Навігація
Головна
ПОСЛУГИ
Авторизація/Реєстрація
Реклама на сайті
 
Головна arrow Література arrow Історія українського літературознавства
< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >

"Розстріляне відродження" Ю. Лавріненка

Вихід "Розстріляного відродження" збігся з часом, коли в підрадянській Україні почалися вибіркові реабілітації репресованих у 20—30-х роках письменників, але Ю. Лавріненко в своїй антології "реабілітовував" їх не вибірково і не як "помилкову" акцію радянського режиму. Він трактував її як закономірність цього режиму, як найтрагічнішу сторінку в багатовіковому нищенні української духовності, послідовно здійснюваному імперськими завойовниками України. Ідеологічний аспект цієї проблеми Ю. Лавріненко ґрунтовно поглибив аналітичним розглядом самобутності кожного літературного явища 20—30-х років і тогочасної української літератури загалом. Він показав, що це було справді відродження українського духу, яке на хвилі революційних перетворень 1917 р. піднесло свої природні національні потенції на рівень світового культурного розвитку, додавши до нього значущу змістову барву. її несли в своїй творчості і П. Тичина, і Г. Косинка, і М. Хвильовий, і М. Куліш, і Ю. Яновський, і М. Зеров, і В. Підмогильний, і О. Довженко, і багато інших визначних митців, які в умовах соціальної і національної залежності стали жертвою спланованого терору і не могли на повну силу реалізувати можливості своїх талантів. Аналіз поетики їхньої творчості здійснено в антології хоча й фрагментарне, але з тонким філологічним хистом, з відчуттям "духу" і "букви" кожного митця. Особливо примітне в цьому плані трактування Ю. Лавріненком необарокового (за його визначенням) стилю української літератури 20-х років, у якому знайдено і національну художню традицію, і визначальну рису, що зробила його самобутнім феноменом. У певному розумінні це трактування сприймається, звичайно,- як авторське; є в ньому надто вже суб'єктивні міркування і цілком очевидні "натяжки" (до необарокового стилю зараховуються часом відверто романтичні речі; з ним пов'язується майже все, що хоч трохи нагадує художню манеру М. Хвильового, і навіть те (як, скажімо, новелістика Г. Косинки), що належало до зовсім іншого стильового напряму; так само дуже проблематичним видається шукання "барокової людини Хвильового" в "Патетичній сонаті" М. Куліша та ін.), але це, мабуть, скоріше перевитрати індивідуального, ніж методологічного плану: автор намагався навіть у такий спосіб довести, що М. Хвильовому належить справді виняткова роль у розвитку стильових шукань письменства 20-х років і не був він, як твердило під радянське літературознавство, "ворогом номер один" і свого народу, і своєї літератури. Зрештою, як було сказано, літературознавчі судження Ю. Лавріненка є суто авторськими судженнями; з ними можна сперечатись, але не рахуватись не можна, бо кожне з них, хоч і не завжди переконливо, але аргументується. І добре, що вони є, бо ж продовжували, як і судження Д. Чижевського чи Ю. Шереха, авторське українське літературознавство, котре (після знищення в 30-х роках М. Зерова, С. Єфремова та ін.) в материковій Україні фактично перестало існувати. Як наслідок, наука про літературу позбулася притоків живої думки, натомість утвердилася в ній казенно-ідеологічна дерев'яність, яка не спроможна ні стимулювати шукання істини, ні замінити її собою.

Здобутки та втрати авторського літературознавства

Інша й головна особливість авторського літературознавства, яке після 30-х років почало відроджуватися в українській діаспорі, полягає в його конструктивності. В усіх випадках воно націлене на розбудову національної духовності, тоді як дерев'яно-більшовицьке літературознавство, що запанувало в материковій Україні протягом 40—50-х років, в основі своїй було деструктивним. Воно не просто утверджувало руйнівний одномірно-ідеологічний погляд на творчість, а з послідовною агресивністю відкидало будь-який інший погляд на цю сферу наукової діяльності. І найбільше в діяльності вчених цінувалося саме це, а не творчо-будівний, гуманістично-конструктивний потенціал. "Коли у виданому Інститутом літератури АН УРСР "Нарисі історії української літератури" (1945) виявились рецидиви "теорії" "єдиного потоку", — з захопленням писали автори ювілейної статті про О. Білецького, — О. І. Білецький одним із перших виступив з викриттям усієї шкідливості ідеалізації письменників ліберально-реакційного напряму. Коли подібні ідеологічні помилки й перекручення виявились і в підручниках для середньої школи, дослідник виступив з глибоко обґрунтованою, принциповою критикою їх"41. А те, що О. Білецький виконав гору по-справжньому наукової роботи в галузі літературознавства, автори спокійно собі віднесли на другий і третій план своєї публікації. Не кажучи вже про те, скільки б міг він іще додати до неї, якби не заангажованість хибною офіційною доктриною. Про це автори воліли за краще не говорити зовсім.

Українська наука про літературу перед новим етапом розвитку

Деякий відхід науково-критичної думки від деструктивної діяльності намітився в материковому українському літературознавстві наприкінці 50-х років. Але це вже буде новий етап його історії.


 
Якщо Ви помітили помилку в тексті позначте слово та натисніть Shift + Enter
< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >
 
Дисципліни
Агропромисловість
Банківська справа
БЖД
Бухоблік та Аудит
Географія
Документознавство
Екологія
Економіка
Етика та Естетика
Журналістика
Інвестування
Інформатика
Історія
Культурологія
Література
Логіка
Логістика
Маркетинг
Медицина
Менеджмент
Нерухомість
Педагогіка
Політологія
Політекономія
Право
Природознавство
Психологія
Релігієзнавство
Риторика
РПС
Соціологія
Статистика
Страхова справа
Техніка
Товарознавство
Туризм
Філософія
Фінанси