Навігація
Головна
ПОСЛУГИ
Авторизація/Реєстрація
Реклама на сайті
 
Головна arrow Політологія arrow Геополітичне середовище та геополітична орієнтація країн СНД
< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >

ГЕОПОЛІТИЧНЕ ПІДҐРУНТЯ СУЧАСНОЇ ЗОВНІШНЬОЇ ТА БЕЗПЕКОВОЇ ПОЛІТИКИ КРАЇН СНД І ГРУЗІЇ

Історичні передумови сучасних геополітичних процесів на пострадянському просторі

Розпад у 1991 р. Радянського Союзу й утворення на його руїнах п'ятнадцяти незалежних держав має глибинний історичний підтекст, суть якого полягає в тому, що в минулому території всіх нових незалежних держав, що виникли на пострадянському просторі, до 1917 р. належали до складу Російської імперії, а протягом 1922-1991 рр. - до Радянського Союзу.

Визначальну роль в утворенні Російської імперії відіграло Московське князівство, що 1276 р. виокремилося як удільне з Великого князівства Володимирського і згодом перебрало на себе роль "збирача" земель не лише північно-східної частини колишньої Київської княжої держави, але й після звільнення в кінці XV ст. від монголо-татарської залежності вступило в боротьбу з Великим князівством Литовським і Королівством Польським за політичну спадщину Київської Русі та приступило до активного "освоєння" східних неслов'янських теренів.

Першими об'єктами московської експансії на неслов'янських теренах стали Казанське й Астраханське ханства колишньої Золотої Орди, підкорені царем Іваном IV Грозним (1533-1584), згодом до Москви були приєднані народи Поволжя та Сибірське ханство. А вже із середини XVII ст. активізувалося розширення Російської держави в західному напрямку - на слов'янські та неслов'янські терени України, Східної Білорусі, Балтії. Інкорпорація до складу Росії нових територій підготувала ґрунт для проголошення її восени 1721 р. імперією. На анексованих та включених до складу Росії територіях імперський уряд проводив традиційну для таких політичних утворень політику асиміляції підкорених народів, нерідко застосовуючи й грубу силу, як це було, зокрема, із зруйнуванням у 1775 р. Запорозької Січі.

Особливої активності наступально-агресивна зовнішня політика Росії набула за правління імператора Петра І (1682-1725)*. Найактивнішим продовжувачем політики Петра І у XVIII ст. стала імператриця Катерина II (1762-1796). Зокрема, за Петра І офіційний Петербург за Ніштадським мирним договором зі Швецією (30 серпня 1721) отримав Інгерманландію, Естляндію, Ліфляндію, частину Карелії та острови Езель, Даго і Моон.

У 1772 p., спритно використавши так зване дисидентське питання (про становище і права православного й лютеранського населення), Російська імперія спільно з Пруссією і Австрією здійснила перший поділ Речі Посполитої і отримала східну частину Білорусі по Західній Двіні та верхньому Дніпру. Під приводом "внутрішньополітичної нестабільності" в Криму Катерина II своїм указом від 8 квітня 1783 р. відібрала в Туреччини Кримський ханат і включила його до складу Російської імперії. Наприкінці того самого року Туреччина змушена була офіційно визнати цей факт, унаслідок чого Росія отримала собі додатково все Приазов'я і Причорномор'я від Південного Бугу до Кубані. На території півострова розгорнулося будівництво військових фортець, а новозаснований Севастополь став базою російського Чорноморського флоту.

Наступним зовнішньополітичним успіхом Росії стало здобуття в союзі з Австрією перемоги у війні з Туреччиною 1787-1791 pp. За умовами Ясського мирного договору від 29 грудня 1791 р. Туреччина змушена була відмовитися від претензій на Крим, Кубань і Східну Грузію, а до Росії приєднувалася західна частина північно-чорноморського узбережжя до Дністра. У 1793 р. Росія, разом із Прусією та Австро-Угорщиною, здійснила другий поділ Речі Посполитої, у результаті чого отримала центральну частину Білорусі й Правобережну Україну. Наступного року царські війська під командуванням Олександра Суворова жорстоко придушили польське повстання під проводом Тадеуша Костюшка і забезпечили проведення в 1795 р. третього поділу Речі Посполитої, за яким Росії дісталися Курляндія, Литва, Західна Білорусь і Волинь.

Наступним напрямом російської експансії став Кавказ. У вересні 1801 р. було видано царський маніфест про приєднання до Російської імперії Східної Грузії, згодом російське підданство прийняли Мінгрельське і Гурійське князівства. Гянджинське та інші ханства Північного Азербайджану, що входили до складу Перської імперії, визнали владу Російської імперії тільки після збройного втручання, що викликало тривалу російсько-іранську війну (1804-1813).

Одночасно Росія продовжувала свою експансію в північному та західному напрямках. Скориставшись труднощами наполеонівської Франції в Іспанії, імператор Олександр І (1801-1825) домігся визнання прав Росії на Молдову, Волощину і Фінляндію. А напередодні вторгнення наполеонівської армії в Росію, у травні 1812 р., офіційному Петербургу вдалося укласти Бухарестський мирний договір з Туреччиною, за яким до російських володінь було приєднано Бессарабію і частину чорноморського узбережжя із Сухумі. У 1813 р. російській дипломатії вдалося укласти Гюлістанську угоду з Іраном, згідно з якою до Росії відійшли Дагестан, Західна Грузія і Північний Азербайджан. Ця угода, крім територіальних надбань, мала для Росії ще одну важливу вигоду - зірвала плани Наполеона на виступ проти неї південних союзників Франції.

Після розгрому наполеонівської Франції Росія як держава-переможниця взяла активну участь у поділі її територіальних володінь. За рішенням Віденського конгресу (1815) їй було передано Королівство Польське - частину колишнього Варшавського герцогства, без Познані, Галичини й Кракова, захоплену свого часу Наполеоном у Прусії.

Наступні територіальні надбання Росії припадають на добу царювання Миколи І (1825-1855). У результаті вдалої для Росії війни з Іраном (1826-1828) до складу Російської імперії за Туркманчайським договором 10 лютого 1828 р. увійшло Нахічеванське ханство. Водночас Адріанопольський трактат від 2 вересня 1829 р., що увінчав російсько-турецьку війну 1828-1829 рр., остаточно визнавав приєднання до Росії Грузії, Еріванського й Нахічеванського ханств, а також дозволяв вільний прохід через Босфор та Дарданелли російських торговельних суден.

Остаточне формування Російської імперії припадає на другу половину XIX ст. У цей час відлося повне освоєння Кавказу, захоплення Приамур'я і Примор'я. Ще одним важливим напрямком зовнішньополітичної експансії Петербурга стала Центральна Азія, яка після включення до складу Росії в першій половині XIX ст. Казахстану і Закавказзя та виходу до узбережжя Тихого океану опинилася в оточенні російських володінь. Безперервні династичні чвари, змови, часті двірцеві превороти, постійні війни між Кокандським і Хівинським ханствами та Бухарським еміратом полегшили їхнє загарбання Російською імперією в 1864-1876 рр. До середини 1880-х рр. до складу імперії було включено всі основні землі Туркменистану, а в першій половині 90-х рр. XIX ст. завершилося приєднання Таджикистану (відповідно до російсько-британської угоди 1895 р. до васального Росії Бухарського емірату відійшли таджицькі землі на правому березі П'янджу).

Таким чином, на кінець XIX ст. Російська імперія об'єднала величезні території площею у 22,4 млн кв. км, однак, не обладнувавши їх належним чином, незабаром зіштовхнулася з прагненням поневолених народів реалізувати своє право на самовизначення під впливом революційних подій 1917 р.

Лютнева революція в Росії (1917 р.), що призвела до падіння монархії, надала величезного імпульсу національно-визвольним рухам поневолених народів. Генераторами ідей національного самовизначення й організаторами боротьби за їхню реалізацію на території Росії стали понад 50 політичних партій, за якими йшли численні молодіжні, професійні та релігійні національні організації.

Так, 4 березня 1917 р. в Україні було створено Українську Центральну Раду (УЦР) на чолі з Михайлом Грушевським. На початку квітня 1917 р. на Всеукраїнському національному конгресі УЦР перебрала на себе функцію вищого представницького органу українського народу, а 10 червня 1917 р. видала свій перший Універсал, у якому проголошувала ідею національно-територіальної автономії України у складі постмонархічної Росії. Проте Тимчасовий уряд Росії відмовився визнати УЦР крайовим парламентом із законодавчими повноваженнями, а її вищий виконавчий орган - Генеральний секретаріат - проголосив у серпні 1917 р. своїм крайовим органом державної влади, відвівши Центральній Раді лише дорадчі функції в питаннях внесення на затвердження Тимчасового уряду проектів, що стосувалися життя краю, та пропозицій щодо персонального складу Генерального Секретаріату.

У Білорусі на з'їзді громадсько-політичних діячів у березні 1917 р. було засновано Національний комітет на чолі з депутатом російської Державної Думи Романом Скірмунтом, а в липні його змінила Центральна рада білоруських організацій, що претендувала на роль крайового державного органу влади, домагаючись надання Білорусі автономії в межах Російської держави.

У Закавказзі згуртування політичних сил (за винятком крайніх лівих) також відбувалося по лінії партій відповідної нації. У Грузії в квітні 1917 р. було сформовано інтерпартійну Раду за участю місцевих меншовиків і есерів, Революційної партії соціалістів-федералістів та новоствореної Національно-демократичної партії. Оскільки чимало грузинських меншовиків після Лютневої революції отримали впливові державні посади в Росії, то Рада активно підтримувала Тимчасовий уряд, сподіваючись на надання ним Грузії політичної автономії. Схожу позицію у Вірменії перед лицем турецької загрози зайняли також найстаріша в Росії Вірменська соціал-демократична партія "Гнчак" і Вірменський революційний союз "Дашнакцутюн", за ініціативою якого наприкінці вересня 1917 р. було сформовано Національну раду. Найвпливовіша в Азербайджані Тюркська демократична партія "Мусават" приваблювала селянські й робітничі маси як національно-релігійними пантюркістськими гаслами, так і радикальними вимогами в аграрному питанні. Вона також виступала за створення національної азербайджанської держави у федеративному зв'язку з демократичною Росією.

Національно-визвольна боротьба мусульманських народів Криму, Поволжя, Казахстану і Центральної Азії розгорталася насамперед чином під впливом ліберальної течії джадідизму, в основі якої була ідеологія панісламізму. На початку березня 1917 р. колишні лідери джадідизму Мохамед Карі Абдурашидханов і Му-стафа Чокаєв створили в Ташкенті партію "Шура-і-іслам" (з араб. - "Рада ісламу"), що виступала за національно-релігійну автономію Туркестану на засадах парламентської демократії. Що стосується території сучасного Казахстану, то тут на базі оренбурзького осередку кадетської партії на Першому Всекиргизькому з'їзді наприкінці липня 1917 р. оформилася партія "Алаш", яка висувала гасло автономії Казахстану і виступала за поступове реформування патріархально-феодальних порядків у демократичному напрямі.

Тимчасовий уряд Росії змушений був піти назустріч окремим вимогам національно-визвольних рухів, які, однак, не виходили за межі програми кадетської партії. Так, 6 березня 1917 р. було оприлюднено маніфест про відновлення автономії Фінляндії, а у відозві від 17 березня Тимчасовий уряд висловився за "відновлення незалежності Польської держави, утвореної з усіх земель, заселених переважно польським народом". Решта пригноблених колишньою імперією націй мала задовольнитися дозволом міністра народної освіти О. Мануйлова на запровадження рідної мови в початковій школі та відкриття національних приватних гімназій. Розгляд проблеми національно-територіальної автономії та федералізації Росії належав до компетенції майбутніх Установчих зборів, що не могло задовольнити навіть найскромніших побажань литовців і українців, молдован і грузинів, білорусів та вірмен.

Така національна політика Тимчасового уряду стала однією з головних причин не лише його повалення в жовтні 1917 р. більшовиками, але й сприяла утворенню на руїнах Російської імперії 13 нових держав. Щоправда, стати справді незалежними від колишнього імперського центру спромоглися лише Польща, Фінляндія і країни Балтії (Естонія, Латвія і Литва). В інших регіонах після тривалих і часто драматичних визвольних змагань утвердилася диктатура більшовицької партії. Створена цією партією Радянська Росія розгорнула активну діяльність щодо об'єднання навколо себе семи псевдодержав, у тому числі й Української PCP. Попри формально незалежний статус владні структури національних республік по суті являли собою регіональні відгалуження єдиної системи влади. Конгломерат восьми держав фактично в одній країні існував недовго. Наприкінці 1922 р. вони об'єдналися в єдину державу з безнаціональною назвою - Союз Радянських Соціалістичних Республік (СРСР). У неофіційному спілкуванні її сусіди зберегли стару назву - Росія.

Як і Російська імперія, СРСР був також утворений фактично насильницьким шляхом. Із самого початку під фундамент цього об'єднання було закладено міну уповільненої дії, оскільки в ході утворення СРСР національні інтереси були підпорядковані класовим, політичним. Це пояснювалося тим, що лідери більшовицької партії, сповідуючи комуністичну ідеологію, ставили над національними інтересами ідеї соціальної справедливості, класової солідарності, світової революції.

Одним з найголовніших чинників розпаду Російської імперії в 1917 р. і СРСР у 1991 р . був надекспансіонізм Російської імперії і Радянського Союзу. Обидві імперії встановили гегемонію над народами й територіями, що мали в багатьох випадках значно тривалішу історію політичного й культурного розвитку і відмовлялися визнавати за Росією та СРСР вищий ступінь цивілізованості, сучасніші форми економіки й управління, тобто якості, без яких імперія без примусу не може здійснювати владу. Для підтримання гегемонії за браком таких якостей доводилося невиправдано часто вдаватися до насилля.

 
Якщо Ви помітили помилку в тексті позначте слово та натисніть Shift + Enter
< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >
 
Дисципліни
Агропромисловість
Банківська справа
БЖД
Бухоблік та Аудит
Географія
Документознавство
Екологія
Економіка
Етика та Естетика
Журналістика
Інвестування
Інформатика
Історія
Культурологія
Література
Логіка
Логістика
Маркетинг
Медицина
Менеджмент
Нерухомість
Педагогіка
Політологія
Політекономія
Право
Природознавство
Психологія
Релігієзнавство
Риторика
РПС
Соціологія
Статистика
Страхова справа
Техніка
Товарознавство
Туризм
Філософія
Фінанси
Інші