Навігація
Головна
ПОСЛУГИ
Авторизація/Реєстрація
Реклама на сайті
 
Головна arrow Культурологія arrow Історія української культури
< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >

Витоки української культури

Питання про походження українців та їхньої культури залишається одним з найбільш дискусійних в історичній науці, мовознавстві та культурології. Незаперечним фактом є те, що українці - це східнослов'янський народ, який разом з усіма слов'янськими, а також балтійськими, германськими, романськими та іншими народами має спільні індоєвропейські корені. Але стосовно часу й місця його виникнення, характеру зв'язку з іншими слов'янами - у цьому згоди серед фахівців різних шкіл, течій, напрямів та наукових дисциплін немає. Ще з початку XX ст. сформувалася думка, згідно з якою українці походять безпосередньо від праслов'ян, а культурна спадщина Київської Русі розглядається як здобуток українського населення Південної Русі (М. Гру шевський, С. Смаль-Стоцький та ін.). Є навіть спроби проголосити українців "найдавнішими індоєвропейцями" (Ю. Липа) та вивести українську культуру безпосередньо з археологічної Трипільської культури (3-тє - 2-ге тис. до н. е.), яка нібито безперервно еволюціонувала, поглинаючи й розчиняючи інші етноси та культури (Я. Пастернак, Канада). З іншого боку, деякі дореволюційні дослідники й переважна більшість радянських істориків та мовознавців обстоюють погляд, що українці, росіяни та білоруси - це три пагони від єдиної давньоруської народності, яка існувала до XII-XIV ст. Так, визначний російський мовознавець О. Шахматов визначив в історії східних слов'ян та їх мов такі епохи: 1) праслов'янську, спільнослов'янську - десь до кінця VI ст. н. е.; 2) праруську, прасхіднослов'янську - VII-VIII ст.; 3) епоху розгалуження східного слов'янства на північну, середньоруську і південноруську групи - IX-X ст.; 4) епоху етнічного та мовного об'єднання східного слов'янства; 5) формування трьох східнослов'янських мов та народностей як окремих систем (з XIII ст.). Таким чином, початком української мови та української народності ці дослідники вважають XII-XIV ст. У академічному виданні "Українська народність. Нариси соціально-економічної і етнополітичної історії" (К., 1990) автори визначають XII-XIII ст. як перший етап етнічної історії української народності. З цього випливає, що культурні явища епох, які передують феодальному роздробленню Київської Русі, потрібно розглядати, зберігаючи наукову коректність, лише як джерела та витоки української культури1.

За твердженням більшості фахівців, предки українців були автохтонним населенням історичного центру сучасних українських земель, тобто жили тут з незапам'ятних часів. Але перш ніж давньоруський етноплемінний масив виступив як самостійний чинник культурно-історичного процесу, на цих територіях були поселення та навіть державні організації інших етносів, які також накладали свій відбиток на процеси становлення української народності та її культури. З VIII ст. до н. е. на узбережжі Чорного моря існували грецькі колонії. Це були перші міста на території України з повною інфраструктурою, центри торгівлі та культури, які мали великий вплив на сусідні племена, сприяли їхньому суспільно-економічному розвитку, відкривали місцевому населенню шлях до зв'язків з південними народами та їх культурою.

Степова смуга України на північ від Чорного моря була з давніх часів місцем перетинання життєвих інтересів різних племен. Після кімерійців, про яких сповіщають античні джерела, з VIII ст. до н. е. в українських степах жили народи іранського походження - скіфи, сармати, алани, роксолани та ін. Ці племена перебували на різних стадіях культурного розвитку, займалися здебільшого мисливством та скотарством, але деякі з них вели хліборобський спосіб життя і навіть виробляли зерно на продаж. У VI-V ст. до н. е. від Дністра до Дону простяглася велика скіфська держава, на чолі якої стояли так звані царські скіфи з деспотичним правителем-царем. Іранці жили у близькому сусідстві з предками українців і мали глибокий вплив на їхню культуру, який виявляється в лексиці української мови, у деяких особливостях традиційної народної обрядовості, в усній народній творчості. Північна смуга поширення іранських племен приблизно відповідає сучасним етнічним кордонам України. Отже, скіфи разом з деякими іншими народами входять до тих складових племінних об'єднань, що стали підґрунтям, на якому поступово формувалась і зростала українська народність.

У період Великого переселення народів на початку нашої ери іранці розчинилися серед інших племен; рештки їх - сучасні кавказькі осетини. УII-IV ст. н. е. на півдні України жили германські племена готів. Вони засвоїли деякі традиції скіфо-сарматської та античної культурі розвивали власні культурні форми: прийняли християнство, витворили алфавіт, започаткували літературу. Готи мали значний вплив на слов'ян у сфері військової техніки та організації. Держава готів впала під тиском орди гунів, які прийшли з просторів Азії. Так змінювали один одного стародавні народи на півдні України. Греки, скіфи, готи - всі вони спричинилися до господарського освоєння, розвитку ремісництва і торгівлі, але під тиском кочівників Азії змушені були зійти з небезпечного відкритого степового простору; їх місце посіли східнослов'янські племена.

На початку нашої ери слов'янські племена, які переживали процес розкладу первісного родового ладу та становлення військової демократії, рушили на південь, де разом з іншими народами взяли участь у нападах на Римську імперію, особливо на її східну частину. Слов'яни йшли широким фронтом: у центрі вийшли до Чорного моря, одним крилом досягли Балканського півострова, а другим - Каспію та навіть Малої Азії. У V-VI ст. східні слов'яни займали вже майже всю територію сучасної України - від Полісся до Чорного моря та від Карпат до Дону. Готський історик Йордан повідомляє, що від Дністра до Дніпра мешкало слов'янське плем'я антів. Деякі українські історики XIX-XX ст. доводять, що анти були початком, безпосереднім джерелом українського етносу. Анти жили в умовах військової демократії, владу мали полководці-князі, як, наприклад, Бож (Бус), який у 80-х роках III ст. вів боротьбу проти остготів. У IV ст. великий вплив мав Мезамир, що відзначився у боротьбі з аварами (обрами). Анти здобули собі славу походами на Візантію, з якої вони привозили численні трофеї, у тому числі коштовності та інші культурні цінності, які певною мірою засвоювалися слов'янством. Вчені припускають, що анти мали первісні форми державної організації, яка існувала приблизно з кінця IV до початку ст. Гуни, авари, угорці, печеніги, які все новими хмарами сунули з Азії, не дали розвинутися державі та культурі антів. Більша частина слов'янського населення змушена була відступити на північ, у лісову смугу. Саме тут - на Поділлі, Київщині, Чернігівщині та далі на північ і захід-активно продовжувалися процеси генези східнослов'янських племінних об'єднань та їх культури.

Давньоруський літопис "Повість врем'яних літ" у вступній частині дає широку картину розселення слов'ян взагалі і східних зокрема: "Також і ті слов'яни, що прийшли і сіли по Дніпру, нареклися поляни, а другії - деревляни, оскільки сиділи в лісах; а інші сиділи межи Прип'яттю і Двиною і називалися дреговичі; ще інші жили на Двині і називалися полочанами від назви річки Полота, що впадає в Двину. Словіни ж сиділи побіля озера Ілмера, називалися своїм іменем і збудували город, і нарекли його Новгород; а другії ж сиділи по Десні, по Семі, і по Сулі і називалися сівера. І так розійшовся слов'янський народ, його іменем і грамота названа слов'янською". На сторінках літопису з'являються повідомлення й про інші східнослов'янські племена - кривичів, дулібів, волинян і бужан, радимичів, в'ятичів, уличів і тиверців. Учені вважають, що йдеться не про малі первісні племінні угруповання, а про союзи племен, а може, й більш значні етнічні спільноти. Деякі історики пишуть про "племена" як про своєрідні конфедерації княжінь, у яких вже помітні інститути політичної влади. Літописець зазначив, що кожне "плем'я" мало власні звичаї і закони. Справедливість цих слів підтвердили археологи, які показали, що за загальної близькості матеріальної культури на всій території розселення східних слов'ян досить помітно виступають і характерні регіональні особливості. Літописи свідчать, що найрозвинутішими серед східнослов'янських племінних союзів були поляни.

Загалом східнослов'янські племена VI-VШ ст. перебували приблизно на одному етапі культурного, економічного та політичного розвитку, але в окремих районах цей процес відбувався більш інтенсивно. Один з них - південний, де в цей час високого рівня досягли землеробство і ремісництво. В археологічному матеріалі досить чітко відображаються ті поступальні зміни, які відбувалися в культурі слов'ян. Виявлені центри залізодобування (Григоровка, Грайворон), залізообробки (Зимно, Пастирська). Ковальська справа характеризувалася складними технологічними процесами, які вимагали значних знань і практичних навичок. Якісний перелом в обробці металу припадає на другу половину VII-VIII ст. Менш розвинутим було ювелірне ремесло, але й воно досягло значних успіхів.

Світогляд слов'ян цього періоду був суто язичницьким. Тогочасна людина жила близько до природи, і як господарські заняття, так і весь її світогляд були пов'язані з природними явищами. Слов'янська релігія - культ природи. Головні боги - Даждьбог, Перун-грім, Стрибог-вітер - це образи сил природи. Характерною ознакою вірувань був зв'язок із землею, культ родючості. Слов'яни віддавали особливу пошану водам, річкам, криницям, полям, лісам. Кожне урочище мало своїх богів. Візантійський історик Про копій Кесарійський писав: "Шанують річки, німфи і деякі інші божества, жертвують їм усячину і на тих жертвах ворожать собі". Слов'яни витворювали образи опікунських істот, які, за тогочасними віруваннями, завжди жили поряд з людиною: русалок (мавок), водяників, лісовиків, польовиків та ін. Уся земля вважалася освяченою побутом божеств, і це тісно пов'язувало людину з рідною домівкою, батьківщиною. Близьке до природи життя, попри усі господарські тягарі та скрути, давало людині гармонійний, життєдайний погляд на світ. Тяжка щоденна праця мала сакральний характер, релігійний сенс. Так, побудову хати розуміли одночасно як відтворення космічного світоустрою і встановлення всесвітньої гармонії з первісного хаосу, орання землі усвідомлювали як шлюбні зносини з Матір'ю-землею, прядіння - як відновлення життєдайних сонячних променів та ін. Людина була впевнена внутрішньо, що без її щоденних сакрально-практичних дій світ утратить свою цілісність і красу, сили пітьми остаточно переможуть сонячного героя, який вічно конає, але вічно воскресає (сліди цього прадавнього образу знаходимо в купальських святах). Праця чергувалася з радощами та розвагами свят, пов'язаних здебільшого з аграрним календарем. Збереглися пізніші християнські описи-засудження язичницьких свят: "Сходилися на ігрища, на танки і на всякі бісівські пісні, ігрища втолочені, і людей велика сила, що починають пхати один одного". В іграх, змаганнях, танках, музиці і співі людина виявляла свої природні сили та обдарування. Пісня супроводжувала наших предків усюди: вдома, на вулиці, під час щоденної праці і родинних урочистостей, релігійних обрядів і походів. Найбільш архаїчний шар народної пісенної культури, який дійшов до наших часів, - обрядові пісні, зокрема колядки та щедрівки.

Наступний етап етнокультурної консолідації східнослов'янських племен вчені пов'язують з раннім державним утворенням Руська земля, яке складалося в Середньому Подніпров'ї наприкінці VIII - на початку IX ст. і об'єднувало землі полян, древлян, сіверян, частково дреговичів. Сукупність історичних джерел свідчить, що у цей час активно відбувається процес суспільного розшарування населення. Поширюється патріархальне рабство, зароджуються цілі верстви залежних людей, які пізніше стануть основою формування пригнічених станів феодального суспільства. Центром нового утворення стає місто Київ, заснування якого пов'язують із діяльністю слов'янського князя Кия, що жив у V-VI ст. Київські князі консолідували слов'янські племена в боротьбі проти кочівників степу, а також проти могутньої Хазарської держави, яка прагнула встановити свою зверхність над Східною Європою. Щодо назви "Русь", то її походження остаточно не з'ясоване, хоча різні дослідники намагалися пов'язати його зі словами фінської чи шведської мов або виводили від назви річки Рось на Київщині, зрештою вказували на значне поширення подібної назви й серед інших народів. Заслуговує на увагу позиція академіка М. Марра, який вважає споріднену назву "Рос" ("Рош") одним із найдавніших слів-етнонімів в історії людства, що використовувалося різними народами в різні часи. Однак важливе не стільки походження назви, скільки її застосування. Назва "Русь" у IX-X ст. була тісно пов'язана з Київщиною. Пізніше вона поширилася й на інші східнослов'янські землі, а в XIV-XVII ст. вживалася як самоназва українців та білорусів. У Західній Україні навіть у XIX - на початку XX ст. місцеве населення називало себе "руськими", "русинами". Еллінізована форма "Росія" поширилася на Московську державу, закріпилася в самоназві росіян ("русские"). Можна вважати науково доведеним, що основу Русі становили слов'янські племена, хоча Давньоруська держава від початку утворювалася як держава поліетнічна.

Руська земля змогла подолати зовнішніх ворогів за допомогою військових дружин варягів-норманів, вихідців зі Скандинавського півострова. В історію Русі увійшов новий фактор, вплив якого однозначно не з'ясовано. За літописним переказом, варязькі дружини на чолі з конунгом Рюриком були запрошені північними слов'янами. З півночі варяги прийшли на територію сучасної України й поклали початок нової князівської династії у Києві, яка панувала на півдні до монголо-татарської навали, а на півночі - до XVI ст. (останнім московським царем династії Рюриковичів був Федір Іванович, син Івана Грозного). Деякі історики, представники так званої норманістичної школи, схильні перебільшувати політичний і культурний вплив варягів на розвиток Русі. Скоріше за все мав місце симбіоз місцевих "луччих людей" з варязькою верхівкою. Варяги прийняли ім'я Русі, поєднали свою військову організацію з місцевою державною традицією і досить швидко злилися зі слов'янським населенням. Давньоруська держава та її культура зростали на міцному місцевому ґрунті, мали власні історичні корені та суспільно-економічні передумови. Деякий вплив скандинавської культури лише урізноманітнив і без того багате культурне життя східного слов'янства. Наприкінці IX - на початку X ст. завершився процес утворення Київської Русі, культура якої стала результатом тривалої економічної, політичної та етнічної консолідації східних слов'ян, прискореної необхідністю захисту від зовнішніх ворогів. Подальший культурний розвиток східнослов'янських земель пов'язаний з новим державним утворенням - Київською Руссю.

 
Якщо Ви помітили помилку в тексті позначте слово та натисніть Shift + Enter
< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >
 
Дисципліни
Агропромисловість
Банківська справа
БЖД
Бухоблік та Аудит
Географія
Документознавство
Екологія
Економіка
Етика та Естетика
Журналістика
Інвестування
Інформатика
Історія
Культурологія
Література
Логіка
Логістика
Маркетинг
Медицина
Менеджмент
Нерухомість
Педагогіка
Політологія
Політекономія
Право
Природознавство
Психологія
Релігієзнавство
Риторика
РПС
Соціологія
Статистика
Страхова справа
Техніка
Товарознавство
Туризм
Філософія
Фінанси