Навігація
Головна
ПОСЛУГИ
Авторизація/Реєстрація
Реклама на сайті
 
Головна arrow Політекономія arrow Історія економіки та економічної думки
< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >

Індійський феодалізм

Основи якого закладені ще у IV—XII ст., відрізнявся від європейського переважанням державної власності на землю. Феодал не втручався у розпорядження селян землею, оскільки дарування в Індії мало умовний характер і передбачало сплату фіксованої суми, величину якої для кожної місцевості визначали державні чиновники. Враховуючи, що податок стягували лише з орної землі, феодали стимулювали селян до освоєння цілини пільговими податками на неї, різними нагородами тим, хто засівав землю високотоварними або інтенсивними культурами. Державна власність на землю проявлялась у праві встановлювати норми земельного податку.

Кожен селянин був власником конкретного поля, яке він обробляв, не втрачаючи прав на нього навіть після тривалої перерви в користуванні землею, передавав у спадщину, міг продати й подарувати, зберігаючи деякі традиційні общинні обмеження. За ділянку він мав вносити встановлений податок — ренту державі або тій особі, котрій правитель передовірив право збору податків.

Особлива роль держави зумовлювала особливий тип бюрократії. Часто привласнення частини податків вважали єдиним джерелом доходу чиновників і воїнів. На відміну від Західної Європи, де чиновник отримував землю із селянами, в Індії царський слуга одержував "подарунки" у вигляді податних територій (данницькі відносини). За середньовічним індійським звичаєм усе майно померлого переходило у власність родини, а рідні могли користуватися тільки пенсією, на яку можна було лише виживати.

Держава спрямовувала частину коштів на збільшення площі поливних земель. Наприклад, Фірузшах побудував приблизно 200 км зрошувальних каналів від рік Сатледж і Джамна, на спорудженні котрих відбували трудову повинність 50 тис. осіб. Більшість орних земель не поливали, й урожай залежав від мусонів.

Індійська община

Господарською одиницею сільської общини залишалася мала сім'я. Ядро общини становили постійні й повноправні члени. До її складу могли входити тільки члени однієї пануючої або чисельно переважаючої в цій общині касти чи представники кількох каст. Як тимчасові, непостійні, члени до неї часто належали чужинці — найнятий общиною ремісник, службовець, куплений чи подарований їй раб та ін.

Середньовічна община охоплювала кілька сусідніх сіл, іноді села всієї округи, організаційно об'єднаних у велику общину. Кожне село мало власного старосту й общинну раду (панчаят). Представники села, старости та представники панчаяту входили до складу общинної ради великої общини, яка керувала всією складною системою внутрішніх зв'язків; розглядала скарги, вершила суд, виносила вироки. Вона здійснювала зв'язок з державою і відповідала перед нею. Індійська община — найсильніша в економічному аспекті на Сході.

Це була держава в державі із саморегулювальним соціальним механізмом. її внутрішнє життя підлягало чітко відрегульованому взаємообміну продуктами й послугами відповідно до норм варново-кастової ієрархії. Представники вищих каст мали право користуватися за гроші послугами вихідців із нижчих. Кожному членові общини чітко визначали його місце, права й обов'язки.

Крім сплати 1/6 урожаю, виконання державних повинностей, за правління династії Великих Моголів землероби, які сповідували індуїзм, мали платити джизію — подушний податок.

Найбагатшими феодалами (за винятком правителів) вважали колективних власників — індуїстські монастирі й храми, а потім мусульманські мечеті. Як правило, землі, даровані храмам, звільняли від податків. Рада брахманів — сабха — керувала життям села та розв'язувала проблеми розподілу ренти. У храмовому господарстві переважала натуральна рента. Крім сільськогосподарських продуктів землероби зобов'язувалися постачати все необхідне для богослужіння: олію, гірлянди квітів, одяг тощо. Особливо великим та організованим було храмове господарство в Південній Індії.

Азіатський спосіб виробництва, про який вже йшлося, почав перероджуватись у специфічний східний феодалізм. Державна власність поступово перетворювалась на приватну, водночас відбувалася диференціація общини. її керівна частина розпоряджалася землею, податками, здавала ділянки в оренду, експлуатувала тих, хто потрапляв у боргову залежність від неї.

Проте общинно-кастові традиції та деспотична влада держави не допускали зростання общинної аристократії, стримували переростання азіатського способу виробництва у східний феодалізм, зберігали найважливіші ознаки традиційного східного суспільства. У 1526 р. у Північній Індії створили Монгольську імперію; значні зміни в країні спостерігалася у середині XIX ст. із входженням Індії до складу Британської колоніальної імперії.

Відмінність середньовічної соціально-економічної системи Індії від європейської полягала в тому, що Індія мала слаборозвинуту структуру панівного класу, а в деякі періоди її взагалі не було. Землероби, як правило, не вели доменіальних господарств, тому панщини не існувало. Примусову неоплачувану працю використовували лише на будівництві фортець, зрошувальних споруд тощо. Ренту вилучали в селян у формі фіксованого державою податку.

У суспільстві верховна державна власність на землю поєднувалась із приватним землеволодінням та общинним землекористуванням. Власність і влада були неподільними, абсолютна влада — незаперечною. Вона освячувалась релігією і філософськими трактатами. Це типовий варіант східного суспільства, для якого характерне тяжіння до стабільності й незмінності. Стабільність підтримували шляхом деспотизму правителів, за допомогою релігії, звичаїв і законів. Головну роль у суспільній стабілізації відігравала система соціальних корпорацій — від общин до каст.

Отже, можна зробити висновок, що для східної (азіатської) моделі господарського розвитку властиві такі ознаки:

  • 1) раби не були основною продуктивною силою суспільства, нею були вільні люди;
  • 2) земля перебувала не у приватній, а в державній або державно-общинній власності;
  • 3) між державою й общинниками-землеробами виникли відносини підлеглості — не існувало прав на землю, існувало лише безумовне виконання повинностей на користь держави;
  • 4) держава на Сході набула форм східної деспотії — повне безправ'я підданих перед державою (суспільство східного рабства);
  • 5) для общин характерна стійкість, зумовлена потребою створення й підтримання в належному стані іригаційної системи.

В епоху Середньовіччя на Сході спостерігалася політична роздробленість. Тут складніше формувалися феодальні економічні відносини. Повсюди, крім Японії, роль пануючої структури відігравала всесильна держава, тому поняття "феодалізм" стосовно періоду Середньовіччя на Сході можна використовувати лише умовно. Держава виконувала функції пануючого стану в особі причетних до влади людей і діяла за рахунок ренти — податку із землеробів, в тому числі селян. У загальноєвропейському розумінні феодалів, як окремої від держави групи, не було. На традиційному Сході не відбувався перехід від одного суспільного способу виробництва до іншого, поступ визначався насамперед змінами династій, а не за лінійно-прогресивним типом європейських держав. Епоха Середньовіччя минула в межах однієї традиційної структури — переходу до колоніальних (напівколоніальних) відносин, що тривав до XVIII — початку XIX ст. і завершився оформленням колоніальної системи.

Незважаючи на такий стан, на Сході активно розвивалося господарське життя, соціально-економічні відносини. Уся близькосхідна зона і низка держав Азії опинилися під впливом ісламу, який активно поширювався з VII—VIII ст. н. е. і був не тільки новою релігією, але й новою моделлю державності в межах Арабського халіфату. Головним завданням у цих державах вважали виховання простих людей, покірних вищій силі.

Транзитна торгівля і мореплавство забезпечували тривалий час країнам Сходу відносно економічний добробут. Торговельні зв'язки Великим шовковим шляхом з'єднували Європу з Індією та Китаєм, що сприяло обміну не лише товарами, але й відкриттями в науці та техніці. За допомогою торгівлі розвивалися ринкові приватновласницькі зв'язки. Будували міста й морські порти. Навіть іслам багато в чому поширювався за допомогою транзитної торгівлі. До VII ст. н. е. Єгипет, Сирія, Мала Азія були східною периферією Візантії, або Східної Римської імперії. З розвитком ісламу вони у VII—VIII ст. входили до складу Арабського халіфату.

 
Якщо Ви помітили помилку в тексті позначте слово та натисніть Shift + Enter
< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >
 
Дисципліни
Агропромисловість
Банківська справа
БЖД
Бухоблік та Аудит
Географія
Документознавство
Екологія
Економіка
Етика та Естетика
Журналістика
Інвестування
Інформатика
Історія
Культурологія
Література
Логіка
Логістика
Маркетинг
Медицина
Менеджмент
Нерухомість
Педагогіка
Політологія
Політекономія
Право
Природознавство
Психологія
Релігієзнавство
Риторика
РПС
Соціологія
Статистика
Страхова справа
Техніка
Товарознавство
Туризм
Філософія
Фінанси
Інші