Навігація
Головна
ПОСЛУГИ
Авторизація/Реєстрація
Реклама на сайті
 
Головна arrow Політекономія arrow Історія економіки та економічної думки
< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >

Господарський розвиток українських земель під владою Польщі та Литви, його відображення в документальних джерелах

У другій половині XIV ст., коли в Західній Європі утворилися централізовані держави, почався період недержавності українських земель, більшу частину яких (Чернігово-Сіверщину, Київщину, Поділля, східну частину Волині) впродовж 1352-1362 рр. приєднало Велике князівство Литовське. Українські землі впродовж 1360- 1394 рр. мали статус удільних князівств-земель на чолі з представниками династії Гедиміновичів. Землі поділяли на повіти, на які князі призначали намісників - державців або старост, що виконували адміністративні, судові та військові функції. Адміністративна реформа кінця XIV ст. перетворила князівства на намісництва з литовською адміністрацією. Відновлення в середині XV ст. Київського та Волинського князівств було нетривалим. У кінці XV ст. адміністративний устрій охоплював Київське, Волинське, Брацлавське воєводства. Відбулася соціальна стратифікація, юридично уніфікувалися права таких соціальних верств, як шляхта (дрібна шляхта, або зем'яни, пани і пани-князі) та різних груп селянства. З великих феодалів-магнатів складалася великокнязівська рада ("пани-Рада"), за згодою якої великий князь видавав закони і розпорядження.

Галичину і Західну Волинь (Холмську і Белзьку землі) загарбала польська держава - Корона польського королівства. У 30-х роках XV ст. до Корони увійшло Західне Поділля. За адміністративною реформою, були створені Руське (Львівська, Галицька, Перемишльська, Саніцька землі) з Холмщиною, Белзьке з Буським повітом і Подільське воєводства.

Українські землі впродовж майже ста років жили за руським правом. Але привілеями Владислава II Ягайла (Єдльніського у 1430 р. і Краківського у 1432 р.) на руські землі було поширено польське право: польський адміністративний і судовий устрій, шляхетське самоуправління. Руські бояри були зрівняні у правах з польською шляхтою. У кожній землі були запроваджені земський (шляхетський) і гродський (міський) суд, останній також у великих містах. Створені місцеві сеймики шляхти та Люблінський коронний трибунал. Польська колонізація стала важливим чинником впливу на господарство українських земель. Вона зумовила окатоличення та денаціоналізацію українського населення.

Закарпаття загарбала Угорщина, а Буковина увійшла до складу Молдавського князівства.

Аграрні відносини на українських землях у Польському королівстві

Характеризувалися переходом княжих земель у власність польського короля (ввійшли до королівщини) або польської шляхти. Українські бояри мали підтвердити право на землю та отримати від короля ствердні грамоти. Однією з умов підтвердження власності на землю було прийняття католицької віри. Внаслідок цього бояри втрачали землі, емігрували до Литви. Частина бояр лише частково здобула право на шляхетство, утворивши групу "ходачкової" шляхти, інші стали замковими слугами, навіть селянами.

Руське боярство, не вдовольняючись своїм становищем, ініціювало зрівняння у правах з польською шляхтою. Привілеї короля Владислава П Ягайла в 1430-х роках поширили на галицьке боярство польське право, а на селян - німецьке право. Бояри отримали права польської шляхти: феодальну власність на землю, визначені умови військової служби, самоврядування (набули чинності шляхетські земські суди). Однак у маєтках галицького боярства селяни платили податки з кожного лану більші, ніж польські селяни, існувала також стація - безплатне утримання короля та його двору під час поїздок по країні.

Зростало велике феодальне землеволодіння, насамперед польської шляхти. У львівській землі за період 1440-1480 рр. поляки стали власниками 2/5 поселень. Зміцніли економічні позиції католицької церкви. Православні священики сплачували податок - один злотий з церкви.

На селян поширилося "німецьке право" (в історіографії - ланова реформа). Були скасовані земельні права дворища, його відповідальність за сплату податків і виконання повинностей селянами, копний суд. Створювалися села з регулярною системою полів. Кожен селянський (кметський) двір отримував у користування лан землі (16,8 га) за трипільною системою, платив фіксовану грошову ренту (чинш) і виконував повинності. У громадах адміністративні та судові функції на основі локаційних грамот виконували старости (війти, солтиси). Вони отримували два лани землі, були звільнені від чиншу або сплачували лише шосту його частину, що стягувалася з населення на користь феодала, право будувати млин або корчму. У горах і передгір'ях, на землях, малопридатних для рільництва, селяни жили на основі "волоського права", сплачуючи натуральну ренту худобою та дичиною.

У другій половині XV ст. на українських землях у складі Польської корони почався розвиток фільваркової системи організації сільського господарства. Перебудова вотчинного господарства була пов'язана з розвитком товарно-грошових відносин у країнах Західної Європи і зростанням ринку сільськогосподарської продукції.

Феодальна залежність селян почала переростати у феодально-кріпосницьку. Загальнопольське законодавство обмежувало свободу їхньої господарської діяльності та переходу, прикріплювало до землі. Термін переходу обмежувався різдвяними святами за умови виплати власнику землі викупу. Селянин, щоб залишити маєток феодала, мав посадити на свій наділ іншого господаря. Щотижневою стала відробіткова одноденна рента з лану.

Аграрні відносини українських земель у складі Великого Литовського князівства

Ґрунтувалися на сеньйорально-васальних відносинах. Великий князь вважався господарем усієї землі (поділ земель на власність князя (домен) і державні відбувся наприкінці XVI ст.). Феодали володіли землею на основі бенефіцію. Ієрархія сеньйорально-васальних відносин закріплювалася в угодах і присяжних грамотах. Землі надавалися "до волі і ласки господарской" або "до живота". їх могли передавати у спадок лише з дозволу сеньйора, якщо наступний власник продовжував служити у війську. Таке правило поширювалося на всі види земель - спадкові, куплені, вислужені. Військово-службовий стан (шляхта) утворювали різні соціальні прошарки, що бажали служити у війську князя і могли утримувати себе в період походів.

На українських землях руські феодали зберігали землі, на які були видані князівські грамоти, а вислужені та куплені землі - за умови документального підтвердження. Феодали зобов'язувались служити великому князеві як васали і коритись владі удільного князя. Після ліквідації уділів наприкінці XIV ст. землі на умовах бенефіцію отримували князівські намісники (старости), призначені в землі-намісництва. У свою чергу вони розподіляли землі між старостами повітів, місцевими князями і боярами. В 1432 р. великий князь Сигізмунд І зрівняв у правах українських православних і литовських феодалів. У 1447 р. польський король і Великий Литовський князь Казимир IV видав привілей, що підтвердив права шляхти на землю, в тому числі українських феодалів. Зростало велике землеволодіння феодалів і церкви.

Панівним типом селянського господарства залишався дим у складі дворища. За майновим і правовим становищем селяни поділялися на різні категорії: данників, тяглових, службових.

Данники, або похожі селяни, вели самостійне господарство на великокнязівській землі, користувалися широкими правами володіння на земельні наділи, могли передавати їх у спадок, дарувати, закладати, однак не могли відчужувати землю без дозволу феодала. Повинності данників обмежувалися натуральним податком. "Тяглові", або "работні", селяни - це колишні закупи і холопи, які вели господарство на надільній землі на основі натуральної ренти або жили у дворі феодала і працювали в доменіальному господарстві. Службові селяни відбували службу, пов'язану з охороною кордонів, займались ремісництвом, крім виконання спеціальної служби, притягувалися до відробіткової ренти, сплачували натуральну ренту. У феодальних маєтках також використовували працю рабів, так званої "челяді невільної" та "паробків".

У другій половині XV ст. правовий статус селян уніфікувався, вони стали феодально зележними, розпочався процес їх закріпачення. Селян стали називати "дедизними", "отчизними", "панськими". Привілей 1447 р. Казимира IV забороняв феодалам приймати на свої землі "непохожих" селян, визначав останнім покарання за втечу, встановлював право вотчинного суду феодалів. Судебник 1468 р. остаточно закріпив судову залежність селян від феодала, передбачав страту підбурювачів до втечі або тих, хто виводив селян від власника землі, регулював покарання селян. За розгляд судових справ селяни платили грішми та збіжжям ("повежне", "потюремне", "поколодне"). У 1492 р. земський привілей великого князя Олександра Казимировича підтвердив права феодалів. Селянське господарство перестало бути самостійним суб'єктом господарювання.

Виробничими одиницями феодального маєтку (вотчини, держави) були домен і селянське господарство.

Селянські господарства були головним джерелом доходів вотчини. Селяни вели господарство на надільній землі, мали певну господарську ініціативу. Феодальна залежність охоплювала феодальну ренту та повинності. Грошовий чинш становив 12 грошей у XIV ст. і 24-48 - у XV ст. Натуральна рента у вигляді сільськогосподарських продуктів і виробів домашньої промисловості коштувала 2-3 гроша. Грошові платежі були також пов'язані з судово-адміністративними штрафами. Праця селян у доменіальному господарстві мала характер періодичної, а з кінця XIV ст. - регулярної відробіткової ренти (польові роботи, сінокоси) та виконання повинностей, зокрема гужової, будівництва, збирання ягід, риболовлі тощо.

Сільське господарство, зокрема зернова галузь, залишалося основою економіки українських земель. Почалася народна колонізація степу. Розширилися площі орних земель, поліпшувався обробіток ґрунту. Поширеною системою рільництва було трипілля. Посіви за структурою мали у своєму складі зернові, технічні, бобові, городні культури. У XIV ст. почали застосовувати добрива. У тваринництві переважало скотарство і пасовищне свинарство. У великих маєтках розвивалося конярство. Важливе значення мали промисли. У XIV ст. в Україні з'явилися перші пасіки, які поступово поширилися в лісостепових і степових районах. У великій кількості заготовляли віск, з якого виробляли свічки.

Феодальне місто

Зросла кількість міст і містечок. Київ і Львів зберігали провідне місце в господарському житті. Впродовж XIV-XV ст. сформувався стан міщан - жителів міста, які користувалися міським правом і володіли нерухомістю. У Галичині, Західній Волині та Західному Поділлі патриціат становили польські та німецькі колоністи, яких у містах була більшість. Проводилася політика національного гноблення українського населення: чинилися перепони в торгівлі, обмежувалося право на окремі види ремісничої діяльності, визначалися для проживання певні частини міста, на них не поширювалося магдебурзьке право.

Міста були складовою феодального маєтку. У польсько-литовський період королю або великому князю належало 20 % міст, церкві та магнатам - 80 %. Мешканці міст були феодально залежними, відробляли ренту та різні повинності: гужову, військову, ремонт замків, вносили плату за шлюб, за право займатися торгівлею та ремеслом.

З розвитком товарно-грошових відносин і зростанням значення промислово-торговельної діяльності в економіці країни міста отримують самоврядування на основі так званого магдебурзького права (за зразок брали хартію вольностей міста Магдебурга). При наданні магдебурзького права з міст стягувалась певна сума, визначена у привілеї. Населення звільнялось від натуральних повинностей і сплачувало грошові кошти з торгівлі та промислів. Магдебурзьке право на українських землях було обмеженим: міщани відбували численні повинності, державні намісники самовільно втручалися у справи міст, війта призначав великий князь чи король. Лише міщани Львова мали право самостійно обирати людину на цю посаду. Особливістю королівських міст була наявність юридик - земель духовних і світських феодалів, не підпорядкованих міській адміністрації та суду. Отже, державна влада виступала на захист інтересів феодалів, а не міст, як це було в Західній Європі.

Промисловість

Продовжувався процес формування галузевого характеру промислової сфери. Зростало значення вільного міського ремесла. Ремісники становили значну частину населення міст. Найбільшими промисловими центрами були Київ, Львів, Кам'янець-Подільський, Луцьк. Наприкінці XV ст. у містах було понад 150- 200 ремісничих спеціальностей. Сформувалася цехова система організації ремесла. Перша згадка про ремісничі цехи датується 1386 р., коли була видана цехова грамота для шевців Перемишля.

Впродовж XV ст. цехи поширилися в Україні. У Львові наприкінці XV ст. було 500 ремісників 36 спеціальностей, об'єднаних у 14 цехів.

Причини виникнення, організація та функції, позитивні та негативні характеристики цехів були такими ж, як і в Західній Європі. Пізнє порівняно із Західною Європою утворення цехів пояснюється феодальним характером українських міст. Особливістю цехової організації в Україні було об'єднання майстрів не тільки за професійною, а й за національною чи релігійною ознакою. Цехи не мали такої самостійності та політичного впливу, як на Заході. З розвитком ремесла відбувалося соціальне розшарування всередині цехової організації. Важке становище підмайстрів і учнів призвело до утворення в XV ст. господи - професійної організації підмайстрів, яка захищала їхні інтереси від утисків цехової верхівки.

Цехові обмеження зумовили появу в містах позацехових ремісників - партачів і перехожих, особливо багато їх було в Наддніпрянській Україні. Партачами ставали селяни-утікачі, сільські ремісники і цехові підмайстри, вони були предтечею вільнонайманих робітників. Такі ремісники жили і працювали переважно в юридиках, не мали права торгувати своїми виробами на міському ринку. У чисельному співвідношенні ця категорія ремісників була невеликою. Ремесло розвивалося також у шляхетських і монастирських, державних маєтках. Держава використовувала працю залежних ремісників на будівництві міст, оборонних споруд, храмів, у суднобудівництві.

Було досягнуто значних успіхів у металургійному та деревообробному виробництві, обробній промисловості, будівельній справі, розвивалися ремесла з виготовлення предметів широкого споживання з дерева, шкіри, тканин і одягу, взуття, виготовлення пряслиць для веретен. Млинарство було монополією феодалів і джерелом значних прибутків. У XIV-XV ст. землі часто надавалися разом з млинами. Млини були водяними. Крім перемелювання зерна, їх використовували у різних виробництвах - валянні сукна, переробці олійних культур, для залізорудної справи, обробки дерева (тартаки).

Розвивалися торгівля, фінансові та грошово-кредитні відносини.

Значення внутрішньої торгівлі полягало у розвитку товарно-грошових відносин між містом і селом, окремими регіонами українських земель, формуванні місцевих і регіональних територіальних ринків. Обсяги торгівлі визначалися потребами обміну промисловою та сільськогосподарською продукцією, тобто рівнем розвитку міст і ремесла. Організаційними формами торгівлі були крамниці, базари, торги, а з XIV ст. - ярмарки. Суб'єкти торгівлі - міщани, купці, ремісники, феодали і селяни. Базари і торжки обслуговували місцеві ринки. Проведення ярмарків визначали великокнязівські та королівські грамоти. Виникнення та поширення ярмаркової торгівлі свідчило про встановлення внутрішніх економічних зв'язків між регіонами України. Торгівля була роздрібною і оптовою. Укладалися контракти на поставку товарів у великих обсягах. Товарна структура охоплювала аграрну та промислову продукцію. Важливим предметом торгівлі була сіль, що постачалася з Галичини і Північного Причорномор'я. Торговців сіллю називали солениками, а пізніше - чумаками і коломийцями. У XV ст. зросло значення торгівлі зерном.

Зовнішня торгівля українських земель

Мала три спрямування: західноєвропейське, середземноморське і східне. Центрами як міжнародної, так і транзитної торгівлі були Львів, Луцьк, Київ, Кам'янець.

Товарна структура експортної торгівлі практично не змінилася. Вона охоплювала продукцію лісових промислів і ремесел, рабів. У XV ст. почали вивозити за кордон худобу, зерно, деревину. З європейських країн ввозили італійські та англійські тканини, полотна, залізо, сталь, металеві вироби, зброю, золото, ювелірні та кришталеві вироби, віконне скло, папір, вина, оселедці. Зі Сходу надходили шовкові та парчові тканини, оксамит, саф'ян, килими, коні, збруя, прянощі, барвники, ліки, благовонні масла, фрукти. З Криму та чорноморського узбережжя ввозили сіль. З Росії постачали хутра, металеві та дерев'яні вироби, одяг.

Основні негативні чинники, що впливали на стан торгівлі на українських землях, були такими:

  • o велика кількість внутрішніх і прикордонних митних комор, передача митного права відкупникам, що значно збільшувало вартість мита;
  • o державна політика Великого князівства Литовського та Польського королівства, які на відміну від країн Західної Європи, забезпечували інтереси магнатів і шляхти, що брали активну участь у торгівлі. Феодали звільнялися від сплати мита, отримували право збирати його у своїх володіннях;
  • o польський уряд прагнув монополізувати зовнішню торгівлю України. Українських купців обмежували у праві займатися торгівлею. Вони зазнавали грабежів з боку шляхти, міські жителі громили українські крамниці;
  • o окремі міста, торгові та ремісничі корпорації мали спеціальні привілеї, що перешкоджало вільному розвиткові торгівлі. Складське право і шляховий примус зобов'язували купців перевозити товар тільки визначеними шляхами;
  • o дискримінації з боку королівської адміністрації зазнавали вірменські, єврейські та московські купці. їх примушували продавати товари за зниженими цінами великими партіями, стягували непомірно високі мита, під різними приводами арештовували і вимагали викупу.

Розвивалися грошово-кредитні відносини.

У XIV-XV ст. на українських землях у грошовому обігу були литовські динарії, чеські, татарські, угорські, італійські, молдавські, генуезько-кримські монети, золотоординські дірхеми, але переважав празький грош (3,7 г чистого срібла); 64 гроші становили празьку гривню, що витіснила з ринків Східної Європи інші монети та стала основою польської грошової системи. Краківський монетний двір у 1336 р. почав карбувати грош за взірцем празького. Монетарна реформа Казимира III у 1367р. запровадила лічильну гривню з польських 48 грошів. Внаслідок обезцінення (зменшення кількості срібла) польських грошів у XV ст., поширився угорський дукат (3,5 г чистого золота). У Польщі він отримав назву "червоний злотий".

Розвиток лихварства зумовив появу в XV ст. перших банківсько-торгових домів, які проводили кредитні операції. Кредит надавали під заставу майна. Зародилася іпотечна система (землю приймали в заставу). З'явилися векселі. Процентні ставки були високими (50- 100 %); державне законодавство намагалося їх регулювати.

Для фінансово-податкової системи характерним було становлення постійних податків. У Польському королівстві стягували прямий земельний податок з селянського лану в розмірі 12 грошів, за Кошицьким привілеєм (1374 р.) - 2 гроші, на українських землях - 4. В XV ст. держава повернулася до старих податкових ставок. Селяни платили земельний податок як складову феодальних платежів. Церковна десятина мала традиційну форму снопової десятини (селянин не міг звозити врожай з поля до її сплати) або стабільного платежу грішми чи продуктами, розміри якого не поступалися чиншу. Стація перетворилася на податок для утримання польського війська. Справлялися податки на млини, корчми, рудники, з людей, які займалися вівчарством, працювали за наймом. Міське населення платило податок з рухомого і нерухомого майна - шос у розмірі 4 % від суми, на яку було оцінено майно. Непрямий податок - акциз - з'явився в 1459 р., ним обкладалися алкогольні напої.

У Великому князівстві Литовському сукупною податковою одиницею було дворище. Головним загальнодержавним щорічним податком був земельний (серебщина, подимщина, воловщина, поголов-щина). Селяни виконували державні повинності. Поступово стація стала постійним податком і збиралася грішми. На користь церкви селяни сплачували десятину. В 1447 р. за привілеєм польського короля і великого литовського князя Казимира ПІ шляхетських і міщанських підданих було звільнено від сплати серебщини, гужової повинності, косіння сіна. Серебщина стала тимчасовим податком, розмір якого встановлював великий князь за радою феодалів на утримання війська і підготовку до війни. Цей привілей значно зменшив доходи великого князя і посилив його залежність від феодалів.

 
Якщо Ви помітили помилку в тексті позначте слово та натисніть Shift + Enter
< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >
 
Дисципліни
Агропромисловість
Банківська справа
БЖД
Бухоблік та Аудит
Географія
Документознавство
Екологія
Економіка
Етика та Естетика
Журналістика
Інвестування
Інформатика
Історія
Культурологія
Література
Логіка
Логістика
Маркетинг
Медицина
Менеджмент
Нерухомість
Педагогіка
Політологія
Політекономія
Право
Природознавство
Психологія
Релігієзнавство
Риторика
РПС
Соціологія
Статистика
Страхова справа
Техніка
Товарознавство
Туризм
Філософія
Фінанси
Інші