний принципи. Вона передбачає два великі періоди в історії західної політичної думки: класичний (філософський) і сучасний (позитивістський). Кожен у свою чергу поділяється на етапи:

  • — античний (від V ст. до н, е. до II ст. н. е.), що охоплює політико-філософську думку Стародавніх Греції та Риму;
  • — просвітницько-раціоналістичний (від XV до половини XIX ст.), що поєднує європейську та американську політико-філософську думку епохи Відродження, Просвітництва та раціоналістичні концепції XIX ст.;
  • — політико-соціологічний (від кінця XIX ст. до Другої світової війни), коли політична проблематика розвивається в контексті соціології або самостійно, але на основі соціологічних емпіричних методів;
  • — політологічний (після Другої світової війни), коли політологія була визнана ЮНЕСКО як самостійна наука і навчальна дисципліна, що поєднує теоретичні й емпіричні методи дослідження.

Вагомий внесок у розвиток політичної думки античності зробили грецькі філософи Платон і Арістотель, римський історик Полібій, римський політик Ціцерон.

Платон пояснював генезис держави як природне прагнення людей до громадського життя для забезпечення потреб існування й удосконалення. Держава, за Платоном, має служити насамперед високому ідеалові — наближенню людей до ідеї добра, спокою і щастя. Він розробив дві концепції держави: ідеальну і реальну. Основними ознаками ідеальної держави є загальність та постійність. Загальність передбачає, що держава керується загальним добром, а не окремими інтересами громадян, а постійність полягає в тому, щоб громадяни одностайно прямували до досягнення мети держави.

В ідеальній державі громадяни мають бути поділені на три суспільні стани, кожен із яких повинен жити і виховуватись у своєрідних умовах і володіти власними чеснотами. До першого, найвищого стану належали правителі, які повинні бути філософами. Чеснотою цих правителів є мудрість. Другий стан

  • — це воїни, що дбають про цілісність держави, бережуть її кордони та внутрішній лад. У них чеснотою є хоробрість. До третього стану мають належати ремісники, купці, хлібороби — всі ті, хто здобуває матеріальні засоби для існування. їхня чеснота
  • — поміркованість. Два перші стани повинні жити за комуністичними принципами — без приватної власності, подружжя, родини, а також мають пройти школу державного виховання.

Платон виділяє форми держави за ступенем їхньої досконалості та регресивної лінії розвитку. Аристократія — влада кращих, тимократія — влада військових, олігархія — влада багатих; демократія — влада, яка допускає рівність і нівелює ієрархічні вартості людей; тиранія — влада несправедливих і нерозумних людей, котрі захопили її силою. Отже, ідеальна форма державного правління, за Платоном, існувала в минулому. Якщо в державі немає філософів, здатних управляти, Платон пропонує у праці "Закони" проект законодавчої держави, в якій мудрі закони заступають мудрість філософів. У цій праці Платон висунув геніальну здогадку про загибель держави, де закони не мають сили і перебувають під чиєюсь владою, натомість лише та держава забезпечує благо громадян, в якій закон — володар над правителями, а вони — його раби.

Арістотель, на відміну від Платона, не пропонував проекту ідеальної держави, а зосередив свою увагу на такій державній моделі, яка була б доцільнішою для певних історичних умов. Він трактував державу як об'єднання вільних громадян для здійснення управління справами суспільства. Арістотель відкидав ідею Платона про усуспільнення майна, родинного життя з огляду на те, що це призведе до недбальства, лінощів та егоїзму.

Форми держави він класифікував за двома критеріями: кількістю правителів та метою правління (служіння загальному благу чи особистим інтересам). Відповідно до цих критеріїв Арістотель виділив правильні та неправильні форми держави. До правильних форм він відносив монархію (царську владу), аристократію і політію, а до неправильних — тиранію, олігархію і демократію. Найкращою формою держави мислитель вважав політію — помірковану демократію, яка поєднує кращі риси олігархічного й демократичного правління і ґрунтується на законах. Політія мусить спиратися на середній клас, який підтримував би рівновагу між багатими та убогими.

Полібій розкрив логіку виникнення і змін шести форм держави в межах одного циклу: монархії, аристократії, олігархії, демократії, охлократії, тиранії. Монархія як одновладне правління царя або вождя ґрунтується на розумі. Розкладаючись, монархія перетворюється на тиранію, а невдоволення тиранією призводить до того, що шляхетні мужі з допомогою народу встановлюють аристократію. Аристократія натомість поступово перероджується в олігархію, де використовується влада задля наживи. Народ, незадоволений розкошуванням олігархії, скидає її та встановлює своє правління — демократію, и спотвореною формою стає охлократія (панування натовпу), за якої домінують беззаконня і свавілля. Натовп, нездатний управляти, знову обирає собі царя. Для того, щоб подолати круговерть політичних форм, потрібно встановити змішану форму держави, яка поєднувала б монархію, аристократію і демократію.

Марк Тулій Ціцерон заклав основи юридичного розуміння держави не тільки як вияву спільного інтересу всіх її вільних членів, а й, передусім, як узгодженого правом їхнього спілкування, "загального правопорядку". Він обґрунтував республіканський принцип побудови держави (res publicus — справа суспільна). Основна мета державної влади — безпека громадян, подолання у них страху один перед одним.

Ціцерон, як і Полібій, виступав за змішану форму держави за аналогією з державним устроєм Риму, в якому монархічна форма виявлялася в повноваженнях магістрату (передусім, це влада консулів), аристократична — в повноваженнях сенату, демократична — в повноваженнях народних зборів і народних трибунів. Управління державою, яке, на думку Ціцерона, є поєднанням науки і мистецтва, вимагає знань, чесності й практичних навичок. Мудрий державний діяч повинен передбачати хід політичних подій, своєчасно нейтралізувати небажані наслідки, а в період небезпеки для держави бути здатним диктаторським шляхом встановити порядок.

Занепад греко-римської цивілізації й утворення феодальних держав середньовічної Європи, де християнська церква посідала панівне становище, призвело до істотної зміни суті та змісту політичної думки. Політична думка середньовічної Європи перебувала під впливом теології. Догмати церкви виступали одночасно і політичними аксіомами, і правовими нормами. Центральним пунктом середньовічних доктрин був принцип "нема влади не від Бога, існуюча влада Богом установлена". Найбільшого поширення в ХП—XIII ст. набула доктрина "двох мечів", якими володіла церква. Один меч вона зберігала при собі, інший вручала володарям, щоб ті могли вершити земні діла і водночас виконувати волю церкви.

В епоху Нового часу, із зародженням капіталістичних відносин, політична філософія намагалася звільнитися від теології, раціонально пояснити природу політичних явищ. У рамках просвітницько-раціоналістичного періоду можна виділити такі основні політичні концепції: макіавеллізму, державного суверенітету, розподілу влади, правової держави і громадянського суспільства, марксизму. Нікколо Макіавеллі у праці "Володар" заклав основи світського розуміння держави і політики. Він намагався звільнити політику від релігійних і моральних основ. Сутність усякого віровчення, на думку Н. Макіавеллі, важлива не з погляду його істинності, а з погляду суспільної вигоди; тобто задля виконання рабської повинності чи для формування високих якостей вільної людини. Філософ відстоює гасло "мета виправдовує засоби", а це означає, що правитель задля слави і могутності держави може порушувати моральні норми. Н. Макіавеллі допускав аморальність правителя лише у випадках смертельної небезпеки для вітчизни, в усіх інших випадках правитель повинен прагнути бути чесним і справедливим.

Ідеалом державного правління для Макіавеллі була змішана республіканська форма Стародавнього Риму. Проте їй повинна передувати одноособова диктатура для приборкання свавілля аристократів і наведення твердого порядку.

Основні принципи політики, обґрунтовані Н. Макіавеллі, можна узагальнити таким чином:

  • 1) для того, щоб керувати, треба знати істинні причини вчинків людей, їх бажання й інтереси;
  • 2) у політиці треба завжди сподіватися гіршого, а не ідеально кращого;
  • 3) влада не повинна зазіхати на майно підданих, оскільки це породжує ненависть;
  • 4) правитель повинен поєднувати в собі якості лева, щоб силою зламати ворогів, і лисиці, щоб уникнути хитро розставлених противниками пасток;
  • б) правитель повинен вміти тримати народ у страху, щоб забезпечити лад у державі;
  • 6) народ, обираючи посадових осіб, здатний зробити кращий, ніж правитель, вибір;
  • 7) тиранія правителя значно страшніша, ніж тиранія народу.

Жан Боден сформулював поняття суверенітету як істотної ознаки держави. Суверенітет держави він розумів як єдину, неподільну, вільну від обмежень і законів владу над громадянами і підданими. За Боденом основними ознаками суверенітету є:

  • 1) самостійність влади, яка зовнішньо виявляється у незалежності від інших держав, а внутрішньо — у незалежності від підпорядкування кому-небудь всередині держави;
  • 2) постійність і безперервність влади, яка у Франції, наприклад, виявлялася в офіційному повідомленні про смерть одного короля і вступ на престол іншого (король помер, хай живе король);
  • 3) незв'язаність законами, оскільки вони є розпорядженнями тієї ж суверенної влади (влада може бути зв'язана правом як виявом загальної справедливості);
  • 4) невідчуженість і неподільність влади.

Суверенна влада, на думку Ж. Бодена, має право видавати закони, оголошувати війну і мир, призначати чиновників, вчиняти вищий суд, милувати, карбувати монету і встановлювати міру і вагу, збирати податки.

Концепції природних прав і суспільної угоди були розроблені англійськими мислителями Томасом Гоббсом і Джоном Локком, а також французьким мислителем Жан-Жаком Руссо. Сутність концепцій природних прав людини полягала у визнанні того, що люди від природи наділені правом на життя, свободу, власність та безпеку і ніхто не повинен зазіхати на природні права як невід'ємні від самої сутності людини. Цими правами люди були наділені в природному (тобто додержавному) стані. Цей стан філософи розуміли по-різному: Т. Гоббс — як "війну всіх проти всіх", Дж. Локк, хоч і підкреслював мирний характер людей у природному стані, однак не виключав можливості виникнення загрози існуванню природних прав людей, а Ж.-Ж. Руссо трактував природний стан як найщасливіший період людства.

Залежно від розуміння природного стану ці мислителі пояснювали суть суспільної угоди між владою і людьми. На думку Т. Гоббса, люди цілком відмовляються від своїх прав, беззастережно підкоряються абсолютній владі (Левіафанові), щоб позбутися постійного страху за власне життя. Дж. Локк вважав, що люди лише частково делегують права, обмежуючи таким чином владу, даючи їй "мінімальні" повноваження, зберігаючи при цьому індивідуальні особливості. Ж.-Ж. Руссо трактував суспільну угоду як обман бідних багатими, котрі створили для захисту своїх інтересів публічну владу, і тому пропонував таку угоду, за якою окремі індивіди, передаючи свої права спільноті, створеній ними, забезпечують собі громадянські права і свободи.

Ж.-Ж. Руссо вважають засновником концепції народного суверенітету, суть якої полягає в тому, що народ е джерелом і носієм державної влади. Суверенність народу, згідно з поглядами Ж.-Ж. Руссо, є невідчуженою і неподільною. Тому він критикував прихильників поділу влади, порівнюючи їх з японськими фокусниками, які розрізають дитину на частини, підкидають їх угору, а дитина залишається живою і неушкодженою. Ідеї поділу влади Ж.-Ж. Руссо протиставляв ідею розмежування функцій органів держави. Суверенітет народу здійснюється через участь усіх громадян у законодавчому процесі. Він був переконаний, що закони, встановлені народом, будуть корисними як для народу в цілому, так і для кожного громадянина зокрема. Ж.-Ж. Руссо як прихильник прямої демократії заперечував парламентаризм на тій підставі, що парламент, по-перше, відображає інтереси окремих партій і клік, по-друге, депутати не виявляють безпосередньо колективної волі, а є лише уповноваженими особами для обговорення законів.

Дж. Локк і Шарль Монтеск'є висунули концепцію розподілу влади. Згідно з Дж. Локком, влада поділяється на законодавчу, виконавчу і федеративну. Перша встановлює норми поведінки громадян, друга вживає заходів щодо застосування законів, а третя визначає відносини держави з іншими державами. Судову владу Дж. Локк не відмежовує від виконавчої. Розвиваючи вчення Дж. Локка, Ш. Монтеск'є виділив три види влади: законодавчу, виконавчу і судову. Принцип поділу влади передбачав, що вона належить різним органам влади, і закон встановлює прерогативи для кожної з гілок влади, кожна гілка влади взаємнообмежує і стримує одна одну (тобто існує механізм стримувань і противаг). Зосередженість влади в руках однієї особи, на думку Ш. Монтеск'є, неминуче призводить до загибелі свободи, до зловживань чиновників.

Основні ідеї концепції правової держави містяться також у працях німецьких філософів Іммануїла Канта, Георга Вільгельма Фрідріха Геґеля.

І. Кант обстоював думку, що благо і призначення держави у досконалому праві, в максимальній відповідності устрою і режиму держави принципам права. Держава, за І. Кантом, — це об'єднання багатьох людей, підпорядкованих правовим законам. Мета держави не в піклуванні про матеріальні та соціальні інтереси громадян, а в правовому забезпеченні індивідуальної свободи.

Отже, до основних компонентів концепції правової держави, опрацьованої філософами просвітницько-раціоналістичного напряму, належить ідея про неможливість відчуження головних природних прав людини, які не залежать від державного визнання, але мають бути узаконені державою і обмежувати її повноваження; обов'язковість конституційних і судових гарантій прав особи; верховенство права над державою.

Теоретичні засади концепції громадянського суспільства заклав Г. В. Ф. Геґель. На його думку, громадянське суспільство характеризується системою потреб, правосуддям і корпораціями, ґрунтується на приватній власності й загальній рівності. Головна функція громадянського суспільства, яке в своїх діях цілком покладається на правосуддя, — захист свободи і приватних інтересів громадян. Однак Геґель розумів громадянське суспільство крізь призму тогочасної соціально-станової структури і надавав пріоритетут державі як уособленням "абсолютного духу" над громадськими інститутами.

Серйозним опонентом цих політичних концепцій класичного лібералізму був марксизм. Марксистська концепція політики, розроблена Карлом Марксом і Фрідріхом Енгельсом, містила такі основні положення.

  • 1. Держава існувала не завжди. У первіснообщинному суспільстві, перед появою писемності та класів, держави не було. Виникнення держави пояснюється поступовим розподілом праці та привласненням засобів виробництва, що призвело до появи антагоністичних класів.
  • 2. Держава — знаряддя панівного класу, що використовується для підкорення пригноблених класів. Капіталістична держава є інструментом забезпечення панування буржуазії над пролетаріатом. К. Маркс допускав, що в історії суспільства спостерігаються періоди рівноваги між антагоністичними класами, коли держава набуває незалежності від інтересів панівного класу.
  • 3. Для утримання влади над пригнобленими класами держава використовує три основні засоби, вдаючись до них одночасно або по черзі, залежно від ситуації, — армію, поліцію та бюрократію, котрій властиві такі риси, як централізованість, ієрархічність, ритуальність; ідеологію, з допомогою якої приховується реальне гноблення і яка відволікає від думки про будь-який опір йому.
  • 4. Непримиренність антагоністичних класів неминуче призводить до класової боротьби, що є рушієм історії.
  • 5. Основна сила революційного процесу — пролетаріат, який немає що втрачати, крім кайданів. Виборюючи незалежність для себе, він тим самим домагається свободи для всього суспільства.
  • 6. Революційне насильство є потрібною умовою переходу до нового суспільного ладу. Марксизм допускав мирний шлях суспільного розвитку лише за умови, що організована сила пролетаріату примушує буржуазію здатися.
  • 7. Для здійснення революційного насильства щодо буржуазії пролетаріат встановлює свою диктатуру. Вона потрібна лише на етапі перехідного періоду (від капіталізму до соціалізму). Після зникнення антагоністичних класів держава відімре, а встановиться самоврядування народу.
  • 8. Заперечення ліберальної демократії з її парламентаризмом і поділом влади, як такої, що створює ілюзію народного представництва, а насправді є лише одним із видів диктатури над працею. Марксисти допускають "буржуазну демократію" тільки в межах, сприятливих для розгортання класової боротьби, проте їхньою головною метою залишається розвал ліберально-демократичної політичної системи та заміна її "тимчасовою" диктатурою пролетаріату з подальшою побудовою суспільства комуністичного типу.

Великий вплив на розвиток політичної думки мав позитивізм, який почав формуватися ще у 30-х роках XIX ст., але утвердився як домінуюча методологія наприкінці XIX — на початку XX ст. Його основні принципи були сформульовані Огюстом Контом, Гербертом Спенсером, Емілем Дюркгеймом.

Соціологічний позитивізм прагне, по-перше, перенести на галузь пізнання суспільства методи та принципи, характерні для природничих наук; по-друге, звільнити соціологію від метафізичних і етичних проблем; по-третє, відмовитися від будь-яких впливів і психологічних пристрастей при науковому дослідженні. Позитивісти займалися здебільшого соціологічними проблемами, хоча й торкалися окремих питань теорії політики.

Зокрема, французький соціолог О. Конт, розглядаючи три стадії суспільного розвитку (теологічну, метафізичну і позитивістську), аналізує стан політичних відносин на кожній із них. На теологічній стадії (до 1300 р.) духовна і світська влада поєднувалися, характерним було панування спадкової монархії. На метафізичній стадії влада перейшла до філософів-мета-фізиків, виникло бажання замінити монархію владою народу, посилювався індивідуалізм та егоїзм. Позитивістська стадія характеризувалася пануванням соціократії, яка ґрунтується на солідарності інтересів. Правили суспільством багаті патриції, спираючись на професіоналізм філософів-позитивістів. О. Конт, на відміну від просвітників, які проголошували пріоритетність прав особи, робив акцент на категоріях обов'язку, порядку і прогресу.

Г.Спенсер відстоював концепцію поступового розвитку суспільства, без революційних катаклізмів (революції він вважав соціальними патологіями), і його подібності до функцій людського організму. Відповідно до такого розуміння суспільного розвитку він розрізняв два типи суспільства — військове та індустріальне.

За Г. Спенсером у військовому суспільстві існує військова деспотична влада, яка відповідає умовам жорстокої боротьби людей за виживання, де перемагають сильніші, хитріші, підступніші.

В індустріальному суспільстві замість грубої військової дисципліни панують мир, порядок, свобода, рівноправність, кооперація і добровільна згода. Держава перетворюється у "добровільну політичну асоціацію для взаємного захисту інтересів індивідів". Така держава повинна менше втручатися у соціально-економічне життя, не перешкоджати реалізації принципу "роби, що хочеш, торгуй з ким хочеш".

Суспільний прогрес Г. Спенсер розумів як зростання гарантій участі громадянина в процесі реалізації влади і тому критикував явища посилення бюрократії, централізації, мілітарізації, а також європейський парламентаризм, що обмежують свободу громадян, їхню участь в політичному житті. У теорії соціалізму Г. Спенсер вбачав, у випадку її реалізації, появу нового рабовласницького суспільства.

Е. Дюркгейм, хоч і не займався соціальними проблемами політики, але заклав основні принципи методології позитивістської соціології, яка слугувала основою розвитку політичної науки. Суть цих принципів зводилася до такого:

  • 1) соціальні факти (дії, мислення, відчуття) існують поза індивідом і впливають на нього силою примусу;
  • 2) до соціальних фактів треба підходити як до речей, тобто досліджувати будь-які соціальні явища — моральні чи релігійні — як матеріальні об'єкти;
  • 3) потрібно послідовно відмовитися від природжених ідей, тобто соціолог повинен остерігатися хибних істин, які існують в умах простих людей, а також ідеологічних впливів;
  • 4) духовні явища (релігійні, моральні) є визначальними щодо економічних і політичних;
  • 5) суспільство функціонує на основі солідарності механічної, яка існує в примітивних суспільствах і для якої характерна подібність та недиференційованість індивідів, і органічної, для якої характерні різноманітність інтересів і їх функціональна взаємозалежність;
  • 6) суспільство стає нестабільним в умовах аномії — відхилення від існуючих суспільних норм і цінностей.

Певний відхід від методології класичного позитивізму спостерігається в працях німецького соціолога Макса Вебера. Його напрям називають соціологією розуміння, оскільки людські дії, за М. Вебером, піддаються поясненню, бо в них вкладений соціальний смисл і вони завжди орієнтовані на дії інших людей. Основна відмінність веберівської соціології від соціології класичного позитивізму полягає в тому, що вона:

  • — по-перше, пропонує розглядати соціальні факти як певні цінності, за допомогою яких суспільства, соціальні групи й окремі індивіди виявляють своє ставлення до світу, і зв'язок між якими, на відміну від природних явищ, не вкладається в звичайне поняття "закон";
  • — по-друге, відстоює думку, що наукові теорії, гіпотези про суспільство можуть розглядатися як імовірні;
  • — по-третє, передбачає розгляд соціальних явищ, виходячи з аналізу соціальної дії людини (методологічний індивідуалізм), а не соціальних інститутів.

М. Вебер, виходячи з аналізу соціальної дії, виділяє три види легітимного панування, яке ґрунтується на довірі підданих або громадян до влади: раціонально-легальне, традиційне і харизматичне. Раціональне панування, що існує в країнах Західної Європи і США, передбачає підпорядкованість не особам, а законам, вимагає професіоналізму владних структур. Традиційне спирається на віру у святість традиційних суспільних порядків. Цей тип передбачає не професійне управління і поділ влади, а особисту відданість слуг своїм панам. Харизматичне панування спирається на віру людей у надзвичайний дар політичного вождя. Йому властивий авторитарний стиль управління, при якому ігноруються закони і традиції.

Політику М. Вебер розглядав як участь у здійсненні влади або прагнення впливати на її розподіл усередині держави і між державами. Держава, за М. Вебером, є спільністю людей, яка в межах певної території користується монополією на законне фізичне насильство.

М. Вебер розробив також положення про сучасну бюрократію. Він розглядав бюрократію як апарат управління — ієрархічний, позбавлений індивідуальності, спеціально підготовлений, як вияв суспільної раціоналізації, що захопив європейське суспільство після занепаду феодалізму. М. Вебер вважав, що бюрократія є не тільки елементом держави, а й усього комплексу соціальних інститутів (політичних партій, профспілок, церков, підприємств) і її свавілля може бути обмежене владою вибраних народом вождів.

На сьогодні особливо актуальною є постановка М. Вебером питань про: відокремлення політики і бізнесу; розмежування політики та адміністративної діяльності; етику переконань (принциповість, послідовність у відстоюванні своїх поглядів) і етику відповідальності (готовність поступитися принципами задля досягнення важливих суспільних цілей) політиків.

До політико-соціологічного етапу розвитку політичної думки належать елітарні концепції італійських соціологів Вільфредо Парето, Гаетано Моски та німецького соціолога Роберта Міхельса. Прихильники цих концепцій виділяють у суспільстві творчу меншість — еліту, яка здійснює управління, і масу, нездатну до активної і творчої діяльності.

В. Парето обґрунтував закон циркуляції еліт. Згідно з цим законом спочатку владу захоплює та еліта, котра використовує силу як засіб здобуття й утримання влади (еліта "левів"), а їй на зміну приходить інша еліта, яка здобуває владу за допомогою переконання (еліта "лисиць"). Циркуляція еліт, за В. Парето, відбувається також вертикально — згори вниз і знизу вгору. Вертикальна циркуляція настає тоді, коли еліти перетворюються у гальмо розвитку і їх усувають шляхом революції.

Г. Моска сформулював концепцію нового політичного класу — правлячої меншості, яка прагне узаконити і раціоналізувати своє панування. Поділ політичної еліти характерний для будь-якого суспільства, незалежно від політичного режиму. Існує два типи панівної верхівки: аристократична, або закрита, еліта, яка чинить опір будь-яким змінам, і демократична, або відкрита, яка допускає розширення своїх рядів за рахунок вихідців із низів. Система еліти закритого і відкритого типів не завжди збігається із системою диктатури і демократії.

Р. Міхельс сформулював "залізний закон олігархії", згідно з яким правляча меншість існує у будь-якій організації і має владу над більшістю. Правляча меншість намагається зберегти владу і посилити свої позиції. Цей процес незворотний і характерний як для авторитарних, так і для демократичних партій.

Після Другої світової війни політична думка розвивалася в контексті власне політичної науки. Панівну позицію у розвитку політичної науки у період до 60-х років XX ст. посів біхевіористський напрям. Для біхевіоризму головним є не розробка понять, пояснення суспільних явищ і процесів, а опис фактів, вдосконалення методики спостереження. У такому розумінні методологія біхевіоризму передбачає, по-перше, розгляд лише поведінки (англ. behaviour — поведінка), яка зафіксована; по-друге, вдосконалення методики реєстрації фактів, що ґрунтується на математичних і статистичних даних; по-третє, проводяться роботи безпосередньо на місці перебування об'єкта дослідження; по-четверте, надання переваги процесам, які можна спостерігати й обліковувати, а саме: структурі виборів, розподілу голосів, діяльності політичних партій, групам тиску, механізму прийняття рішень.

У напрямі біхевіоризму виділяється концепція масових комунікацій і концепція плюралізму еліт. Найвідомішим представником концепції масової комунікації є американський політолог Гарольд Лассуел. Він розглядав політику як поведінку суспільно-політичних груп, а владу — як явище міжособистісної взаємодії. Політолог вивчав вплив засобів масової комунікації на відтворення й поширення символіки політичної влади, вивівши формулу, що розкривається в таких складниках: хто говорить — що повідомляє, яким каналом — кому, з яким ефектом? У такій послідовності вивчається комунікатор (тобто інститут, що організовує, контролює); повідомлення (так званий контент-аналіз); засоби, аудиторія (її якісні та кількісні характеристики); результат (тобто зміни свідомості аудиторії). У такому розумінні засобів масової комунікації людське спілкування розглядається Г. Лассуелом як відкритий форум для постійного обговорення питань доступу до основних цінностей життя. Проблеми громадської думки і засобів масової комунікації досліджували також політологи Поль Лазарсфельд і Девід Рісмен.

Щодо концепції плюралізму еліт (тобто поліархії) певні висновки зробив РобертДалЬу а саме:

  • 1) керують не маси;
  • 2) керує не еліта, оскільки жодній із елітарних груп не вдалося монополізувати владу в усіх сферах життя суспільства;
  • 3) керують суспільством диференційовані та спеціалізовані елітні групи, які одночасно є суперниками і спільниками й на чолі яких стоять більш-менш підприємливі лідери.

На думку Р. Даля, поліархічна модель правління властива для всього американського суспільства і певною мірою для всієї світової цивілізації.

У 60-х роках XX ст. біхевіоризм був підданий критиці та частково відкинутий самими американськими політологами. Ця критика зводилася до таких моментів:

  • 1) біхевіоризм — це надмірна цифроманія, за якою можна упустити важливі проблеми, що не піддаються прямому вимірюванню;
  • 2) біхевіоризм — це фрагментарний підхід до аналізу фактів, що заважає глобальному підходові до політичних проблем;
  • 3) біхевіоризм — псевдополітизм, оскільки він, спираючись тільки на факти, не може критикувати суспільний порядок, бо тим самим буде підсвідомо відстоювати його збереження.

Нові течії постбіхевіористського напряму керуються такими принципами:

  • 1) реальність має переважати технічні прийоми дослідження;
  • 2) головне завдання політичної науки полягає не стільки в тому, щоб описувати та аналізувати факти, скільки в тому, щоб тлумачити їх під кутом зору актуальних проблем суспільно-політичного розвитку;
  • 3) вчені повинні поєднувати як пізнавальні, так і нормативно-ціннісні аспекти політології. Серед цих політичних течій виділяється систематизм Девіда Істона, який сформулював учення про політичну систему. За Д. Істоном, головне призначення систем полягає у розподілі цінностей та вимушеному визнанні цього більшістю суспільства на тривалий час. Неспроможність системи виконувати розподіл цінностей призводить до зростання напруги в ній і навіть до її руйнування.

Для розуміння системних процесів, на думку Д. Істона, потрібен, крім певного обсягу емпіричних даних, високий рівень теоретичних узагальнень.

До сучасних політичних концепцій належать концепції тоталітаризму і суспільно-політичної модернізації. Проблеми природи тоталітаризму глибоко досліджені в працях політологів Ханни Аренд, Раймона Арона, Збігнєва Бжезінського, Фрідріха Гаєка та ін.

Наприклад, X. Аренд пояснювала походження тоталітаризму з атомізованого суспільства, яке складалося не з громадян, а із маси, яка виникла внаслідок розкладу класової системи і, перебуваючи в стадії загальної розгубленості, шукає вождя, без якого вона є натовпом. Водночас вождь без мас — ніщо. В такому суспільстві, де існує рух заради руху, терор стає головним стрижнем політичної діяльності.

X. Аренд розрізняла "терор революційної диктатури", спрямований проти противників режиму, і тоталітарний терор, спрямований проти всіх. Вона вважала, що основна відмінність тоталітарних диктатур від попередніх полягає у нерозривному зв'язку ідеології й терору. До тоталітарних режимів X. Аренд відносила тільки націонал-соціалістичну Німеччину початку 40-х років XX ст. і сталінську Росію.

Р. Арон досліджував тоталітарний режим у порівнянні з ліберальним. За критерій порівняння він брав тип організації політичних партій. Виходячи з цього, Р. Арон розрізняв два типи режиму — конституційно-плюралістичний та монополістичний. Домінуючою рисою конституційно-плюралістичного режиму він вважав юридичну організацію мирної конкуренції для завоювання влади та керівництва державою.

Основна риса монополістичного режиму — забезпечення одній єдиній партії монополії на узаконену політичну діяльність, що призводить до таких наслідків:

  • 1) монополія влади впливає на характер держави, робить її свавільною, державою-партією;
  • 2) монополія влади вимагає великих ідеологічних зусиль для свого узаконення;
  • 3) монополія влади відкидає існування опозиції у своїй основі;
  • 4) монополістичний режим спричиняється до того, що в основі суспільної свідомості лежать віра і страх: віра революціонерів у законність своїх дій та страх тих, хто не поділяє революційних поглядів, перед всемогутністю партії.

Збігнєв Бжезінський разом із Карлом Фрідріхом відносить до тоталітарних режимів фашистські й комуністичні, акцентуючи на таких головних рисах:

  • 1) домінуючій ролі ідеології, яку продукувала правляча партія;
  • 2) використанні терору і обмеженні доступу до об'єктивної інформації для забезпечення монополії влади;
  • 3) централізованій системі управління економікою. Фрідріх Август фон Гаєк — лауреат Нобелівської премії — у книзі "Дорога до рабства" глибоко розкрив джерела та засоби, які ведуть до тоталітарної держави та суспільства. До них він відносив: "шляхетні" наміри радикалів революційно перебудувати суспільний лад на засадах свободи та рівності; над-централізоване управління суспільством; абсолютизація ролі науки у тотальній організації суспільних процесів; відсутність приватної власності, конкуренції і духовно розвинутої особистості. На думку Гаєка, той суспільний лад є перспективніший, де багаті мають владу, ніж той, де багатство залежить від тих, хто має владу.

Прихильники теорії модернізації вважають, що тенденцією розвитку політичних систем є перехід від традиційного до сучасного типу суспільства. Вони виділяють критерії, які дають змогу визначити ступінь політичного модернізму. Зокрема, французькі політологи Люсіан Пай та Габрієль Олмонд називають три критерії:

  • 1) структурну диференціацію, яка ґрунтується на ідеї, що різниця між суспільствами полягає в ступені диференціації та спеціалізації структури;
  • 2) ефективність політичної системи, яка виявляється в її здатності до оновлення, мобілізації зусиль і виживання;
  • 3) тенденцію до рівності, що передбачає зростання народної участі у політичному процесі.

Серед сучасних концепцій політичної модернізації виділяється концепція трансформації посткомуністичних суспільств у сучасні демократичні суспільства. її сформулював З. Бжезінський. Він вважає, що цей процес тривалий, складний і передбачає три фази:

  • 1) перша фаза (1—5 років) розпочинається після падіння комуністичної системи та передбачає політичну трансформацію вищих ешелонів влади і початкову стабілізацію економіки (лібералізацію цін і припинення дотацій, безсистемну приватизацію, стабілізацію грошової одиниці);
  • 2) друга фаза (3—10 років) поєднує політичну стабілізацію (прийняття нової конституції, запровадження нової виборчої системи) з глибокими економічними реформами (реформуванням банківської системи, проведенням малої і середньої приватизації, демонополізацією, появою нового класу власників);
  • 3) третя фаза (5—15 років) передбачає закріплення демократичних процесів (створення стабільних демократичних партій, встановлення демократичної політичної культури) і стабілізацію економічного зростання (здійснення великої приватизації, формування культури підприємництва).

З. Бжезінський також намагається привернути увагу до уроків, що випливають з реального процесу посткомуністичних трансформацій на сучасному етапі.

Перший урок, на його думку, полягає в тому, що колишні комуністичні країни, а також країни Заходу мали завищені сподівання щодо швидких перетворень.

Другий урок — у тому, що не всі колишні комуністичні країни перебувають на одній і тій самій фазі розвитку, і не всі проходять відповідні стадії в однаковому темпі. Швидкість переходу залежить від тих реформістських кроків, які було зроблено у рамках попереднього ладу ("переддозрівальний період").

Третій урок підтверджує пріоритетність політичної реформи як основи ефективних економічних реформ.

Із четвертого уроку випливає потрібність швидких і всебічних перетворень — шокової терапії, коли для цього є необхідні суб'єктивні та об'єктивні умови. П'ятий урок полягає в тому, що не варто ігнорувати стратегії перетворень, які передбачають повільне просування і тривале державне регулювання суспільних процесів.

 
Якщо Ви помітили помилку в тексті позначте слово та натисніть Shift + Enter
< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >
 
Дисципліни
Агропромисловість
Банківська справа
БЖД
Бухоблік та Аудит
Географія
Документознавство
Екологія
Економіка
Етика та Естетика
Журналістика
Інвестування
Інформатика
Історія
Культурологія
Література
Логіка
Логістика
Маркетинг
Медицина
Менеджмент
Нерухомість
Педагогіка
Політологія
Політекономія
Право
Природознавство
Психологія
Релігієзнавство
Риторика
РПС
Соціологія
Статистика
Страхова справа
Техніка
Товарознавство
Туризм
Філософія
Фінанси
Інші