Навігація
Головна
ПОСЛУГИ
Авторизація/Реєстрація
Реклама на сайті
 
Головна arrow Література arrow Історія українського літературознавства
< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >

Шляхи і долі психологічного напряму в XX ст.

На різних етапах функціонування психоаналізу як феномена траплялись непоодинокі вияви спекуляцій і вульгаризацій, що зводили художню творчість тільки до ілюзій чи біологічних інстинктів, але в дослідженнях справжніх учених ця методологія прислужилась відкриттю багатьох непроминальних істин у науці про літературу. Вона протистояла, зокрема в СРСР, вульгарно-соціологічному літературознавству (у працях Л. Виготського, М. Бахтіна й ін.), давала змогу осмислити такі нові течії в творчості, як дадаїзм, сюрреалізм, міфологізм, магічний реалізм та ін., наблизитись до розуміння найбільш складних і загадкових постатей у літературі — М. Гоголя, Ф. Достоєвського, Марка Твена й ін. (праці С. Цвейга, М. Бахтіна), поєднати психологізм з ученням про художню форму взагалі і суспільну роль літератури (К. Кодуелл, Г. Рід та ін.).

У другій половині XX ст. методологія психоаналізу знайшла застосування у двох найвідоміших літературних методологіях — екзистенціалізмі та структуралізмі. Теоретики екзистенціалізму Ж.-П. Сартр, А. Мальро та інші шукають і знаходять у літературі істинне людське буття, яке полягає не в біологічній природі, а в етичній свободі і цілковито розкривається в світі художнього вимислу, де духовна субстанція долає гніт історичної долі й утверджує себе. Для аналізу й теоретичних висновків ці вчені залучають величезний масив літератури як XX ст., так і попередніх епох.

Структуралісти К. Леві-Строс, Ж. Лакан, їх послідовники з Тартуського університету (Ю. Лотман. "Анализ поетического текста", 1972) доводять, що письменник та інші творчі особистості залежать від надіндивідуальних механізмів культури (мова, мелодика й інші знаки), які діють у сфері підсвідомого і зумовлюють структуру твору безвідносно до його "свідомого" задуму і змісту. Відтак структуралізм не слід сприймати як суто формальний (механістичний) метод; підкресленим інтересом до психології мови мистецтва він виявляв глибоку змістовність свого інструментарію та своїх суджень і через те здобув визнання в широких наукових колах. Не визнавало його лише марксистське літературознавство та ортодокси від культурно-історичного напряму, які беруть до уваги не підсвідоме, а тільки свідоме та ще й соціально зумовлене. Там, де заходить мова про психологію цих явищ, як і про психологізм творчості взагалі, вони стають незворушними й оперують відомою формулою про те, що цього не може бути тільки тому, що цього не може бути ніколи і ніяк. З падінням головної цитаделі марксистського літературознавства — соціалістичного реалізму — доля психологічної методології та її відгалуження — психоаналізу — стала більш обнадійливою. Критична увага до неї в 70—80-х роках змінилась у 90-х на помірковану в усіх країнах колишнього СРСР. Достатньо порівняти, наприклад, дві публікації, що належать саме до цього часу в українському мистецтвознавстві. Одна з них з'явилася 1980 р. (Л. Левчук. "Психоанализ и художественное творчество"), а друга в 1994 р. (І. Дзюба. "Білецький І Потебня". Журн. Слово і час, № 11—12). Перша праця сповнена в основному лайливих вигуків на адресу "буржуазного", "патологічного" психоаналізу, а в другій ідеться про потебнянські традиції в літературознавчому доробку О. Білецького 20-х років і частково — пізнішого часу. В своїй публікації І. Дзюба вказав на ті втрати, яких зазнала наукова робота О. Білецького, котрий на певному етапі відмовився від послідовного розвитку психологічних ідей О. Потебні і водночас зробив вагомий внесок у вивчення важливого для науки питання — засвоєння літературних явищ свідомістю читача. Цьому питанню О. Потебня надавав принципового значення, вважаючи, що художнє слово однаково належить і творцеві, і сприймачеві його. Крім того, художнє слово має здатність зростати в своєму змісті. О. Білецький показав істинність цих думок О. Потебні в таких працях, як "Из истории шекспиризма..." (1916), "В мастерской художника слова" (1923) та ін. Зростання в цьому напрямі самого О. Білецького і всього радянського літературознавства було перерване на рубежі 20—30-х років, коли на 0. Потебню "начепили наліпки "суб'єктивного ідеаліста", "правого гегельянця", агностика і навіть соліпсиста, а "політичним сенсом" його лінгвістичних концепцій глибокодумно оголосили, мовляв, дворянську реакцію на буржуазний позитивізм і народництво"6.

Є підстави сподіватись, що цитована стаття І. Дзюби може стати поштовхом до активізації психологічних студій у галузі сучасного літературознавства, оскільки матеріалом художньої творчості завжди є психологія авторської уяви, без вивчення якої неможливий будь-який аналіз мистецьких явищ. Свого часу X. Ортега-і-Гассет наголосив на цьому в зв'язку зі специфікою романного жанру, але універсальність його положення цілком очевидна. І роман, і будь-який інший художній твір виростають із життєвих фактів. А психологічні явища, як і експериментальна фізика (підкреслював X. Ортега-і-Гассет) теж спираються на факти.


 
Якщо Ви помітили помилку в тексті позначте слово та натисніть Shift + Enter
< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >
 
Дисципліни
Агропромисловість
Банківська справа
БЖД
Бухоблік та Аудит
Географія
Документознавство
Екологія
Економіка
Етика та Естетика
Журналістика
Інвестування
Інформатика
Історія
Культурологія
Література
Логіка
Логістика
Маркетинг
Медицина
Менеджмент
Нерухомість
Педагогіка
Політологія
Політекономія
Право
Природознавство
Психологія
Релігієзнавство
Риторика
РПС
Соціологія
Статистика
Страхова справа
Техніка
Товарознавство
Туризм
Філософія
Фінанси